§2. Історичний досвід демократизації

Типи демократії важко вивести безпосередньо з національного досвіду. Вищезазначені співвідношення типів демократії та на­ціонального досвіду є дещо формальними і поверховими. Скажімо, в момент здійснення французької буржуазної революції найбільша увага приділялася громадянству як запереченню станового поділу суспільства і визнання принципу політичної рівності основної ма­си населення. Тому її швидше можна назвати політичною, а не со­ціальною революцією. Вона змінювала співвідношення і спів­розташування соціальних груп лише у їх відношенні до держави, визнаючи народ вищим сувереном влади.

У Великобританії більшого значення надавалося представ­ництву інтересів, а значить – діяльності посередницьких полі­тичних груп і організацій. Але вже у XX столітті політичне життя Франції сконцентровувалося більше на класовій боротьбі і захисті прав трудящих, тоді як в Англії переважає політико-ідео­логічний лібералізм, в основі якого лежить визнання недоторканості основ­них прав людини.

У США завжди акцентувалася увага на правовій регуляції соціальних відносин, конституційному контролі, правовому і мораль­ному (з боку держави і церкви, котрі тут відокремлені) захисту основних прав людини, інтерпретованих як сукупність індивідуаль­них свобод, єдиним обмеженням яких визнається закон.

Постійний приплив емігрантів обумовив особливу увагу тут щодо інтеграції та соціально-психологічної консолідації населення різного кольору шкіри, культурного досвіду і релігійних вірувань. Здійснити це можна було лише на правовій основі. Тому демократія тут завжди тлумачилась як законність, в т. ч. з боку держави, яка стає, в основному, об’єктом, а не суб’єктом права.

Отже, французька, англійська і американська моделі демо­кратії є не стільки історичними її типами, скільки структур­ними компонентами єдиного загальноісторичного досвіду демократи­зації. Не можна визнати переваги котроїсь із них; вони ма­ють своє історичне значення, в т. ч. зразки для наслідуван­ня і запози­чення. Міра їх впливу є різною. Скажімо, наслідування французької моделі було більш поширеним як на європейському континенті, так і в ряді країн Латинської Америки.

Досвід США мало запозичувався у всьому його обсязі. Най­частіше це торкалося лише основ американської конституції.

Відмінність між цими моделями можна краще зрозуміти, якщо сказати, що тут мова йде про ліберальну (в основі – права лю­ди­ни), конституційну (в основі – законність і справед­ливе судочинство) і соціальну (в основі – представництво інтересів різних соціальних груп) форми демократії.

Відповідно до цього політичні партії і рухи можна класифі­ку­вати так: ліберально-демократичний, конституційно-демокра­тич­ний і соціально-демократичний (ідеться не про конкретні політичні партії, а про загальний принцип їх органі­зації та функціонування). В основі кожного з них утримуються можливі переродження. Так, ліберальній демократії загрожує ін­дивідуалізм, нехтування законом (в ім’я необмеженої інтерп­ретації свободи) і занепад колективних форм соціальної бо­ротьби і творчості; конституційній демократії – абсолютизація формальних основ і процедур соціальної взаємодії; соціальній демократії – перебіль­шення значення якоїсь окремої соціальної групи: класу (тоді можливий такий феномен, як біль­шовизм); нації (загроза нацизму), професійної групи (можливий соціал-корпоративізм або войовничий синдикалізм).

Інколи демократію розуміють вузько – лише як дію принципу розподілу влад, тобто її визначають як елективну поліархію. Але у такому разі демократія фактично ототожнюється з технологією організації політичної влади. Справжня ж демократія – це не тільки основа організації соціального порядку як передумови соці­аль­ного відтворення, але й важливий механізм керованого розвитку, що не заперечує творчого безладу.

За умов дії цього принципу різні елементи теж мають різ­не значення. Скажімо, розподіл законодавчої та виконавчої влади завжди відносний, тимчасовий. Він зумовлюється характе­ром конкретної історичної ситуації. Тому у більшості суспільств установ­люється один із варіантів (акцент робиться або на зако­нодавчій, або на виконавчій владі) залежно від того, що в даний історичний момент є важливішим: відсутність законів чи їх виконання. Саме тоді, як розподіл виконавчої та судової влади найбільш доцільний, без незалежного суду демократія, в принципі, неможлива. Особ­ливо це стосується наявності неза­лежного конституційного суду, який водночас контролює недоторка­ність особистих прав, легі­тимність конституційного устрою (недо­торканість політичного громадянства) і законність представ­лення інтересів різних соці­альних груп.

Без дієвого і впливового конституційного суду неможливий демократичний соціальний порядок, а тим більше – керований розвиток. У цьому відношенні заслуговує на особливу увагу аме­риканський досвід. Конституційний суд реалізує найсуттєвішу функцію демократії, а не просто звичайний розподіл влад. Він сим­во­лізує і опредмечує обмеження влади, контроль за нею з боку громадян­ського суспільства, політичної системи (політично організова­них соціальних груп) і недоторканість прав окремої людини.

Спроби виставити якусь особливу групу (аристократію, духовенство, етнос, клас, професійну чи територіальну спільноту) верховним носієм влади завжди означали замах на демократію. Саме так було в середньовічній Європі (влада земельної арис­тократії), нацистській Німеччині (влада особливої етно-політичної єдності), більшовицькій Росії та СРСР (влада класу та його партії), деяких сучасних ісламських країнах (влада релігійного духовенства), у США в попередній період історії (влада особливої раси – білих). Механізм такого переродження є спільним – загаль­но­демократичний рух перетворюється в антидемократичний полі­тичний режим.

