Халіфат Аббасидів
Халіф Абу-аль-Аббас прийшовши до влади оголосив амністію покірним й обнародував політичну програму Аббасидів
полягала в перетворенні арабо-мусульманського халіфату на теократичну ісламську імперію.
Опорою нової династії став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому столицю халіфату було перенесено з Дамаску до іракського міста Анбар.
Прийшовши до влади Аббасиди заявили, що не будуть відрізняти шиїтів від сунітів, мусульман-арабів від мусульман – не арабів, і закликали всіх правовірних до єднання.
Після смерті халіфа новим правителем стає його старший брат Абу Джафар (754-775 рр.), на прізвисько аль-Мансур, тобто «непереможний якому допомагає Аллах». Однак Аббасидам надалі протистояли Аліди, який після розгрому біля м. Нізіби вирізали сотнями. ( З їхніх тіл зробили мумії, якими халіф любувався годинами.) Ще однією загрозою Аббасидів був полководець Абу Аслім, який став дуже популярним серед населення завдяки численним виграшним боям, однак в 755 р. халіф запросив його до палацу і підступно вбив.
З іменем аль-Мансура пов’язане заснування славетної столиці Аббасидського халіфату – міста Багдад «Богоданний», його було засновано в 762 р. на березі р. Тігр.
В плані державно-політичного устрою Аббасиди чимало запозичили у персів:
при дворі запровадили сасанідські традиції, при цьому зберігши офіційний статус арабської мови.
залучили на службу багато письменних персів та шиїтів і сунітів.
правою рукою халіфів стали представники перського роду Бармекідів, що сприяло примиренню персів з арабською династією.
араби втратили статус апріорі, панівного етносу халіфів, зрівнявши в правах всіх мусульман.
для повсякденного керівництва розгалуженим державним апаратом було введено посаду візиря і сформовано централізований уряд.
з метою забезпечення інформаційного простору було відроджено якісну поштову службу.
для боротьби з інакодумцями було створено справжню інквізицію.
Держава Аббасидів стала світовою імперією, яку омивали шість морів і два океани, а дозований терор, припинення чвар, підвищення дисципліни, релігійна гегемонія та наведення елементарного порядку сприяли господарському відродженню країни. Халіфат став ореолом світової торгівлі, куди надходили товари з усього світу. Поширилось виробництво барвників та квітництво.
Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида ( «Прямуючого» 786-809 рр.), який здобув престол знищивши старшого брата Хаді. Воєн за час правління Харуна халіфат майже не вів, а ті що вів були успішними: 806 р. окупував Кіпр, захопивши 16 тис. полонених.
Однак саме Харун ар-Рашид започаткував занепад халіфату.
Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню неоподаткованого ісламського землеволодіння.
Втративши етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфат залишився без боєздатної армії.
У виробництві з’явилась регіональна спеціалізація, але виробництво зростало повільно, процвітала лише торгівля.
Надмірні витрати при дворі халіфа розорили скарбницю.
Найбезглуздішим актом безвольного халіфа стало знищення жерців-персів Бармекідів, яких в 803 р. вирізав поголовно. Майно страчених конфіскували і тимчасово покрили бюджет.
Проте гроші швидко закінчилися, а талановитих адміністраторів було страчено, що зумовило цілковитий розлад у державному діловодстві. Після смерті ар-Рашида, його сини почали боротьбу з владу. Війна тривала п’ять років. Однак прийшовши до влади нових халіф аль-Мамун не приніс в країну миру, навпаки розпочав безрезультатні війни та внутрішньодержавні сутички (повстання хурамітів 816-837 рр.). Всі спроби халіфа ліквідувати хурамітів результату не дали. Скориставшись ситуацією раптово атакували візантійці, захопивши прикордонні міста, халіфська армія не змогла дати їх відсіч. Тому наступник аль-Мануна, «славетний вождь хоробрих правовірних» аль-Мутасім (833-842 рр.) змушений був реформувати військо.
