П ерспективні історичні оріснтації г лава 2. Перспективні історичні оріснтації §1. Цінності і норми

Людина – це свідома істота. У тому значенні, що вона усвідом­лює умови власного існування, поставлену мету і засоби її здій­снення, регулятивні норми поведінки, форми соціального контро­лю, наявний статус і приписаний сценарій рольової діяльності, власні домагання та міру їх реалізації. Однією з особливостей людини є здатність надавати речам і явищам дійсності ціннісних рис, здійснювати їх певну оцінку і діяти у відповідності з ними. У такому разі цінності та оцінки стають чинниками людських дій, визначають їх зміст і спрямованість. Тому вони повинні розгля­датися в контексті взаємодії людини зі своїм суспільним оточенням.

Цінностями називається вся сукупність знаків, символів і явищ, якими індивід чи група керуються у своїй поведінці. Ми ак­центуємо увагу переважно на соціальних цінностях: статусі, прес­тижі, авторитеті, владі, популярності і т. д. Окрім цього, ще існу­ють цінності культури. Вони будуть розглянуті в іншому місці.

Соціологічні теорії і персоналії надають цінностям не однако­вого значення. Вони можуть бути центральним пунктом аналізу (М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс), коли вихідною аксіомою є тверд­ження, що лише на основі загальноприйнятих цінностей стає можли­вим соціальний консенсус і правильна організація життя. А можуть (конфліктуалізм, теорія обміну, структуралізм) займати досить скро­мне місце. Тоді основна увага спрямовується на дослідження об’єктив­но діючих механізмів інтеграції, а не суб’єктивних прагнень людей (скажімо, пошук громадської злаго­ди). Але в обох випадках ціннос­ті складають необхідний момент соціологічного дослідження. Адже будь-які значні історичні зрушення (війни, революції, грома­дянські міжусобиці, демографічні процеси, технічні інновації та ін.) завжди просякнуті певними ціннісними орієнтаціями. Жорстка догматична орієнтованість на певні цінності призводить до суспільної інерції, консервації за­старілих структур (забобони, вірування, звичаї).

У відповідному ціннісному забарвленні відбуваються і проце­си соціальної класифікації і стратифікації, соціальні антагоніз­ми та етнічні конфлікти. На ґрунті певних ціннісних орієнтацій формуються соціальні норми і механізми соціального контролю. На них, як правило, спирається соціальна система санкцій і зао­хочень, вина­городи і покарання.

За принципом руху від абстрактного до конкретного можна побудувати таку ієрархію ціннісно-орієнтаційних рівнів: ідеоло­гічний чи утопічний (найбільш універсальні цінності, які склада­ють упорядковану систему суджень, на основі яких досягається за­гальносуспільний консенсус); соціальні цінності (сукупність орі­єнтацій, необхідних для суспільного виживання групи або соціаль­ної системи в цілому); нормативний рівень (чітко сформульовані правила поведінки індивіда або групи відповідно до прийнятих у да­ному суспільстві загальних цінностей); праксеологічний рівень (сукупність реально спостережуваних людських дій по втіленню іс­нуючих цінностей). У певному відношенні можна погодитися з Дюркгеймом, Парсонсом і Сорокіним, які стверджують, що без узагальне­ної (легітимізованої) системи цінностей і орієнтацій соціальний консенсус, інтеграція і стабільний порядок в суспільстві немож­ливі. Не позбавлене сенсу і твердження Маркса щодо залежності ціннісних орієнтацій від об’єктивних суспільних обставин, у т. ч. економічних. Не сприймаючи крайнощів економічного детермінізму, можна погодитися, на нашу думку, з тим, що громадська злагода і стабільність будуть стійкішими, якщо цін­ності більш адекватно відт­ворюють соціальні тенденції і дійсні потреби людей.

