2. Історія правової комунікації

Правова комунікація має історичний характер. її витоки чи, точніше, прообраз, простежуємо ще в епоху стародавніх імперій. Перші усно-писемні комунікативні акти набували ознак релігійних трактувань мотивів поведінки людини і потой­бічних сил природи. Такі зразки давньосхідного світобачення крізь призму язичницької віри були першими "промовцями" до сучасників, своєрідними "організаторами" співжиття індиві­дуумів у соціумі. В комунікативному акті домінувало слово. Воно матеріалізувало мислення і викликало реакцію-дію. Перші комунікативні акти стосувалися схвалення/несхвалення, пого­дження/заперечення, виконання/бойкотування і породжували певні міжособистісні стосунки.

Основу первісної правової комунікації містили настанови відвертості й правдивості, осуду, лицемірства й обману та будь-яких неправдивих чи спотворених звісток. Вихідними принципами ставали необхідність співжиття і підпорядкування один одному, узгодження інтересів, за якими наступала необхід­ність відповідальності за будь-яке порушення моральних норм. Формування передумов до виходу із порушених домовленостей комунікативним шляхом спонукало до вироблення усталених вимог поведінки індивідів.

Основний природний закон, що виводив учасників діалогово­го процесу на раціональну взаємодію, — виправданість кожного "домагатися миру", якщо в нього є надія досягти цього, "шукати миру і підтримувати його". Другий природний закон зводився до права кожного захищати себе всіма можливими засобами. Третій полягав у встановленні чи досягненні справедливості.

Витоки української правової комунікації знайшли відобра­ження у "Руській правді". Конфліктну ситуацію у ній пропо­нувалося розв'язувати "добровільною згодою", комунікативна поведінка мала виявлятися "послушенством", а також заборо­нялося "мучити без княжа слова", тобто самоправство.

Жанровим різновидом писемного комунікативного акту в га­лузі права був суспільний договір. "Договірне начало" вперше стало не однонапрямним "вертикальним" комунікативним ак­том, а й "горизонтальним" стимулом процесу спілкування, де всі комуніканти виступали рівноправними учасниками правового дискурсу — з однаковими правами і свободами, однаковою відповідальністю за свої дії. Класичний зразок такої писемної правової комунікації — Конституція гетьмана Війська Запо­розького Пилипа Орлика (1710), яка фіксує домовленість між генеральним старшиною і Запорозьким військом, з одного боку, та обраним гетьманом — з іншого. Цей документ прекрасно ілюструє демократичне начало у правовідносинах учасників пра­вового дискурсу, утвердження тих інституцій співтовариства, котрі реально б сприяли розумному розв'язанню колізій.

Забезпечити комунікативну рівновагу у правовій комунікації як умову рівності обох сторін намагалися учасники процесів відповідно до законів, що складалися у тогочасному суспіль­стві. Встановленню комунікативної згоди сприяли первісно сформовані комунікативні права. Вони були подекуди достатньо демократичними і водночас надто жорсткими.

До своєрідних комунікативних форм правового впливу на­лежали суворі розгляди не лише за внесеною скаргою, а й за звичайною усною заявою, хоча особисто заявник у справі не був зацікавлений. Істину в суді (щодо підозрюваного) намагалися встановлювати через опитування, а інколи — з допомогою роз­печеної шини, заліза чи канчуків, биття канатом.

Суворою відповідальністю за сказане (надані свідчення, за­явления) вирізнявся порядок судочинства. Подавши "жалобну суплику", потерпілий знав про те, що за неправдивий донос йому загрожувало публічне покарання. Отже, мотиваційна структура правової комунікативної діяльності ставала засадни-чою ознакою тогочасних правових відносин. Вона формувалася з урахуванням загальнолюдських цінностей і прав.

З метою надійного контролю та здійснення правосуддя у фео­дальному суспільстві був запроваджений інститут оскарження постанов нижчих судів перед судами вищої інстанції. Однак бідні не могли цього зробити і не досягали правди та справедли­вості. Кожна сторона могла апелювати правовими засобами і до­магатися скасування/відміни (зміни) вироку чи рішення суду. Проте апеляція допускалася не завжди, і це було передбачено "Правами, по которим судится малороссийский народ". Лише гетьман дозволяв або не дозволяв подавати апеляцію. Якщо апеляцію було подано всупереч забороні, апелянта штрафували і винних можна було заарештовувати. Хоча і це не зупиняло сторони у їхніх зверненнях до органів панівної влади. Правові засоби та комунікативні дії набували ускладненого характеру. Зате така комунікація формувала надійний правовий механізм взаємозв'язку сторін і захисту права на комунікацію. Апробу­вання "правового дискурсу" тривало через неврегульованість судової практики звичаєвим правом.

Панівні верстви використовували таку недосконалість для досягнення власних цілей. Особливо це стало помітним після ліквідації "правової автономії" України у складі Росії. Під виглядом уніфікації правової системи разом із усуненням су­перечностей у ній наставала епоха нівелювання комунікативних прав народних мас внаслідок посилення соціально-економіч­ного та політичного тиску. Відтак разом зі зневажанням прав дедалі більше визрівала відповідна комунікативна реакція супротиву, в якій з'являлися відповідно до нових соціальних і політичних умов форми відстоювання свого права на вільне вираження поглядів. Так набували розвитку нові способи ко­мунікативного мислення.