2.5. Гетьманат Павла Скоропадського

Цього ж дня на з'їзді землевласників П. Скоропадський був проголошений гетьманом України. Центральна Рада як перша форма української державності доби національно-демократичної революції, перестала існувати. !

Вона функціонувала тринадцять з половиною місяців (з 4 березня 1917 до 29 квітня 1918 року). За цей період вона встигла вирішити цілий ряд важливих проблем: відновила в Україні державність, встановила дипломатичні стосунки з багатьма державами, підписала Брестський мир, почала процес українізації, проголосила демократичні права і свободи. Але не всі дії Центральної Ради були послідовними і вчасними. Усе це, а головне - небажання прискорити вирішення соціальних питань призвели до її краху.

В історії Української революції гетьманський переворот й існування Гетьманської держави (29 квітня - 14 грудня 1918 року) вважається періодом торжества контрреволюції.

У ніч на ЗО квітня під контроль П. Скоропадського перейшли всі урядові структури. П. Скоропадський видав Маніфест - "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялось про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів, проголошувались відновлені права приватної власності на землю. Одночасно вийшли "Закони про тимчасовий державний устрій України", які віддавали гетьману всю виконавчу та законодавчу владу, оголошували його "верховним воєводою" армії та флоту. Всі закони, видані УЦР, скасовувалися, а назва держави Українська Народна Республіка замінювалась новою - Українська Держава. Гетьман фактично виконав усі вимоги німецького командування.

Почались переслідування представників українських соціалістичних партій. Було введено цензуру у видавництві, заборонено будь-які несанкціоновані збори, розігнано органи місцевого самоврядування. Партії соціалістичної орієнтації перейшли на нелегальне становище.

Соціальна програма гетьманського уряду різко відрізнялась від політики Центральної Ради. Указом гетьмана земля знову поверталася поміщикам, з покриттям їм усіх завданих збитків. У липні 1918 року був прийнятий закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства", який передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян] Відновились безжальні реквізиції продовольства в рахунок брестських домовленостей та практика кривавих придушень селянських виступів.

Намагаючись зупинити спад виробництва і забезпечити вивезення в Німеччину і Австро-Угорщину промислової сировини, окупаційна влада разом з гетьманською адміністрацією вживали заходів, щоб примусити робітників працювати більш інтенсивно. У зв'язку з цим були заборонені страйки, встановлювався 12-годинний робочий день, широко застосовувались локаути.

Нові порядки, каральні експедиції, що організовувались урядом за підтримки німецького командування, викликали широкий опір в Україні. По усій Україні розгортався і ширився повстанський рух.] Найбільшого розмаху війна селян як проти окупантів, так і з власним урядом досягла в Київській і Чернігівській губерніях, на Катеринославщині, особливо в районі Гуляй- поля, де повстанський рух очолив Н. І. Махно. За даними німецького генерального штабу, в Україні загинуло близько 19 тис. солдат і офіцерів німецької армії.

Розгорнули свою діяльність ліві есери, які вважали ефективним засобом боротьби індивідуальний терор. Від їх бомби в кінці липня загинув у Києві німецький фельдмаршал Ейхгори. Самому Скоропадському пощастило уникнути смерті. Були створені і діяли антигетьманські організації російських поміщиків-дворян "Київський національний центр" та "Союз відродження Росії." Активізували свою боротьбу проти гетьмана і інші терористичні організації. З метою посилення і загострення конфлікту між гетьманом та німцями, одна з таких організацій 6 липня 1918 року підірвала порохові склади в Києві, в результаті чого близько 10 тисяч киян залишились без житла, близько тисячі загинуло, багатьох було поранено.

На хвилі зростаючого невдоволення гетьманським режимом помітно зросла чисельність партії більшовиків. У різних містах України виникло близько 200 підпільних організацій і груп. У липні 1918 року І з'їзд комуністичної партії України, який проходив у Москві, завершив роботу по об'єднанню розрізнених більшовицьких організацій у єдину партію і взяв курс на підготовку збройного повстання і захоплення влади в Україні.

Тим часом уряд Скоропадського розгорнув активну діяльність всередині і за межами України. Він досяг політичних успіхів у справі визнання України за кордоном як незалежної держави, ( Діяльність міністерства закордонних справ на чолі з М. Василенком і Д. Дорошенком сприяла обміну посольствами з 12 країнами. В травні розпочалися переговори з делегацією Російської Федерації про підписання мирного договору та урегулювання міждержавних стосунків. 12 червня в Києві було підписано попередню угоду про припинення війни між Україною та Росією, а також про відновлення залізничного та поштово-телеграфного зв'язку. Гетьман домагався від Росії визнання кордонів України в її етнічних межах. Зокрема, він намагався приєднати до України всю Холмщину, Крим і заселені українцями райони Бессарабії, Курської та Воронезької областей. В жовтні переговори було припинено, тому що радянська делегація почала втручатися у внутрішні справи України. Керівник делегації X. Раковський сам пізніше визнавав свої зв'язки з місцевими комуністами і обговорення з ними питання про державний переворот.

