- •1.Предмет та завдання курсу «Історія держави і права України»
- •2.Періодизація курсу «Історія держави і права України»
- •7. Характеристика суспільного ладу Київської Русі.
- •8. Органи влади та управління Київської Русі.
- •9. Релігійні реформи Володимира Великого.
- •10. Джерела права Київської Русі та їхня характеристика.
- •11. Руська правда, її редакції та характеристика.
- •12. Поняття злочину за Руською правдою, класифікація злочинів.
- •13. Різновиди покарань за Руською Правдою.
- •14. Устав Володимира Мономаха 1113р.
- •15. Суд та судочинство часів Київської Русі.
- •18. Характеристика суспільного ладу Галицько-Волинського князівства.
- •19. Характеристика державнго ладу Галицько-Волинського князівства.
- •20. Характеристика джерел права Галицько-Волинського князівства.
- •23. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та їх правове становище.
- •24. Кревська унія 1385 р. Та її наслідки для українських земель в складі Великого князівства Литовського.
- •26. Правове становище селян на українських землях в XIV- середина XVI ст.
- •27. Правове становище феодалів на українських землях в XIV- середини XVI ст.
- •28. Правове становище духовенства на українських землях в XIV- середини XVI ст.
- •29. Судебник Казимира IV Ягеллончика 1468р. : причини прийняття та його характеристика.
- •35. Земський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
- •36. Підкоморський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
- •42.Статут Великого князівства Литовського 1529. Його характеристика і значення.
- •62.Відродження української державності в роки Визвольної війни 1648-1657рр.
- •63.Білоцерківський мирний договір 1651, причини прийняття, його зміст і наслідки.
- •66.Органи управління Слобідської України
- •68.Березневі статті 1654 р., їх характеристика та значення.
- •3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січ
- •3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина
- •72. Друга Малоросійська колегія, її компетенція і значення.
- •73. Виконавчі органи царської влади на Лівобережній Україні в другій половині XVII-XVIII ст..
- •76. «Батуринські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •77. «Московські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •78. «Глухівські» гетьманські статті»
- •79. «Конотопські» гетьманські статті: причини появи та їхня характеристика.
- •81. Події Північної війни 1700-1721 рр. Та їх значення для України-Гетьманщини.
- •82. «Пакти і конституції Війська Запорізького» 1710 р.: загальна характеристика і значення.
- •2. Литовський статут російської редакції 1811р., йог зміст і характерні риси.
- •3. «Звід місцевих законів західних губерній» 1837р. Характеристика його змісту.
- •4. «Звід законів Російської імперії» редакції 1842р. Та його вплив на право України.
- •84. «Права, за якими судиться малоросійський народ»: причини розробки, загальна характеристика і значення.
- •85. Збірник ф.Чуйкевича «Суд і розправа в правах малоросійських»: причини розробки, загальна характеристика і значення.
- •86. Основні риси цивільного та спадкового права в Україні у XVIII ст..
- •87. Основні риси кримінального права в Україні в XVIII ст..
- •88. Причини скасування інституту гетьманства та полково-сотенного устрою в Україні-Гетьманщині.
- •89. Судова реформа к.Розумовського, її суть та значення.
- •90. Ліквідація Запорізької Січі: причини і наслідки.
- •91. Ліквідація полково-сотенної системи управління: причини і наслідки.
- •92. Політичний устрій в українських землях під іноземною зверхністю в XVIII-XIX
- •93. Характеристика суспільно-політичного устрою в Україні в першій половині в XIX ст..
- •94. Правове становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії.
- •96. Проведення буржуазно-демократичних реформ в Україні у др.Половині XIX ст..
- •97. Земська реформа 1864 р.:її характеристика і значення.
- •98. Особливості ліквідація кріпосного права на українських землях під владою Російській імперії, причини і наслідки.
- •99. Особливості проведення судової реформи 1864 р. В Україні
- •20 Листопада 1864 p. Була проведена судова реформа на підставі Судових статутів - після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти:
- •101. Проведення міської реформи 1870 р. В Україні
- •102. Галицький крайовий сейм, його склад та компетенція.
- •104. Судова система на західноукраїнських землях у XIX ст.. У складі Австрійської імперії.
- •105. Причини та особливості Кодифікації права у 19 ст в Російській імперії
91. Ліквідація полково-сотенної системи управління: причини і наслідки.
Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763-- 1764 pp. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.
У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.
92. Політичний устрій в українських землях під іноземною зверхністю в XVIII-XIX
Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій половині XIX ст.
У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVHI ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.
Адміністративний поділ
У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.
Національна політика
Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована "хохлами", зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи проте, щоб росіяни не почувалися іноземцями на "окраїнах", бо ці "окраїни " мали бути лише органічними частинами єдиної і неподільної Росії.
Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.
Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830—1831 pp. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: "Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії".
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5— 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.