Тема 6. Україна в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.).

1. Політичне становище України після закінчення громадянської війни.

2. Україна і утворення Союзу РСР.

3. Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу.

4 Суспільно-політичне та культурне життя в Україні.. Національно

культурне відродження.

6.1 Політичне становище України після закінчення громадянської війни

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу СРСР. Тоді її площа становила 452 тис. км², а населення, за даними перепису 1920 року - 25,5 млн. чоловік. Більшість населення України - селяни (на селі проживало 20,9 млн. чол.).

Частина українських земель - Західна Україна (Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь) у 1919- 1920 роках увійшла до складу Польщі. Згідно з даними перепису 1931 року на цій території проживало 5,6 млн. українців.

Буковину після розпаду Австро-Угорської імперії захопила Румунія. Закарпаття після невдалої соціалістичної революції в Угорщині за рішенням країн Антанти було включено до складу Чехословаччини.

На початку 1921 року в Україні встановилась Радянська влада як форма диктатури пролетаріату. Більшовики провели націоналізацію підприємств, конфіскували та передали селянам у користування націоналізовані землі поміщиків, переселили робітників з підвалів та бараків у квартири багатіїв (перетворивши тим самим їх на сумно відомі комуналки), знищили стару владу і скасували всі колишні соціальні привілеї. Ці заходи сприяли підвищенню авторитету більшовиків у масах.

Вищим законодавчим органом влади в Україні став з'їзд Рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. Вищу виконавчу владу — Раднарком України - очолював X. Раковський. До піраміди влади входили губернські, повітові і сільські ради. У радах усіх рівнів переважали більшовицькі фракції, інші партії до цього часу або саморозпустились, або були заборонені новою владою. Останньою легальною опозиційною партією була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 році внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Ця партія була малочисельною, не мала впливу на політичне життя і була розпущена в 1925 році. Крок за кроком більшовики зміцнювали контроль над радами, державним апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою. Контроль над економікою, суспільно-політичним життям при усуненні опозиційних політичних організацій перетворював більшовицьку партію в партію державну. Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, але реально вся її повнота зосередилась у руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б). Ні робітники, ні селяни не могли таку владу ні контролювати, ні впливати на неї. В кращому випадку це була влада для трудящих, але не самих трудящих.

Відразу після закінчення громадянської війни Україна мала статус самостійної держави. Політичне і державне керівництво весь час підкреслювало незалежний характер радянських республік і України зокрема.

Перші кроки радянського керівництва в 1919-1920 роках були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню країни своє прагнення виправити помилки минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 року в резолюції "Про радянську владу в Україні" більшовики зобов'язувались стояти "на точці зору визнання самостійності України", підтримувати прагнення українців учитися і користуватися українською мовою в усіх сферах суспільного життя. Відносини між УСРР і РСФРР визначались як федеративні. У 1919 році Москва стала ініціатором утворення "воєнно-політичного" союзу радянських республік. Тоді були об'єднані основні сфери їх діяльності: оборона, економіка, транспорт, фінанси, зв'язок.

Фактично, уже тоді Україна разом з п'ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм і Бухара) республіками становили єдину державу - Країну Рад.

Це було спричинено рядом об'єктивних і суб'єктивних причин.

По-перше, стійкими залишались економічні, культурні та інші зв'язки, що формувались у Російській імперії протягом століть. З давніх часів на загальній території проживали разом українці і росіяни. Багато українців вимушені були в різний час за різних обставин переселитися на територію Росії. Не останню роль відіграла етнічна і релігійна близькість українців і росіян.

По-друге, в надзвичайно складних умовах громадянської війни та іноземної інтервенції радянські республіки вимушені були об'єднати військові ресурси і управління основними галузями народного господарства, створивши єдиний центр.

Крім того, в ході революції і громадянської війни соціально-класові протиріччя висунулись на перший план порівняно з національними, приглушувалася тенденція уособлення і посилювалися інтеграційні процеси, все більше знаходив підтримку інтернаціоналізм, що його пропагували більшовики. Трудящі маси з розумінням ставились до зближення Радянської України з РСФРР в інтересах боротьби проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. їх зближенню сприяло й те, що всі радянські республіки мали однакові політичні структури, що пояснювалось насамперед однопартійністю. Водночас суверенітет Радянської України був обмежений уже тим, що компартія України входила до складу РКП(б) на правах обласної організації і мала не більше прав, ніж звичайний обласний чи губернський комітет в РСФРР. Радянські республіки мало в чому відрізнялись від автономних утворень у складі РСФРР.

При усій обмеженості реального суверенітету України її державність зберігалась і навіть розвивалась. Напередодні входження до складу СРСР Радянська Україна брала участь у міжнародних переговорах, підписувала угоди з іноземними державами. Так, 18 березня 1921 року після тривалих переговорів у Ризі було укладено угоду між РСФРР та Українською СРР з одного боку, і Польщею - з другого про припинення польсько-радянської війни 1920 року і визнання України незалежною державою. У квітні в Берліні між УСРР і Німеччиною була досягнута домовленість про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Укладення цього договору свідчило про серйозні успіхи української радянської дипломатії, оскільки самим фактом його підписання Німеччина визнавала Україну. У 1921 році Радянська Україна установила дипломатичні стосунки з прибалтійськими державами - Литвою, Латвією та Естонією. 2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу з Туреччиною.

Україна мала свої органи державної влади, місцевого самоврядування, територію, кордони. 28 грудня 1920 року В. І. Ленін, Г. В. Чичерін та Голова Раднаркому УРСР X. Г. Раковський підписали договір про військовий та економічний союз між Російською федерацією та Україною. У цьому документі підкреслювалась незалежність та суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати зусилля для оборони в інтересах господарського будівництва. Згідно з угодою було об'єднано сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти та телеграфу і Вища рада народного господарства. Перетворення органів державного управління РСФРР на загальнофедеративні означало фактичне включення республіки до складу Російської Федерації на правах автономії. Це негативно позначилось на міжнародній діяльності України: поступово загальнофедеративний наркомат зовнішніх відносин почав обмежувати міжнародну діяльність України. У подальшому центральні відомства Росії перебрали на себе майже всі повноваження і фактично нехтували юридичним статусом України як незалежної держави.