і За досить короткий термін урядові Скоропадського вдалося досягти позитивних змін в економіці. Відновився рух на залізницях. Міністерство фінансів сформувало бюджет, створило та запровадило до обігу українську валюту (гривню).

Вражають досягнення уряду Скоропадського в сфері національно- культурного будівництва. Гетьманові вдалося українізувати державний апарат, який майже повністю складався з росіян - колишніх царських чиновників (майже уся українська інтелігенція була в опозиції до гетьманського режиму). В усіх державних установах і військових частинах були створені курси українознавства.

Уряд проводив політику щодо створення системи національних навчальних закладів. Зустрівши опір частини педагогів і батьківських комітетів, міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко знайшов досить вдале рішення: російські гімназії не українізовувати, а засновувати українські поряд з ними. Як результат - восени 1918 року в країні існувало вже близько півтори сотні українських гімназій, у тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах. Для початкової та середньої школи розпочали випускати підручники.

Рішенням уряду в жовтні 1918 року в Києві та Кам'янці-Подільському були відкриті два нові українські університети. В уже існуючих Харківському, Київському та Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. Товариство "Просвіта" та

земство заснували історико-філологічний факультет у Полтаві. У листопаді 1918 р. була створена Українська Академія наук, яка мала три відділи: історико-філософський, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим її президентом було обрано В. І. Вернадського.

Уряд Скоропадського успішно діяв у сфері розвитку самобутньої української культури В серпні 1918 року в Україні була організована Національна бібліотека (1 млн. томів), відкрилися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Український національний театр під керівництвом О. Саксаганського, "Молодий театр" JI. Курбаса, Державна хорова капела і Державний симфонічний оркестр.

£ П. Скоропадський прагнув створити дієздатну національну армію. Спочатку гетьман зустрів протидію з боку німецького командування. Окупантам було вигідно, щоб Україна не створювала власного війська, а платила за послуги німецького та австро-угорського війська. Побоючись опору, німці спочатку роззброїли українські військові частини, що раніше перебували в розпорядженні Центральної Ради, але потім з великою неохотою дали згоду на їх переформування гетьманським урядом. Планувалося створити вісім військових корпусів і п'ять кінних дивізій. Були сформовані Окрема Запорозька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. Створювалися спеціальні школи для підготовки військових спеціалістів. Мобілізація в армію мала розпочатися в жовтні 1918 року. Тоді ж, у жовтні, гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, але створити козацькі формування не встиг. Загальна чисельність національних військових сил не перевищувала 65 тис. багнетів і шабель. Процес створення української армії свідомо гальмувався німецьким командуванням, яке переконувало гетьмана, що для захисту України достатньо німецьких та австрійських військ.

У вересні 1918 року міжнародна ситуація стала різко змінюватися. Капітулювали Болгарія і Туреччина. У жовтні розпалась Австро-Угорська імперія. Настав час демократичних змін у Німеччині. В цих умовах німецькому командуванню було не до українських проблем, і воно почало виводити свої війська з України. Це розв'язало руки Радянській Росії, військові з'єднання якої вже стояли біля кордонів України. Більшовики прагнули використати момент, коли німецькі війська підуть з України, а війська Антанти ще не встигнуть її окупувати і відновити свою владу в Україні.

У цих умовах П. Скоропадський спробував налагодити стосунки з країнами-переможницями. Антанта ж вимагала об'єднання всіх антибільшовицьких сил, крім того, вона вороже ставилась до самої ідеї «самостійності» України. На конференції в Яссах (Румунія) делегації країн Антанти відкрито заявили представникові Української держави, що Україна - це частина Росії, тому про самостійну Україну не може бути й мови. Що стосується уряду Скоропадського, то він як уряд пронімецький повинен бути ліквідований. Ворожу до України позицію зайняли і Сполучені Штати Америки. В цих умовах П. Скоропадський змушений був піти на компроміс.

Грамотою від 14 листопада гетьман оголосив про вступ України до федерації небільшовицької Росії, що фактично означало скасування незалежної української державності, а наступного дня призначив новий уряд України, повністю сформований з російських монархістів. Проголошення федерації з Росією викликало обурення в українських колах і прискорило повстання опозиційних гетьманату сил.

