- •Лекційний курс Розділ і Вступ до філософії 3
- •Розділ іі Історичний розвиток світової та вітчизняної філософії 18
- •Тема 7 Українська філософія. 415
- •Розділ ііі Філософська антологія: буття світу та його духовні виміри. 597
- •Розділ іv Соціальна філософія 654
- •Розділ V Філософська антропологія 769
- •Розділ vі Філософія пізнання (епістемологія) 879
- •Тема 13 Сутність і структура пізнавального процесу 879
- •Тема 14 Наукове пізнання 880
- •Розділ viі Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього 906
- •Тема 15 Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього 906
- •Розділ і Вступ до філософії Тема 1 Філософія як специфічний тип знання філософія як специфічний тип знання
- •Розділ іі Історичний розвиток світової та вітчизняної філософії
- •Тема 2 Стародавня філософія
- •1.2. “Дао де цзи” – вчення про дао та де
- •1.3. Суть об’єктивного ідеалізму дао
- •1.4. Ідеї діалектики
- •2.2. “Луньюй” – канонічне джерело конфуціанства
- •2.3. Жень – центральна ідея вчення Конфуція
- •Тема 3. Філософія середніх віків та епохи відродження
- •1. Вчення Августина Блаженного
- •2. Фома Аквінський - систематизатор схоластики
- •1. Вчення Августина Блаженного.
- •§2. Соціокультурпі зміни
- •§3. Основні проблеми філософії Відродження
- •§1. Характерні особливості філософії палійського гуманізму
- •§2. Основні риси філософії природи Ренесансу
- •Тема 4 Філософія Нового часу
- •1.2 Наукові відкриття XVI- XVII століття і філософське переосмислення світу.
- •II. Френсіс Бекон - видатний філософ Нового часу.
- •2.2 Концепці нової науки.
- •2.3 Вчення про "примари" людського розуму.
- •2.4 Вчення про метод.
- •2.5 Філософія природи
- •Тема 5 Класична німецька філософія
- •1.Психологічні основи релігійних уявлень.
- •2. Виникнення релігійного культу.
- •3. Перехід від політеїзму до монотеїзму.
- •4. Гносеологічні основи релігійних уявлень.
- •1. Людина, як частина природи.
- •2. Вчення про мораль.
- •3. Теорія пізнання.
- •Тема 6 Новітня світова філософія
- •1.Сучасна практична філософія посилено розвиває один із найважливіших своїх розділів та інструментів – герменевтику.
- •1.1. Джерела філософії а. Шопенгауера.
- •2. Філософські погляди а. Шопенгауера
- •2.1. Визначення поняття волі.
- •2.2. Світова воля — головна рушійна сила
- •2.3. Філософсько-антропологічна позиція.
- •2.4. Елементи теорії світового песимізму.
- •3. Етичні та естетичні погляди філософа.
- •1.1 Поняття “аналітична філософія”.
- •1.2 Аналітична філософія і метафізика
- •3. Філософська герменевтика.
- •4 Сучасна релігійна філософія.
- •4.3. Визначення категоріальної приналежності релігійних вірувань.
- •4.4. Проблеми виправдання і раціональності релігійних вірувань
- •Тема 7 Українська філософія.
- •§ 2. Питания про оригінальний характер і національну самобутність давньоруської філософії.
- •§1. Літературні пам'ятки як основні джерела дослідження філософської думки Київської Русі.
- •§ 2. Проблеми буття в давньоруській філософській спадщині.
- •§3. Філософські концепції мислителів Київської Русі.
- •§ 4. Значення філософської спадщини Київської Русі.
- •1. Основні віхи життя і творчості о. Потебні
- •2. Філософські проблеми мови і міфа у працях о. Потебні
- •1. Основні віхи життя і творчості о. Потебні
- •2. Філософські проблеми мови і міфу у працях о. Потебні
- •Тема 8 Буття світу і людини
- •1. Еволюція уявлень про час. Основні концепції часу
- •1.1. Важкість осягнення часу
- •1.3. Статична та динамічна концепції
- •Тема 9. Духовні виміри буття
- •§1. Практика і суспільна свідомість,
- •§2. Свідомість як діяльне відображення
- •§1. Структура і форми самосвідомості
- •§2. Предметність і рефлексивність самосвідомості
- •§3. Свідоме і несвідоме
- •§1.2. Концепції походження мови.
- •§2.1.Мовна картина світу
- •§2.2. Мова і специфіка людського буття.
- •Тема 10 Суспільство: філософський аналіз.
- •1. Поняття суспільства. Різні підходи до аналізу суспільних процесів.
- •2. Матеріальне виробництво як фактор існування та розвитку суспільства. Спосіб виробництва та його структура.
- •3. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
- •2. Структура і функції суспільства.
- •3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.
- •4. Історичні типи суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і "цивілізація .
- •5. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
- •6. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
- •1. Генеза та сучасне розуміння.
- •2. Культура і цивілізація: Загальне і специфічне
- •4. Сучасна культура
- •1. Культура - предмет філософського аналізу
- •3. Традиційна культура.
