1В. І. Ленін, Твори, т. 27, стор. 228.

канням таланту є невпинний потяг до знань, безперервний пошук. Головне для нього — жити життям свого народу і бачити в народних діяннях джерело своєї творчості, її суспільну цінність і корисність.

К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін науково довели, а історія підтвердила, що народ, трудящі маси— не лише творці матеріальних, а й духовних благ, що в буржуазному суспільстві існують, розвиваються і борються дві культури, які відповідають інтересам і цілям основних антагоністичних класів.

Трудящі України, як і трудящі всіх націй світу, завжди прагнули до свободи, до щастя. Тому вони прагнули і до прекрасного, як вияву свободи і щастя. В надрах феодального, а потім капіталістичного суспільства трудящі творили свою культуру, протилежну культурі панівних класів і докорінно відмінну від неї.

В. І. Ленін вчив: «Є дві нації в кожній сучасній нації — скажемо ми всім націонал-соціалам. Є дві національні культури в кожній національній культурі. Є великоруська культура Пурішкевичів, Гучкових і Струве,— але є також великоруська культура, яка характеризується іменами Чер-нишевського і Плеханова» '.

Коли говорити про Україну, то тут до Жовтневої революції також було дві українські культури — культура багатіїв Скоропадських, Ґалаґанів, Савенків, Алчевських, Терещенків і т. п., і культура народних мас в особі їх видатних діячів: Тараса Шевченка, Павла Грабовського, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Марка Кропивницького, братів Івана та Панаса Тобілевичів й інших; культура магнатів і їх ідейних трубадурів — українських буржуазних націоналістів, і культура робітників і селян України, очолюваних більшовиками.

Ми — законні спадкоємці демократичної української культури — високо цінуємо і творчо розвиваємо її.

У нас, як і у всій Радянській країні, створено найсприятливіші умови для розвитку наукової думки. Ще в 1919 році було засновано науковий центр республіки — Академію наук. Український народ, наукова громадськість нещодавно урочисто відзначили 50-річний ювілей Академії наук Україн-

1В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 15.

ської РСР. Цей ювілей перетворився в широку демонстрацію гігантських досягнень радянської науки. Сотні визначних учених, академіків, що вийшли із середовища робітничого класу, селянства, трудової інтелігенції, прославляють своїми науково-технічними відкриттями талановитий український народ. У 69 наукових інститутах і установах АН УРСР працює до 10 тисяч наукових співробітників, серед яких 109 академіків, близько 500 докторів та понад 3 тисячі кандидатів наук. А скільки на Україні інших, галузевих науково-дослідних інститутів, установ, наукових закладів! У них працюють і творять тисячі науковців.

Практичні потреби нашого суспільства з кожним днем вимагають від науки все глибшого проникнення в таємниці природи, відкриття нових, об'єктивних закономірностей розвитку матеріального світу. Історія світової науки свідчить, що розв'язання великих теоретичних проблем, їх узагальнення завжди приводили до визначних практичних результатів.

Сучасні наукові дослідження — це сила, завдяки якій здійснюються справи, що перевершують навіть найсміли-віші мрії письменників-фантастів. Немає таких приладів, якими б можна було вимірювати кількість і якість людського розуму. А втім, вчені уже ведуть диспути про можливість за допомогою кібернетики автоматизувати процеси творчості.

Кібернетика — це наука про процеси керування, про загальні закони перетворення інформації в керуючих системах, що раніше вважалось привілеєм людського мозку. Ще кілька років тому цю зовсім молоду науку деякі вчені вважали навіть за містику і шарлатанство. Подібні антинаукові погляди швидко відмело життя.

Наш соціалістичний лад широко поставив кібернетику на службу людині в ім'я соціального прогресу. Інститут кібернетики Академії наук України очолює видатний український вчений академік В. М. Глушков. Середній вік працівників цього Інституту становить 28—29 років. Інститут кібернетики займає чільне місце серед наукових закладів не лише в нашій країні, а й за кордоном і є одним із провідних за­кладів сучасної науки.

Українські вчені вносять значний вклад у розвиток радянської науки. Тільки за останні п'ять років виконано понад 4 тисячі найважливіших науково-дослідних робіт, багато

з них уже впроваджено в народне господарство республіки і країни. Широко відомі досягнення українських учених у створенні штучних супутників Землі та космічних кораблів, у виробництві штучних алмазів, у виготовленні перших у нашій країні обчислювальних машин, у дослідженні і запровадженні нової технології в галузі електрозварювання, розробки загальної теорії напівпровідників, плазми, в розщепленні атома, створенні лазера. Вчені-хіміки досягли значних успіхів в удосконаленні каталітичних процесів, створенні барвників, нових полімерних матеріалів, а вчені-фізики і математики — у розробці теорій, експериментальних і практичних заходів по розвитку телемеханіки, по до­слідженню процесів вироблення атомної енергії і найбільш ефективному застосуванню її в народному господарстві. Вчені-геологи, вивчаючи будову земної кори, визначають абсолютний вік її геологічної формації, відкривають у надрах землі нові численні і різноманітні природні багатства.

Широко відомі досягнення українських біологів. Є визначні праці в галузі історії, економіки, філософії, літератури, мови, права та соціологічних досліджень.

Можна і треба сказати багато добрих слів на адресу науки і її ролі в суспільстві. Але помилковим було б твердження, що саме науці належить вирішальна роль у суспільному прогресі. Матеріальною основою науки і рушійною силою її розвитку є виробництво, а у виробництві першорядну роль відіграє робітничий клас. Союз науки з виробництвом — ось запорука і основа наших успіхів і нині, і в май­бутньому.