2.6. Директорія УНР. Закінчення громадянської війни в Україні

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на засіданні опозиційного Українського Національного Союзу був утворений надзвичайний орган влади - Директорія. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, членами - С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Утворення Директорії мало на меті прискорити повалення гетьманського режиму. Військові сили Директорії очолив С.Петлюра, їх основою став полк Січових Стрільців під командуванням С.Коновальця. Центром підготовки повстання стала Біла Церква - місце розташування січових стрільців.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицької землі селянам.

17. листопада Директорія підписала угоду з представниками німецьких та австрійських окупаційних військ про їх нейтралітет.

Керівникам Директорії вдалося підняти повстання селян, обурених конфіскацією гетьманським урядом зібраного врожаю, поверненням земель поміщикам і розширенням каральних заходів щодо селянства. Одним з провідних центрів опору став район Гуляй-Поля, де з літа 1918 року діяли загони Н. Махна. Гетьманський уряд знав про підготовку селянських виступів, але не вжив дієвих заходів щодо їх упередження, крім арешту В. Винниченка та С. Петлюри. У відозві Директорії до населення України гетьман був оголошений поза законом.

Підняте Директорією повстання змусило німців спішно залишити Україну. 18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці Директорії розгромили гетьманські війська, що і визначило подальшу долю режиму. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Німеччини. В той же день до міста увійшли січові стрільці під командуванням С. Коновальця, а грудня до Києва урочисто повернулися члени Директорії. Українська Народна Республіка була відновлена.

Таким чином, гетьманська держава проіснувала менше восьми місяців, і весь цей час реальна влада в ній належала німецькому командуванню. В чому причина краху гетьманату? В тому, що гетьман П. Скоропадський не зумів належним чином розв'язати основні питання: провести ефективні соціально-економічні перетворення та зміцнити національну незалежність України.

З усунення від влади П. Скоропадського почався третій період в історії української державності. Після того як 19 грудня 1918 року на майдані перед Софіївським собором у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії, її функції як органу керівництва повстанням проти гетьмана були вичерпані. Але вона вирішила владних повноважень нікому не віддавати, а, навпаки, проголосила себе новим органом влади в Україні. У грудні 1918 року. Директорія переживала пік свого тріумфу. 21-24 грудня в Києві відбувся селянський з'їзд, який виголосив подяку Директорії, обіцяв їй підтримку в боротьбі за Українську Трудову республіку і поставив перед нею вимоги щодо негайного вирішення ряду важливих державних і соціально-економічних проблем.

26 грудня 1918 року Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Цього ж дня був сформований уряд Директорії під головуванням Володимира Чехівського. Цей уряд складався переважно з українців, а від національних меншин був лише міністр з єврейських справ. Перед новим урядом постали нелегкі питання організації дійової влади та створення боєздатних військових сил. Проте, як невдовзі з'ясувалось, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Більшість членів керівництва виступали за радянську платформу, за союз із більшовиками проти Антанти (Грушевський, Винниченко, Чеховський). Інша частина, яку підтримував Петлюра, навпаки, виступала за союз із Антантою проти більшовиків. На скликаній у Києві 16 січня державній нараді представників політичних партій та організацій і корпусу Січових стрільців В. Винниченко висловив думку про існування в суспільстві трьох точок зору на подальшу розбудову держави:

• курс Директорії на скликання Трудового конгресу - тобто парламентська республіка;

• встановлення диктатури пролетаріату - тобто влади Рад;

• встановлення диктатури військових.

Після дискусії перемогла ідея скликання Трудового конгресу, якому відводилася роль передпарламенту. Виборчий процес проходив складно. Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів, працював 23-29 січня і порушив принципові питання українського державотворення. Він висловився за передачу влади в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали бути затверджені на найближчій сесії Трудового конгресу. Але наступ радянських військ змінив ситуацію, змусивши Директорію залишити Київ.

Пошук компромісів призводив до безкінечних суперечок і з'ясування стосунків між різними політичними течіями та окремими діячами. Діяльність Директорії паралізувалась особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри. Досить швидко непослідовна політика Директорії призвела до кризи влади. Реальна влада зосереджувалась у руках виборних отаманів напівпартизанських загонів, які часто вдавались до самоуправства, організовували єврейські погроми. Головний отаман УНР С. Петлюра уже не контролював ситуацію. Місцеві отамани воювали лише поблизу своїх населених пунктів і у великі бої не вступали, а при несприятливих обставинах розбігалися без бою разом зі зброєю та амуніцією. Крім того, загони УНР займалися мародерством, а численні спроби С. Петлюри припинити це неподобство закінчувались невдачею. Армія Директорії катастрофічно зменшувалась. Так, якщо в середині грудня 1918 року вона мала 100-тисячну армію, то наприкінці січня 1919 року (перед здачею Києва) чисельність її військ зменшилась до 21 тис. чоловік.

