24. Кревська унія 1385 р. Та її наслідки для українських земель в складі Великого князівства Литовського.

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (13 77—1392). Із самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392—1394 pp. він силою зброї змістив тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував на території У країни Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя.

Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1418), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах і привілеях польської і литовської шляхти католицького віросповідання. На православну шляхту це положення не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками неукраїнських землях.

25. Городельська унія 1413, та її значення.

1410 року об'єднані війська Польщі та Литви за підтримки українцiв, бiлорусiв, чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин мiж Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городець (на Західному Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

· рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу

· широкі довiчнi повноваження Вiтовта як великого князя литовського

· постійну автономію Литви у відносинах з Польщею

Однак так само в унії зафіксовано:

· зверхність польського короля над Литвою

· запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адмiнiстративно-територiального устрою, вигідних Польщі

· зрівняння в правах польських феодалiв-католикiв та литовських можновладців, які приймуть католицьку вiру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вiтовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося - князь Вiтовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайдового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна мiж Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрiшнiм розколом i виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далi княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади нi Свидригайла, нi Сигізмунда.1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина - 13-рiчного Казимира. Хоч новий князь відразу видав "Віленський привілей", який зрівнював права православної i католицької шляхти, відносини мiж Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.