Метатеорія соціальної комунікації
Незважаючи на корисливі розрахунки бізнесменів і політичних лідерів, закордонні вчені оцінили фундаментальну значимість соціальної комунікації для людської цивілізації в таких тезах:
• у процесі антропогенезу комунікаційна діяльність була вирішальною передумовою і живильним ґрунтом для утворення людської свідомості і мови;
• комунікація — спосіб формування людської особистості, оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбувається соціалізація індивіда й розвиток його здібностей;
• комунікаційна потреба — органічна (абсолютна) духовна потреба людини; ізоляція від суспільства призводить до невиліковних психічних травм;
• комунікація — фактор і умова існування будь-яких людських об’єднань — від малих соціальних груп до націй і держав;
• комунікаційна діяльність — джерело, засіб підтримки і використання соціальної пам'яті, що акумулює культурний і історичний досвід соціальних суб'єктів.
Тим часом у Радянському Союзі «комунікаційна наука», що процвітала за рубежем, виявилася в числі репресованих ідеологічними органами наукових дисциплін. У «Філософському словнику», виданому Політвидавом у 1986 р., говориться «Комунікація — категорія ідеалістичної філософії, що позначає спілкування, за допомогою якого «Я» виявляє себе в іншому... Доктрина комунікації в цілому — витончена форма кастових і корпоративних зв'язків. Об'єктивне навчання про комунікацію протиставляється марксистському розумінню колективу»3 .
У пострадянському просторі науковий клімат інший. На бібліотечно-інформаційних, журналістських, соціологічних, соціально-культурних факультетах уже не один рік читаються курси «Соціальні комунікації», «Соціологія комунікації» й похідні спецкурси. З'явилося кілька навчальних посібників і наукових монографій, але все-таки немає ясності, що повинна становити собою «комунікаційна наука».
Головний редактор Міжнародної Енциклопедії з комунікації Е. Барнув, констатуючи «комунікаційну революцію, що відбувається в індустріальних країнах», пише: «Стає очевидним центральне місце комунікації в людській історії, що й пояснює, чому такі різні дисципліни, як антропологія, мистецтвознавство, педагогіка, історія, журналістика, право, лінгвістика, філософія, політичні науки, психологія і соціологія прагнуть до пояснення процесу комунікації, співпрацюють у створенні нової дисципліни», що іменується теорією комунікації. Завдання цієї дисципліни, за Е. Барнувом, полягає в тому, щоб виявити «усі шляхи, якими інформація, ідеї й установки поширюються серед індивідів, груп, націй і поколінь».
З цією заявою Е. Барнува в принципі можна погодитися, але воно має потребу в уточненні. Важко уявити «співрацю» різних наук у створенні нової дисципліни, адже існують термінологічні бар'єри між науками. «Теорія комунікації» шляхом підсумовування знань, накопичених у різних наукових дисциплінах, сформуватися не може. Вона не може складатися з розділів, запозичених з антропології, мистецтвознавства, педагогіки і т.д. Щоб пізнати сутність і структуру універсуму соціальної комунікації в цілому, потрібно не підсумовування, а узагальнення знання, добутого антропологією, мистецтвознавством, педагогікою, історією і т.д. Таке узагальнення, тобто одержання нового знання шляхом критичного аналізу, зіставлення, оцінки, систематизації приватних фактів і концепцій, властиве не теорії, а метатеорії, чи узагальнюючій теорії.
Міжнауковими метатеоріями є кібернетика, семіотика (загальна теорія знаків), системологія… Філософія — метатеорія людського пізнання. Е. Барнув, ― говорячи про «співробітництво» наук у створенні «теорії комунікації», має на увазі формування метатеорії соціальної комунікації.
Отже, метатеорія соціальної комунікації — це міжнаукова узагальнююча теорія, що формується на основі (мета – «позначка», після) різних наук, що вивчають ті чи інші грані (аспекти, проблеми) соціальних комунікацій. Ці науки можуть вивчати й інші проблеми, але важливо, щоб вони вносили свій вклад у пізнання соціальних комунікацій. Відношення «метатеорія — конкретна теорія» базуються на взаємній залежності. Метатеорія використовує зміст конкретних теорій для побудови узагальнюючих концепцій (типологій, періодизацій, закономірностей, принципів, тенденцій і т.п.), а конкретні теорії застосовують ці концепції для поглиблення й збагачення свого змісту. Метатеорія ні в якому разі не повинна поглинати теорії, що узагальнюються. Вона пов'язана генетично з теоріями, що узагальнюються, є похідною від них і може виникнути тільки після того, як дозріли передумови для узагальнення. Такі передумови зараз створилися, але не для терії комунікації – визначилися контури узагальнюючої метатеорії соціальної комунікації, які можна представити в низці таких десяти проблем:
1. Поняття соціальної комунікації як міжнаукової категорії.
2. Комунікаційна діяльність, її рівні, види, форми.
3. Соціальна пам'ять і соціальна комунікація;
4. Природні і штучні комунікаційні канали.
5. Еволюція соціальних комунікацій; зміна комунікаційних культур.
6. Семіотичний підхід до соціально-комунікаційних проблем: семіотика соціальної комунікації.
7. Інформаційний підхід до соціальної комунікації: соціальна інформація.
8. Комунікаційні потреби особистості, соціальних груп, суспільства.
9. Соціально-комунікаційні інститути і служби.
10. Система соціально-комунікаційних наук.
Названа проблематика метатеорії охоплює зміст загальпрофесійного курсу.