Коментарі і тести

Термін “демократія” є досить уживаним, особливо у полі­тич­них та ідеологічних діалогах. Від такого частого вживання, у тому числі і зло­вживання, він дещо зношується, розмивається, втрачає чіткість і однозна­чність, чим вихолощується сутність цього поняття. Слід мати на увазі і те, що даний термін досить часто використовується із корисливою метою: рідко який диктатор насмі­литься сьогодні сказати, що в його країні неде­мократичний режим правління. Не зважаючи на широку вживаність даного терміну, концептуалізація проблеми, що ним позначається, виглядає наба­гато біднішою. Частково це пояснюється реальною складністю проблеми, ча­стково суб’єктивними пристрастями і корисливими інтересами. Щодо нашої ситуації, є ще один чинник: відсутність реального історичного до­свіду життя за розвиненої демократії. Всі ці обста­вини слід враховувати, приступаючи до теоретичного аналізу даної проблеми.

Пропонується такий план семінарського заняття:

1. Логічний аналіз та операціоналізація поняття.

2. Складові демократичної взаємодії.

3. Історичний досвід демократизації.

4. Становлення демократії у сучасному українському суспі­льстві: проблеми і перспективи.

Логічний аналіз передбачає співвіднесення даного поняття із близькими йому за змістом і обсягом.

Демократія, як поняття і як вид соціальної взаємодії, тісно пов’яза­на із законністю. Наявність справедливого правопорядку і ефективного су­дочинства є невід’ємною рисою демократії. У проти­лежному випадку панує сваволя, волюнтаризм, деспотизм, тиранія тощо.

Демократія передбачає також установлені і визнані форми волевиявлен­ня народу – виборність керівних осіб, особливо на верхніх поверхах вла­ди, їх підзвітність своєму електорату. Сюди ж належать свобода слова, друку, мітингів, зібрань, маніфестацій, демонстрацій, пікетування та ін. Велике значення має вільне формування громадської думки та її вплив на зміст і перебіг соціополітичних процесів. Без вільної і незалежної преси де­мократії не існує. Це можна вважати аксіоматичним твердженням.

Важливою передумовою демократії є політичний та ідеоло­гічний плю­ралізм (множинність форм подання ідеологічних та політичних позицій). Фактично це означає конкурентне спів­існування деякої кількості політи­чних партій та сповідуваних ними ідеологій. Спосіб оформлення політичних партій має бути “заявочним”: партія не питає ні в якого державного орга­ну права на своє існування, достатньо публічно про себе заявити і подати у відповідний орган реєстраційні документи. Припинити ж її діяль­ність можна лише у разі судового визнання порушень Конституції з її боку. При цьому може вільно циркулювати і партійно не оформ­лена ідеологія, за умови, що вона не посягає на конституційний устрій. При цьому держава має уникати вла­дної підтримки будь-якої ідеології, бо вона є інструментом взаємодії всього суспільства, а не якоїсь його частини. Визнавши певну ідеологію, держава з необхідністю буде діяти репресивним чином проти тих індивідів чи груп, котрі не визнають даної ідеології. Сказане означає, що важливою ознакою демократії є визнання законних прав меншин: ідеологічних, політичних, культурних, етнічних та ін., але лише у законних формах подання і захисту своїх інтересів.

У політико-юридичному аспекті демократія означає рівно­вагу і взаємний контроль влади всіх рівнів. У найпершу чергу – контроль народом державної влади, а державною владою – поведін­ки народу. Відсутність контролю народу за діями держави породжує деспотію, авторитарний режим, тиранію, диктатуру або інші їх модифікації. Якщо ж держава не конт­ролює дії народу, маємо охлократію (владу натовпу).

Демократія передбачає розподіл і взаємний контроль влади у державному апараті. Влада має бути поділеною на законодавчу, виконавчу і судову. Центральний елемент даного розподілу – судова влада, бо вона контролює законність дій усіх інших гілок влади. Без судової влади стає можливим виникнення антагонізму між законодавчою і виконавчою владами, аж до озброєно­го кон­флікту поміж ними. А це вже кінець демократії: вона закінчується там і тоді, де і коли закінчується законна форма подання і розв’я­зання конфліктів.

Важливе значення має відокремлення духовної влади від світської, їх взаємне невтручання у справи один одного. Злиття церковної і державної влади не лише ста­вить під сумнів здобутки демократії. Воно загрожує нормальному функціо­нуванню обох інститутів: церква одержавлюється, стає світським органом, втручається у земні справи, що суперечить її власним ціннісним орієнта­ціям; держава зазнає теократичного переродження, стає на владний захист релігійної утопії. Цим руйнується демократичне право на добровільний вибір і свободу віросповідування.

Демократія неможлива без певного рівня самоорганізації народу, існування його представницьких органів – партій, проф.­спілок, громадських організацій. Саме через них народ контро­лює дії держави, реагує на можливі відхилення в її поведінці, подає і за­хищає власні інтереси. Адже безпосередня демократія у складноорганізова­них суспільствах не можлива, народ не має для цього відповідної компетенції, вільного часу, енергії, інколи і волі. Але народ зобов’язаний конт­ролювати дії своїх представницьких органів, аби не скаржитись на зне­важливе до себе відношення з боку владних структур.