Рівень науки і культури народу залежить від розвитку економіки, характеру виробничих відносин, політичного устрою суспільства. За царизму досягнення науки і культури для трудящих були недоступні — вони залишалися привілеєм буржуазії, поміщиків. Треба було змінити життя, щоб воно змінило людину. З цього приводу В. І. Ленін писав: «Раніше весь людський розум, весь його геній творив тільки для того, щоб дати одним всі блага техніки й культури, а інших позбавити найиеобхіднішого — освіти і розвитку. А тепер всі чудеса техніки, всі здобутки культури стануть загальнонародним добром, і віднині ніколи людський розум і геній не будуть обернені в засоби насильства, в засоби експлуатації.

Ми це знаємо,— і хіба в ім'я цього найвеличнішого історичного завдання не варто працювати, не варто віддати всі сили? І трудящі виконають цю титанічну історичну роботу, бо в них закладені дрімаючі великі сили революції, відродження і оновлення» '.

Справжнім творцем всіх надбань культури завжди був трудовий народ. Але до Великого Жовтня трудящі маси віками не користувались плодами і здобутками культури. Відомо, що за рівнем освіти царська Росія залишалась однією з найвідсталіших країн. Один учень у школі припадав майже на 600 чоловік населення, тоді як у Німеччині — на 120, Сполучених Штатах Америки — на 83 чоловіка населення. На Україні серед дорослого населення в окремих повітах кількість неписьменних доходила до 90 процентів.

Царизм проводив жорстоку великодержавну політику національного гноблення українського народу. У вищі учбові заклади, яких було дуже мало, українців приймали теж обмежено. В університетах навчалося тільки 4,5 процента дітей робітників, селян, інтелігенції. У школах заборонялось викладання рідною мовою. Театр зазнавав різних утисків і, звичайно, не міг вільно розвиватися.

І все ж, незважаючи на це, з середовища українського народу вийшли відомі всьому світу вчені, письменники, поети, художники.

Велика Жовтнева соціалістична революція стала передумовою і політичною основою культурної революції в нашій країні. Треба було, насамперед, прилучити широкі маси трудящих до досягнень науки, літератури, мистецтва, перетворити культуру в надбання народу. Це, за задумом В. І. Леніна, покликана була зробити справді пролетарська культурна революція, і вона відбулась.

Великий Ленін вчив: «Ми хочемо побудувати соціалізм з тих людей, які виховані капіталізмом, ним зіпсовані, розбещені, але зате ним і загартовані до боротьби… Неімущий пролетар від верстата і селянин від сохи пройти університету не могли ні при царі Миколі, ні при республіканському президенті Вільсоні. Наука і техніка— для багатих, для імущих; капіталізм дає культуру тільки для меншості. А ми повинні побудувати соціалізм з цієї культури. Іншого мате-

'' В. І. Ленін, Твори, т. 26, стор. 430.

ріалу у нас нема. Ми хочемо будувати соціалізм негайно з того матеріалу, який нам залишив капіталізм з учора на сьогодні, тепер же, а не з тих людей, що в парниках будуть виготовлені, коли забавлятися цією баєчкою. У нас є буржуазні спеціалісти, і більше нічого нема. У нас нема інших цеглин, нам будувати ні з чого. Соціалізм повинен перемогти, 1 ми, соціалісти і комуністи, повинні на ділі довести, що ми здатні побудувати соціалізм з цих цеглин, з цього матеріалу, побудувати соціалістичне суспільство з пролетарів, які культурою користалися в мізерній кількості, і з буржуазних спеціалістів» '.

В. І. Ленін приділяв винятково велику увагу історичній спадщині і ставленню партії до неї, прогресивним традиціям і наступності в розвитку кожного народу і людства загалом. Він вказував, що «марксизм завоював собі своє всесвітньо-історичне значення як ідеології революційного пролетаріату тим, що марксизм аж ніяк не відкинув найцінніших завоювань буржуазної епохи, а, навпаки, засвоїв і пе­реробив усе, що було цінного в більше ніж двохтисячоліт-ньому розвитку людської думки і культури. Тільки дальша робота на цій основі і в цьому ж напрямі, одухотворювана практичним досвідом диктатури пролетаріату, як останньої боротьби його проти всякої експлуатації, може бути визнана розвитком дійсно пролетарської культури» 2 .

Треба було критично переробити і засвоїти культурну спадщину минулого. Залишились старі спеціалісти. Щоб справу рухати вперед, виникла необхідність залучити цих спеціалістів на бік Радянської влади. Але головне полягало в тому, щоб створити свою, пролетарську, трудову, народну інтелігенцію. Не можна, вчив Ленін, побудувати комунізм без запасу знань, техніки, культури, а вони перебувають в руках буржуазних спеціалістів, більшість яких не співчувала Радянській владі. Треба їх оточити товариською обстановкою, духом комуністичної праці і домагатись того, щоб вони пішли в одних лавах з робітничо-селянською владою.

Яким саме шляхом треба було йти до розвитку загальної і політичної освіти, культури і техніки, літератури і мистецтва? Тільки через школу, через ліквідацію непись-

1 5. /. Ленін, Твори, т. 29, стор. 50—51.

2В. І. Ленін, Твори, т. 31, стор. 279.

менності. Питання ліквідації неписьменності не знімалося з порядку денного навіть у роки громадянської війни. Чер-воноармієць в перервах між запеклими боями з класовим ворогом, не випускаючи гвинтівки з рук, схилявся над букварем, прокладав собі шлях до освіти, прагнув глибше усвідомити ті процеси соціальних перетворень, що відбувались у країні.

Ліквідація неписьменності — величезна політична справа. До участі в ній залучаються широкі кола учителів — цієї великої ланки інтелігенції, яка першою пішла масово і сміливо за нашою партією. Вчителі, комсомол відіграли велику роль у ліквідації неписьменності.

