Неопозитивістська форма вільнодумства

Вільнодумство як ідейно-духовна течія не є однорідним, що цілком закономірно, адже строкатість та розмаїття найбільше відповідають його сутності. Це складне проблемне духовне поле, де своєрідно переплелися релігійні, політичні та секулярні погляди і тенденції — як наслідок творчого осягнення істини, оновлення задогматизованих релігійних поглядів і переконань.

Секулярний (гр. saeculahs — мирський, світський) — вивільнений від релігійного, сакрального. Стосується різних сфер суспільних відносин і особистого життя, свідомості, діяльності і поведінки людини.

У сучасному вільнодумстві поширеною є його неопозитивістська форма. В її осноеі — філософія позитивізму, яка проголошує необхідність підпорядкуванням науковим знанням усіх інших сфер людського життя. Оцінюючи релігійну сферу, неопозитивісти виходять із принципу її неверифікованості: оскільки релігію, як і атеїзм, не можна раціонально обґрунтувати, вона не може бути ні спростованою, ні підтвердженою науковими даними.

Так, найвідоміший представник англійського неопозитивізму Альфред-Джулс Айєр (1910—1989) зазначав, що коли твердження, що Бог існує, не має сенсу, то і думка атеїста, що Бога немає, є також безглуздою, оскільки осмислено суперечити можна тільки осмисленому висловлюванню. Неверифікованість, із погляду неопозитивістів, ще не означає відсутності сенсу. Визнаючи наявність у релігії проблем, вони стверджують, що як цілісне явище вона має свій сенс, хоча не всі його повністю розуміють. Тому релігійність — це особиста справа людини. Тим паче що, на відміну від науки, релігійні висловлювання не виражають фактів, а мають емоційне значення.

Звідси і твердження, що відмінність релігії від науки — суто мовна: якщо наука користується мовою, семантика якої побудована на дослідній перевірці і чіткому співвідношенні значення слів і фактів, то релігія використовує мову «емотивну» (емоційну), значення якої залежить від емоцій, що переживає людина. Не маючи стосунку до фактів і мови науки, релігія, на думку неопозитивістів, може мати власну мову, що здатна відкрити шлях до «космічного прозріння», віри в Бога. Із того, що існування Бога не перевіряється експериментально, твердять вони, ми не мусимо відразу робити висновок, що про нього не можна думати правильно чи помилково, раціонально чи ірраціонально і т. п. Адже відкриття здійснювалися не тільки Колумбом і Пастером, а й Толстим, Достоєвським і Фрейдом. Про речі нам здатні повідати не лише вчені з мікроскопами, а й поети, художники і пророки.

Фрейдистський напрям вільнодумства

Психоаналітичне тлумачення релігії безпосередньо пов'язано з творчістю 3. Фрейда. Його інтерес до дослідження релігії вперше мав вияв у праці «Нав'язливі дії і релігійні обряди», а згодом — у «Тотем і табу», «Майбуття однієї ілюзії», «Мойсей і монотеїзм». У них відомий психіатр торкнувся майже всіх суттєвих релігійних проблем свого часу: походження, еволюції і перспектив існування релігії, сутності релігійних уявлень, почуттів і ритуалів; ролі релігії у житті людства, її відношення до моралі, права, науки, мистецтва тощо.

Релігійне вчення, на думку Фрейда, дає нам історичну правду, а тому відмова від нього у мабутньому є відмовою від історичної істини. Як основний фактор культурного розвитку людства, релігія гальмує, витісняє прояви природних пристрастей, загрозливих для культурного прогресу. І в цьому полягає її основна відмінність від звичайних неврозів як засобів витіснення тільки сексуальних потягів. Тому вчений називав релігію найважливішим елементом «психічного інвентарю культури» на тривалій «донауковій» стадії її розвитку. Без релігії, твердив він, не було б людської культури, не виникли б і не утвердилися б моральні норми, різноманітні соціальні інститути.

Отже, Фрейд не заперечував релігію. Здебільшого критикували не власне релігію, а лише її найконсервативніші аспекти і його послідовники. Фрейдизм породив багато релігієзнавчих та теїстичних концепцій. Серед них теорія про релігію як фактор репресії. Так, відомий представник сучасного фрейдизму Філіп Ріф вважав, що завдяки релігії з'являється покірність владі, довір'я їй та залежність від неї.

З точки зору американського психолога Еріка Еріксона (1902—1994), буття релігії ґрунтується не на страху, а на почутті «суттєвої довіри» («basic trust»), що має глибшу основу. Воно коріниться у стосунках між батьками і дітьми, в яких актуалізуються перші вияви релігійності. Тому як релігія, так і теологія є невід'ємними аспектами людського існування. З погляду американського психолога Карла-Ренсома Роджерса (1902—1987), в основі релігійності — не невростичне почуття пригніченості, що своїм корінням сягає інфантильної потреби особи в батьках чи інших дорослих заступниках, а неуникна залежність людини від інших людей. Отже, послідовники Фрейда відійшли від розуміння релігії як масового неврозу. Для них характерне сприймання релігійного почуття не як патології, а як норми, що випливає з природних людських стосунків. Чимало представників цього напряму розглядають релігію як необхідний і сприятливий фактор існування, вважаючи, що ідея Бога посилює відчуття реальності сприйняття світу.