Оскільки в основі керованого розвитку лежить, як правило, соціальний рух, то саме в такій соціальній ситуації утримується найвища вірогідність втрати демократії. Вона обумовлена гострою суперечністю керованого розвитку. Він неможливий без демо­кратії, але в той же час є її основною загрозою. Будь-яка втрата контрольованості соціальної динаміки одразу ж обертається автори­­таризмом, деспотичним або тоталітарним політичним переворотам.

Так сталося у колишньому СРСР; переродження відбулося і в Німеччині напередодні нацистського перевороту. В деяких су­часних ісламських країнах демократична революція завершилася клери­кальною диктатурою.

Концепція розподілу влад як самоціль демократичного про­цесу знаменує собою перемогу погляду, який надає надмірного значен­ня інституційному підходу в соціологічному аналізі і дещо недо­оцінює соціотворчу самодіяльність народних мас, політичних партій, соціальних рухів, професійних, громадських та культурно-просвітницьких організацій. За умов реалізації цього принципу, у повному обсязі, може спричинитися повна некерованість суспіль­ства – аж до можливості виникнення громадянської війни. Близькою до цього була ситуація в Росії у жовтні 1993 року, де розподіл законо­давчої і виконавчої влади завершився озброєною боротьбою за владу.

Іншою загрозою такого розвитку подій була б анігіляція політичної влади на користь економічного ринку, де влада консти­туюється у відповідності з товарно-грошовими ресурсами. Політика в такому разі може розчинитися у ринку, де діятимуть закони могутності обмінного ресурсу, попиту та пропозиції. Простіше ка­жучи, встановлюватиметься повністю корумпована політична влада, де держава використовується як політичний інструмент економіч­но панівного класу. Саме так, як її визначає класичний марксизм.

Вихідним принципом демократії у новітній час стало визнання верховенства влади народу. Він заперечував узвичаєні способи легітимізації влади: традиції, воєнні завоювання, божест­венну волю. У новій інтерпретації утримувач влад тлумачить­ся як представник народу; останній його висуває, спрямовує, конт­ролює і залишає за собою право змінити, якщо визнає його дії невідповідними. Народ постає як верховна влада, а його суве­ренна воля – як єдино можлива форма її (влади) легітимізації.

Влада ж постає як продукт суспільного консенсусу, як влада більшості – вираз всезагальної волі. Прийнятий у Вели­кобританії в 1689 році “Білль про права” – перший демокра­тичний маніфест нового часу – ще не зовсім ясно висловив цю ідею. Він стверд­жував, у основному, права общин і лордств та спосіб правових, себто договірних, взаємин між ними.

Інакше стверджувався цей принцип у документах французь­кої та американської революції. Тут принцип верховенства влади народу та його політичного суверенітету прокламується більш чітко і ясно. Абсолютистська монархія розглядалася як основна перепона суверенній владі народу. Значною мірою це було вті­ленням ідеї суспільного договору (Гоббс, Руссо, Локк), згідно з якою соціальні відносини постають наслідком доброві­льної згоди і соціального контракту.

Без визнання і реалізації даного принципу демократія не­мож­лива. Але це не означає, що демократія – лише наро­довладдя. Теоретики суспільного договору акцентували на за­гальній волі та історичній необхідності. А це не зовсім те ж саме, що влада біль­шості, виголошена шляхом вільного вибору (демократичних ви­борів).

Загальна воля може бути репрезентована і монархом, і деспотом, і партією, її центральним комітетом чи навіть окремим вождем. Тому, не дивно, що прихильність до суспільного договору не завадила Гоббсу бути монархістом, а Руссо – ви­знавати лише пряму демократію, у межах територіальної общини.

Визнання влади більшості, на основі виборів, означає більше, аніж загальну волю. Тут декларується і право народу на помилку, точніше – юридичну непідсудність народу. Підсудними, а тому й підкарними, можуть бути лише його представницькі органи та персоналії.

У більш точному розумінні визнання політичного суверені­тету народу передбачає визнання політичного порядку, себто запе­ре­чення прямої демократії. Саме тут утримується ще одне дже­рело переродження демократії. Народ може втратити контроль за своїми представницькими органами. А ті – у свою чергу – над владними механізмами держави. Найвірогідніше це відбувається за умов соціальної нестабільності, зниження загальної керова­ності соціальними процесами. Звідси випливає внутрішня супереч­ність політичних революцій: починаються вони під демократичними гас­лами, а завершуються часто авторитарними, деспотичними чи то­талітарними режимами.

Визнання суверенітету народу щодо влади природно передба­чає надання йому громадянських прав. У випадку ж ототожнення народу із самодержцем, окремою партією, вождем тощо слід від­мо­­витися від його права змінювати правителів, а значить – права індивідуального вибору і вільного політико-ідеологічного само­визначення.

Визнання громадянських прав автоматично виключає расові, релігійні, станові, професійні чи інші привілеї, даровані напе­ред і визнанні законом, мораллю або традицією. Це був наступний крок у розвитку західної демократії. У певній мірі даний процес про­хо­див під знаком заперечення англійської моделі демократії, яка вводила в демократичну взаємодію соціальні суб’єкти (общини і лордства), але не включала окремого громадянина. Така обмеже­ність англійської моделі демократизації долається французьким і американським досвідом, який ґрунтується на рів­ності політич­них прав індивідів, а не груп.