Між соціальними групами і “глобальним” суспільством здійснюється постійна взаємна трансмісія цінностей. Загальні ціннос­ті, йдучи “донизу”, стають груповими орієнтаціями, нормами реаль­ної колективної поведінки. У той же час групові цінності висту­пають тією первинною сировиною, з якої шляхом селекції, сполучен­ня, інтеграції формуються загальні ціннісні орієнтації. Про стан загальної впорядкованості суспільства можна судити, відштовхую­чись від міри згуртованості чи конфліктності реально існуючих груп. І тут ми погоджуємося з Е. Дюркгеймом, який вважав підвищен­ня “корпоративної єдності” суспільства передумовою ефективної гро­мадянської злагоди. Виходячи з цієї ідеї, Дж. Морено пропонував провести “соціометричну революцію”, спрямовану на якісне підвищення групової згуртованості. Він вважав, що досягнення відповід­ності взаємних відносин нефор­мальних і формальних лідерів, уз­годження функцій лідерів з їх особистими якостями, переведення в особливі групи тих, хто не вписується в дану спільність, можуть зняти напругу і підвищити індекс групової згуртованості, чим досягається якісно новий стан суспільства.

Ціннісні орієнтації не є простою механічною сукупністю будь-яких елементів. Слід говорити про системи цінностей. Різні соці­ологи пропонували своє тлумачення джерел цієї когерентності. У контексті марксистської методології такою системотворчою ознакою визначаються насильницькі дії держави. Вважається, що, використо­вуючи її репресивні механізми, в т. ч. засоби духовного контролю і символічного тиску, пануючий клас перетворює власні переваги в панівні цінності (ідеологію) даного суспільства. Функціоналіс­ти Т. Парсонс і Р. Мертон стверджували, що в основі взаємопов’яза­ності цінностей лежить структурно-функційна залежність усіх еле­ментів соціальної системи. Визначені суб’єктивно ціннісні орієнта­ції впливають на організацію соціального порядку, механізми стратифікації та соціальної мобільності, систему права і соціаль­ний контроль. Керуючись цим, Т. Парсонс і Р. Мертон довели, що існує відповідність між такими, наприклад, орієнтаціями сексуа­льної поведінки, як романтична закоханість, шлюбні контакти, то­лерантність до адюльтеру чи ревнивість; соціопрофесійною мобіль­ністю, механізмами стратифікації (розташування соціальних груп за соціальними позиціями), характером власності. Але наяв­ність відповідності ще не є доказом причинної обумовленості. До того ж, сама по собі відповідність не вказує на першопричину чи визначальний фактор. Сучасна соціологія не сприймає такої іде­ологізованої суперечки, стверджуючи багатофакторний підхід і конкретність (просторово-часову визначеність і практичну наукову доцільність) істини.

Аналізуючи цінності, слід звернути увагу на ряд вже відомих їхніх властивостей. Зокрема, вони складають певну ієрархію, стосов­но якої можливі якісні оцінки (більш-менш, краще-гірше, вище-нижче і т. д.).

У кожній системі є своя основна цінність, навколо якої бу­дується весь ланцюг. Можна сказати, що основна цінність є той критерій, за яким можна розрізняти існуючі системи цінностей.

У більшості випадків основна цінність пов’язана з про­цесами стратифікації (класифікації). Такі поняття, як рівність, справедливість, які містяться в будь-якій системі цінностей, насамперед стосуються розміщення людей і груп на соціальних позиціях. Від них залежить оцінка, винагорода зусилля, відповідність (еквіва­лентність) обміну та ін. Неважко помітити, що такі інсти­тути, як сім’я, школа, церква і особливо держава, теж орієнтуються на різні цінності, захищаючи чи пропонуючи свою інтерпретацію. З іншого боку, вони прагнуть визначити своє тлумачення основ­них цінностей, а з ними – всієї системи. Для цього є певні підстави: наявність владних інструментів соціального контролю, чітка визна­ченість структур і функцій, регламентуючих норм надають їм висо­кого престижу. З характеру останнього можна судити про соцієтальний зміст суспільної організації. У тоталітарних режимах вищою цінністю визначається держава, в ідеократичних – церква або якийсь її еквівалент, в демократичних і споживацьких – сім’я, в лібе­ральних і просвітницьких – школа.

На думку Ф. Клюкхорна, всі можливі системи цінностей базують­ся на одному і тому ж фундаменті. У них містяться відповіді, які дає певне суспільство на фундаментальні світоглядні пробле­ми: що є людина, відношення між нею і природою; визна­чення як вищої цінності певного виміру часу (минуле, сучасне і майбутнє); ієрархізація видів людської діяльності; сприйняття та оцінка існу­ючих суспільних відносин і соціального порядку. Характер відпо­відей і спосіб узагальнення їх у певну систему створюють особливу систему цінностей. Відштовхуючись від них, можна судити і про са­ме суспільство.