Створюється єдина трудова школа. Здійснюється ленінська національна політика у розвитку освіти. На Україні настійно і послідовно провадиться українізація. Понад 90 процентів дітей шкільного віку охоплено навчанням. У країні ще панує розруха і голод, а Радянський уряд відпускає уже близько 800 тисяч карбованців золотом, щоб надрукувати для українських шкіл підручники.

Відкрились двері університетів і інститутів для робітничо-селянської молоді. Адже молодь і освіта — це поняття невіддільні одне від одного. Молодь — це ті люди, яким у майбутньому належить вирішувати долю людства, нашого суспільства. Навчання молоді — це той шлях, який веде до побудови нового, комуністичного суспільства. Вчитися треба було, безпосередньо пов'язуючи все своє навчання з життям. Студент не академіст, а перш за все громадянин своєї соціалістичної Батьківщини. Тому він повинен розуміти, що треба все зробити, щоб опанувати науку і техніку.

Щоб прискорити створення своєї, насамперед технічної, інтелігенції, організовуються робітничі факультети. Вже в 1932 році на Україні було 545 робфаків, в яких навчалось більш як 80 тисяч студентів. З кожним роком у вузах збільшувався прошарок робітників і селян, причому вже з немалим життєвим досвідом і робочим стажем. Багато видатних учених, інженерів, конструкторів наших днів про­йшли чудову школу робфаку. Вузи і технікуми України за першу п'ятирічку випустили понад 136 тисяч спеціалістів з вищою і середньою освітою, направляючи їх в усі галузі народного господарства і культури республіки, країни. Це була велика армія національних кадрів, радянської інтелігенції.

Створена була широка сітка державних і профспілкових клубів, музеїв, бібліотек, театрів. Набули великого розвитку література і мистецтво України. Найкращі твори української радянської літератури і мистецтва збагатили скарбницю не тільки радянської класики, а й світової культури. Культура України досягла великого розквіту, її надбання € великою гордістю не тільки українського, а й всього ра­дянського народу.

Гітлерівці хотіли знищити радянську культуру, культуру російського, українського, білоруського народів — цю багатовікову скарбницю, яка брала свій початок з древньої Київської Русі. Мерзенний, жалюгідний розбійник, злодій підняв руку на культурні цінності нашого народу, щоб зруйнувати соціалістичну культуру, придушити національні почуття народу. Даремні потуги!

Примножились наші сили, ще яскравіше запалала народна любов до своєї Батьківщини, до великих наших здобутків, до рідної мови, до нашого глибокого і високороз-винутого радянського мистецтва.

У війні з особливою силою проявилася моральна перевага нашого народу над ворогом. Ідеологічна перевага була уже в тому, що радянські люди розуміли велич справи, за яку вони боролись свідомо, сміливо.

Культура нашого офіцера, організованість бійця виявлялись у свідомій дисципліні, швидкому оволодінні новими зразками зброї, у творчому, нешаблонному ставленні до своїх обов'язків у бойовій обстановці. Культура радянського робітника проявлялась у завзятті до праці, в оволодінні новими складними професіями, у забезпеченні безперебійного випуску найновішої воєнної техніки, якість якої перевищувала якість техніки ворога.

Велика Вітчизняна війна радянського народу проходила на найвищому рівні свідомості, техніки, культури. Відвага і любов до Батьківщини, наполегливість і витривалість у боротьбі, глибина і широта душі — ці риси прищеплював нашим людям радянський лад. Народ, якого соціалізм зробив господарем своєї долі, не можна було поневолити й знищити. В цьому полягав секрет нашої перемоги над ворогом.

Працівники культури і мистецтва надихали народ на боротьбу за визволення рідної землі. Письменники Радянської

України в своїх творах відображали ратні і трудові подвиги радянських людей. 35 евакуйованих на схід театрів систематично виступали з концертами на фронтах, у Діючій армії. Художники, композитори, митці створювали незабутні твори, в яких палко виявлялась любов до Батьківщини і жагуча ненависть до ворога. Такі літературні твори, як «Пісня про Зою Космодем'янську», «Я утверждаюсь» (П. Тичина), «Сталінградський зошит», «Клятва» (М. Бажан), «За рідну землю», «Жага» (М. Рильський), «На колючому дроті», «Відступник», «Ніч перед боєм» (О. Довженко), «Земля батьків» (Ю. Яновський), «До бою вставаймо», «Україно моя» (А. Малишко), «Вони не пройшли» (Ю. Смолич), «Лист до земляків», «Любіть Україну» (В. Сосюра), «Кров України» (В. Собко), «Партквиток» (Л. Первомайсышй), «Парад мерців» (П. Козланюк), «Зенітка», «Самостійна дірка» (Остап Вишня), «Фронт» (О. Корнійчук) та багато інших; ряд кінокартин, зокрема такі, як «Битва за нашу Радянську Україну», «Райдуга», «Партизани в степах України», чимало музичних і пісенних творів були свідченням того, як працівники культурного фронту, наша творча інтелігенція здійснювали великий подвиг в ім'я свободи і не­залежності народу.

Гітлерівці за час окупації українських земель знищили майже всі культурні і наукові цінності України, які не були вивезені на схід. Спалено і зруйновано тисячі учбових і культурних закладів. Після війни український народ з допомогою братніх народів, і насамперед російського народу, відновлює втрачене і вже через кілька років значно перевищує довоєнні показники в розвитку науки, культури і освіти. На Україні працює 138 вищих учбових закладів, 747 середніх спеціальних закладів, де навчається понад 1,5 мільйона чоловік. У 1968—1969 навчальному році на кожні 10 тисяч населення припадало 169 студентів вищих учбових закладів, що в 2—3 рази більше, ніж в Англії, Франції, Італії, ФРН, Японії. Після війни число людей з вищою і середньою освітою збільшилось у 4 рази, серед працюючих вони становлять 54 проценти, кожний другий робітник і кожний третій колгоспник має середню або незакінчену вищу освіту.

