1. Особливості українського романтизму.

Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоконаціональне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “Романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 ст в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток”

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. “Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною”. Романтики значно збагатили її можливості, “широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність”[Комаринець, ст.9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.

І. Котляревський є одним із фундаторів нової української літератури, а його «Енеїда» — найвидатнішим досягненням української поезії того періоду і початком національного відродження українців. Новаторство І. Котляревського виявилося перш за все у національному забарвленні етнографічного матеріалу, можливості двопланового прочитання поеми (іронічно-побутовий і героїчний зміст). І. Котляревському вдалося не просто відтворити життя ук­раїнців того часу, а й передати дух народу завдяки використанню живої народнорозмовної мови, а саме київсько-полтавського діалекту. У мовній тканині твору вдало поєднуються багата народ­на фразеологія, лексика з давніми традиціями українського вір­шування (напр., автор використовує вірші-іграшки, макароніч­ну мову). «Енеїда» Котляревського є новим етапом розвитку ук­раїнського силабо-тонічного віршування.

Слід пам’ятати, що стильова система жанрів романтизму набагато мобільніша, ніж її попередниця — класицистична. Саме ця «рухливість» сприяла виникненню в українській тогочасній літе­ратурі нових жанрів: ліро-епічної драматичної поеми, балади (пер­ша оригінальна українська балада — «Бандурист» Л. Боровиков­ського), елегії, літературної пісні, романсу, віршованої казки

2. 2. Естетична концепція Т.Шевченка.

Тараса Григоровича Шевченка, як і інших кращих представників класики, є життєвою і діючою, виховною силою. У поезії Шевченка, в її багатобарвному емоційному комплексі читач знаходить те, що наближує поетичний світ Шевченка до духовного життя наступних поколінь. Утвердження людяності становить основний смисл, сутність, душу художнього світу Кобзаря. Творчість його несла нове поняття про людину, про людську гідність, вона звеличувала красу душі народу, красу людського подвигу і горіння.

Виховна роль поезії, мистецтва зумовлена владним діянням її художніх образів, силою краси. Вплив художньої творчості на читача не може існувати без схвильованості, без душевної настроєності, що викликає у нас захоплення подихом творчої фантазії та уяви. Ідейна послідовність виступає тут як естетична довершеність та як художня цілісність. Людина звертається до чистих джерел поезії Шевченка, щоб душевно збагнути, що таке краса життя, краса боротьби, краса людяності та єднання, і щоб переконатися, як любов до людей робить її дійсно Людиною, самовідданою у боротьбі зі злом та творцем прекрасного. Основою творчості поета є боротьба за красу життя, людяність, утвердження добра. Його поетичний світ - це чинник, що рухає вперед духовний розвиток нових і нових поколінь. У таких творах як « Гайдамаки», « Катерина», « Зацвіла в долині» зображує великий митець закоханість у красу земну, красу реального світу. Життя - ось предмет невідступної, пильної і любовної поваги поета. Письменник сприймає світ відчутно-реально, він зачарований всім живим. Кожен рядок у цих творах пройнятий великою любов'ю до трудящої людини. Поетові надзвичайно дорога й зрозуміла в простій людині, в трударі здатність до відчуття радості, до схвильованості перед красою життя. Краса навколишнього світу - багатюще джерело людських думок і емоцій, доброти і людяності.

У таких працях як «Причинна», «На вічну пам'ять Котляревському», ніжний майстер слова, закоханий у земне життя, Шевченко бачить і цінить красу в людях, в природі, в праці людській. Адже в світовій художній літературі письменник одним з перших відчував поезію праці, її благодійний вплив на людей. Праця стає найважливішим компонентом людського щастя. А працелюбність визначає у творах митця основи морального кодексу трудівника та становить норму його поведінки. В морально-естетичній концепції Шевченка творення добра, «любов між людьми», сердечність - критерій цінності людини.

Найважливішим естетичним принципом Шевченка була віра в людину. В естетичному ідеалі поета гуманність становить, власне, провідне начало. Життя набуває смислу тільки тоді, коли людина любить людей і бореться за людей. Адже людина доброго серця, чиста і любляча, стає джерелом світла і життєдайного тепла.