Якщо з цих позицій розглянути промислово розвинені сус­пільс­тва західної демократії, то побачимо, що тут панують такі цінності: сво­бода (конкретизована як сукупність індивідуальних прав) і рівність (конкретизована як рівність можливостей). З них випливають більш конкретні позиції: індивідуалізм (у більшій чи меншій мірі лега­лізований), особистий розвиток, дозвілля, неза­лежність, громад­ська ангажованість, співучасть, ефективність, раціональність, матеріальний достаток, праця (як джерело прибутку та стабільності існування), сім’я, вільний час і т. д.

Системність цінностей не виключає внутрішньої суперечливості між її окремими елементами. Цінності розташовуються в певній опозиції, тобто як певні альтернативи: добро – зло, матеріальне – духовне, приватна – колективна власність, свобода – необхідність, рівність – нерівність, справедливість – несправедливість і т. д. В одних випадках така опозиція є зовнішньою. Це виглядає так, що різні суспільства втілюють цінності, привабливі для них, а про­тилежні їм відкидають або приписують своєму супротивнику. Холодна війна у сфері ідеології призводила, зокрема, до того, що кожна система прагнула монопольно оволодіти найбільш приваб­ливими цінностями, а при наявності протилежних їм звинувачувала свого супротивника. Їх взаємна оцінка рухалася в межах опозиції “вільне – невільне”, “закрите – відкрите”, “демократичне – тота­літарне” суспільство.

Внутрішню когерентність забезпечує основна цінність, на якій базується ієрархія всієї системи і якою визначається той інститут, котрий контролюватиме внутрішню інтегрованість, ста­більність, впорядкованість, відтворення і втілення в історич­ному часі. Виділивши основну цінність і домінантний інститут, можна дати загальну характеристику суспільства: релігійне, демокра­тичне, тоталітарне, егалітарне і т. д. Внутрішня єдність сис­теми цінностей забезпечується також тим, що опозиційні елементи співіснують окремо. А. Токвілль вважав, що США є одним із гаран­тів свободи, завдячуючи розмежованості моралі і права та відповідних конт­ролюючих інституцій: церкви і держави. У за­гальному вигляді мож­на сказати, що чим більше внутрішньо диференційованим є сус­пільство, тим внутрішньо суперечливішою буде його система ціннос­тей. Тобто воно буде плюралістичним у культурно-ідеологічному відношенні. У такому суспільстві більшою має бути взаємна то­лерантність, амплітуда припустимих коливань індивідуальної та ко­лективної поведінки, більш розвинені ігрові форми діяльності (ху­дожня творчість, іронія та самоіронія, карнаваль­на і сміхова куль­тура), за допомогою яких суспільство трансформує свої суперечності тп нап­ругу, робить чужу позицію більш зрозу­мілою, сприйнятливою і терпи­мою. Можна сказати, що ціннісна поведінка індивідів, груп і на­віть глобального суспільства хита­ється між суперечностями та опо­зиціями за прин­ципом маятника. Дж. Гурвич називав цей феномен ціннісною амбівалентністю.

У післявоєнний період промислово розвинуті країни Заходу пережили суттєву трансформацію ціннісних орієнтацій. Класичному капіталізму була властива сувора заощадливість, етика утри­мання і працелюбства, святість приватної власності, жертвенне ставлення до бізнесу (як особистого покликання згідно етики протес­тантизму), оцінка праці як долі, сексуальний аскетизм, мора­льний ригоризм і нетерпимість до будь-якого порушення забобон і т. д. У зв’язку із зростанням кількості найманих працівників, підви­щенням економічних стандартів життя, збільшенням вільного часу і дозвільного сервісу, концентрацією населення у містах, заміною сільської общини міською агломерацією, а тому деперсоналі­зацією та анонімністю спілкування і контролю, медичною і соці­альною захищеністю основної маси населення та ін. відбувається суттєве переосмислення сенсу і способу життя. Виникає масове споживання, в т. ч. такий його різновид як демонстративно-статусне споживання (підтвердження на основі споживацьких стандартів своїх амбіцій або досягнутої соціальної позиції).