Великою мірою визначає духовне життя народу популярність нашого друкованого слова. Книга — це велике чудо

людської культури, це — знання, мудрість багатьох поколінь. На Україні видається майже 120 мільйонів примірників книг, близько 80 мільйонів примірників становить річний тираж журналів. Разовий тираж газет дорівнює майже 20 мільйонам примірників.

У післявоєнні роки вийшло в світ чимало цінних наукових праць з історії України, з історії робітничого класу і селянства, Комуністичної партії України, з історії літератури і мистецтва. Видано Українську Радянську Енциклопедію. Створення її —результат плідної і напруженої праці вчених, спеціалістів з різних галузей науки, культури і мистецтва України. В УРЕ відображаються визначні здобутки історії, науки і культури українського народу.

Значна кількість монографічних праць і масово-політичних книг підготовлена і випущена в світ до знаменних дат — 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна. У цих працях з великою силою відображені велич і непереможність ленінських ідей, які оволодівають умами все нових і нових мільйонів людей нашої планети.

ЛІТЕРАТУРА

З величезною силою і талантом

проявляє себе український народ в усіх сферах людської культури. Його творчий геній втілений у передовій, високоідейній літературі, в самобутніх народнопоетичних формах, які знайшли свій новий яскравий розвиток в умовах соціалістичного ладу.

Література — це та галузь культури, де почуття найбільш перекликаються з думкою, краса — з добром, в художніх образах найповніше відображаються життя і діяльність людини, суспільства.

Народжена могутньою революційною хвилею, пройнята пафосом комуністичного будівництва, сучасна українська радянська література успадкувала кращі волелюбні традиції творчості письменників-демократів минулого. Прогресивна українська література завжди гостро відгукувалась на актуальні проблеми свого часу, з глибокою симпатією змальовувала тяжке нужденне життя людини пра-

ці, оспівувала її боротьбу за визволення від соціального та національного гноблення з боку панівних експлуататорських класів. Позитивну роль в її розвитку відігравала духовна і національна спорідненість культур трьох братніх народів, які вийшли з єдиного кореня — культури Київської Русі. Недарма всі три літератури — російська, українська і білоруська — ведуть свій початок від згадуваного вже нами «Слова о полку Ігоревім», цієї незрівнянної перлини світової літератури.

На довгому історичному шляху свого розвитку українська класична література живилася високими гуманістичними ідеями і, в свою чергу, на повний голос проголошувала добро, правду, людяність, дружбу між народами, оспівувала героїку боротьби проти поневолювачів, картала соціальні і національні утиски, лицемірство і злочини визискувачів. У справі благородного служіння трудовому народові вона незмінно йшла пліч-о-пліч з іншими прогресивними літературами, насамперед братньою російською — літературою Пушкіна і Лєрмонтова, Герцена і Чернишев-ського, Горького і Чехова. Творчо використовуючи досягнення прогресивної світової культури, українська література і сама внесла до неї вагомий вклад.

Всьому світові відома творчість Григорія Сковороди, Григорія Квітки-Основ'яненка, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Петра Гулака-Артемов-ського, Панаса Мирного, Івана Франка, Павла Грабов-ського, Михайла Старицького, Леоніда Глібова, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та багатьох інших українських письменників. Вони є красою і гордістю українського народу, а їхні твори — неоціненне багатство національної і світової духовної скарбниці.

Культура, мистецтво і, зокрема, література можуть успішно розвиватися, буйно квітнути, примножувати славу свого народу, якщо вони виникли на грунті народному, відображають його життя, могутню силу, почуття і прагнення, любов до своєї Вітчизни, дружбу трудящих, їх боротьбу за мир і прогрес людства. Саме ці риси і характерні для нашої української радянської літератури. Українські письменники післяжовтневого періоду — періоду будівництва соціалістичного суспільства — забезпечили українській літературі, як невід'ємній частині усієї радян-

ської літератури, що стоїть на грунті соціалістичного реалізму, всесвітнє визнання в інтернаціональній, загальнолюдській культурі.

Великий Жовтень дав новий могутній поштовх дальшому розквіту національних культур, об'єднаних у братній сім'ї радянських народів. Українська література, як і її посестри, дістала масове поповнення з числа найбільш обдарованих робітників і селян, запалилася ідеями революційного перетворення суспільства. В роки революційних битв, відбудови зруйнованого ворогами народного господарства і особливо в епоху героїчних п'ятирічок вона стала бойовою помічницею більшовицької партії у боротьбі за торжество її генеральної лінії. Ленінські ідеї партійності і народності літератури — ось наріжні камені творчості наших письменників, запорука все нових успіхів української радянської літератури на ниві служіння трудовому народові, рідній Вітчизні.

Суворим випробуванням ідейної та організаційної зрілості радянської літератури, як і всього нашого соціалістичного суспільства, була Велика Вітчизняна війна, нав'язана три десятиріччя тому мирній Країні Рад ударним загоном світової імперіалістичної реакції — гітлерівським фашизмом. У ті важкі дні українські радянські письменники пішли разом з мільйонами своїх читачів на фронт, до партизанських загонів, своєю творчістю і особистим прикладом запалювали народ на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. На весь світ лунало палке слово Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Бажана, Юрія Яновського, Володимира Сосюри, Олександра Корнійчука, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Ванди Ва-силевської, Ярослава Гадана та багатьох інших талановитих письменників. Тяжкими втратами, життям багатьох обдарованих літераторів, які загинули на фронті і в фашистських катівнях, довела українська радянська література свою непохитну відданість справі партії, свій нерозривний кровний зв'язок з рідним народом. Цей патріотичний подвиг не буде забутий нащадками.

