Соціальна комунікація як предмет дослідження
Історія наукового пізнання комунікації починається з античності. Античні мислителі поряд з розумом шанували мову-логос. Стимулом для цього послужило те, що політичне життя греків широко використовувало риторику, красномовство, й особливу довіру народних зборів завойовували оратори, що володіли культурою усного слова. Регулятором громадського життя служив номос — закон у вигляді письмового тексту — далекий предок бюрократії.
В елліністичний період, коли почалося культурне освоєння великих територій Єгипту, Ближнього і Середнього Сходу, турбота про збереження мови-логосу зробилася особливо насущною, тому що мова гарантувала виживання грецької культури в іноземному оточенні. З'явилися вчені- «граматики», що на основі логіки та лінгвістики формують правила грецької мови; особливо активні були олександрійські граматики.
Таким чином, комунікація стала ще до нашої ери предметом вивчення двох найдавніших наукових дисциплін — логіки і мовознавства. У Середні віки християнська церква не забула уроків античного красномовства. У програму підготовки священнослужителів були включені риторика, граматика і діалектика. Середньовічні схоласти відродили давньогрецьку герменевтику — науку про розуміння і тлумачення поетичних (Гомер) і священних (Біблія) текстів.
В Україні викладачі Києво-Могилянської академії (кін. ХVII – поч. ХVIII ст.) Петро Могила та Феофан Прокопович, викладаючи поетику та риторику, заохочували своїх учнів до усвідомлення суспільної ролі комунікації. Російські вчені Симеон Полоцький (1629―1680), зачинатель російської силабічної поезії, Михайло Ломоносов (1711―1765) шанували живе слово, дар мовного спілкування.
Парадоксально, але факт: західноєвропейська неокультура, багато в чому зобов'язана книжковому мистецтву, зовсім не схильна була продовжувати обожнювання живого і письмового слова. Неокультурні геніальні просвітителі й енциклопедисти розвінчували всіх кумирів, крім одного — Розуму. Книжкова справа з богоугодного служіння перетворилася в ремесло, що працювало на замовлення церкви, влади, книгопродавців.
XVIII і XIX століття — це час народження в Європі суспільних і гуманітарних наук, але серед них не числилися дисципліни, що вивчають закономірності комунікації як такої. Теоретики педагогіки (Я. А. Коменский, І. Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо) воліли розвивати природні здібності дітей, а не обтяжувати їхню пам'ять культурною спадщиною предків. Мовознавство, що здобуло науковий статус на початку XIX ст. завдяки працям В. Гумбольдта, А. Шлегеля, Я. Гримма, зосередилося на описі, граматичному аналізі й типологізації різних мов, зовсім не усвідомлюючи себе, як і педагогіка, соціально-комунікаційною наукою.
У середині XIX ст. батьки-засновники соціології О. Конт і Г. Спенсер у своїх ґрунтовних працях також випустили з уваги соціальну комунікацію, хоча, здавалося б, досить очевидно, що без комунікаційних взаємозв'язків між людьми ніяке суспільство існувати не може. Психологія, що з'явилася наприкінці XIX ст.., цікавилася більше інтроспекцією, «духом народу», реакціями організму на пропоновані стимули (біхевіоризм), аніж обміном думками між людьми. У європейських країнах книжкова культура була в розквіті; стрімко розвивалася газетно-журнальна й бібліотечно-бібліографічна справа, з'явилися телеграф і телефон, наприкінці століття — кіно і радіо, і ― дивно, що проникливі вчені-суспільствознавці ігнорували ці комунікаційні явища, не бачили їх зростаючої соціальної ролі.
І лише після першої світової війни починається усвідомлення суспільного значення спілкування. У мовознавстві стали відомими семіологічні ідеї Ф. де Соссюра (1857—1913), що лягли в основу структурної (прикладний, математичної) лінгвістики та американського філософа-прагматика Ч. Пірса (1839—1914); в Австрії й в Англії стала розвиватися аналітична філософія, що намагалася, правда, безуспішно, зрозуміти й упорядкувати стихію усної комунікації.
У соціальній психології, що зародилася на межі століть у Німеччині (В. Вундт, X. Штейнталь) і у Франції (Г. Тард, Г. Лебон) і одержала розвиток у США в 20—30-і роки, комунікаційна проблематика зайняла центральне місце. Як вона розумілася в той час?
Габріель Тард (1843—1904) був першим класиком соціології, він заявив про можливість наукового вивчення комунікаційних процесів і пояснював походження суспільства (соціогенез) розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі наслідування. Мова, релігія, ремесло, держава — це продукти творчості індивідів-новаторів; інші люди стали наслідувати цих новаторів, і в такий спосіб затвердилися названі соціальні інститути. За словами Г. Тарда, «суспільство — це наслідування, а наслідування — свого роду гіпнотизм».