Новітність, самобутність, оригінальність як принципи пове­дінки поступово замінюють звичний конформізм, одноманітність і зовнішній послух. Знецінюється самоцінність праці і бізнесу. Дослідження, проведені у США, свідчать про такі тенденції в струк­турі ціннісних орієнтацій молоді 80-х років: у 1969 р. орієнту­валось на патріотизм 35 % опитаної когорти, в 1973 р. – лише 19 %. Цінність релігії тоді ж визнавали 38 %, цей показник зни­зився до 28 %. Падає престиж матеріального достатку: в 1973 р. цінність грошей визнавали лише 20 % опитуваних. Тоді як цін­ність сексуальної свободи зросла до 67 % (проти 43 % в 1969 р.). Те ж саме спостерігалось серед нестудентської молоді, хоч статус офіцій­них цінностей тут залишається порівняно вищим: 40 % визнавали цінність патріотизму, 42 % – релігії, 26 % – грошей, 47 % – сек­суальної свободи. Але коли мати на увазі, що ці ж показники в 1969 р. були значно вищими (60 % сповідували патріотизм, 64 % – релігійні цінності, 46 % – культ грошей і лише 22 % – сексуальну свободу), то падіння дієвості пуританської чи протестантської етики стає очевидним. Саме на це звертає увагу відомий амери­кан­ський соціолог Д. Янкелович. Він виявив, зокрема, що замість тра­диційного розуміння праці як обов’язку або покликання тепер звертається увага на її привабливість і можливості для само­стверд­ження (77 % опитаної студентської і 65 % нестудентської молоді). Критерій же заробітної плати у студентської молоді помітно знизився. “Традиційно успіх в американському способі життя, особли­во робітників, – пише Янкелевич, – означав гроші, економічну стабільність, престижний статус і можливості соціальної мобіль­ності для дітей. Тепер же навіть для значної частки несту­дентської молоді, у т. ч. робітничої, основними складовими успіху ста­ли самоздійснення особи та якість життя”.

З цими висновками перегукуються аналогічні дослідження, про­ведені у Франції. Результати опитування серед молоді за про­ек­том “Французи напередодні І975” свідчать, що більшість із них віддає перевагу чуттєвому досвіду перед розсудковим, невербаль­ним формам комунікації, прагненню наблизитися до природи. В їх ціннісних орієнтаціях переважає пафос самоцінності і само­достатності особистого існування, орієнтація на східну культуру, філософію і релігію. Щоправда, ці дані отримані в умовах того резонансу, який викликав у США і Західній Європі молодіжний ліворадикальний рух 1964 – 1972 рр. Молодь промислово розви­нених країн 90-х років демонструє більшу схильність до посадової кар’єри, грошового успіху, споживацьких стандартів і матеріальної стабільності.

Слід зауважити і таке. Системність цінностей зовсім не означає абсолютну когерентність і логічність всіх її складо­вих елементів. Це може бути властивим для досить обмеженої у кількісному відношенні людської спільноти. З її навіть прос­тим фізичним ростом збільшується внутрішня суперечливість ок­ремих ціннісних позицій. На рівні глобального суспільства вона (суперечливість ціннісних орієнтацій) сягає певного максимуму. Тут можна говорити швидше про опозиції, аніж про системно пов’­язану сукупність позицій. Так, американський соціокультуролог Д. Белл вважає, що сучасне суспільство утримує в собі ціннісні суперечності, що важко розв’язуються: ефективність – бюрократична раціональність, свобода – державна бюрократія, індивідуалізм – ма­сове споживання, розвиток індивідуальності – жорсткість культурних стандартів (насаджувана засобами масової інформації), еконо­мічна нерівність – юридична рівність, зрос­тання контрольних і регламентивних функцій держави – недоторка­ність особистих прав і свобод і т. д. Ця внутрішня суперечність і конфліктність є симптомом, на думку автора, появи в надрах існуючого принципово нового (постіндустріального) суспільства, здатного розв’язувати такі протиріччя.

Норми – це практично діяльний, модельний аспект цінності. Вони забезпечують регулярність і регулятивність соціальних від­носин і форм діяльності, надають однозначності та визначеності статусу і ролі. Норми передбачають фіксовані правила і рамки діяльності, а також процедури стосунків і способи розв’язання су­перечностей чи конфліктів. Норми утримують у собі сукупність писаних і неписаних правил, дозвіл і заборону, заохочення і пока­рання, санкції. Вони містяться в звичаях, реальних структурах повсякденного буття, традиціях, звичках, способі життя, устале­них вербальних та інших формах комунікації.