Нові відповідальні завдання постали перед радянськими літераторами в післявоєнний період. Продовжувачем заспіву революційних поетів, виразником кращих людських сподівань, натхненником творчої праці мільйонів при-

йшла повоєнна література на комуністичну будову. Значні досягнення цього періоду розкрили новими гранями духовну красу і багатство визволеної від капіталістичної експлуатації людини, з новою силою продемонстрували високі гуманістичні, животворні ідеали радянського суспільства.

Цими успіхами визнаних майстрів слова і молодих письменників наша література завдячує насамперед методові соціалістичного реалізму, цьому виправданому і незмінному компасові літераторів епохи боротьби за соціалізм і побудову комунізму.

Творення нового світу, виховання людини комуністичної доби, боротьба за перемогу світлих ідей марксизму-ленінізму, проти потворних сил імперіалізму, непримиренність до ворогів, виховання наших людей в дусі полум'яного радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму, дружба і повага до людей праці, ненависть до ще пануючого у багатьох країнах капіталізму з його духовним зубожінням і приниженням людини, утвердження нової моралі і етики, гуманізму, звеличення творчої праці і її героїв — такий далеко не повний перелік аспек-. тів і спрямувань радянської літератури, в тому числі і літератури Радянської України.

Справедливо говорив Максим Горький, підкреслюючи, що бути чесною людиною і справжнім письменником — це означає бути революціонером. А для цього письменник повинен постійно перебувати в тісному, нерозривному зв'язку з життям, з народом, який будує комунізм, оволодівати животворним вченням марксизму-ленінізму, гаряче боротись за втілення в життя рішень і настанов партії.

На шляху здійснення великих завдань, які постали перед радянською літературою на сучасному етапі комуністичного будівництва, українські письменники дедалі зміцнюють зв'язки з життям, розвивають творчі засоби, вдосконалюють і ставлять на службу літературі дзвінке, барвисте народне слово.

Вже вийшли у світ 6 томів підготовленої письменниками і науково-дослідними закладами 8-томної історії української літератури. У цьому фундаментальному виданні всебічно висвітлено історію, суспільні, економічні та полі-

тичні умови розвитку українського красного письменства, його широкі і кровні зв'язки з російською та іншими братніми літературами нашої країни, з світовою прогресивною літературою. У восьмитомнику показано, як українська радянська література відобразила велич і героїзм рідного народу, його боротьбу проти соціального і національного гноблення, вірність соціалістичній революції, Радянській Батьківщині, великим ідеям марксизму-ленінізму, організаторську і політичну діяльність партії Леніна, її роль у цій історичній боротьбі, у зміцненні ленінської дружби народів нашої країни, в ідеологічній боротьбі двох світів — світу соціалізму і світу капіталізму.

АРХІТЕКТУРА І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Зодчество — яскравий показник

художньої сили народу. Як кажуть, країна — дім народу, а архітектура — деталь дому. Архітектура українського народу має свою давню і багату історію. В ній знайшли своє відображення неповторні, специфічні народні, національні риси і особливості.

З давніх часів сучасну територію України населяли різні племена і народи. Відтоді до наших днів залишились архітектурні пам'ятки, як свідки далекого минулого. На узбережжі Чорного моря древні греки заснували протягом VIII—V століть до нашої ери Тіру, Ольвію, Херсонес, Пан-тікапей та інші колонії. У Херсонесі та Керчі є залишки візантійської та генуезької архітектури, печерних міст. У цих спорудах проводяться археологічні дослідження нашими вченими.

Відомо, що споруди древнього Києва довгий час були зразками для будівництва на всій Русі, а київські будівельники стали творцями перших кам'яних споруд у Смоленську, Полоцьку, Суздалі. Забудова і планування Києва відображають головні риси древньої руської архітектури. Багатий, древній, славний Київ спорудив до цього небачене — Софійський собор. В архітектурі собору і його оздобленні чимало взято від Візантії, включаючи і його назву. І все ж

це не копія візантійського собору, а творча перебудова, в яку вкладений народний талант.

У той час собори були і місцем, де приймали послів, зберігали і переписували книги, вели літописи.

Після татаро-монгольської навали будівництво на території України виразно підпорядковується завданням оборони. Планування і забудова міст у ті часи перебували в прямій залежності від місцевих фортифікаційних умов. Зводяться замки, фортеці, укріплення. Тільки з початком XVII століття втрачається оборонне значення будівництва.

Із скасуванням кріпацтва на Україні розгортається і значно розширюється будівництво промислових підприємств і громадських споруд. Як і до цього часу, українські архітектори, інженери, художники широко використовували в плануванні і оздобленні своїх будівель мотиви і форми української художньої творчості. Проте еклектична суміш різних архітектурних стилів, фальшивий «модернізм» завдали немалої шкоди українській архітектурі.

Великий Жовтень відкрив необмежені перспективи в розвитку архітектури на Україні, яка стала загальнодержавною справою. Сучасна українська архітектура — це відображення в монументальних, доцільних формах нашої соціалістичної епохи, використання кращого, що набуто в цій галузі в наглій країні і за кордоном: простота, лаконічність, ясність художніх форм, застосування в будівництві прогресивних конструкцій та сучасних матеріалів. Тривають пошуки найкращого сучасного українського, національного стилю в архітектурі, в плануванні міст і сіл, оздобленні їх українським орнаментом, майстерним баїрвистим живописом, мозаїкою та скульптурою. Одним словом, в архітектурі, як у житті, без правильної лінії не може бути почуття власної гідності.