На шлях боротьби з Директорією стали і деякі українські партії. На Полтавщині повстанський рух організували боротьбисти, їх підтримав отаман Григор'єв, військо якого за чисельністю дорівнювало всім збройним силам Директорії.

У січні 1919 року від УСДРІІ відкололась група Юрія Мазуренка (їх називали "незалежники"), яка уклала угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Проти Директорії виступив Н. Махно, який разом з більшовиками в грудні 1918 року захопив Катеринослав. На бік більшовиків перейшла Дніпровська дивізія під командуванням отамана Зеленого. Вона частково розгромила, а частково приєднала до себе збройні сили Директорії, захопила Золотоношу, Гребінку, Черкаси, Ржищів та утвердила на відвойованих територіях лівоесерівську адміністрацію. В різних районах України діяли збройні загонів під проводом отаманів, які не визнавали влади Директорії. Отамани часто змінювали вектор боротьби, підтримуючи то більшовиків, то Директорію, то воюючи проти обох сторін. В наслідок цього політична ситуація в Україні ще більше дестабілізувалась.

Директорія, як і попередні українські уряди, своїми діями досить швидко втратила авторитет у масах. На місцях панували свавілля і анархія. Свою ненависть до більшовиків і білогвардійців місцева влада переносила на все російське взагалі, забороняючи навіть користуватися російською мовою. Терміново змінювалися на україномовні вивіски на магазинах і державних установах, чиновники за незнання української мови звільнялися зі своїх посад. Було заарештовано декілька священиків Російської православної церкви.

Складними залишались також зовнішні проблеми. На сході та півночі Директорії протистояли війська російської Червоної Армії, на заході - польська армія Ю. Пілсудського, на півдні - російські добровольчі війська генерала А. Денікіна. Антанта, яка відмовилась визнати Директорію, висадила свої війська в Одесі та Миколаєві. Рятуючи ситуацію, Директорія змушена була звернутися до командування Антанти в Україні. Останнє висунуло попередні умови для переговорів: контроль Антантою фінансів України; звільнення з тюрем гетьманських міністрів і священиків. Питання про незалежність України взагалі не розглядалося. Директорія змушена була прийняти ці умови. Це ще більше поглибило розкол в українському уряді. На знак протесту зі складу Директорії вийшов

2. Винниченко, який незабаром виїхав за кордон, а її головою став Петлюра.

Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяця. 2 лютого вона змушена була перебратися до Вінниці. Почався довгий період її поневіряння Україною.

Отже, прихід Директорії до влади не приніс спокою в Україну. Більше того, 1919 рік став роком повного хаосу і анархії в країні. На теренах України вели одночасно збройну кровопролитну боротьбу за владу шість різних політичних сил: українські, російські та українські червоні, російські монархістські білі армії, війська Антанти, анархістські селянські бойові загони на чолі з отаманами, польські війська. В цей же час Буковина та Ізмаїльщина були окуповані румунськими військами, а Закарпаття - угорськими, а згодом - чехословацькими військами.

Не полишила думки про встановлення свого контролю над Україною - цим стратегічно важливим для життєдіяльності регіоном - і Радянська Росія.

Наприкінці листопада 1918 року в Курську з ініціативи Раднаркому РСФСР було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Г. П'ятаковим - Радянський уряд України. Наступним кроком для підготовки наступу радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 року в газеті «Известия», органі ВЦВК, циркуляра Наркомату закордонних справ про припинення діяльності представницьких установ України на території Росії, тому що в наслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФСР більше не визнає Україну незалежною самостійною державою. З початку 1919 року Червона Армія почала активні бойові дії на харківському напрямку і 1 січня оволоділа Харковом. Більшовиків у той час підтримала більшість селянсько-повстанських з'єднань в Україні. Ультиматум Директорії Радянському уряду з вимогою негайно припинити воєнні дії на території України залишився без відповіді. Це означало стан війни з Радянською Росією. Головним отаманом українських військ було призначено Симона Петлюру, в руках якого сконцентрувалась фактично вся повнота влади. Але дійового впливу це не мало, оскільки Антанта, як і раніше, військової допомоги не надала. Переслідувані радянськими частинами війська Директорії в березні залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка. Але сили Директорії танули на очах, в рядах її війська посилилось дезертирство, а від населення український уряд не відчував ніякої підтримки.