Наступним кроком у розвитку демократії було визнання принципу співучасті. Формального визнання індивідуальних та колективних прав і свобод замало для реальної демократичної взаємодії. Потрібна ще особиста та групова ініціатива, само­організація, практичне втілення політичної волі. Цей бік де­мократії стверджується, на нашу думку, у класовій боротьбі різних верств трудящих і в робітничому русі. Але в тих випад­ках, коли цілі робітничого руху означені помилково (фізичне знищення свого класового супротивника та захоплення політичної влади як самоціль), такий соціальний рух стає основою анти­демократичних дій. Боротьба за розширення співучасті у полі­тичних рішеннях та контролю за їх виконанням лежить в основі й інших соціальних рухів: жіночого, молодіжного, екологічного, руху за мир, ядерне роззброєння тощо.

Певний час демократія у Західній Європі ототожнювала­ся з республіканським державним устроєм, побудованим на засадах розуму і раціональності. У своєму позитивному значенні во­на перед­бачала волонтерську співучасть громадян у державних справах. Проте такий підхід містить у собі і певні внутрішні супе­речності, обмеження і загрози: співучасть у державних справах реально можлива для найбільш мобільної, освіченої і організо­ваної частини суспільства.

Таке обмеження ще сильніше проявляється при спробах раціо­на­лізації політичних дій і рішень як обов’язкового прин­ципу і критерію громадянської активності. Подібний підхід розподіляє членів суспільства на активних і пасивних, раціоналіс­тів і ірраціоналістів, свідомих і несвідомих, освічених і неосвічених (невігласів) і т. ін., дозволяючи першим управляти державою, а другим – бути їх пасивним об’єктом. За таких умов демократія вважається можливою і тоді, коли панує освічена деспотія або диктатура. Є тут і певна загроза підміни демократії освіченою олігархією – навіть коли уявити собі такий ідеаль­ний випадок, що переважна більшість суспільства стає освіченою, мобільною, свідомою і відповідальною. Проте цього не можна сказати навіть щодо сучасних промислово розвинених країн з давніми демо­кратичними традиціями.

При такому підході не виконується дуже важлива вимога демократичної взаємодії – забезпечення прав меншості, на­віть якщо ця меншість не дуже політично активна, мало осві­чена і в цілому байдужа до публічних справ.

Справжня демократія полягає у тому, аби залучити до неї всі без винятку прошарки населення: кому надаючи відповідні права і гарантуючи їх виконання; кого виховуючи і просвіщаючи. Демократична процедура має щодо цього досить можливостей, адже зазвичай вона розпочинається з місцевого само­врядування, де проблеми і розклад позицій є очевидним, аби не вимагати для свого вирішення спеціальних експертів.

У практичному ж відношенні республіканізм вилився у явну чи приховану сегрегацію щодо тих груп населення, котрі не відповідали висунутим вимогам. Саме на ґрунті цієї ідеології вводилися майнові, освітні, культурні та інші цензи і забо­рони на участь у виборах. Не допускалися до виборів і жінки, як істоти нібито менш раціональні, аніж чоловіки, тобто такі, котрі не можуть керуватися розумом і відповідальністю.

Республіканізм як різновид політичної демократії супере­чить також визнанню прав людини, в тому числі її права або свободи релігійної совісті. Адже релігія звертається не до ро­зуму, а до почуттів. Виходило, що релігійна приналежність людини супе­речить її прагненню до політичної діяльності на демократичних засадах. Республіканізм як політична течія був противником релігії, він прагнув відлучити церкву не лише від держави, але і від самого суспільства.

Порушення демократичних свобод тут проявлялось у праг­ненні відлучити від державної діяльності релігійний клір, конфесійну групу, віруючих. А це вже є порушенням прав людини.

У суто соціологічному плані тут відбулося змішування двох різних сторін соціальної взаємодії: відносин між дер­жавою і церк­вою як соціальними інститутами, і відносин між ві­руючими та атеїстами як соціальними групами. При цьому атеїсти вважалися втіленням розуму і раціональності, а віруючі – ірраціональності. Відповідно, і сама релігія тлумачилася як теоретична помилка, обман, навіть шахрайство.

Такий підхід був властивий, зокрема, філософам епохи про­світництва і втілився у їх знаменитій тезі: релігія виникла там і тоді, де перший шахрай зустрів першого дурня.

Політична секуляризація церкви несе в собі ідею сакралізації держави. Остання фактично прагне посісти місце церкви. Подібна реконверсія відбулася із більшо­вицьким політичним рухом, який у певній мірі можна розглядати як спадкоємця європейського республіканізму: звертання до досвіду французької буржуазної рево­люції були дуже поширеними, а атеїзм став державною полі­тикою.

Церква і віруючі розглядалися за цих умов як щось друго­рядне, периферійне, випадкове, нерозумне, потенційно злочинне, як пережиток минулого, з котрим треба боротися всіма доступни­ми засобами. А держава, партія, вожді – несли на собі відбиток сакрального, божественного, святого, хоч така псевдорелігійна аура почасти формувалася штучно, на основі ідеологічного мані­пулю­вання колективною свідомістю.

