- •1.Предмет та завдання курсу «Історія держави і права України»
- •2.Періодизація курсу «Історія держави і права України»
- •7. Характеристика суспільного ладу Київської Русі.
- •8. Органи влади та управління Київської Русі.
- •9. Релігійні реформи Володимира Великого.
- •10. Джерела права Київської Русі та їхня характеристика.
- •11. Руська правда, її редакції та характеристика.
- •12. Поняття злочину за Руською правдою, класифікація злочинів.
- •13. Різновиди покарань за Руською Правдою.
- •14. Устав Володимира Мономаха 1113р.
- •15. Суд та судочинство часів Київської Русі.
- •18. Характеристика суспільного ладу Галицько-Волинського князівства.
- •19. Характеристика державнго ладу Галицько-Волинського князівства.
- •20. Характеристика джерел права Галицько-Волинського князівства.
- •23. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та їх правове становище.
- •24. Кревська унія 1385 р. Та її наслідки для українських земель в складі Великого князівства Литовського.
- •26. Правове становище селян на українських землях в XIV- середина XVI ст.
- •27. Правове становище феодалів на українських землях в XIV- середини XVI ст.
- •28. Правове становище духовенства на українських землях в XIV- середини XVI ст.
- •29. Судебник Казимира IV Ягеллончика 1468р. : причини прийняття та його характеристика.
- •35. Земський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
- •36. Підкоморський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
- •42.Статут Великого князівства Литовського 1529. Його характеристика і значення.
- •62.Відродження української державності в роки Визвольної війни 1648-1657рр.
- •63.Білоцерківський мирний договір 1651, причини прийняття, його зміст і наслідки.
- •66.Органи управління Слобідської України
- •68.Березневі статті 1654 р., їх характеристика та значення.
- •3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січ
- •3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина
- •72. Друга Малоросійська колегія, її компетенція і значення.
- •73. Виконавчі органи царської влади на Лівобережній Україні в другій половині XVII-XVIII ст..
- •76. «Батуринські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •77. «Московські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •78. «Глухівські» гетьманські статті»
- •79. «Конотопські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •81. Події Північної війни 1700-1721 рр. Та їх значення для України-Гетьманщини.
- •82. «Пакти і конституції Війська Запорізького» 1710 р.: загальна характеристика і значення.
- •2. Литовський статут російської редакції 1811р., йог зміст і характерні риси.
- •3. «Звід місцевих законів західних губерній» 1837р. Характеристика його змісту.
- •4. «Звід законів Російської імперії» редакції 1842р. Та його вплив на право України.
- •84. «Права, за якими судиться малоросійський народ»: причини розробки, загальна характеристика і значення.
- •85. Збірник ф.Чуйкевича «Суд і розправа в правах малоросійських»: причини розробки, загальна характеристика і значення.
- •86. Основні риси цивільного та спадкового права в Україні у XVIII ст..
- •87. Основні риси кримінального права в Україні в XVIII ст..
- •88. Причини скасування інституту гетьманства та полково-сотенного устрою в Україні-Гетьманщині.
- •89. Судова реформа к.Розумовського, її суть та значення.
- •90. Ліквідація Запорізької Січі: причини і наслідки.
- •91. Ліквідація полково-сотенної системи управління: причини і наслідки.
- •92. Політичний устрій в українських землях під іноземною зверхністю в XVIII-XIX
- •93. Характеристика суспільно-політичного устрою в Україні в першій половині в XIX ст..
- •94. Правове становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії.
- •96. Проведення буржуазно-демократичних реформ в Україні у др.Половині XIX ст..
- •97. Земська реформа 1864 р.:її характеристика і значення.
- •98. Особливості ліквідація кріпосного права на українських землях під владою Російській імперії, причини і наслідки.
- •99. Особливості проведення судової реформи 1864 р. В Україні
- •20 Листопада 1864 p. Була проведена судова реформа на підставі Судових статутів - після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти:
- •101. Проведення міської реформи 1870 р. В Україні
- •102. Галицький крайовий сейм, його склад та компетенція.
- •104. Судова система на західноукраїнських землях у XIX ст.. У складі Австрійської імперії.
- •105. Причини та особливості Кодифікації права у 19 ст в Російській імперії
15. Суд та судочинство часів Київської Русі.
У період раннього феодалізму судових органів як особливих державних структур не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі та ін. Про князя як суддю «Руська правда» згадує досить часто. Заборонялося карати на смерть і «огнищанина» без княжого слова (ст. 32). Коли владні функції князя ускладнилися, право суду було надано удільним князям, посадникам, тіунам та іншим намісникам князя у землях (волостях). Оскільки Київська Русь була поділена на землі, волості й погости, тисячі і сотні, то суд у цих адміністративних одиницях творили волостелі, тисяцькі, соцькі. Часто судові рішення приймалися разом з боярами і навіть на вічах.
Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.
Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була особливою. Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».
В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід» визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто т. зв. відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення відповідача за допомогою «заклича». Сутність «заклича» визначено в ст. 25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило, «заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка незаконно ховала загублену річ.
Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це — початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав украдену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.
«Гоніння сліду» регулювалося сг. 77 Розширеної правди і полягало в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині, то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився взагалі, то розшуки припинялися.
Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.
Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.
Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний судовий процес.
У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні помічники — отроки).
Отже, судове слідство було складовою і невід'ємною частиною судового процесу, а відповідно, й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права, суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Разом з тим порушення природних прав людини спонукали простий народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу розробляти захисні норми, ставати на захист смердів, міщан та інших верств залежної людності.
Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров'ї, або на території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у т. зв. феодальному об'єднанні всіх руських земель, після його розпаду й пізніше в умовах перебування України у складі євразійських політичних систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були покладені в основу державно-правового розвитку Великого князівства Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України сформувалося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції візантійського права до умов феодальної держави і поширилося в інших країнах, що утворилися пізніше.
16. Джерела церковного права в Київській Русі: їх класифікація і значення.
17. Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.
XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.
Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.
У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.
Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.
Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.
На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.
Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.
Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.