Найбільш могутньою емпіричною ознакою демократії є на­яв­ність конституції. Вона є законною формою компромісу між народом і владою, а також інструментом їх взаємного контролю. Далі слідує наявність органів конституційного контролю, у першу чергу, конституційного суду. Його існування передбачає і вимагає розподілу влад: законодавчої, виконавчої, судової, відокремлення світської влади від духовної, існування влади громадської думки, яку виражають і формують засоби масової інформації. Необхідною ознакою демократії є розподіл влади між центром і периферією (органами місцевого самоврядування). Активна самоорганізована місцева община – не­обхідний компонент демократії: вона нею розпочинається і нею закінчує­ться. Ознаками демократії є також виборність керівних органів, їх під­звітність, свобода слова, друку, мітингів, зборів, організацій, критики, рівноправність громадян перед законам і т. д.

Слід розрізняти пряму (безпосередність голосування, збори трудових колективів, всенародне обговорення, референдуми, мі­тин­ги, демонстрації, пікетування тощо) і представницьку демократію. Формами представниць­кої демократії є партії (їх упорядкована сукупність складає політичну систему), профспілки, соціальні рухи, громадські об’єднання.

Найбільш важливими складовими демократії є народовладдя, законність, свобода. Емпіричною ознакою народовладдя є наявність розвиненої політич­ної системи (підконтрольних своїй соціальній базі політичних партій, профспілок, рухів, громадських організацій). Емпіричною ознакою законнос­ті служить наявність схваленої на­ро­дом конституції, основаного на ній сп­раведливого правопорядку, дієвий і незалежний суд, ефективна пенітенциарна система (органи і заклади відбуття покарань). Емпіричною ознакою свобо­ди є на­явність визнаних законом “природних” (у значенні невід’ємних, ніким не дарованих із милості, непорушних) прав особи: голосу, зібрань, демонстрацій, пересування, недоторканість житла, пре­зумпція невинності до судового розгляду та ін.

Окрім зовнішніх загроз демократія має і внутрішні перешкоди для розвитку. Вони проявляються як надмірне розростання якогось одного з її принципів: конституція і право можуть переродитись у самоцінний формалізм, народовладдя – в охлократію, права людини можуть стати підґрунтям войовничого індивідуалізму та егоїстичного самоізолювання у найближчому соціальному колі. Це свідчить, що демократія – не стан, а процес. Вона передбачає постійну роботу, взаємну відповідальність і контроль усіх суб’єктів соціальної взаємодії. З цього боку розвиток демократії є в той же час і розвитком самого суспільства, одним із важливих його критеріїв.

Без демократії розвиток неможливий. Лише насильницьки-революційний варіант розвитку може обійтися без демократії або задовольнитись її формальним модифікатом. У всіх інших випадках демократія і розвиток у значній мірі співпадають. Тут на особливу увагу заслуговує досвід західноєвропейських про­мислово розвинених країн з його дещо схематичним поділом на французький, американський та англійський. Перший демонструє нам боротьбу народу за законне представництво своїх інтересів, другий – грамотний розподіл влади між усіма суб’єктами со­ціальної взаємодії, третій – право і законність. Збе­рігаючи свою автентичність, європейські народи ніколи не соромились за­пози­чати все краще із чужого досвіду, творчо переносити його на власний грунт.

Демократія перш за все дозволяє налагодити ефективну еко­но­міку. Вона передбачає автономність господарювання, ризик і відповідальність, ініціативу і законний компроміс. Історичний досвід показує, що тут важливим є контроль над власністю, умовами праці і виробництва, рухом продуктів праці, розподілом і винагородою. Виробнича демократія тому є у значній мірі осно­вою усіх інших її форм, хоча й не зводиться до них. Має значення також контроль над соціальними нагромадженнями та їх викорис­тань. Тут демократія проявляється як контроль з боку суспільства над змістом і спрямованістю продуктивного інвес­тування у науку, культуру, технології та освіту. Демок­ратизація у промислово розви­нених країнах проявляється як боротьба за рів­ність шансів перед освітою, осо­бливо її вищих щаблів. Рівень демократичності системи освіти емпірично визначається числом студентів скромного соціального походження на стар­ших курсах університетів. Демокра­тизація наукової діяльності визначає­ться рівнем свободи дослідниць­кого пошуку, проти формального адмі­ністру­вання, бюрократизації, мілітаризації науки. У сфері культури найбільшу загрозу демократії складає перетворення масової культури в інструмент маніпулю­вання людською свідо­містю. Технологічний розвиток тим більш демо­кратичний, чим більше у ньому втілений екологічний захист.

Магістральною лінією демократизації суспільства все ж залишається соціополітичний процес, тут емпіричними ознаками рівня демократичного розвитку виступають такі чинники: зами­реність класів та інших могутніх соціальних суб’єктів; законність подання, розгортання і розв’язання класового конф­лікту; пред­став­леність інтересів усіх соціальних груп у політичній сис­темі; реальна забезпеченість прав окремої людини. Демократії у сус­пільстві тим більше, чим менше змушені в ньому соціально зне­долені групи вдаватися до класової боротьби як засобу задово­лення своїх інтересів. Наявність у суспільстві розвинених соціальних рухів є вагомою підставою вважати його демократичним. Багато західних дослідників вважа­ють, що сьогодні важливою ознакою демократії є всебічний розвиток особи, її задоволеність своїм сус­пільним середовищем.