- •4. Сучасна культура
- •Тема 12 Проблема людини в філософії та її соціальної сутності
- •1. Зміст поняття людського фактора
- •2. Об’єктивні та суб’єктивні умови детермінації людського фактора
- •1. Екзистенційні передумови використання понять дослідження в українській філософській мові.
- •4.3.1. Самотність-відчай як наслідок волі до влади над світом.
- •4.3.2. Творча самотність.
- •Тема 13 Сутність і структура пізнавального процесу
- •Тема 14 Наукове пізнання
- •Тема 15 Аксіологія: цінність буття і стратегія майбутнього
§3. Філософські концепції мислителів Київської Русі.
Центральною проблемою давньоруської філософії є визначення смислу і за
В.С.Горським, образу історії [4].
Осмислення історії в культурі Київської Русі відбувається на основі боротьби двох тенденцій: книжної, що йде від богослов'я, і народної, що постійно тяжіє до зближення з дійсністю, виражає політичні ідеї свого часу. На перетині цих двох потоків і виникає основний фонд оригінальної літератури Київської Русі, де погляд на історію, розуміння суті і шляхів розвитку людського суспільства конкретизуються у зв'язку з розв'язанням актуальних політичних завдань — обґрунтуванням незалежної Київської Русі перед гегемоністськими претензіями Візантії, патріотичної ідеї єдності землі Руської, засудженням міжусобного розбрату князів, що послаблював могуття давньоруської держави в боротьбі з чужоземними загарбниками.
Тенденція до універсалізму в розумінні історії реалізується, по-перше, в ідеї "богодатності" княжної влади. Князь, "безь блазна же Богомь даныа ему люды суправивьшу" [II], мислитель як начало, що об'єднує життя держави. По-друге, спостерігаємо намагання історію князівства включити в єдину історію землі Руської, у включенні слов'ян у загальну історію християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.
Особливий тип ставлення до історії розвиває, будучи носієм християнського світоспоглядання, їларіон, автор "Слово про закон і благодать". По-перше, минуле, тобто Біблійна історія сприймається ним як реальний символ, прообраз, ключ, з допомогою якого засвідчується Божественна напередзаданість усіх найважливіших подій уже власне християнської історії. Використовуючи Біблійну легенду про Авраама і Capy, що народила Ісаака лише після того, як рабиня Агар народила від Авраама — незаконного сина Ізмаїла, їларіон розгортав історію Боговтілення.
Неможливість народити сина від безплідної (до часу) законної дружини і
звернення Авраама до рабині зіставляється їларіоном із зверненням Бога до іудейського народу через Мойсея і даруванням йому Закону. Народження ж сина від Сари виявляється прообразом остаточного Боговтілення в Ісусі Христі і заміні "незаконного закону" (іудаїзму) універсальною Благодаттю й Істиною християнства. Наростання участі Бога у земних справах - ось основна думка їларіона.
По-друге, сучасність їларіон теж оцінює з точки зору перемоги християнської Благодаті і Істини над "пітьмою ідольською", який надолужує ущербність і неповноту "минулого" Русі. Таке трактування явно протистоїть язичницькій орієнтації на минуле як на "золотий вік".
І по-третє, роздуми їларіона про минулий і сучасний йому етапи взаємодії Бога і людства опираються на зовсім нове і невідоме язичництву бачення майбутнього. "Закон предтечей был и слугой Благодати и Истина, Истина же и Благодать - слуги будущему веку, жизни нетленной. Как Закон приводил принявщих его к благодатному крещению, так и крещение открывало путь своим сынам к вечной жизни" [8].
У "Молитві" як ідейному продовженні "Слова" їларіон, акцентуючи увагу на відношенні Творця і творіння його - людини як безконечно великого і безконечного малого, разом з тим відзначає: "Все благое — от Тебя к нам, все неправедное — от нас к Тебе". Людина вільна. Саме тому й вона може творити зло. Але її воля сама по собі не зла. Їй відкритий і шлях праведності, вказаний Богом у Благодаті й Істині. І автор звертається до Бога: "Навчи нас творити волю Твою" [8].
їларіон започаткував своєрідну традицію у трактуванні давньоруськими вченими філософсько-теологічної проблематики, що виражається, на думку Л.В.Полякова, який при цьому посилається на авторитет Г.Підскальського, І.Г.Федотова, у своєрідній тріаді: "практичність", "історизм" і "символізм" [ІЗ], де "практичність" розуміється як "духовне керівництво і наставления", "історичність" - як "роздуми про релігійну долю народу" [21], а "символічність" - як метод екзегези, тобто тлумачення священних текстів.
Так, Климент Смолянич прагне передусім розвивати традиції "символізму" зі спадщини їларіона. "Евгангелистом описанные чудеса Христовы хочу понять в Духе и Истина (праведно и духовно)", - пише він (цит. за кн.: 15).
Кирило Туровський прагне надати алегорично-повчальним коментарям своїм до священних текстів політичного забарвлення. Зокрема він використовує "Притчу про сліпого і хромого", аби засудити сепаратиські тенденції суздальського князя Андрія Боголюбського, що спробував створити незалежний від Києва у державному і церковному відношенні центр на північному сході Русі.
