Д емократичні засади соціотворчого процесу

Глава vі. Демократичні засади соціотворчого процесу

Демократія найчастіше ототожнюється з народовладдям. Це від­повідає етимології даного виразу, який утворений із двох давньо­грецьких слів: демос – народ, кратос – влада. Демократію визнача­ють як таку форму державно-політичного устрою суспіль­ства, яка заснована на визнанні народу першоджерелом, вищим суддею, голов­ним принципом влади.

Цей термін вживається також для характеристики діяльності соціальних організацій та інституцій (виробнича демократія, пар­тійна демократія тощо). Інколи під демократією розуміють рів­ність громадян, соціальних груп та інших соціальних утворень перед законом. Важливою є також характеристика демократії як способу легітимізації виборних органів або персоналій.

Як форма політичного устрою, демократія виникла разом із по­явою держави як один із різновидів організації державної влади або політичного режиму. Від інших форм державного устрою демокра­тію відрізняє офіційне визнання влади більшості, рівно­правність громадян, верховенство закону, виборність усіх або основних дер­жавних органів і владних персоналій.

Розрізняють безпосередню і опосередковану демократію. У пер­шому випадку основні рішення приймаються шляхом прямої участі ви­борців: голосування на зборах, мітингах та інших зібраннях, прове­дення референдумів. У другому – рішення приймають виборні орга­ни, особи, представницькі організації, котрим виборці передовірили (віддали на виборах) своє право на прийняття рішень чи вибір позицій стосовно основних сторін суспільного життя.

У суто політичному аспекті під демократією розуміють перед­усім принцип розподілу, взаємного контролю і врівноваження основних гілок державної влади – законодавчої, виконавчої і судо­вої; їх взаємну незалежність і автономність. Цей принцип уперше висунув і обґрунтував французький філософ ХVІІІ ст. Ш. Мон­теск’є, теоретично усвідомлюючи досвід організації політичної влади у Великобританії. Пізніше розуміння принципу демокра­тії було доповнене і розвинене французьким соціологом і політо­логом XIX ст. А. Токвіллем. Останній вважав, що повна демократія неможлива без розподілу світської і духовної влади (відокремлення церкви від держави); без незалежних органів масової інформації; без розвиненої общинної демократії (на рівні окремих поселень, низових господарських, партійних, культурно-ідеологічних орга­нізацій); без освіченого, самоорганізованого і громадянсько активного населення; без підпорядкованості держави сис­темі права нарівні з іншими соціополітичними суб’єктами; без відсутності наперед дарованих привілеїв чи переваг окремим групам населення та ін.

Надалі демократія розглядатиметься лише у кон­тексті аналі­зованої проблеми – контрольованого розвитку, тобто як механізм взаємного контролю основних суб’єктів соціальної взаємодії стосовно вибору своєї історичної перспективи, механізмів накопичення, вилучення і про­дуктивного інвестування; законних форм пред­ставлення інтересів, розгортання і розв’язання класових та інших соціогрупових конф­ліктів, форм соціальної мобілізації, матері­альної і моральної винагороди, стратифікації за критеріями участі у розвитку.