11.2. Економічний розвиток країн, що розвиваються. Основні риси стратегії їхніх економічних програм

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни вна­слідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринко­вій системі світового господарства. Звільнившись від колоніальної залежності, вони залишилися на периферії світового господарства. Поняття «країни, що роз­виваються» - умовне. До цієї групи входять країни, які суттєво відрізняються одна від одної, але мають певні характерні риси, що їх об'єднують.

До країн, що розвиваються, належать молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни, які досягли державної незалежності раніше, але в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що розвиваються ( Аргентина, Бразилія, Мексика, Непал, Таїланд, Ліберія та інші).

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбива­ються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість, загальний контраст між сучасними товарними фо­рмами господарювання й традиційними нетоварними формами, наявність роз­виненого ринкового господарювання передових країн світу.

Згідно з класифікацією ООН виділяють три групи: До першої належать нові індустріальні країни ( НІК ) - Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сянган, Сінгапур та країни, ство­реної в 1960 р. Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК): Алжир, Еквадор,

Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Ара­вія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати.

У країнах цієї групи відбувається процес імпортозамінної індустріалізації - заміна імпорту багатьох товарів їх вітчизняним виробництвом. До причин еко­номічного зростання цих країн можна віднести: вигідне географічне положення, наявність дешевої робочої сили, значні вкладення іноземного капіталу, розвиток зовнішньоекономічних відносин, активна роль транснаціональних корпорацій ( 80% інвестицій були вкладені в НІК ).

До другої групи входять 33 країни Південно-Західної, Південної та Південно- Східної Азії ( Індія, Пакістан, Сирія, Лівія та ін..), дохід на одного жителя в яких перевищив 415 дол.

Третя група - це країни, де ВВП на душу населення складає менше, ніж 350 дол., рівень рівень освіти - менше 20%, частка переробної промисловості - мен­ше 10%. До них належать 48 слаборозвинених країн Центральної та Південної Африки. В 1974 р. здобули незалежність португальські колонії - Ангола, Мозам­бік, Гвінея-Бісау, а з 1989 р. - Намібія.

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки ХХ ст. як концепцію розвитку навздогін. Автори концепції - У.Ростоу, Р.Нурксе та ін. Вони передбачали на перше десятиліття зростання еко­номіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5%. Однак концеп­ція не враховувала специфіки країн, а тому була приречена на провал.

У 70-ті роки ХХ ст. стратегія розвитку була запропонована у виді концепції основних потреб. Автори - Х.Ченері, Р.Робінсон, І.Адельман. У ній передбача­лось збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найменш забезпеченим верствам населення. Концепція була практично втілена, та теж мала слабке місце - зовнішньоекономічний аспект, а саме те, що країни не хотіли бути на позиції відсталої і залежної периферії в системі міжнародного поділу праці.

Стратегія розвитку країн третього світу у 80-х роках минулого століття мала три концепції - основних потреб, колективної опори на власні сили і нового мі­жнародного порядку. Вони були орієнтовані на прискорену інтеграцію з розви­нутими країнами. Країни третього світу повинні були виконувати роль постача­льника ресурсів та амортизатора в період криз. Та й ці концепції були недоско­налими, оскільки не вказували шляхи подолання економічної відсталості.

Країни, що розвиваються, за всіх обставин їх розвитку, мають спільні риси в економічному розвитку:

• займають особливе місце у світовому господарстві, що пояснюється нерозви- неними або слабкорозвиненими товарними формами господарювання;

• низький рівень розвитку продуктивних сил;

• соціально-економічна відсталість;

• низький життєвий рівень населення.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн в значній мірі сприяли іноземні інвестиції. Значна роль у вирішенні економічних проблем належить державі, яка впливає на розвиток соціально-економічної системи не тільки через систему управління, а й через активний розвиток державного сектора економіки. Життє­во важливою проблемою є досягнення економічної незалежності. Держава вико­нує функцію регулювання діяльності іноземного капіталу, щоб максимально пі­двищити ефективність його використання.

В економіці країн, що розвиваються проходять структурні зміни в економіці, пріоритетним стає розвиток науковоємких галузей.