Будь-яка соціальна група керується як ціннісними орієнтаці­ями, так і відповідними нормами діяльності. Стверджувані санк­ції мають позитивну (заохочення, дозвіл, стимуляція, мобілізація і т. д.) або негативну (покарання, попередження, символічний чи ідейно-психологічний тиск, шантаж, загрозу застосування сили та ін.) спрямованість. Санкції включають як чітко і відпо­відно фіксовані форми покарання, так і менш визначені, де кара набуває соціально-психологічної форми (презирство, ізоляція, виключення із соціаль­ного кола, демонстративна байдужість та ін.). Лише з перетворенням цінностей у норми соціальне життя на­буває регулярності, одно­значності та прогнозованої (колективні очікування) передбачуваності. Усе це сприяє створенню соціаль­ного порядку: впорядкованості, усталеності, ритмічності, регулярності, передба­чуваності, однома­нітності в соціально необхідному обсязі. На нормах ґрунтуються механізми і дія соціального контролю. Особливого значення дії соціального контролю надаєть­ся в американській соціології.

Між соціальними нормами і колективною (громадською) думкою існують складні і суперечливі стосунки. Якщо розбіжність між нор­мами і громадською думкою сягає вище статистично пересічного значення, то можна з певністю сказати, що таке сус­пільство зна­ходиться у стані кризи, переживає перехідний період, де борють­ся старі і нові форми соціального порядку. За звичай­них умов колективна думка підтримує існуючі норми, чинить тиск на окремого індивіда чи групу задля їх виконання. У такомуразі можна сказати, що саме суспільна свідомість відіграє управлінсь­ко-регулятивну функцію, перетворюється в різновид соціального контролю, його метою є досягнення конформної поведінки.

Ефективність колективного тиску досить обґрунтована. З цьо­го приводу були проведені спеціальні дослідження. Скажімо, екс­перимент Асха полягав у тому, що вся група, за винятком одного, була у попередній домовленості з експериментатором віднос­но своєї реакції на задану ситуацію. Досліди довели, що майже третина перевірених схилялась на користь групової думки, хоч їх індивідуальне сприйняття свідчило зовсім про інше. Експеримент Шеріфа дещо відрізнявся. Група опитувалась у двох різних ситуа­ціях: затемненій і освітленій кімнаті. Завдання полягало в тому, щоб виявити залежність між більш індивідуалі­зованою (затемнена кімната) і більш колективізованою ситуацією. Досвід показав за­лежність індивідуальних реакцій від звичайної фізичної (більш явної в освітленій кімнаті) присутності групи. Одна з модифікацій такого експерименту – робота з індивідом окремо і в групі. Експеримент, схожий з експериментом Асха, але в ньому визначала­ся залежність індивідуального сприйняття пахощів від групової думки. Мільграм провів порівняльне дослід­ження міри конформності поведінки у французів і норвежців. Останні виявились більши­ми конформістами, аніж французи. Отже, можна вважати залежність індивіда від групового оточення встановленим фактом і в певній мірі законом суспільної поведін­ки. Цей механізм широко використо­вується в процесі соціалізації (навчання і виховання).

Соціальну ситуацію, коли норми втратили свою ефективність, Е. Дюркгейм назвав аномією (ненормована, асоціальна, безнормна). Вона може виникнути з причин об’єктивного зникнення регу­лятив­них норм (розпад соціальної тканини, суспільна криза або надто швидкі структурні перетворення) або з причин внутрішньої конф­ліктності норм, а також статусів і ролей, їх невідповідності між собою. Можливий і такий випадок, коли індивід або не бажає, або не може наслідувати нормам.

Аномія лежить в основі девіації, патологічного відхилення соціальної поведінки. Наявність аномії Е. Дюркгейм вважав по­казни­ком розриву суспільних зв’язків, деформації соціальної солідар­ності чи контрольних інституцій, які забезпечують обов’язко­вість соціальних норм. У його очах це безумовна патологія. Але сучасний американський соціолог Р. Мертон вводить більш тон­ке розмежування. Він розрізняє делінквентів нижчого і вищого ґатунку. Причина відхиленої поведінки перших випливає із немож­ливості досягти законної мети законними засобами, делінквенти дру­гого порядку (“інноватори”, “бунтарі”, “революціонери”) праг­нуть ствердити нові цінності і започаткувати нові засоби їх досягнен­ня, тобто ввести нові правила соціальної гри.