В основі певного антидемократизму республіканців лежить цілком реальний і часто підтверджуваний практикою полі­тичної боротьби острах перед тиранією більшості, котра в своїй основі є некомпетентною, нерозумною і позбавленою історичної відповідаль­ності. Зречевлення такого надмірного і політично непродуктивного тиску на еліту вони вбачали у популістських урядах, які повністю підпорядковані і зорієнтовані на громадську думку і масовий тиск, а також у революційному терорі і – як наслідок – політичній диктатурі. Отже, основне своє завдання вони вбачали в тому, щоб не допустити народ, особливо його найпролетаризованіші про­шарки, до безпосереднього управління державою.

Справа широкої громадськості, з даної точки зору, поля­гає в тому, щоб вільно висловити свою політичну волю і полі­тичні префе­ренції. Тобто визначити партію влади шляхом під­тримки її програми і загальних орієнтацій діяльності. Безпосеред­нє ж дер­жав­не керівництво має здійснювати освічена і спеці­ально навчена еліта – компетентна, досвідчена і відповідальна.

З цією метою відкривалися або пристосовувалися вже існуючі вищі навчальні заклади, завданням яких було формування полі­тичної еліти вищого ґатунку (Кембріджський університет і коледж в Англії; Ів Лік Коледж, а нині вища політична школа ім. Кен­неді у США, ряд так званих “вищих шкіл” у Франції).

Концепція обмеженого народовладдя особливо широко розповсюджена в Англії. Її соціальну базу складає традиційна англій­ська аристократія, котра уціліла під час революції та громадян­ської війни. І втілюється в політичній діяльнос­ті партії торі (консерватори). Певного поширення вона на­була у США, особливо одразу після громадянської війни. Практич­но втілюється вона переважно у політичній діяльності республі­канців. Прибіч­ни­ками такої ж політичної поведінки залишаються праві партії у Франції.

Відвертим прихильником подібного розуміння демократії (поєднання масового демократичного контролю і відносно авто­номних державних дій політичної еліти) в суто теоретичному плані був відомий американський економіст і соціолог Дж. Шум­петер. Він не вірив у здатність широкої маси до безпосереднього держав­ного керівництва. Її функція, вважав він, полягає лише в тому, щоб визначитися щодо політичних партій і персоналій за умов кон­курентного політичного ринку (Див.: Шумпетер Дж. Капіталізм, соціалізм і демократія. – Париж, 1970. – С. 406-430).

Тут політичні лідери і партії, з одного боку, і широкий електорат – з іншого, є учасниками обмінного процесу. Пер­ші пропонують, другі – обирають. Після виборів торг завершуєть­ся; політична еліта отримує право надалі розпоряджатися ресур­сами, отриманими внаслідок виборів (легітимно наданою владою) відпо­відно до власного розуміння.

Таке тлумачення демократії має певний сенс, проте й утри­мує в собі певні загрози її переродження. Звичайно, народна маса ніколи не буває настільки компетентною, освіченою, організова­ною, одностайною, щоб здійснювати безпосереднє політичне керів­ництво. Це буває тільки під час революційних криз за умов тим­часового беззаконня, коли політичні сили діють за принципами політичної доцільності, революційної совісті, ідеологічних пе­реконань.

Разом з тим, делегування влади на міжвиборний термін утри­мує в собі можливість зловживання нею, незаконного чи не­доцільного її використання. У той же час управління державою – це особлива професія і компетенція, а не лише покликання чи щасливий випадок. Відсутність підготовлених належним чином про­фесіоналів може дорого коштувати суспільству.

Виходом із цієї суперечності, на нашу думку, є наявність представницької політичної системи (легально діючої організованої сукупності політичних партій, профспілок і громад­ських органі­зацій). Вона є тим посередником, котрий пов’язує структуровану у соціальні групи народну масу з професійними державними функціонерами. Діючи в межах партій, профспілок і громадських організацій, персоналії та угрупування є досить під­готовленими професіоналами, щоб здійснювати компетентний конт­роль за повсякденними справами і діями державницьких і адміністра­тивних структур.

У той же час вони, будучи залежними від своєї соціальної бази, досить чутливо реагують на будь-які зміни у настроях елек­то­рату, переводячи такі настрої у певні політичні акції. Та­ким чином, тут долається недолік певної некомпетентності народ­ної маси і загроза аристократичного чи олігархічного перерод­ження державних структур.

Слід відзначити, що в обох названих випадках залишається осторонь проблема окремої конкретної людини. Адже демократія, якщо вона не гарантує особистого благополуччя, втрачає свою доцільність, соціальну корисність і привабливість. Тому всі демо­кра­тично мислячі вчені і демократично настроєні політики ні­коли не відривали права людини від загальнодемократичного про­цесу.

Цей принцип залишається фундаментом демократії, хоча в ньому теж містяться свої суперечності. Декларація прав і сво­бод людини передбачає особисту і колективно організовану діяль­ність по їх реалізації. Цьому можуть бути як зовнішні перепо­ни, так і внутрішні обмеження. У першому випадку – відсутність адекватних ресурсів діяння; у другому – відсутність суб’єк­тивної готовності до дії. Остання, до речі, на думку багатьох зарубіжних дослідників, є основною загрозою демократії у су­часних проми­слово розвинених країнах, схильних до надмірного індивідуалістично орієнтованого споживача.

Надмірна організація соціальних суб’єктів у контексті реалі­зації їх основних прав і свобод потенційно може перерости в ту ж саму тиранію більшості, про яку вже йшлося. Демократія уне­мож­ливлюється, коли соціальні суб’єкти значно переважають політичні суб’єкти, починають височіти над ними, беруть їх під надто жорсткий контроль. Без сильної та відносно незалежної у своїх діях держави демократія перероджується у соціократію, в народно-популістську диктатуру. Така держава стає підконтроль­ною вулиці.