У листопаді 1919 року відбувся розкол армії УНР. Командування УГА в цей складний час, коли війська Директорії боролися з білогвардійцями, уклало союз із Денікіним.

Восени 1919 року Директорія перейшла до партизанських форм боротьби. Взимку 1919-1920 років її 5-тисячна армія здійснила рейд тилами денікінської та Червоної армій. Він тривав від грудня 1919 до травня 1920 років, значно стимулював український рух і увійшов в історію як І зимовий похід Антанти.

Протягом першої половини 1919 року радянська влада була встановлена майже на всій території України (крім частини Правобережжя). Українська держава стала називатися Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а стару назву - УНР скасували. Було утворено новий уряд - Раду Народних Комісарів, де українців було меншість. Очолив уряд присланий з Москви Християн Раковський, болгарин за національністю. Головним у його діяльності стала воєнно-комуністична практика Радянської Росії. Почалась широкомасштабна націоналізація промисловості, згортання товарно-грошових відносин і впровадження зрівняльного розподілу. Сільському населенню шляхом впровадження комун та артілей нав'язували колективне господарювання. Питання національного розвитку відводилося на другий план. Державною мовою була російська, адміністрація - також російською.

Вся модель соціально-економічного розвитку була скроєна за російським шаблоном. У 1919 році більшовики в Україні запровадили в життя політику, яка одержала назву "воєнний комунізм". Вона включала р себе:

• повну націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку, націоналізацію всіх підприємств;

• для управління господарством утворювалась Українська рада народного господарства;

• ліквідацію великих поміщицьких, монастирських і церковних господарств і створення замість них радгоспів, артілей і комун;

• установлення державної монополії на найважливіші продовольчі товари;

• введення продовольчої розкладки на селі;

• заборона вільної торгівлі лишками сільськогосподарської продукції, згортання грошового обігу;

• запровадження карткової системи розподілу продуктів (пайки);

• мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом,

• запровадження загальної трудової повинності. Країна жила за принципом "хто не працює, той не їсть", зникали будь-які матеріальні стимули праці. Робітників, які залишали роботу, оголошували злочинцями.

«Воєнний комунізм» - це модель державного регулювання економіки, яка має подвійну природу: з одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою низку вимушених заходів, з іншого - він став спробою переходу більшовиків до нового суспільного ладу. Стрижнем цієї політики була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 року. Суть продрозкладки як одного з головних елементів встановлення продовольчої диктатури полягала у:

• запровадженні монополії на торгівлю хлібом;

• штучному утриманні твердих цін;

• створенні комітетів бідноти;

• формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (в липні 1919 року в Україні діяло 46 загонів).

Хлібозаготівля в Україні здійснювалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд хліба був скроплений селянською кров'ю. За З місяці з республіки було вивезено 8,5 млн. пудів хліба. Для придушення будь-якого невдоволення була створена Всеукраїнська Надзвичайна Комісія, яка розв'язала масовий терор проти сільського населення. Це ще більше посилило анархію в суспільстві, яке й без того страждало від кривавої громадянської війни.

До весни 1919 року Україну охопила нова хвиля виступів селян, незадоволених політикою "воєнного комунізму". Проти більшовиків виступили навіть ті, хто ще недавно разом з ними боровся проти влади Директорії - отамани Зелений (Д. Терпило), Ангел, Григор'єв, Махно. Останній навіть почав формувати на своїй території ( в районі Гуляй поля) селянські "вільні" ради. Хвиля народного гніву наростала, в червні-липні їх нараховувалось 328; повстанський рух охопив усю територію УСРР. Антибільшовицькі селянські виступи впливали на моральний стан бійців Червоної Армії, яка в більшості складалась з таких самих селян. Слабшала дисципліна, почалось повальне дезертирство. Червона Армія розкладалась на очах.

Цими обставинами скористався генерал Денікін. Улітку 1919 року він при підтримці Антанти почав широкомасштабний наступ проти Червоної Армії в Україні. Його війська прорвали фронт і зайняли Донбас, в червні захопили Харків і Катеринослав. До кінця літа Добровольча Армія Денікіна вже контролювала значну частину Лівобережної України. ЗО серпня Червона Армія без бою залишила Київ. Радянська влада в Україні (вже вдруге) впала. Перемога денікінців змусила уряд Директорії та петлюрівські частини залишити Україну, і, відійти на західноукраїнські землі. Денікін не приховував своїх намірів відновити "єдину і неподільну" Росію і продовжувати війну з більшовиками до повної перемоги. На тимчасово зайнятих денікінськими військами українських землях встановлювалась військова диктатура. Сам головнокомандувач був відвертим противником незалежності України і свої переконання втілював на практиці. Будь-які прояви національного в окупованій Україні заборонялись. Нова влада знову наказала зняти усі вивіски з установ, залізниць, магазинів, тепер уже українські, і замінити їх на російські. Активізували свою діяльність російські чорносотенські організації. Закривались національні школи тощо. Особливу жорстокість денікінський режим виявив у відношенні до євреїв. Десятки тисяч українських євреїв були знищені каральними загонами білогвардійців.

Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння, відбираючи землі у селян і повертаючи їх попереднім власникам. Крім того, селяни мали безкоштовно віддати поміщикам третину зібраного зерна, половину сіна і шосту частину овочів. З кожної десятини землі селяни повинні були віддати на потреби Добровольчої армії по 5 пудів хліба. Таким чином, білогвардійський продовольчий податок був не меншим, а може навіть і більшим, ніж більшовицький. До того ж нова влада забирала ще й землю.

Денікінський режим викликав масовий протест з боку українського селянства, сприяв посиленню селянсько-повстанського руху. До осені

1919. року в повстанських загонах нараховувалось більше ніж 100 тис. бійців. Проти денікінців боролися різні за своїми політичними переконаннями сили: більшовики, петлюрівці, анархісти. Повстанці знищували білогвардійців, завдавали серйозних ударів по тилах Добровольчої Армії. Повстанські загони також контролювали частину територій на півдні та сході України.

До середини жовтня Червона Армія перейшла в наступ, Денікінці відступали у двох напрямках: на Ростов і також на південь, до Криму і Одеси. 15 грудня 1919 року червоноармійські частини захопили Київ. Протягом грудня-січня більшовицькі війська вийшли з півночі на Правобережжя, де перекрили наступ польських військ. Частини Червоної Армії витіснили денікінців з Донбасу, захопили Харків і Катеринослав. На початку лютого

1919. року більшовики зайняли Одесу, вийшли на Правобережжя з півдня і довершили розгром армії Денікіна.

Залишки Добровольчої Армії відступили з Кавказу та Одеси до Криму. Після відставки в квітні 1920 року Антона Денікіна кримське угруповання білогвардійських військ очолив командир кавказького корпусу П. Врангель. Країни Антанти посилили армію Врангеля сучасними видами зброї, танками та літаками.

Боротьба за владу між більшовиками і монархістами вступала в завершальну фазу. Спробу взяти реванш зробив П. Врангель. Після того як у червні за допомогою Антанти до Криму з Кубані було переведено близько 40 тис. денікінців, Врангель перейшов у наступ. Йому вдалося захопити частину південної України і місто Олександрівськ (Запоріжжя).

На боротьбу з врангелівськими військами було задіяно кращі сили Червоної Армії, яку підтримувала повстанська армія Н. Махна. Всі війська були об'єднані в окремий Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Під натиском переважаючих сил Червоної Армії Врангель змушений був відступити за Перекоп. У листопаді 1920 року частини Червоної Армії прорвали оборону врангелівців і увірвались до Криму, змусивши білогвардійців спішно втікати з Криму на кораблях до Константинополя. 13 листопада більшовики зайняли Сімферополь, 15 листопада - Севастополь, а 16 листопада - Ялту та Керчь.

Коли розгром армії П. Врангеля став фактом, 14 листопада в Харкові на засіданні ЦК КП(б)У з участю представників Москви JI. Серебрякова і

Л. Троцького було прийнято рішення про ліквідацію вже непотрібної армії Н. Махна. У відповідності з цим рішенням почались арешти активних учасників махновського руху. Вранці 26 листопада, згідно з підписаним М. Фрунзе наказом про роззброєння махновських банд, частини Червоної армії розпочали наступ в район Гуляйполя. Виснажлива погоня за загонами Н. Махна продовжувалася до 28 серпня 1921 року. В цей день Н. І. Махно разом зі своєю дружиною Г. Кузьменко і 80 бійцями переправився через Дністер недалеко від м. Ямполя і попросив у Румунського уряду політичного притулку. Ці події знаменували закінчення громадянської війни в Україні.

Після завоювання Криму більшовики розпочали кампанію масового терору проти білогвардійців, що не встигли евакуюватися, та проти місцевого населення, яке звинувачувалось у підтримці білого руху. За різними даними, в Криму від рук більшовиків з кінця 1920 до середини 1921 року загинуло 50-120 тис. осіб, у тому числі й місцевих жителів. Репресії торкнулись і недавніх союзників більшовиків у боротьбі з білогвардійцями - махновців.