Професійну армію почали формувати з рабів-юнаків, яких купували або захоплювали і виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво та нагороджуючи за вірну службу. Вони були залежними від халіфа, що зміцнювало централізовану владу та сприяло вірності війська.
Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність. Під владою Аббасидів залишився тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія та Східне Середземномор’я. Але на цих землях гулями («юнаки» раби) навели порядок, тимчасове припинення воєн дало поштовх розвиткові арабської науки та культури в ІХ-Х ст.:
арабською мовою перекладені астрономічні та географічні трактати Птоломея;
вийшла збірка староарабської поезії «Книга пісень» Абу аль-Фараджі.
побачила світ перша арабська «Всесвітня історія» аль-Якубі;
вершиною аббасидської історичної думки стали праці ат-Табарі – автора історичного зводу «Історія Пророків і царів».
Конфлікти в середині армії спричинили перенесення резиденції халіфа з Багдаду до м. Самарри. Однак гулями чим далі ставали непокірнішими. У 861 р. вони зарізали халіфа аль-Мутевакілля, а через 10 років Аббасиди стали маріонетками гулямських генералів.
Останнього удару по залишках стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єритичних сект: у 869 р. повстали раби-зінджі, а в 890р. в Іраці повстали кармати. В середині Іраку також відбувалася боротьба за владу, оскільки ще в середині 8 ст. у шиїзмі стався перший розкол. Багаторічна різанина коштувала країні спустошення.
Аббасиди втратили не лише владу, а й авторитет, і в середині Х ст. крах їхньої світської влади остаточно оформили дикі горці з Дейлему. Скориставшись етнополітичним і господарським занепадом халіфату горяни на початку Х ст. підкорили весь Західний Іран, а в 945 р. захопили Багдад, окупувавши весь Ірак.
Аббасидам залишили релігійну пошану як «халіфам правовірних»,
їхні імена продовжували вигукувати на молитві;
карбувати на монетах, але політичної влади Аббасиди були позбавленні.
Всю політичну, економічну, військову владу зосереджували в своїх руках Буїди й навіть виділяли кошти на утримання двору Аббасидів, їхній глава одержав від халіфа титул «еміра емірів». Опорою нової воєнно-диктаторської влади стали бойові загони, що складалися як з дейлемітів, так і з гулямів, яких емір взяв на своє утримання. Нова влада перенесла столицю з Багададу до Ширазу, в якому побудували палац на 360 кімнат, тут також розташовувалась велика бібліотека (понад 10 тис. манускриптів).
Проте буїдська держава так і не набула внутрішньої стабільності, етнічна, релігійна та мовна різноманітність, а також вороже ставлення еміра до своїх підданих не сприяли розбудові держави. Спираючись на невдоволених буїдами сеннітів, у 1055 р. Багдад захопили тюрки-сельджуки, за лідером яких халіф затвердив титул султана.
Лише в середині ХІІ ст. внаслідок розвалу Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світську владу над Іраком, а коли в 1171 р. сунніти знову запанували в Єгипті, релігійно-політичний авторитет багдадських халіфів почав швидко зростати. Відродивши армію, управлінський апарат, зміцнивши фінансову базу, аббасидський халіф ан-Насір (1180-1225), спробував відродити багдадську державність, але боротьба з султаном Хорезму не дала результатів. Однак у горах, де перебувало військо султана раптово наступили морози й снігопади і багато людей замерзло, а тих хто врятувався від морозів вирізали войовничі курди. Так халіфові посміхнулася удача, однак, прийшовши до влади він насичив країну шпигунами та інформаторами. Політична стабілізація сприяла відродженню караванної торгівлі та стабільності у великих містах. Проте халіфу не вистачило сил, щоб чинити опір монголам.
12 лютого 1258 р. під час правління халіфа аль-Мустасіма монголи захопили Багдад. Так халіфат Аббасидів припинив своє існування.