Разом із втратою автономії вона губить і здатність бути гарантом соціотворчого процесу та обраної суспільством культурно-ціннісної орієнтації історичних дій. Занадто ж міцна прив’яза­ність індивіда до гарантованого йому права на особисте щас­тя загрожує зануренням у повсякденність, матеріальне та куль­турне споживацтво.

І в цьому випадку вихід із суперечності передбачаєть­ся створенням та нормальним функціонуванням політичної сис­теми. З одного боку, вона залучає індивіда до громадського життя, перетворює побутову особу на діяльного та відпові­дального гро­ма­дянина. З іншого – проводить межу щодо стихійної політичної активності, організує та інституціалізує її, пере­водить агресивний активізм міжгрупової взаємодії в організо­вану і контрольовану взаємодію політичних суб’єктів. Тому ще раз варто підкреслити, що історичний шлях до демократії про­лягав через формування адек­ватної політичної системи: партій, профспілок і громадських організацій.

Безумовно, політична система не позбавлена власних вад, обмеженостей і недоліків. Без відповідної соціосуб’єктної струк­ту­ро­ваності суспільства нормальне функціонування по­літичної системи неможливе. Ні соціальні групи, ні їх представницькі органи не можуть визначитись щодо інтере­сів, форми і способу їх подання.

Історичний шлях демократизації будь-якого суспільства передбачає його соціосуб’єктну структуралізацію: соціальних груп щодо своїх корінних інтересів; політичних партій, проф­спілок і громадських організацій щодо своєї соціальної бази.

Політичні партії, профспілки і громадські організації є різно­видом соціальних організацій. Отже, вони підпорядкова­ні основним законам функціонування даної соціальної структури, в тому числі механізмам її переродження і деформації. Вони мо­жуть неадекватно, а то й помилково, визначити свою мету, не узгодити її з ре­сурсами діяння, що може призвести до непро­дуктивного, неефективного функціонування. Можуть бути також розтринькані, або ненакопичені наявні ресурси діяння, як фінан­сово-матеріаль­ні, так і людські.

Найважливішим ресурсом діяння цих структур є колективне схвалення і підтримка; його втрата призводить до їх банкрутства (наявність чи відсутність даного ресурсу перевіряється під час виборів, а кількісно визначається обсягом поданих на їх підтрим­ку голосів).

Партія, профспілка чи громадська організація може втратити контроль над внутрішнім та зовнішнім середовищем. У першому ви­падку втрачається та міра організованості, дисципліни і коор­дина­ції, котра необхідна задля колективної цілеспрямованої дії. У другому – втрачає здатність чинити опір деструктивним діям: надмірному тискові і контролю з боку власної соціальної бази, примусовим діям з боку держави, інших політичних суб’єктів.

Втрата автономності діяння тотожна банкрутству політич­ної, професійної або культурно-ідеологічної організації. Водно­час вона втрачає свою основну функцію – належним чином пред­ставити і захистити інтереси своєї соціальної бази. Тоді вона стає нездатною до обмеження влади держави, без чого демократія не­можлива. Втрачається і здатність до налагодження продуктив­них взаємовідносин між громадянським суспільством, політичною сис­темою та інституційними органами, без котрих демократія теж не діє.

Політична система, а з нею і весь демократичний порядок, порушується і в тому випадку, коли одна з партій, профспілок чи громадських організацій набуває надмірної могутності. Вона по­глинає всі інші компоненти демократичного устрою, торуючи шлях до тоталітаризму. Замість представництва інтересів розга­лу­женої політичної системи тоді виникає однопартійність. Замість обмежен­ня влади демократичним контролем починає діяти принцип всеосяжного одержавлення суспільства, де самоврядувальне гро­ма­дянське суспільство поступається місцем однорідній масі, яка повністю залежить від політичної влади.

Представництво інтересів має особливе значення як взагалі, так і стосовно до нашого власного істо­ричного досвіду. Перш за все йдеться про представництво ін­тересів таких великих соціальних груп, як класи, етноси, конфе­сійні спільноти. Тут утримуються дві можливості розвитку, які реалізувалися у попередній історії. Умовно їх можна назвати “східний” і “західний” варіанти.

Обидва вони відрізняються певним тлумаченням феномену класу, етносу чи конфесії та сукупністю дій, які цим тлумаченням передбачаються. Якщо, наприклад, клас розглядається виключно як об’єкт прогресуючої експлуатації та гноблення, тобто виключ­но як пролетарі (відчужені, ізольовані, пригнічені тощо), то насиль­ницьке знищення існуючого соціального порядку визна­ється не­зворотним принципом колективної дії. Із усіх можливих прав і свобод монополізується лише право на деструкцію, руй­нування. Клас та його спільники уявляються як щось однорідне, що уособ­люється в єдиній партії і (або) єдиній профспілці. Подібне може статися і у випадку з нацією або конфесійною групою (одна нація – одна партія – один фюрер; одна релігія – одна теократія).

