3. Вікові Кризи психосоціального розвитку

Народившись, діти потрапляють у світ, повний очікувань, норм, установок, вірувань, традицій, соціально закріплених способів дій з речами. Відбувається те, що в наукових колах називають соціалізацією.

Соціалізація триває все життя, допомагаючи людині знайти душевний комфорт і відчувати себе повноцінним членом суспільства у своєму культурному середовищі. Раніше вчені вважали, що поведінка дітей цілком визначається тим, як поводяться дорослі. Вважалося, наприклад, що спочатку діти пасивно ідентифікують себе з певними значущими в їхньому житті людьми, а потім наслідують їх поведінку. Більш пізні дослідження показали, що відбувається взаємний вплив дітей і батьків на поведінку одне одного.

У дитинстві закладаються різноманітні стереотипи поведінки, які можуть зберігатися все життя. Соціалізація сприяє створенню ядра цінностей, навичок, очікувань, сукупність яких і формує особистість. Розвиток особистості за своїм змістом багато в чому визначається тим, чого суспільство чекає від людини, які цінності й ідеали їй пропонує, які завдання ставить перед нею на різних вікових етапах.

У своїй соціалізації дитина проходить декілька етапів, на кожному з яких набувається певна якість (особистісне утворення), яка фіксується в структурі особистості і зберігається в подальші періоди життя.

Автору ближче усього позиція Еріка Еріксона, який вважав, що до 17-20 років відбувається поступове становлення ядерного утворення особистості дитини – ідентичності. Ідентичність – психосоціальна тотожність, що дозволяє особистості приймати у всьому багатстві свої стосунки з навколишнім світом і визначає її систему цінностей, ідеали, життєві плани, потреби, соціальні ролі. Ідентичність – стрижнева умова психічного й духовного здоров’я: якщо вона не складеться, людина не зможе знайти себе, свого місця в суспільстві, буде відчувати себе «загубленою».

Ідентичність починає формуватися в юнацькому віці. Це характеристика досить зрілої особистості. До цього часу дитина повинна пройти через ряд ідентифікацій – ототожнення себе з батьками; хлопчиками або дівчатками (статева ідентичність) і т.д. Цей процес визначається вихованням дитини, оскільки з самого її народження батьки, а потім і більш широке соціальне оточення, залучають дитину до своєї соціальної групи, передаючи властиве цій групі світосприйняття й світорозуміння.

Ще один важливий момент у психосоціальному розвиткові особистості, підкреслений Еріксоном, – його кризовість (див. табл. 4). Причина вікової кризи – невідповідність між новими потребами дитини і реальними умовами їх задоволення.

Таблиця 4.

Конфлікти на різних стадіях розвитку особистості

(за Еріксоном)

Суть конфлікту	Приблизний вік (специфіка розвитку)
1. Конфлікт між довір’ям і недовір’ям до навколишнього світу. 2. Конфлікт між почуттям незалежності і відчуттям сорому і сумнівами. 3. Конфлікт між ініціативністю і почуттям провини. 4. Конфлікт між працьовитістю і почуттям неповноцінності. 5. Конфлікт між розумінням приналежності до певної статі і нерозумінням форм поведінки, що відповідають даної статі.	Народження – 1 рік 1-3 роки 3-6 років 6-11 років 11-18 років
6. Конфлікт між прагненням до інтимних відносин і відчуттям ізольованості від оточення. 7. Конфлікт між життєвою активністю і зосередженістю на собі, своїх вікових проблемах. 8. Конфлікт між відчуттям повноти життя і відчаєм.	Раннє дозрівання (18-25 років) Нормальне дозрівання (40 років) Пізнє дозрівання

Оскільки фундамент особистості закладається до шести років, ми зупинимося тільки на I, II і III вікових кризах.

На першому році життя діти переживають свою першу вікову кризу, суть якої складає конфлікт: початкова довіра проти початкової недовіри до навколишнього світу. Ця криза пов’язана з тим, задовольняються чи ні основні потреби дитини, як фізіологічні, так і соціальні. Соціальні потреби на цьому етапі проявляються в потребах теплих, лагідних інтонацій з боку дорослих, а також в любові. Розвиток довіри знаменує собою перший рівень психосоціального розвитку. Якщо малюка годують, чуйно реагують на його плач, своєчасно допомагають йому позбутися незручностей, люблять його, ласкаво розмовляють і грають з ним, – він починає розуміти, що світ – це безпечне місце, де можна довіряти тим, хто знаходиться поруч. Якщо ж потреби малюка не задовольняються, особливо потреба в спілкуванні, то у дитини починає формуватися шизоїдний або оральний характер з вираженою негативною складовою. Підростаючи, такі діти відчувають недовіру до навколишнього світу або розвивають таку модель поведінки, щоб вічно чіплятися, триматися за кого-небудь.