10. 3 Організація всенародного опору ворогові на українських землях.

Безчинства окупантів помножували ряди "народних месників" - партизанів. В Україні активно діяли дві течії руху Опору: радянський підпільний і партизанський та український націоналістичний рухи.

Перші радянські партизанські загони формувались без достатньої підготовки, їм не вистачало командних кадрів і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв'язку. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада в рядах підпільників призвели до значних втрат радянського підпілля в них у перші місяці війни. З 3500 груп, що були залишені для партизанської і диверсійної роботи в 1941 році, до червня 1942 року залишилось усього 22.

Але поступово партизанські загони набирали сили, набирались досвіду у боротьбі з ворогом. Вони знищували офіцерів і солдатів Вермахта, висаджували в повітря мости, склади зброї, залізничні колії, перешкоджаючи німецькому командуванню забезпечувати свої війська технікою та особовим складом. Крім диверсій, партизани проводили агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, вселяючи в нього віру в неминучу перемогу над ворогом.

У вересні 1941 року на Сумщині було створено Путивльський партизанський загін, на чолі з С. Ковпаком, який у 1942 році переріс у велике партизанське з'єднання. Партизанським рухом на Чернігівщині керував перший секретар обкому О. Федоров.

У травні 1942 року для централізованого керівництва партизанським рухом на окупованій території при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Очолив його секретар ЦК Компартії Білорусії Пономаренко. Партизанським рухом в Україні керував Український штаб партизанського руху, який очолив генерал Т. Строкач.

У 1943 році на окупованій гітлерівцями території України радянський підпільний та партизанський рух досяг найвищого розмаху. До цього часу партизани вже координували свої дії з важливими операціями Червоної Армії, допомагали їх успішному проведенню. Особливо активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, які об'єднували в своїх рядах 29,5 тис. народних месників, а на початок 1944 року кількість партизанів в українських з'єднаннях зросла до 58,5 тис. Партизанам активно допомагало місцеве населення.

Дії партизан, особливо диверсії на залізницях, викликали страх у ворога, відволікали на себе значну частину живої сили, техніки та матеріальних ресурсів. Партизани надавали серйозної шкоди ворожим комунікаціям: вони висадили в повітря 3688 ешелонів, 1469 залізничних та шосейних мостів.

У 1943 році було організовано рейди партизанських з'єднань тилами ворога на Правобережжя та в Карпати. Крім військової мети, ці рейди повинні були нейтралізувати вплив ОУН на ці території. Внаслідок таких рейдів на окупованих землях виникали цілі партизанські зони. Під час Курської битви і битви за Дніпро партизани здійснювали "рейкову війну".

Іншою течією антинацистського руху в Україні стало українське національне підпілля та партизанські загони, які очолювала Організація Українських націоналістів (ОУН). ОУН особливу активність стала виявляти відразу після окупації Західної України німцями. До речі, керівництво ОУН активно співробітничало зі спецслужбами Німеччини ще задовго до початку війни. За безпосередньою участю ОУН під її керівництвом було сформовано дві військові частини - "Нахтігаль" та "Роланд", які брали безпосередню участь у боях з частинами Червоної Армії, що відступала. У перші дні війни окупанти всіляко підтримували оунівців як союзників у боротьбі з тими, хто підтримував Радянську владу.

ЗО червня, відразу після того, як радянські війська залишили Львів, лідер ОУН Степан Бандера проголосив утворення самостійної української держави. Український уряд очолив Я. Стецько. В декреті № 1 уряду Я. Стецька говорилось, що "український уряд буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістами Великої Німечини...", а "українська армія буде боротися за новий порядок в усьому світі".

Оунівці розраховували, що німці погодяться і підтримають новостворену українську державу, яка, до того ж, обіцяла їм допомогу в боротьбі з Радянським Союзом. Але вони помилились. Вже 5 липня німці розігнали уряд Я. Стецька, а сотні оунівців були розстріляні або потрапили до концтаборів. Були заарештовані Я. Стецько та С. Бандера.

Розчаровані оунівці перейшли до саботажу політики фашистських окупантів і почали підготовку до збройної боротьби проти них. Чекали нагоди, коли німці і радянські війська взаємно ослабнуть у кровопролитній війні.