Морально-естетичний ідеал людини для Шевченка важив багато не лише як творчий принцип, як ідея, що скеровувала його творчу думку, а й як принцип життєвий. Герої оцінюються автором з погляду їх гуманізму; його ідеал людини - це переконаний християнин, добробут якого, зароблений власною працею, є джерелом допомоги бідним і страждаючим, а душа такої людини здатна до відчуття прекрасного як у житті, так і в мистецтві

Отже, естетично-виховна сутність художнього слова у творчості Тараса Шевченка полягає у розвитку системи духовних цінностей, адже концепція призначення людини та її естетичне втілення є ключовими моментами його світобачення.

5. Жанрові особливості повісті т.Шевченка «Близнецы».

«Близнюки» (рос. Близнецы) — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні.

За своїми жанрово-стилістичними особливостями повість стоїть близько до української та російської прози 30 — 40-х років (М. В. Гоголь, Є. П. Гребінка, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, М. П. Погодін, О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов). Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.

Головна проблема твору — проблема виховання. Питання формування особистості молодої людини, зокрема питання виховання. На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ-просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири. Чесна праця, демократичний, здоровий побут героїв, а також реальні прикмети їхнього життя — дозвілля на пасіці за читанням в оригіналі Горація, Гомера, «Псалмів Давидових», гра на скрипці — все це вводить читача у світ етичних ідей Сковороди^[5].

У повісті відбито літературні зацікавлення Шевченка. Поет у різних формах висловлює своє ставлення до творів Г. С. Сковороди, І. П. Котляревського, О. О. Шаховського, М. В. Гоголя, до української народної творчості, а також до літературної полеміки, яка точилася на сторінках таких періодичних видань, як «Отечественные записки», «Библиотека для чтения», зокрема з приводу появи поеми Гоголя «Мертвые души».

6. Антимілітарний пафос повісті Т.Шевченка «Близнецы».

Пафос пізнання і підкорення природи, торжество вільної людської праці, розуму, енергії і волі до життя – ці риси героїв просвітницького реалізму імпонували і Шевченкові-письменникові, і Шевченкові-людині. Вони притаманні всім позитивним персонажам його повістей і є складовими авторської концепції ідеальної людини. Проте в образах персонажів просвітницького реалізму вчувався певний брак чуттєвості. Шевченко ж спрямовує творчі пошуки на площину сімейно-побутової психологічної прози. Добре знаючи творчість С.Річардсона, Г.Філдінга, Т.Смоллета, О.Голдсміта, Л.Стерна, Шевченко використовує їхній досвід створення різних типів сентиментальних героїв. Перший тип героя характеризується особливим етичним максималізмом – безкомпромісністю в поведінці, у вираженні своїх симпатій і антипатій, у неухильному дотриманні певних норм поведінки, моральних принципів (Никифор Сокира у "Близнецах", Яким Туман у "Капитанше" та ін.). Цей тип героя зумовлений поєднанням культу почуттів з комплексом етичних норм. Другий тип – це герой, якому властивий внутрішній стоїцизм, міцність моральних принципів, а доля такого героя – конфлікт із середовищем як вияв протесту проти існуючих протиприродних норм, несумісних з природною сутністю і розумним порядком речей. Навіть у разі смерті такий герой одержує моральну перемогу (Кирило у повісті "Варнак", Марія Тарасевич у "Музыканте", Художник з однойменного твору).

Загалом, морально-етичний ідеал людини для Шевченка важив багато не лише як творчий принцип, як ідея, що скеровувала його творчу думку, а й як принцип життєвий. Так, герої оцінюються автором з погляду їх гуманізму; його ідеал людини – це переконаний християнин, добробут якого, зароблений власною працею, є джерелом допомоги бідним і страждаючим, а душа такої людини здатна до відчуття прекрасного як у житті, так і в мистецтві (повісті "Близнецы", "Музыкант" та ін.).

Онова його концепції ідеальної людини – глибоко національна, укорінена у християнський світогляд. Ідеальна людина, за Шевченком, – це передусім істинний християнин. Таким постає Никифор Сокира в повісті "Близнецы". Важливого значення набувають у творі образи духовних осіб. Вони передусім – представники українського духовного життя, високоосвічені люди, що добре знають класичну спадщину (дяк Степан Перепелиця, викладач Київської духовної академії Григорій Гречка, випускник духовної семінарії Левицький). Християнське світосприйняття поширюється й на сприйняття Шевченком долі України, її майбутнього, де ідеальна спільність майбутнього означає не страждання, а свободу, рівність і загальнолюдську мораль.