11.3. Голод 1946-1947 років

Страшним лихом для українського народу став голод 1946-1947 років. Знесилене війною сільське господарство, несприятливі погодні умови весни- літа 1946 року серйозно загострили продовольчу ситуацію в республіці. Зима 1945/46 років у більшості районів республіки видалась малосніжною, з частими відлигами та сильними морозами, а квітень, травень і червень були найбільш посушливими за всі 50 попередніх років. Це привело до загибелі озимих та ярих зернових культур. У 120 районах Харківської, Луганської, Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей взимку повимерзали, а навесні не зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20% загальної площі посівів зернових культур. Літо 1946 року принесло ще один погодний "сюрприз". У липні в ряді районів України нарешті пройшли довгоочікувані дощі, але ефект від них був досить низьким. В Україні встановилась незвична спека, особливо в південних областях. Стовпчики термометра досягали 36, а в серпні - навіть 39 градусів. У результаті посухи і неврожаю значно скоротилась хлібозаготівля, а потреби тоталітарної держави постійно зростали. У липні 1946 року керівництво ряду областей України звернулося з проханням до Москви зменшити планові завдання хлібозаготівель для господарств, які знаходились у районах, що найбільше постраждали від посухи. Однак Рада Міністрів України та ЦК КП(б)У під тиском Й. Сталіна затвердили спущений зверху план, яким передбачалося здати державі 340 млн пудів хліба.

Уже влітку 1946 року в Україні почався голод. Не можна спокійно читати листи селян та офіційні документи того часу (до кінця 80-х вони років зберігались у спецсховищах), у яких приведені жахливі факти та страшна статистика того часу. У липні 1946 року в листах з Київщини можна прочитати таке: "Врожай поганий, усе вигоріло. Хліба нема, картоплі нема". "Минулого року бідували і в цьому будемо мучитися. Життя тяжке. Люди втрачають розум...", "У нас велика посуха, усе вигоріло, не знаю, як жити далі. У нашому селі люди страшенно худі, а в інших - навіть опухли. Настає 1933 рік...", "...хочу їсти. Поки ще літо, а що буде взимку? У роки війни все пережила, залишилась жива, а тепер доведеться померти від голоду".

Сільське населення України потребувало термінової допомоги. Але керівництво республіки зовсім не рахувалося з умовами, що склалися, вимагало безумовного виконання планів хлібозаготівель і оголосило це найважливішим завданням усіх партійних і радянських органів. Останні повинні були мобілізувати зусилля на вилучення зерна, а не на врятування селян, приречених на голодну смерть. Перед колгоспниками була поставлена вимога не тільки повністю виконати плани хлібозаготівель, а й з перших партій зерна нового врожаю повернути державі борги за минулорічними позичками. Селяни повинні були працювати на колгоспних ланах і на фермах протягом усього дня та обов'язково виконувати денні норми. Таким чином, колгоспники не мали можливості працювати на власному присадибному господарстві, за рахунок якого вони й жили і частину доходів від якого повинні були віддавати державі.

Ослаблені війною та голодом жінки, літні люди, підлітки фізично не могли виконувати денні норми виробітку, за що часто притягувались до адміністративної або навіть до судової відповідальності.

Украй тяжке становище українського села стало просто нестерпним після того, як у липні 1946 року хлібозаготівельний план для республіки було збільшено до 362 750 тис. пудів. У ході розгортання хлібозаготівель посилювався тиск центральних союзних органів на керівництво республіки. Так, 26 листопада 1946 року за підписами Й. Сталіна та А. Жданова в республіки ( в тому числі і в Україну) були направлені телеграми з вимогою "покінчити з небільшовицьким ставленням до справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання плану". Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю.