Після того як німці зайняли Київ, з ініціативи іншого лідера ОУН - А. Мельника було утворено Українську національну Раду, яка мала співробітничати з новою владою. Але цю Раду гітлерівці в 1941 році розігнали, а її активних діячів заарештували (згодом багатьох з них німці розстріляли).

У 1942 році легально співробітничав з німецькими окупантами лише Український Центральний Комітет, який займався в основному питаннями культури та господарства. Деякі історики вважають, що діяльності Комітету сприяло те, що окупаційний режим у Західній Україні був не таким жорстоким, як в інших регіонах України, Білорусії, Росії.

У той же час ОУН(б) (бандерівці) та ОУН(м) (мельниківці) почала створювати мережу підпільних організацій, яка охопила не лише західні, але й центральні райони України. Діяли українські націоналісти підпільні організації в Харкові, Донбасі та Криму. Німці переслідували і розганяли підпільні організації оунівців. Наприкінці 1941 - початку 1942 року близько 300 активних діячів оунівського руху були заарештовані в Києві і страчені в Бабиному яру.

У відповідь на репресії з боку німецьких окупантів ОУН стала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 року об'єднались та утворили Українську повстанську армію (УПА). Очолив УПА Р.Шухевич (Тарас Чупринка). На відміну від радянських партизан, які опирались на підтримку уряду СРСР, ОУН-УПА могла розраховувати виключно на свої власні сили та на підтримку місцевого населення.

Збройні формування українських націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним з перших загонів була "Поліська Січ", організована в 1941 році Тарасом Боровцем (Бульбою).

У червні 1943 року на Надзвичайному великому зборі ОУН(б) була схвалена нова соціально-економічна платформа організації, яка передбачала безкоштовну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання, рівність прав та обов'язків усіх громадян у майбутній незалежній українській державі. ОУН визначила головні завдання своєї боротьби: війна проти німецького нацизму і більшовизму.

Після того як нацистська Німеччина стала терпіти поразки від Червоної Армії, вона стала більш лояльно ставитися до ОУН. Почалось поступове зближення між німецьким командуванням і лідерами ОУН-УПА.

У січні 1944 року керівництво українських націоналістів видало наказ бойовим організаціям не виступати проти німецьких солдат, застосовуючи щодо них у виключних випадках взяття в полон. У тому ж 1944 році, за вказівкою абвера, Українській повстанській армії була передана зброя, амуніція, засоби зв'язку, медикаменти, гроші. УПА, в свою чергу, передавала абверу дані про Червону Армію.

Діяльність ОУН-УПА по-різному оцінюється в історичній літературі. Самі учасники УПА, політичні лідери національних партій і груп та деякі історики говорять про успіхи УПА в боротьбі з гітлерівцями і підкреслюють національно-визвольний характер цієї боротьби. Кардинально іншої точки зору дотримуються радянські партизани, учасники вітчизняної війни, ряд істориків з України, Росії, Білорусії, які доводять, що УПА з самого початку направлялась і контролювалась спецслужбами Німеччини. Вони стверджують, що УПА свої зусилля направляла в основному не на боротьбу з фашистами, а на боротьбу з партизанами, органами Радянської влади, частинами Червоної Армії і з поляками.

І дійсно, величезна кількість матеріалів свідчить про те, що після визволення України Червоною Армією УПА повністю переключилась на терор проти нової влади і власного народу. І це правда. Правда й те, що гренадерська дивізія СС "Галичина", яка діяла в складі вермахту, була утворена і керувалась німцями.

Восені 1942 року почався новий етап Великої Вітчизняної війни. На цей час німецькі війська вийшли в міжріччя Дону і Волги. Чотиримісячні оборонні бої радянських військ остаточно знесилили ворога, підірвали його моральний дух і змусили його перейти до оборони. З 19 листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ під Сталінградом. Грандіозна Сталінградська битва закінчилась 2 лютого 1943 року капітуляцією 330-тисячного угруповання німецьких та румунських військ. Перемога під Сталінградом докорінно змінила ситуацію на фронті на користь Радянського Союзу. Після Сталінграда радянське командування взяло стратегічну ініціативу до своїх рук і вже не випускало її до самого кінця війни.