У загальному вигляді норми можна поділити на норми права, норми – соціальні моделі, моду, норми – суспільні потреби. Норми права є найбільш зовнішніми, чітко й однозначно фіксо­ваними правилами поведінки. Із соціологічної точки зору вони можуть розгля­датися як об’єктивні показники (індекси), за якими можна судити про ціннісні орієнтації суспільства і стан його свідомості. Вони забезпечують стабільність суспільства, захи­щеність індивідів і груп, ефективно регулюють стосунки між людьми, особливо майнові. Вони одночасно свідчать і про стан суспільної свідомості, і про характер соціальних структур та інституцій. Еволюція норм права відбувається паралельно і в певному взаємозв’язку з суспільними змінами, особливо інститу­ційними. Підґрунтям, витоком і підтримкою норм права є звичаї, традиції, спосіб життя, громадська думка, культура та історична пам’ять певного соціуму. Але найбільш тісно вони пов’язані з державою. Іноді правові органи вплетені в політичну організацію, невід’ємні від її структури. В інших випадках – винесені за її межі. Держава в такому разі є підпоряд­кований праву інститут. У цих умовах виникають опозицій­ні концепції держави і права. Скажімо, в марксистській традиції право розглядається як полі­тична воля панівного класу, що спри­йняла юридичну форму. У функціоналізмі система права розгляд­дається як така, що має свою особливу функцію (інтеграція), а полі­тична система – свою (підтримання стабільності цілей). У сучасній соціології справед­ливо вважається, що відокремлення судової та законотворчої влади від виконавської робить політичну систему більш ефективною, демократичною і справедливою. За умови, коли ви­конано ряд інших вимог (коректність закону, ефективність судових відправ­лень, рівень правосвідомості, традиції, економічні стандар­ти життя), такий характер соціальної структури сприяє зменшенню криміно­генної ситуації в сус­пільстві.

Соціальні моделі визначають дещо специфічні норми. Мова йде про втілення норм, ствердження їх як живих зразків наслі­дування чи керування. Їх ще визначають як взірцеві ролі або керівні норми. Серед них можна виділити технічні моделі (засоби та інструменти діяння, стереотипи колективної поведінки, узвичаєні способи виконання соціальних ролей); культурні моделі (символ­лізація і стереотипізація ціннісних орієнтацій, ідеалів, мрій чи сподівань). Вони мають особливе значення в ідеологічних чи іде­ологізованих формах свідомості та культури: художній творчості, релігії, моралі, вихованні, суспільствознавчих формах знання. Деякі з цих моделей охоплюють цілі історичні епохи, дещо транс­формуючись з рухом суспільства. Інші виникають несподіва­но, різко змінюючи напрямок історичного руху. Найчастіше це бу­ває у випадку з революційною утопією релігійного, квазірелігійного або раціоналістичного спрямування. У цьому випадку спосте­рігається значне послаблення захисних індивідуальних і колектив­них меха­нізмів, зростання альтруїстичних самогубств, знецінення чужого і свого життя, релігійний чи квазірелігійний екстаз, загальна де­формація людського буття і свідомості. У літературі та­кий стан визначається як “смута”, розбрат. У марксистській тради­ції такого роду колективні дії оцінюються як “свято народних мас”, “істо­рична місія”, “революційний порив” і т. д. У сучасному промис­лово розвиненому суспільстві соціокультурні моделі суперечливі і навіть знаходяться у взаємному протистоянні.