* * *

За свою багатовікову історію український народ створив неповторне національне образотворче мистецтво, вніс свій значний вклад у скарбницю художніх цінностей людства. Українське народне мистецтво сповнене реалізму, високого естетичного смаку, фантазії і вигадки, тісно зв'язане з життям.

Ще за часів Київської Русі талант народу яскраво проявлявся в живопису. Уже тоді художників цікавив складний

духовний світ людини. На перешкоді стояла церковна рутина, святенництво, абсолютне переважання в живопису церковних сюжетів. Картинами називались ікони, які використовувалися церквою з метою ідеологічного впливу на маси.

І все ж люди прагнули відобразити земне життя, різнобарвне, емоційне. Про це свідчать живопис, мозаїка, фрески Софійського собору. Поряд з релігійними сюжетами тут і побутові сцени: полювання, скоморохи, акробати, іподром, тут є груповий портрет сім'ї Ярослава Мудрого. Народ уже в ті часи виступає проти церковної схоластики, вносить свіже, земне, задушевне і життєво правдиве в образотворче мистецтво.

Татаро-монгольське іго на довгі часи затримало розвиток мистецтва на Русі. Багато було знищено пам'яток образотворчого мистецтва. Згодом стали з'являтися митці, художники, школи, які відіграли велику роль у формуванні самобутніх українського, російського і білоруського національних мистецтв.

Майже до кінця XIX століття панувало натуральне господарство, а в минулому, як відомо, українське народне мистецтво було в основному селянським. Ручне індивідуальне виробництво надало оригінальності і яскравих національних ознак образотворчому мистецтву. Мистецтво — це художня мова народу, і воно стало одним з джерел розвитку художніх промислових виробів, декоративних тканин, художнього скла, кераміки, фарфору, національного орнаменту.

До наших днів збереглось і розвивається стародавнє, оригінальне, неповторне народне образотворче мистецтво.

Глибоке проникнення в людські почуття, характери, поривання — неодмінна ознака справді народного, демократичного мистецтва. У другій половині XIX століття під впливом ідей російських та українських революціонерів-демокра-тів у мистецтві міцно завойовує позиції реалістична школа професійного живопису. Кому не відомі такі художники-ве-летні, як Рєпін, Суріков, Перов, Шишкін, Левітан, Шевченко. Рєпін — наш земляк: він народився на Україні, бачив тяжке життя українського народу. В творах цього худож-ника-гіганта яскраво показано історичну велич народу, правду його життя, красу природи рідної землі. У творах Рєпіна знайшли яскраве відображення українські теми. Усім відомі картини художника: «Українська селянка», портрет

Шевченка, «Чорноморська вольниця». Художник вірив у народ, знав, що прийде час, коли він завоює свободу, а вона його роз'ярмить і розвеселить. У народному гуморі вбачав Рєпін кмітливість, незламність народу, його нездоланну силу і прагнення до волі.

А Шевченкові «Катерина», «Покарання шпіцрутенами», «Державний кулак» і т. ін., а твори таких художників України, як Костанді, Пимоненко, Мурашко!

Величезний вплив на художні образи справляє наш славний робітничий клас. Відчуття часу притаманне художникам. З'являється живопис перших пролетарів—«Кочегар» (Ярошенко), «Шахтарка» (Касаткін). Пізніше відомий живописець-баталіст Самокиш створив незабутні полотна — «Атака будьонівської кавалерії» та «Перехід Червоної Армії через Сиваш». Ці славні традиції професіо­нального образотворчого мистецтва, що склалися на основі соціалістичного реалізму, розвивають сучасні художники Радянської України, збагачуючи скарбницю культури не лише нашої республіки, а й усієї країни.

З давніх-давен до оригінального українського мистецтва належить вишивка. Вишивки мають прекрасні стильові ознаки кожної області, району, навіть села. На Київщині, Чернігівщині, Буковині, в Закарпатті, Галичині чи на Полтавщині — скрізь оригінальний колорит, барвистість, складність і своєрідність узорів і контурів. Витонченість, ажурність, колоритність, високий художній смак — ось що і тепер є ха­рактерним у цьому виді мистецтва.

Одним з давніх видів українського народного декоративного мистецтва є різьблення по дереву та кості, оригінальна високохудожня інкрустація та інтарсія. Особливо високою майстерністю відзначаються народні умільці Прикарпаття й Закарпаття.

На всіх землях України з найдавніших часів було широко розвинуте високохудожнє оздоблення гончарних виробів.

На Україні здавна поширене ткацтво як безворсових килимів, так і ковдр з начосом.

Усі вироби з дерева, скла, кераміки, вишивки, ковдри мають свою неповторну оригінальність, національну високохудожню самобутність. У цьому можна переконатися, відвідавши Виставку народного декоративного мистецтва Української РСР у Києві. В наш час на українські художні

вироби існує величезний попит як в СРСР, так і за кордоном. Вони неодноразово завойовували на світових виставках перші місця і золоті та срібні медалі.

Українське радянське образотворче мистецтво народилось і розвивалось у вогні Великого Жовтня. Відтоді воно невпинно зростає, наповнюється животворним, новим змістом, який іде від почуття, усвідомлення трудівником, що він є господарем усіх багатств, господарем своєї долі, повноправним членом великої армії праці, активним учасником будівництва нового суспільства. Мистецтво невпинно поповнюється молодими, здібними професійними і аматорськими кадрами, що вийшли з гущі народної і бачать найвище своє покликання і обов'язок в служінні народові. За роки Радянської влади українське образотворче мистецтво досягло небаченого розквіту. В ньому яскраво виявляється невмирущий талант свободолюбного і працелюбного українського народу, його характер і естетичні смаки.

ТЕАТР,

МУЗИКА,

ПІСНЯ

Театр, музика, пісня — це найяскравіший вияв культури народу, багатства його душі.