Ліворадикальний підхід до розуміння класу має, крім ін­шого, ще й ту ваду, що визначає робітничий клас з підкресленням негативних якостей – у розумінні відсутності: багат­ства, влади і престижу водночас. А його класового супротивника – виключно позитивних, через наявність багатства, влади і пре­стижу. Випливає висновок про те, що антагонізм і боротьба на взаємне знищення між ними є єдино можливим принципом їх соціальної взаємодії. Подібне тлумачення переважає і в ідеології більшості інших ради­кальних політичних рухів; у них завжди стверд­жується принцип одностайності: один клас (внут­рішньо не розчленований), одна нація, одна релігійна віра, од­на стать, один вік тощо. І відповідно пояснюється як об’єкт позбавлення, пану­вання, експлуатації, на­сильства, відчуження і т. п.

Такий підхід практично заперечує демократію: в антагоніс­тичному силовому протистоянні вона або непотрібна, або обмежена (у межах “свого” класу, “свого” етносу і т. п.).

Дійсна ж демократія, як узаконена форма політичної боротьби, розпочинається з визнання принципу співучасті усіх соціальних і політичних акторів. Тільки на його основі можлива демократична взаємодія як “гра за правилами”, де відбувається обмін робочої кваліфікації на грошову винагороду, соціальних вимог на полі­тичні поступки, демократичного тиску на державні реформи та ін. А в основі боротьби лежить визнання всієї сукупності прав і свобод: людини, класу, етносу, релігійної групи, тощо, грома­дянства, представництва інтересів, співучасті останніх у справах громадянського суспільства.

Соціалістичний революціонаризм і соціалістичний реформізм відображають існування двох відносно автономних груп у сере­дині робітничого класу: пролетарів і кваліфікованих робітників. Пролетарі саме тому заперечують усталений соціальний порядок, що їм особли­во нічого вкласти в його відтворення і подальшу еволюцію. Отож, вони не дуже споді­ваються на відповідну винаго­роду, орієнтуючись більше на силові механізми держави. Основне питання соціальної революції тлумачиться ними як питання про владу, її захоплення і встановлення диктатури класу (партії, апа­рату, вождя).

Кваліфіковані робітники можуть вкласти у відтворення і подальший розвиток існуючого соціального порядку свій профе­сійний досвід, кваліфі­кацію, знання, компетенцію. Тому вони є прихильниками демокра­тичної взаємодії та обмінних еквівалентних соціальних процесів. На ґрунті першого руху виріс соціалістичний тоталітаризм. На ґрунті другого – виробнича демократія (формується переважно в Англії і США); політичне представництво інтересів через партії і профспілки (французький досвід); демократична спів­участь у визначенні умов і цілей господарювання на ґрунті фірмо­вого колективізму (Японія).

Загальним же результатом робітничого руху, а не класової боротьби, є формування соціальної або соцієтальної держави, дії якої спрямовані на соціальний захист населення, особливо най­слаб­ших соціальних груп під демократичним контролем і тиском знизу.

Партія є найважливішим компонентом політичної системи, оскільки вона безпосередньо пов’язана з демократичною бороть­бою за політичну владу. Щоправда, останнім часом деякі відомі соціо­логи підкреслюють особливе значення армійської влади та її роль у розподілі загального контролю за перебігом соціальних процесів (див.: Гидденс Энтони. Девять тезисов о будущей социологии// Теория и история экономических и социаль­ных ин­ститутов и систем. – М.: Начала-пресс, 1993. – № 1. – С. 56). Проте в розглянутому тут відношенні цей різновид влади має аналізу­ватися переважно в плані загроз для демократії. Хоча, бе­зумовно, в окремих особливих випадках саме армія може стати її силовим гарантом.

Визнавши партію основним суб’єктом демократичної взаємо­дії, варто звернути увагу і на можливі її переродження і де­формації.

Можливі варіанти деградації партії. Наприклад, вона може стати суто олігархічною структурою, тобто створити цілу мережу владних структур і залежностей, які, мов павутиння, обплутають усі суспільні відносини. Цим самим партія ніби ство­рює ще одну державу у середині вже існуючої; формує невидиму паралельну владу, яка протистоїть легітимній владі, або підміняє її. Досягши такого стану, партія уникає водночас державного і демократи­ного (з боку власної соціальної бази) контролю.

Як наслідок, відбувається переродження політичної органі­зації у нелегальну мафіозну структуру, націлену не на представ­лення інтересів соціальної бази, а на задоволення своїх власних потреб. Таким чином, втрачається мета, ресурси набувають неза­кон­­ної форми, управлінська структура і відносини з навколишнім ото­ченням деформуються.

Другою негативною тенденцією є бюрократизація партії. В її основі, здебільшого, лежить зростання чисельності, незворотна формалізація стосунків і централізація влади. Але бюрократизація виростає там і тоді, де і коли централізована влада використо­вується не з метою представництва інтере­сів, а для задоволення внутрішніх потреб самої партії. За таких умов владні стосунки і посадова ієрархія в самій партії набувають більшої ваги, аніж програма, стратегія і тактика діяння та підтрим­ка електорату. Утворюється директивна бюрократизована партія. Во­на прагне або до злиття з державою (сімбіоз: партія-держава), або до фо­рмування держави у своєму власному просторі.

У першому випадку можливе тоталітарне переродження сус­пільства, у другому – одержавлення самої партії, перетворення її в суто адміністративну організацію. Перший варіант означає крах демократії; другий – банкрутство самої партії, її само­розпад при збереженні демократичного зовнішнього середовища.

Історичним прикладам першого типу є історія КПРС, а іс­торичним прикладам еволюції другого типу є зникнення з полі­тичної арени окремих збюрократизованих партій (наприклад, французької, іспанської та італійської компартій).

