11.3. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство ( ЄЕС ). У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпоча­вся, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. - Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта - екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестицій­ний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запро­ваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єди­ний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, пос­луг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що вироб­ляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихт­ський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянст­вом і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта - євро.

У наш час Євросоюз - це одна із сильніших інтеграційних зон світу. Вона об'єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд. євро.

Протягом 70 -90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Но­рвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД ( Конференція ООН з торгівлі і розвитку ), в 90-х роках ХХст. Міжнародні економічні зв'язки країн третього світу розвивалися в межах 44 ре­гіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сиро­вини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об'єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім'я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних від­носин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтер­націоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв'язки буквально пронизали більшість національних еко­номік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини за­лежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв'язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріаль­ними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є:

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• міжнародна міграція капіталу;

• міжнародна міграція робочої сили; -міжнародна передача технологій;

• міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

• міжнародна економічна інтеграція;

• міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Бурхливий розвиток науки і техніки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства, яка базується на знаннях та інформації.

Ознакою даного періоду являється асиметричність стану і розвитку націона­льних економік в межах світового господарства. Це проявляється, насамперед, у посиленні нерівності між ними. Так, на початку ХХІ ст. членами Міжнародного Валютного Фонду (МВФ ) та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР) були 183 країни. Частка «Великої сімки» становила майже половину сві­тового виробництва (45,8%). При цьому на долю США припадало 21,9%, Японії - 7,6%, Німеччини - 4,7%, Франції - 3,3%, Великобританії -3,2%, Італії - 3,1%, Канади - 2,0%. При порівнянні ВВП за ринковим валютним курсом частка «сім­ки» у світовому виробництві становила 66%. Між тим, у цих країнах проживало менше 12% населення планети.

Значно зросла нерівність доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу насе­лення в розвинутих країнах у 11-15 разів більший, ніж у країнах, що розвивають­ся. На долю 29-ти промислово розвинутих країн, що входять до Організації еко­номічного співробітництва і розвитку (ОЕСР ), припадає лише 19% світового населення, і, разом з тим, 71% торгівлі товарами і послугами, 58% прямих інозе­мних інвестицій і 91% усіх користувачів Інтернету.

Ринкові перетворення в пострадянських країнах сприяли асиметрії стану і ро­звитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років ХХст. суттєво змінила їх роль і місце у світі, відкинувши далеко назад.