З глибини віків бере початок поетична обдарованість нашого народу. Саме вона лежить в основі його любові до пісні, музики, театру, танцю.

Український театр зародився в далекій давнині і має славну історію. Ще в XI столітті на землі наших предків було відоме театралізоване мистецтво скоморохів. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві. Джерела українського театру, які проявлялись в іграх, танцях, піснях та народних обрядах, ідуть від слов'янських племен. У них було започатковано українську культуру, її самобутні риси.

Визвольна боротьба українського народу проти поневолювачів, ненависть трудового люду і рядового козацтва до воєвод, поміщиків і глитаїв — все це відображалось у народному мистецтві.

Перші професіональні театральні трупи народилися в Наддніпрянщині ще в XVIII столітті, але вистави відбува-

лися російською або польською мовами. Пізніше в Києві (1806 рік), Одесі (1809 рік), Полтаві (1810 рік) з'являються перші театральні споруди. Котляревський очолює професіональний театр у Полтаві, де ставляться його п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник». Великий російський актор — син селянина-кріпака Щепкін грає в Полтавському театрі. Його велика заслуга полягає в утвердженні основ сценічного реалізму.

І все ж на Україні ще не було великого театру, хоч і були великі актори. Тарас Шевченко п'єсою «Назар Сто-доля», а за ним Марко Кропивницький зробили новий крок у розвитку українського сценічного мистецтва.

Перший український професіональний реалістичний театр Кропивницького, створений в 1882 році, визнається не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Він виступає в Москві, Петербурзі, Кишиневі, на Кавказі, в Поволжі і Варшаві. Йому дають високу оцінку визначні діячі російської культури: Толстой, Чехов, Чайковський, Рєпін, Станіслав-ський, Стасов. Правда життя, висока майстерність, талант акторів яскравим променем світла пробивають темряву і шаблон. Кропивницький, Карпенко-Карий, Саксаганський, Садовський і Заньковецька несли на сцену народну правду і вселяли її в свідомість людей.

Одна за одною почали з'являтися українські п'єси. Старицький, Карпенко-Карий — ці видатні майстри теат­рального мистецтва сміливо і наполегливо продовжували справу, розпочату Марком Кропивницьким. Виникає новий вид театральної культури; головним у ньому стає людяність і правдивість гри. Основна мета театру — стати народним, проникнути в народ.

Поряд з драматургією зароджується і розвивається українська опера. Основоположником її був видатний син українського народу Семен Гулак-Артемовський. Саме він створив безсмертного «Запорожця за Дунаєм», що є незмінною і гідною окрасою українського мистецтва. Він же написав широко відомі пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться». Від Гулака-Артемовського через Со-> кальського (опери «Мазепа», «Облога Дубна», «Майська ніч»), Аркаса («Катерина») до Лисенка («Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Чорноморці», «Енеїда», «Пан Коцький»)—такий шлях дореволюційної української

опери. Визначним явищем в українській музиці були «Вечорниці» Ніщинського, в яких лунає відома патріотична пісня «Закувала та сива зозуля».

Треба відзначити, що дореволюційне українське реалістичне мистецтво широко відображало життя, долю, страждання і радощі простих людей, людей праці, їх гордість і незламність, боротьбу за свою волю і права, любов до своєї батьківщини.

Візьмемо для прикладу українське класичне оперне мистецтво. Ось опера «Наталка Полтавка». її позитивні герої (бідолашна сирота Наталка, наймити Петро, її коханий, і його друг Микола), бідні, але горді свідомістю справжньої людини, знедолені, але щасливі в своєму чистому коханні і незрадливому товаришуванні, протистоять самовпевнено-му нікчемі — возному Тетерваковському і сільському старості глитаєві Макогоненку.

Опера «Запорожець за Дунаєм». Іван Карась — головний персонаж твору, простий козак, іскрить розумом, дотепністю. Він уособлює любов українською народу до своєї вітчизни, непримиренність до неволі.

Опера «Тарас Бульба». В особі Тараса і його сина Остапа відтворюється нелеревершений героїзм, завзятість і лицарство запорізького козацтва, люта ненависть до ворога і незламність в боротьбі за волю і щастя свого народу. Навіть люльки своєї Бульба не вважав можливим залишати ворогові.

У смертному вироці, який виніс батько своєму синові Андрію за зраду товариству і вітчизні, показано найвищий вияв патріотизму і любові до свого народу. Світове мистецтво і література не багато мають таких художніх образів, як Тарас Бульба.

Класичні традиції української опери набули свого дальшого розвитку в радянській українській опері, зокрема в таких творах, як «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Милана» та «Арсенал» Г. Май-бороди.

Великий злет професіонального і, зокрема, народного мистецтва відбувся після Великого Жовтня, який створив для цього політичні, матеріальні і моральні умови. «Мистецтво належить народові»,— ця ленінська настанова визначила генеральний напрям розвитку українського мисте-

цтва. Народ любить свое мистецтво, бо воно відображає його думи і почуття, надихає, надає нових сил.

Майстри українського радянського мистецтва дали яскраві театральні твори, близькі й зрозумілі широким народним масам. Майже в усіх куточках земної кулі, на всіх континентах нашої планети побували і показали своє мистецтво театральні митці нашої республіки. Українська музика, опера, балет дістали широке визнання і користуються великою популярністю в усьому світі.

Вічна і нетлінна культура українського народу, безсмертний народ, що її творить!

Протягом всієї багатовікової історії український народ вносив цінний вклад у світову музичну культуру. Українська народна музика виникла на основі народної музики східнослов'янських племен. На фресках Софійського собору зображені музиканти із смичковими інструментами. Це засвідчує популярність музичних інструментів ще в епоху Київської Русі.