Основоположниками американської соціальної психології вважаються Джордж Мід (1886— 1931) і Герберт Блумер (1900—1987), що заснували в Чикаго наукову школу так називаного символьного інтеракціонізму (взаємодії за допомогою символів). Символами вважалися вербальні (словесні) і невербальні дії, що володіють визначеним змістом. Завдяки взаємодії за допомогою символів (символьної інтеракції) люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поводження, а також керують діями один одного. Мислення також розумілося як оперування символами. Люди, стверджувала Чиказька школа, живуть у світі символів, постійно творячи символи й обмінюючись ними з іншими людьми. Пропонувалася в такий спосіб комунікаційна модель громадського життя, де комунікація (символьна інтеракція) ставала головним діючим фактором.
Проте ще до американців, про вирішальну роль комунікації для розвитку суспільства писав петербурзький великий соціолог XX століття Пітерим А. Сорокін (1889— 1968), що, як і Р. Якобсон та ще 300 вчених, був висланий з радянської республіки за несприйняття радянської влади «Взаємодія людей за своєю природою є насамперед взаємодією психічною — обміном почуттями, ідеями, вольовими імпульсами»1 . Подібний обмін (говорячи сучасною мовою, це є значеннєва комунікація) визначає динаміку людського суспільства, — стверджував П. А. Сорокін.
Про роль значеннєвої комунікації для прогресу людства задумувалися на початку XX ст. не тільки абстрактно мислячі соціологи, але й практики книжкової справи. Найбільш яскравою фігурою серед мрійників-книгарів, безперечно, є Поль Отле (1868—1944) — бельгійський учений, що став «батьком документації»2 . Під «документом» П. Отле розумів «усе, що графічними знаками зображує який-небудь факт чи ідею», тобто будь-які зображення й здобутки писемності. У Європі та США в післявоєнні роки стали поширюватися служби документації, що займалися обслуговуванням бізнесу, медицини, політики, виробництва, тобто спеціальною комунікаційною діяльністю, що вийшла за межі традиційної бібліотечно-біблографічної сфери. У 1937 р. була заснована Міжнародна Федерація документації, нині іменована Міжнародною Федерацією інформації і документації. Документаційна практика стала предметом науки, що пізніше одержала назву документалістика.
У 30-і роки в зв'язку з поширенням кіно, радіомовлення, масових ілюстрованих видань, коміксів і дешевих, філософів-культурологів стривожив феномен масової культури, що свідчить про примітивізацію духовних потреб народних мас. Досвід маніпулювання масовою свідомістю в тоталітарних державах показав могутність і небезпеку засобів масової комунікації, що можуть впливати на людські маси. Гітлер у «Майн кампф» приділив велику увагу пропаганді, сформулював правила, яким вона повинна впливати: уникати абстрактних ідей, апелювати до емоцій; наполегливо повторювати кілька головних гасел, використовуючи стереотипні фрази; постійно критикувати ворогів держави; виділяти одного ворога для цілей особливого ганьблення й ін. Стало ясно, що комунікація — це не загальнодоступне благо, а гостра зброя, що вимагає обережного застосування.
Після другої світової війни розвинуті країни зіткнулися з інформаційною кризою, викликаною протиріччям між накопиченими людством знаннями і можливостями їхнього сприйняття окремою людиною. Учені стали заявляти: «Геніальні відкриття зроблені, опубліковані і поховані в бібліотеках, де їх неможливо знайти». Потрібні були нові комунікаційні засоби. Стали повсюдно створюватися інформаційні служби, інформаційні системи, інформаційні мережі, що використовують постійно зростаючий потенціал обчислювальної техніки і техніки зв'язку. Ці засоби мали потребу в науковому обґрунтуванні, що спонукало до народження інформаційної науки (1966 р.) – інформатики. Завдання інформатики вбачилися в удосконалюванні лише наукової комунікації; інші ж комунікаційні системи, у тому числі — масова, економічна, політична, естетична і т.д., залишалися осторонь.
Тим часом значимість масової комунікації не тільки не зменшилася, а навпроти, завдяки телебаченню й персональним комп'ютерам, зростала все більше і більше. Суспільство, «опромінене телебаченням», перестало читати книги, ходити в кіно і театри й присвятило своє дозвілля барвистим телевізійним серіалам та відеофільмам. Західні бізнесмени й політики, що завжди розуміли значимість реклами, відкрили для себе нові можливості впливати на суспільну думку завдяки новим інформаційним технологіям. Служби паблік рилейшенз і команди іміджмейкерів стали користуватися підвищеним попитом. « Чи не деградує людство?» — з тривогою запитували педагоги, письменники, публіцисти, культурологи, дивлячись на вибухоподібне поширення комп'ютерних ігор і інтернетівських «чатів».
Висновок. Ретроспективно оцінюючи досягнення XX ст.. в галузі вивчення соціальної комунікації, можна констатувати: комунікаційна проблематика стала складовою частиною фундаментальних суспільних наук — соціології, психології, соціальної психології, культурології, соціальної філософії, а також освоєна різними прикладними дисциплінами від документалістики і журналістики до теорії реклами і паблік рилейшенз. Але цілісна теорія соціальної комунікації ще не сформувалася. «Вийшла картина роззосередженого вогнища, коли окремі спалахи висвітлюють ті чи інші ділянки соціальної комунікації, а загальна структура універсуму комунікації схована в таємничій пітьмі», – відзначає А. Соколов.