33.Співставивши образ людини в античній та середньовічній філософії визначте якими соціально-політичними та культурними чинниками обумовленео розмаїття цих моделей.

Антична філософія сформувала основні західноєвропейські підходи до виділення людини в якості окремої і спеціальної філософської проблеми.

Західна філософія бере початок у Древній Греції і Древньому Римі. Вже в іонійській натурфілософії (6-5 ст.ст. до н.е.) була розпочата перша спроба визначити місце людини у світі. Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують»Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування.Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини.Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як "образу і подоби" Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина.

В середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало

Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.

Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези.

34. Проаналізувавши ціннісно-світоглядні орієнтації людини Середньовіччя та епохи Відродження, визначте основні детермінанти специфічних уявлень щодо картини світу та місця людини в ньому в ці історичні періоди. В період Середньовіччя – з V по XV ст. – в умовах домінування християнської релігії і всевладдя церкви філософія була позбавлена статусу самостійної області знання і опинилась в положенні “служниці богослов’я”. Середньовічна філософія вищою реальністю вважала персоніфіковане духовне начало – Бога і розвивалась, перш за все, як пізнання Бога. Тому вона характеризується як теоцентрична.

В період раннього Середньовіччя переважав погляд про несумісність віри і раціональних доказів, який був виражений Тертулліаном в принципі: “вірую, тому що абсурдно”. З часом став переважати погляд про можливість поєднання віри і розуму: “вірую, щоб розуміти” (Августін, Ансельм) а також “розумію, щоб вірити” (Абеляр). Розвиваючи цю думку, Т.Аквінський створив вчення про гармонію віри та розуму як способів пізнання, ним також сформульовані п’ять раціональних доказів існування Бога. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Християнське вчення про свободу волі покладає на людину відповідальність за результати свого вільного свідомого вибору.

Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного “Я”. Смисл земного життя людини – у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом.

Зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами епохи Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. На відміну від Середньовіччя, філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. В трактаті Лоренцо Валли “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Відомий італійський державний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі вперше розділяє мораль та політику. Вважаючи силу і цілісність держави вищим благом, він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади за принципом: мета виправдовує засоби.

37. Поясніть, що таке соціалізація особистості. Народившись, людина має лише можливість стати особистістю, яка набуває реальності в міру засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і перетворення з об'єкта турботи дорослих на самостійний суб'єкт діяльності. Щоб стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, потрібна спадковість соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією. Іншими словами, соціалізація — це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум. Є різні варіанти періодизації етапів соціалізації. Спільна і найбільш загальна періодизація — це поділ життя людини на дотрудове (охоплює період до початку трудової діяльності), трудове (період зрілості людини) та післятрудове, яке збігається, як правило, з пенсійним віком. У цьому разі соціалізація по суті охоплює все життя людини. Інші автори вважають за необхідне обмежити соціалізацію періодом до настання соціальної зрілості (тобто входження особистості в самостійне життя) або, принаймні, назвати цей період первинною соціалізацією. Взагалі перелік етапів соціалізації залежить від того, як той чи інший автор бачить розвиток особистості на різних стадіях її життя. Особливістю соціологічного вивчення процесів соціалізації є увага до ролі в них соціальних інститутів і організацій суспільства.Як основні інститути соціалізації, які справляють основний формуючий вплив на становлення особистості у певні життєві періоди, звичайно виокремлюють сім'ю, дошкільні дитячі заклади, школу, навчальний та трудовий колектив. Філософію переважно цікавить, які психологічні якості утворюються під впливом цих інститутів; соціальну психологію — механізм цього впливу, процеси міжособистісної взаємодії; соціологія звичайно досліджує зміст цих інститутів у конкретному суспільстві у певний історичний час і, отже, змістовну навантаженість соціалізуючого впливу цих інституті.