Професійна музична освіта на Україні бере свій початок у XIX столітті з відкриттям в 1868 році у Києві, а піз­ніше в Харкові і Одесі музичних шкіл. Особлива роль у розвитку музичної освіти на Україні належить Миколі Віталійовичу Лисенку. Він заснував музично-драматичну школу. Багаторічна хорова діяльність Лисенка відіграла визначну роль в історії народної хорової культури.

Пісня — душа людини. Вона — супутниця, порадниця і натхненниця в житті і труді. Пісня кличе до кращого. І воднораз пісня відображає розмежування класових інтересів, класову боротьбу. Згадаймо хоч би таку пісню, як «Ой, наступила та чорна хмара». Пісня — важливе свідчення історії. Вона — її учасник і її надбання. Через неї можна багато дізнатися про минуле нашого народу, про його боротьбу і прогрес. У пісні виявляються характер, особливості душі українського народу, в ній виражена народна любов до Батьківщини, до краси рідного краю. В пісні поєднуються сердечність і ласка, гумор і жарт, глузування над ворогом і заклик до боротьби з ним. Неможливо уявити собі Україну без пісні.

Лірична, чудова пісня, музика, що йде від душі народу і потім полонить цю ж душу,— живуча, довголітня. А скільки в такій пісні розуму, поезії, дотепу, винахідливості,

щирого сміху і веселощів, добра і надій і разом з тим горя і ненависті, презирства і осуду, глуму і плямування того, хто творить зло, зневажає просту людину. Пісня живе віки. Вона перемагає легковажну, потворну, «тимчасову» пісню і музику, подібну до багатьох сучасних західних модернів, вульгарних за своїм змістом, мотивом і виконанням, які дисгармонічністю і какофонією лише підкреслюють свою нікчемність і убогість. Кривляння, гундосявий голос, дикунські рухи тіла, пристосовані до такої музики, не є мистецтвом. Це — пустоцвіт на живому дереві великої культури.

Влучно, правильно і водночас з тривогою і уболіванням ще у 1928 році, коли тільки народжувалися ці потворні пісні і музичні виверти, М. Горький писав: «…Раптом у чуйну тишу починає сухо стукати якийсь ідіотський молоточок — раз, два, три, десять, двадцять ударів, і слідом за ними, наче грудка бруду в найчистішу, прозору воду, падає дикий вереск, свист, гуркіт, виття, ревіння, тріск; вриваються нелюдські голоси, нагадуючи кінське ржання, чути хрокання мідної свині, крики ослів, любовне кумкання величезної жаби; весь цей образливий хаос несамовитих звуків підпорядкований ритмові ледве вловимому, і, послухавши ці зойки хвилину, дві, починаєш мимоволі уявляти, що це грає оркестр божевільних, які втратили розум на сексуальному грунті, а диригує ними якийсь чоловік-жеребець…»

Справді національна пісня, що корінням своїм глибоко сягає в товщу народного життя, з часом стає надбанням усіх народів. Скажімо, пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» можемо почути всюди, в кожній республіці нашої країни, так само як і пісні «Из-за острова на стрежень» або «Суліко» співають у селах і містах нашої республіки.

Музичне і пісенне мистецтво українського народу розвивалось в умовах гострої соціальної і національно-визвольної боротьби. Переслідувана церквою і заборонена царизмом музика і пісня українського народу були виразниками волелюбних прагнень народних мас. Понад 60 тисяч народних мелодій записано на Україні. Народні пісні, що виникли ще в XVIII столітті, наприклад «їхав козак за Дунай», «Я бачив, як вітер берізку зломив» та інші, залишились і тепер улюбленими піснями нашого народу.

Неоціненне значення пісні в пропаганді ідей соціалізму, ідей нашої партії, радянського патріотизму, славних трудових і ратних подвигів народу. Пісня виховує оптимізм і гордість радянських людей, що будують і утверджують нове життя. Такі пісні, як «Широка страна моя родная», «Партія веде», «Ленінова справа», «Росія», «Україна моя», «Степом, степом» та багато інших, поєднують у собі і глибокий зміст, і прекрасну мелодію.

У статті «Євген Потьє», присвяченій поетові-робітни-кові, автору знаменитої пролетарської пісні «Інтерна­ціонал», яка нині є партійним гімном, В. І. Ленін з особливою силою підкреслював роль пісні в пропаганді ідей соціалізму, класової боротьби, ідей інтернаціональної пролетарської солідарності: «В яку б країну не попав свідомий робітник, куди б не кинула його доля, яким би чужинцем не почував він себе, без знання мови, без знайомих, далеко від батьківщини,— він може знайти собі товаришів і друзів по знайомій мелодії «Інтернаціоналу» '.

У статті «Розвиток робітничих хорів у Німеччині» В. І. Ленін, підкреслюючи важливість пропаганди соціалізму робітничою піснею, вказував, що сила дружньої пролетарської пісні така велика, що ніякі поліцейські заходи неспроможні задушити її.

Серед творців радянської пісні є багато визначних пропагандистів ідей партії пісенними засобами.

Українська радянська пісня та музика народжувались у битвах за перемогу Великого Жовтня. Не перелічити пісень і музичних творів, в яких відображені революційна героїка, воєнна тематика, теми мирної праці, вільного життя, щасливого кохання і творчості. Наша пісня — це дорогоцінний духовний, художній і естетичний скарб народу.

Велика Жовтнева соціалістична революція вдихнула новий струмінь у творчість народних митців. Сердечна подяка і хвала вождю трудящих В. І. Леніну, торжество перемоги над віковими гнобителями — поміщиками і капіталістами, героїка червонозоряних походів Ворошилова і Будьон-ного, Щорса і Боженка, Котовського і Примакова, радість вільної праці на своїй оновленій землі, почуття вірної друж-