Мода визначає переважно зовнішні аспекти поведінки або сто­сунків (одяг, зачіска, стиль відносин), проте звичайно су­проводжується відповідними суб’єктивними станами і мотивами, настроями, психологічними установками, пристрастю або афектами. Мода здаєть­ся ефемерною і розпливчастою, але досить ефективно регулює людсь­ку поведінку. Через неї індивід здійснює іденти­фікацію з групою, до якої належить (“ми-група”, референт-група), підтверджує свій соціальний статус або домагання, обирає один із засобів суспіль­ного самоствердження і регуляції своїх стосунків з іншими. Мода зовсім не є сучасним винаходом. Промислове суспільство завдяки масовому виробництву, споживанню і комунікації лише різко поси­лило її регулятивні функції. Мода є одним з найбільш ефективних механізмів відкриття, поширення і закріплення соціальних норм. Відкриті Г. Тардом закони наслідування тут виявляються у найбільш чистому вигляді. Мода також є засобом соціального дистанціювання (відокремлення себе від “інших”), стратифікації (надає зовнішній, доступний для сприйняття вигляд ієрархії статусів, ролей і соціальних позицій), спрощує і полегшує взаєморозуміння. Вона є також засобом мотивації до соціальної мобільності або, якщо це практично неможливо, її імітації. Особливо це стосується жіно­чої моди. Так, зовнішній профіль дружини у більшості випадків має засвідчити соціальний статус її чоловіка. Відповідно до всіх інших елементів (статус, роль, престиж, цінність) мода в су­часному суспільстві теж супе­речлива і внутрішньо конфліктна. В ній водночас борються за своє самоствердження різні статуси і ролі, етнонаціональні, вікові, статеві, професійні та ін. групи, ціннісні і культурно-ідеологічні орієнтації. Значну роль у ствердженні моди в сучасних умовах відіграють засоби масової комунікації, особливо реклама.

Потреби відбивають особливі соціальні норми, які залежать від рівня й умов суспільного існування. Вони вказують на об’єкт чи предмет потреби та одночасно на міру індивідуального чи ко­лективного задоволення його споживанням. Тому можна говорити про потребу-предмет і потребу-стан чи потяг.

Потреби бувають об’єктивні і суб’єктивні. Перші включають те, що необхідне людині для її існування в контексті стверджува­них у даній культурі стандартів. Другі – визначають їх суб’єктивний вимір або трансформацію. Розрізняють ще стандартні, норма­льні, розумні та ін. потреби. Зрозуміло, що всі вони мають істо­рично відносний та історично конкретний характер. Існує чимало класи­фікацій потреб. Наведемо для прикладу класифікацію А. Маслоу. В її основі лежать первинні потреби: фізичного існування і за­хисту. Серед вторинних він відрізняє потребу в приналежності, самооцінці і престижі. На самій вершині – потреба в актуалізації і самоствердженні особистості. Динаміка їх, на думку А. Маслоу, полягає в тому, що вищі потреби не виникають раніше, аніж нижчі. Вважаємо, що це – явне спрощення проблеми і реального процесу становлення потреб.

Французький соціолог К.А. Шомбарт де Лов відштовхується в сво­їй класифікації від потреб-станів, котрі розподіляються ним на потреби-обов’язки і потреби-прагнення. Перші спрямовані на вижи­вання особи чи групи, другі – на розвиток. Існують у контексті функціоналістської методології спроби розрізняти явні і латентні (приховані) потреби. Може бути так, що це одні й ті ж потреби, які виникають чи зникають в залежності від соціальних переміщень і ситуації. За внутрішнім змістом потреби можна поділяти на матеріальні і духовні, економічні, політичні та куль­турно-ідеологічні, виробничі і споживацькі. За їх носієм потреби мож­на визначити як індивідуальні, колективні та соціальні (за­гальноісторичні). Серед колективних можна виділити потребу в територі­альному захисті, правовій регламентації, праці і відпочинку, екологічній безпеці. Радикальні критики існуючого суспільства протиставляють природні та штучні потреби. Перші, на їх думку, випливають із людського єства, другі – людині примусово нав’я­зуються, у т. ч. через рекламу та інші засоби маніпуляції особою.

Із значною мірою вірогідності можна сказати, що зростання незадоволених потреб може закінчитись бунтом чи революційним вибухом. На це, зокрема, вказують такі різні за методологічними спрямуваннями мислителі, як К. Маркс, А. де Токвілль, Л. Козер, П. Сорокін. Про­те вони по-різному тлумачили зміст, міру і стан цього незадово­лення. За Марксом в основі всіх можливих ва­ріантів соціально­го вибуху лежить неможливість безпосередніх виробників користу­ватися здобутками власної праці. А. де Токвілль вважає, що революцій­на ситуація випливає із неможливості здій­снити владну конверсію зростаючої економічної могутності. На думку Л. Козера, конфлікт виникає із несправедливого (неекві­валентного) розподілу влади.