Третім випадком деградації політичної партії є перетво­рення її на виключно ідеологічну організацію, яка постійно стур­бована своїм культурно-ідеологічним самовизначенням. Діяль­ність такої партії, як і у перших двох випадках, цілком зосереджена на внутрішніх аспектах. Проте в основі її боротьби і конкуренції лежить не розподіл влади, посад чи матеріальна винагорода, а розподіл престижу (схвалення, авторитету, впли­ву).

Постійні ідейно-теоретичні баталії перетворюють таку партію на дискусійний клуб, позбавлений політичної волі та орга­ні­зо­ваної дії. Найчастіше це буває в суспільствах, соціальна структура яких щойно формується. Тому партіям важко визначи­тися щодо своєї соціальної бази і ціннісних орієнтацій. Історичний приклад – політичні партії країн СНД, у тому числі й України.

Ще одним різновидом деградації партії є її принципова відмова від представництва інтересів на користь боротьби за пряму демократію. На цьому, наприклад, наполягав В.І. Ленін (“Держава і революція”), пропонуючи замінити буржуазний парламентаризм безпосередньо владою Рад. У такому ж напрямку діяли ряд фа­шист­ських партій (італійська, португальська, іспанська). Але в останньому випадку основою прямої демократії виступали не під­приємства, а етно-регіональна структура – територіальна, вона ж етнічна, община.

Тоді професійний чи етнообщинний корпоративізм проти­став­ляється політичному парламентаризму. Теоретична помилка тут поля­гає в тому, що окремий елемент (безпосередня демократія на місцевому рівні) протиставляється всьому демократичному меха­нізмові. Це подібно до такого, коли вся соціальна структура сус­пільства ототожнюється лише з малими групами чи терито­ріальними общинами.

Політичним наслідком усього цього є етнообщинна або професійна самоізоляція, що означає не тільки саморуйнування партії (за умов прямої демократії вона не потрібна), але й усієї соціальної системи.

Отже, демократія є важливим моментом розвитку та одним із його критеріїв. Розвиток на авторитарній, тоталітарній чи дес­потичній основі, в принципі, можливий, але тоді він буде неповний, од­нобічний (найчастіше приймає форму економічного прогресу) і, як правило, недовговічний.

Подальший історичний поступ у контексті керованого роз­витку з необхідністю передбачає демократизацію суспільства. Тому за­слуговує на увагу аналіз історичного досвіду країн, що пере­ходили від диктаторських чи тоталітарних режимів до соціаль­ної взаємодії на основі демократичних механізмів.

Історія демонструє, принаймні, три основні схеми перехо­ду до демократично регульованого розвитку. Перший, найхарак­терніший для країн Західної Європи та Північної Америки, ак­центує на відкритості ринків (включаючи культурний, політичний і соціальний ринки), вільному підприємництві та ініціативі у всіх сферах суспільного життя.

Другий – характерний для країн соціалістичного табору і окремих колишніх колоній – на колективній мобілізації під конт­ролем і керівництвом авторитарної держави або партії.

Третій пов’язується з ефективним функ­ціонуванням політичної системи, котра здатна поєднати відкри­тість ринків, дух підприєм­ництва, соціальну мобілізацію на ос­нові представництва інтере­сів, державне регулювання надмірної експансії ринків, взаємний контроль керівництва і народних мас, взаємну відпо­відальність і керівництва, і народної маси, їх внесок і винагороду в процесі розвитку.

Демократія є моментом розвитку, його інституційним гарантом і передумовою водночас. Але можливості демократії щодо різних типів розвитку відмінні.

У процесі стабілізації її вплив найменший, тут впливові­шими є силове замирення соціальних груп, оскільки в стані кризи їх становище суттєво погіршується, а об’єктивних передумов для його поліпшення майже не існує. Демократія тут діятиме як пра­вова гарантія рівності, інтерпретованої як однаковий розподіл бід і незгод між усіма без винятку соціальними групами, або як спра­ведлива винагорода за внесок у стабілізацію суспільства на циві­лізованій основі.

На стадії модернізації актуальними стають діяльність ринків, ствердження духу підприємництва та ініціативи. Демокра­тія тут виявляється як законна гарантія винагороди за наявні ресурси та ініціативи по їх накопиченню.

І лише за умов керованого розвитку демократія набуває не­обхідної всебічності і повноти.

Отже, звернемося до історичного досвіду демократизації авторитарних, деспотичних і тоталітарних режимів. Постсоціаліс­тичні країни демонструють кілька варіантів. У Польщі, наприклад, ініційованій вищим партійним керівництвом колишнього СРСР пере­будові передував досить впливовий народно-демократичний рух, котрий об’єднував ліві елементи правлячої партії, робітничий протест, радикально настроєну інтелігенцію та антикомуністично орієнтовані клерикальні кола. Він перемогти не міг, оскільки соціальний рух, як правило, не перемагає, а лише справляє вплив на перебіг соціальних процесів, який є тим сильнішим, чим у більш демократичному суспільстві він має місце. Проте він підго­тував необхідні передумови для реальної демократизації, які й реалізувалися з початком політичного курсу на перебудову. Тому Польща й обігнала інші країни колишнього соціаліс­тич­ного табо­ру на шляху реальних економічних і соціальних реформ.

В Угорщині склалися інші, але теж досить сприятливі перед­умови. Перебудові тут передував розвиток ринку і стверджен­ня духу підприємництва.