Особливе місце в історії громадянської війни займав Польський фронт. Він виник у квітні 1920 року після того, як С. Петлюра підписав з польським урядом угоду про утворення антибільшовицького фронту - «Варшавський договір». Згідно з цією угодою, поляки визнавали існування незалежної УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою. Зі свого боку, Україна згоджувалась на передачу Польщі всієї Східної Галичини, частини Волині та Полісся. Такою була ціна, яку готовий був заплатити С. Петлюра за визнання Польщею незалежної УНР і надання нею допомоги у війні з більшовиками.

25 квітня почався спільний наступ українсько-польських сил на Україну. Більшовицьке командування, внаслідок раптовості наступу, не змогло організувати серйозного опору. Полякам вдалося захопили значну територію України і 7 травня 1920 року увійти до Києва. Але перебування їх у Києві було недовгим. Польська окупація України викликала глибоке обурення населення і розгортання партизанського руху. Крім того, успішно здійснювалася мобілізація до Червоної Армії, що дало можливість згуртувати сили для переходу в контрнаступ. В Україну були перекинуті найбільш боєздатні російські частини, в тому числі чапаєвська дивізія, І Кінна армія та інші війська.

5 червня 1920 року більшовицькі війська розпочали рішучий контрнаступ, і вже 12 червня польська армія залишила Київ. 20 травня 1920 року між Польщею і Радянською Росією було підписане перемир'я, згідно з яким Радянська сторона давала згоду на те, щоб Західна Україна і Західна Білорусія залишались у складі Польської держави.

Західноукраїнські землі в 1918-1919 роки

Національно-визвольний рух в Західноукраїнських землях активізувався в жовтні 1918 року у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини в наслідок її поразки в Першій світовій війні. 18 жовтня 1918 року у Львові зібралися українські політичні діячі та служителі церкви Східної Галичини та Буковини і утворили Українську Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. До неї увійшли українські депутати до австрійського парламенту та крайових сеймів Східної Галичини та Буковини і представники українських партій. Очолив Раду адвокат Євген Петрушевич.і Першим маніфестом Ради стало проголошення Української держави на етнічних українських землях - у Східній Галичині, Лемківщині, північній частині Буковини і Закарпатті.

Після закінчення Першої світової війни незалежність одержала і Польща. Польські політики готувалися відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року та узаконити свої права на Східну Галичину. 28 жовтня в Кракові була утворена польська ліквідаційна комісія, яка заявила про намір взяти владу в Галичині в свої руки. І

Ці події прискорили повстання у Львові. У ніч на 1 листопада Національна Рада з дозволу австрійського уряду ввела свої збройні сили до Львова, а потім зайняла всю Східну Галичину. 13 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Української Національної Ради Євген Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - лідер національно-демократичної партії Кость Левицький.1

Першим кроком уряду ЗУНР було утворення жандармерії і Української галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо уряд не встиг. Уряд ЗУНР виступив проти негайної передачі землі селянам, чим розчарував селян і втратив їх підтримку.

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі, яка намагалася включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Західні держави, які прагнули створити з Польщі «санітарний кордон» для боротьби проти більшовизму, підтримували всі її прагнення, що значно ускладнювало ситуацію. 20 листопада з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів, і вранці наступного дня польські війська перейшли в наступ. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше - до Станіслава.

Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав уповноважених представників до УНР, щоб домовитись про возз'єднання обох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній "договір про злуку". В ньому говорилось: "Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою - значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку".

3 січня 1919 року Українська Національна Рада затвердила в Станіславі

договір, опублікувала його та доручила урядові вжити заходів з метою реалізації ідеї про соборність української нації. 22 січня 1919 року в Києві на Софіївському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Але спроба возз'єднання двох українських держав через несприятливі зовнішньополітичні умови була приречена залишитись тільки декларацією. Переважаючі польські сили витіснили адміністрацію Західної області Української Народної Республіки(ЗОУНР) - такою стала назва ЗУНР після об'єднання з УНР - і Українську Галицьку армію з Галичини. І В липні 1919 року. УГА і уряд ЗУHP змушені були перейти через річку Збруч на територію УНР. Необхідної згоди в політиці урядів не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалось на союз із Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, тому для отримання допомоги від Антанти готові були на союз із Польщею. Наприкінці червня - початку липня польські війська окупували Східну Галичину та Західну Волинь.