35. Розкрийте співвідношення понять "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість". Важливим аспектом філософського аналізу проблеми людини є розгляд її буття як особистості, яка є кінцевим результатом розвитку біологічного і соціального начал в ній. Щоб виявити зміст цього поняття, слід також розкрити зміст співвідносних понять: «людина», «індивід», «індивідуальність». Поняття «людина» фіксує загальні властивості представників людського роду, який є вищим ступенем у розвитку усіх живих істот на нашій планеті. Коли ми говоримо про людину, то ми співвідносимо її зі світом тварин і фіксуємо в ній ті риси, що відділяють її від них: розумність, здатність до праці тощо. Під індивідом (лат. – неподільний) мається на увазі окремо взятий, одиничний представник біологічного виду “Homo sapiens”, людського роду. Поняття “індивідуальність” розкриває індивіда в його неповторній здатності бути самим собою, виражає своєрідність, оригінальність, що притаманні окремому людському індивіду. Індив-ть кожної окремої людини є факт біологічний, обумовлений неоднаковістю генотипів, спадкових задатків і їхньої комбінації. Генріх Гейне зазначав: “Хіба життя окремої людини не настільки ж цінне, як і життя цілого покоління? Адже кожна окрема людина – це цілий світ, що народж. і вмирає разом з нею, під кожним надгробним каменем – історія цілого світу». Поняття “особистість” акцентує увагу на соціально-значимих рисах людського індивіда, воно фіксує індивідуальну людину як суб’єкта суспільного життя, спілкування та діяльності, носія здібностей, потреб, інтересів, прагнень, вчинків. Іншими словами особистість – це людський індивід в аспекті його соціальних якостей і властивостей, що формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності і суспільних відносин і реалізуються у громадському житті. Однак поняття особистість вживається у двох різних смислах. В широкому плані особистістю є всяка людина, що включена у суспільні відносини. У вузькому - це людина як вільний і відповідальний суб’єкт свідомої вольової діяльності. Особистість у цьому сенсі – це «Я», центр самосвідомості, джерело волі, суб’єкт свідомого вільного вибору. Іншими словами, при цьому мається на увазі автономність індивіда, його здатність до самовизначення.. Особистість укорінена в тілі, як матеріальному носії особистісного начала, в конкретній тілесній організації - це фізична сторона особистості. Соціальна особистість полягає в спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Разом з соціальною особистістю одночасно формується і духовна як своєрідний стрижень, на якому тримається все, в тому числі - ядро нашого “Я”. До поняття особистості входить і психологічне обличчя людини, її почуття, емоції. Особистість характеризується рядом властивостей: - спрямованістю - стійкою системою мотивів діяльності - інтересами, схильностями, переконаннями; це основа структури особистості, її змістовна сторона; - характером - сукупністю стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, а також в залежності від темпераменту і задатків, обумовлюючи типові для особистості способи поведінки; характер виявляється у ставленні людини до оточення, до інших людей (тактовність, брутальність тощо), до справи - відповідальність, працьовитість чи лінощі, до самої собі - скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість; - волею - здатністю людини до самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності і різних психічних процесів, що виявляється в наполегливості, рішучості, витримці; - інтелектом - відносно стійкою структурою розумових здібностей людини, що виражається в стилі і стратегії рішення проблем, особливостях розумових операцій; - темпераментом - характеристикою індивіда з боку його динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних станів і процесів): сангвініки - сильний, урівноважений, рухливий тип нервової системи; флегматики - сильний, урівноважений, інертний; холерики - сильний, неврівноважений; меланхоліки – слабкий; темперамент відносно незмінний і відображає стиль почуттів, розумових та вольових поривань тощо; - здібностями - індивідуально-психологічними особливостями особистості; рівень і ступінь розвитку здібностей виражають поняття таланту і геніальності; - самосвідомістю - ступінню усвідомленості своїх стосунків з дійсністю, глибинними смисловими структурами, образом "Я", що не виключає неусвідомленої психічної регуляції важливих сторін активності.