Розвиваючи традиції "теології історії" їларіона, автор "Повісті минулих літ" Нестор будує універсальний образ "колективної моралі", чи точніше, колективної моралі відповідальності. Однак логіка цієї відповідальності така, що стверджуючи разом, усі люди, що творять спільноту християн, мають можливість праведного життя. А вже незалежна воля кожної людини обирає шлях, що веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання. Один з найбільш надійних шляхів до порятунку Нестор вбачає у монашестві.
Разом з тим Володимир Мономах у своєму "Повчанні" відзначає, що чоловіколюбець Бог зовсім не вимагає від кожної людини таких зверхзусиль, як затворництво, суворий піст, монашество. Звичайним людям достатньо обходитися "трьома ділами добрими" - "покаянням, сльозами і милостинею".
Володимир Мономах виділяє напрямки поведінки людини:
а) етичні норми "Ни правого, ни виновного не убивайте и не повеливайте убить его", "Паче же всего гордость не имейте в сердце своем и уме", "Не ленитесь";
б) економічні принципи (поради по веденню господарства): "Не полагайтесь на тиуна или на отрока, чтобы не посмеялись приходящие к вам ни над домом вашим, ни над обедом вашим";
в) політичні догми: "Не давайте отрокам причинять вред ни своим, ни чужим, ни селам, ни посевам, чтобы не стали проклинать вас".
Мономах намагається створити цілісний образ людини, яка розумно будує своє індивідуальне життя, життя свого дому і життя підвладного їй народу, а тому завершує свій перелік так: "А вот вам и основа всему: страх Божий имейте превыше всего" [10]. "Страх", що становить основу моральної поведінки в практичній філософії Мономаха, - це не лише "жах" від пізнання Бога як надісторичної сили, що управляє долями всіх народів. І не тільки "трепет" перед караючою Божественною десницею, що посилає на грішних русичів нашестя "поганих" і стихійні біди. Мономахів страх - це результат уже більш ніж столітнього усвідомлення давньоруськими умами того, що в людині є вічна субстанція — душа. І ніякий інтерес смертної і перехідної плоті не в силах заступити головного завдання людського земного буття - спасіння душі. І знову поняття "душа" і "світ" склали нероздільну пару в своєму вічному, творчому протистоянні.
Людина в давньоруській філософії осмислюється як "малий світ", "мікрокосм", що відтворює образ природного "макрокосму". Так, у "Шестодневі" Іоанна читаємо зіставлення голови людини з макрокосмом:
"Буди глава си небо горнее, а еже надь езыкомь, то другое небо, раньше преграда та, темь и елини тому глаголють небесникь. Да горе ест мозькь, его же главникь зовуть. Ть же невидимь, а в долнишмь небеси езыкь видимь, якоже и небо горнее в разумныхь есть, тако и мирь сь вь глагозмыхь" [21].
Але частіше в середньовіковій культурі космос зіставляється з тілом людини в цілому. В апокрифічних сказаннях про створення Адама незмінне наявне уявлення про "восьмичастинну структуру тіла першої людини", "сердце от камени", "тело от персти, кости от облакь, жилы от мглы, кровь оть Черного моря, теплота оть огня, очи от солнца, духь от Святого Духа" (цит. за кн.: 4).
На відміну від тіла, душа вважалася суттю нерозкладною, безтілесною, безсмертною. Оскільки душа є "суттю живою", то нею, відповідно до уявлень того часу, наділена не лише людина, але й усе живе. Душа ж людини, на
відміну від "скотьей души" (за їларіоном), нематеріальна, адже їй притаманна "державна сила", - розум, що є хазяїном не лише душі, але й "царем" почуттів, тому він пов'язує воєдино тіло і душу. "Міцність" і "краса" тілесна розглядаються в давньоруських пам'ятках як свідчення душевної досконалості людини.
Цінність людини визначалась відповідністю її корпоративному ідеалу. Особливої ваги з цієї точки зору набувало поняття честі як вищої ціннісної характеристики людини, що відображено навіть у юридично-правових документах Київської Русі (зокрема, в "Руській правді", щодо зневажання честі, коли "холоп ударить свободна мужа".
У зв'язку з поняттям "честь" діяльність представників вищих верств суспільства, особливо князя, дружини, визначається пошуком честі і слави, князь намагається "добрмя славы добити", відімстити за "сором" собі і безчестя Батьківщини.
Морально-антропологічні концепції людини є ще одним свідченням "накладення" в давньоруській культурі світського, мирського, реалістичного сприйняття на християнський світогляд, що обумовлювало зрештою специфіку розв'язання смисложиттевих проблем у суспільній свідомості Київської Русі. Теологічні концепції залучаються вглиб філософського освоєння світу, різноманітно підпорядковуючись і трансформуючись критичною, саморефлексивною філософською свідомістю, розвиток якої визначався реальними запитами суспільно-політичного життя.