Формально уряд ЗУНР проіснував до 14 березня 1923 року, коли на засіданні Ради послів країн Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході, з умовою надання автономії Східній Галичині. Вже 15 березня уряд ЗУНР в еміграції припинив існування, а президент Є. Петрушевич склав свої повноваження

Нині можна стверджувати, що Західно-Українська Народна Республіка не мала жодних історичних шансів вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було внутрішніх ресурсів. Більше того, країни Антанти були всіляко зацікавлені в утворенні сильної Польської держави як буфера проти Німеччини та Радянської Росії, ігноруючи при цьому інтереси західноукраїнської державності.

Приблизно за таким самим сценарієм розвивались події в Північній Буковині. Війська королівської Румунії захопили територію Буковини і єдиною владою в краї стала румунська Національна Рада. На початку 1919 року Румунія захопила і південно-східну частину Закарпаття, де вона здійснювала жорстоку колоніальну політику: закривались українські школи, переслідувались громадські діячі, духовенство, здійснювалась румунізація населення, жорстоко придушувались будь-які прояви непокори з боку корінного українського населення.

Не вдалось вирішити національне питання і українцям Закарпаття. Із санкції країн Антанти Чехословаччина приєднала до себе більшу частину Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь (з 192.8 року землі Закарпатської України в складі Чехословаччини називались «Підкарпатський край»). Слід сказати, що чехословацький уряд надав українцям деякі можливості політичної і культурної самореалізації, сприяв діяльності культурних громад "Просвіта", Товариства русофілів тощо. Українське національне об'єднання (УНО) репрезентувало інтереси українців у Чехословацькому парламенті. Цілком очевидно, що в складі Чехословаччини українці мали найбільш сприятливі умови для свого розвитку.

Отже, Українська національно-демократична революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися в контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення вилилося в могутній хвилі національно-визвольного руху 1917-1920 років, результатом якого стала побудова Української національної держави.

Причини поразки Української національної революції:

Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху; очолила національний рух інтелігенція, розраховуючи на підтримку селянства. Малочисельність інтелігенції, з одного боку, і неосвіченість, неорганізованість, розпорошеність селян - з іншого, не дали можливість утворити такий союз. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.

Відсутність єдності в діях українських національних сил, нездатних на компроміс в ім'я загальнонаціональних інтересів.

Несприятлива міжнародна ситуація, згубний вплив зовнішнього чинника, вороже оточення УНР, перманентні військові втручання.

Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети.

Історичне значення революції полягає в тому, що:

• У ході революції український народ створив власну українську державу, чим показав світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу і державну незалежність.

• Великим завоюванням революції стало зростання національної самосвідомості українців, відродження ідеї соборності українського народу.

• Героїчна боротьба українського народу 1917-1921 років стала прикладом для наступних поколінь українців.

Трагізм української нації полягав у її неорганізованості, незрілості. З політично невиробленої маси виходять і темні провідники. В 1917- 1920 роках український народ не зумів самоорганізуватись у власну державу, яка відповідала б інтересам широких народних мас. Не маючи широкої суспільної підтримки, діячі української революції поволі еволюціонували до пошуків іноземних покровителів, зверталися по допомогу до австрійців, німців, французів і, зрештою, до поляків. Така політика дискредитувала національний рух.

Нині першочергове завдання полягає у сприйнятті науково виваженої концепції трактування Української революції. Державне утворення в Галичині - Західно-Українська Народна Республіка - мало регіональний характер, а його оцінка в науковій літературі більш-менш усталена. В той же час одним з центральних постає питання про ставлення до трьох державних формувань, які з'явилися внаслідок Української революції: Української Народної Республіки (УНР), гетьманської Української держави та Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Усі вони, якщо мислити неупереджено, були фазами розвитку української державності, тому жодне з них не можна викинути з нашої історії.

В той же час за низкою об'єктивних критеріїв саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним.

• По-перше, УНР виростала з традицій Кирило-Мефодіївського товариства та національного руху на Надніпрянщині кінця XIX та початку XX ст. Традиції гетьманщини на цей час уже відійшли в минуле, а більшовизм був органічним продовжувачем диктаторських російських традицій.

• По-друге, саме з УНР пов'язані головні державно-правові акти визвольних змагань - III та IV Універсали, а також Акт соборності, які фактично конституювали появу незалежної української держави.

• По-третє, збройна боротьба за свободу і незалежність національної держави відбувалася передусім під прапором УНР.

• По-четверте, УНР за тих обставин об'єктивно відігравала умовно центристську роль між крайньо правими (гетьманщина) і крайньо лівими (більшовики) формуваннями.

• І, нарешті, найсуттєвіший аргумент полягає в тому, що УНР в боротьбі певний час спиралася на власні сили, тоді як праві і ліві приходили до влади за підтримки іноземної воєнної сили.