У прибалтійських країнах (Литві, Латвії, Естонії) впливовий національно-демократичний рух склався також до початку пере­будови. На його основі в цих країнах сформувався інтегратив­ний націоналізм, який протидіяв тенденціям до соціальної дезорганізації, найсильніше відчутним на початковій стадії перебудови.

Щодо Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то перебудова тут була ініційована зверху. Для реальної демокра­тизації тут було дуже мало передумов: відсутній ринок, політична система, правовим чином гарантовані права людини, структурова­ність суспільства на автономних, самосвідомих і самоорганізованих соціальних суб’єктах, демократичні традиції, вільна преса, цін­ніс­ний консенсус, громадянська злагода, розвинуте громадянське суспільство і т. д.

Природно, що демократія тут сприйняла запозичений і риту­альний характер, як не дуже вдале поєднання чужих зразків. За умов економічного зубожіння, несправедливої і неефективної приватизації, реальної влади колишньої партноменклатури, тіньової економіки, криміналізації, корумпованості і безвідпові­дальності правлячого класу, його внутрішньої фракційності і самоцінної гострої боротьби за владу, – демократія важко торує шлях.

Із усіх елементів демократії в цих суспільствах наявні лише такі: деяке поширення гласності, відносна автономізація засобів масової інформації; пасивний, пов’язаний із професійни­ми інте­ресами і мало організований соціальний протест, номі­нально існуючі політичні партії, рухи тощо.

Задля справжньої демократизації цих суспільств щонайменше потрібні такі передумови: ефективна економіка; міцна, спря­мована на соціальний захист найслабших верств населення правова держава; розвинута політична система, ринок, культурно-ціннісним чином стверджувальний дух підприємництва і соціопо­лі­тичних ініціатив, самосвідоме громадянське суспільство, за­кріплені і підтримувані правовим чином основні права і свободи людини, вільна і неза­лежна преса та інші засоби масової інфор­мації, організований на широкій колективній основі соціальний протест, масові соціальні рухи, зокрема, робітничий, національно-культурний та екологіч­ний, розвинута особистість (персональний суб’єкт).

Для здійснення керованого соціального розвитку тут немає також привабливої і тому широко підтримуваної соціальної утопії, чітко визначеної культурно-ціннісним чином історичної перспек­тиви, практики законного подання і розв’язання соціогрупових конфліктів, керівного правлячого і протестуючого пригноб­леного класів.

Політична еліта України поки що не має необхідної ідеологічної та організаційної єдності; не запропонувала привабливу соціаль­ну утопію, на грунті якої могла б відбутися ціннісна злагода і загально­громадянський консенсус. Більше того, вона надто корумпована з причин відсутності демократичного контролю за її поведінкою у попередній історичний період. Тому у представників української політичної еліти не розвинуте по­чуття історичної відповідальності. Вони надмірно орієнтовані на розкішне і демон­стративне споживання і, разом з тим, недостатньо компетентні.

Із можливих типів політиків для соціальної мобілізації – пропагандистів; для виробничого розвит­ку – економістів; для демократії – політиків; для винагороди – синдикалістів в Україні більш-менш помітні лише два різ­новиди – політикани і про­пагандисти. Це є свідченням того, що має місце лише початкова демократизація і деяка мобілізація соціальної активності на грунті нових цінностей (національної ідеї, соціальної справед­ливості, релігійної віри, екології). Проте і цей процес гальмується хибними діями груп та їх лідерів.

Довіра до національної ідеї падає через надмірну корум­пованість і відверту заангажованість деяких практичних політич­них функціонерів. А до релігійної віри увага послаблюється через конфесійні незгоди. Соціальна ж справедливість на основі прос­то­го розподілу мало ймовірна за умов прогресуючого зубожіння.

Ліберально-демократичні цінності, які більше відповідають ситуації промислово-розвинутих країн, поки що не знайшли знач­ного підґрунтя у попередньому досвіді і звичаях народу.

Відсутність конструктивної мобілізації доповнюється і част­ково компенсується наявністю деструктивної активності зубожілих народних мас, що може загрожувати ситуативними бунтами, пер­ма­нентними страйками, іншими акціями громадянської непокори.

Іншими словами: Україна нині наближається до ситуації по­літичного режиму з наявним лише одним позитивним елементом – ритуалістською демократією, до того ж у вигляді відвертого на­слідування чужих взірців.

У випадку позитивного розвитку ситуації можливий деякий підйом соціальної активності. Найдоцільніше вона мала б бути пов’язаною з економічними перетвореннями. Проте ні соціальних, ні легітимних засад поки що для цього не створено.

У зв’язку з тим, що інтегруюча соціальна утопія в Україні теж не сформована, то деяка соціальна мобілізація, мож­ливо, відбу­ватиметься на ґрунті націоналістичної чи соціалістич­ної ідеології та релігійної віри.

Якщо такі фактори, як демократія і мобілізація, будуть досить розвинутими (демократія із ритуалістської фази перейде в узви­чаєну традицію, свідому і компетентну звичку переважної маси населення, а негативна мобілізація на ґрунті ідеологій, що протидіють і побивають одна одну, трансформується в позитивну мобілізацію на ґрунті утопії, щонайкраще – футуроутопії) і зіллються, почнуть посилювати одна одну, то наступним кроком може стати поява продуктивістської політичної ідеології, де авто­ри­таризм держави обмежуватиметься лише сферою економіки. За цих умов, як вбачається, можливе посилення адекватної, еквіва­лентної винаго­роди, підвищення на її основі загального стандарту життя основної маси населення.