Ситуація в Україні цим часом загострювалась. Через посуху та надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було навіть оплатити працю колгоспників. У більшості господарств, що потерпіли від засухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім. У цілому на одного працюючого в колгоспах республіки в 1946 році припадало всього 34 кг зерна. Українські колгоспники страждали від голоду, який невпинно посилювався, набуваючи катастрофічного характеру. Рятуючись від голоду, люди змушені були відкопувати з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що залишились на колгоспних полях після їх збирання, їсти кору дерев, собак, дрібних гризунів тощо. Недоїдання та голод призвели до поширення дистрофії та розвитку різних хвороб. Зростала смертність. У грудні 1946 року щомісяця в середньому на селі померло близько 20 тис. осіб, у січні 1947 року - ЗО тис. у лютому 1947 року - 38,5 тис., у березні 1947 року - 51,4 тис. осіб. Особливо висока смерність від голоду була в східних та південних областях України: Сталінській (Донецькій), Ворошиловградській (Луганській), Запорізькій, Одеській, Харківській, Миколаївській та Херсонській.

У цілому в Україні голодувало більше трьох мільйонів селян, кожен 3- 4 з них помер. Трагізм ситуації полягає в тому, що хліб та інші продукти харчування в країні були, причому в достатній кількості для того щоб відвернути голод. Зерно вивозили за кордон, навіть безоплатно, у вигляді допомоги країнам східної Європи, в той час як українці сотнями тисяч помирали від голоду.

До речі, жертв голоду могло бути значно більше, якби не зусилля тодішнього Першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова, який, розуміючи трагізм ситуації, звернувся до Й. Сталіна з проханням надати допомогу Україні, щоб не допустити ще більших масштабів голоду. Сталін відреагував на прохання Хрущова гнівною телеграмою, в якій назвав лідера українських комуністів "підозрілим елементом". Але через деякий час все ж таки за вказівкою Сталіна Україні було виділено 140 млн карбованців для організації безоплатного харчування населення. Але цих коштів було недостатньо. Була надана також незначна продовольча і насіннєва позика. Лише з часом становище в Україні поліпшилось.

Самовіддана праця селян - жінок, підлітків, літніх людей - дала змогу в основному відбудувати колгоспи, радгоспи, МТС, відновити посівні площі. У роки 4-ї п'ятирічки 950 передовиків сільського господарства республіки одержали звання Героя Соціалістичної Праці, 35 тис. були нагороджені орденами та медалями.

Але й надалі в управлінні сільськогосподарським виробництвом посилювались командно-бюрократичні, директивні методи, що суперечили економічним інтересам колгоспників. Так, порушувався принцип матеріальної зацікавленності колгоспників у результатах їх праці, порушувався Статут сільськогосподарської артілі, продовжувалось нераціональне використання сільськогосподарських угідь, норми виробітку колгоспниками були завищені. Нормою стала практика, коли кращі, передові колгоспи змушені були перекривати невиконання планів державних поставок слабкими господарствами.

Таким чином, роки повоєнної відбудови України були досить тяжкими. Але не дивлячись на це, наш народ, насамперед жінки, підлітки проявляли величезну мужність і терпіння. На героїчну працю людей надихала віра в те, що після війни відбудуться докорінні зміни в суспільно-політичному житті України. Уже наприкінці 1946 року в Україні в масовому "соціалістичному змаганні" брало участь близько 90% робітників промисловості. Змагались окремі робітники, бригади, дільниці, цехи, підприємства і, навіть, галузі промисловості. Боролися за економію сировини та матеріалів, зниження собівартості продукції, за виконання і перевиконання виробничих завдань тощо. Не можна забувати і про допомогу, яку надавали Україні інші республіки Радянського Союзу. Наприклад, металургійний комбінат "Запоріжсталь" допомагали відбудовувати 57 підприємств. Із різних куточків країни сюди приїхали на роботу близько ЗО тис. робітників. Те ж саме можна сказати і про відбудову інших підприємств і цілих регіонів України. У відбудові Донбасу брали участь інтернаціональні бригади, що формувались у 12 союзних та автономних республіках, 29 краях та областях. В ці райони України в період відбудови з усіх кінців СРСР надходили ліс і будматеріали, пальне, виробниче устаткування, продукти харчування тощо. У свою чергу, промислові підприємства України, після їх відбудови, вивозили за межі України вугілля, метал, машини та обладнання. Не меншу допомогу надавали українці відбудові господарства інших республік, що постраждали в результаті Другої світової війни.