36. Соцреалістична парадигма роману о.Гончара «Прапороносці».

Роман-трилогія О.Гончара «Прапороносці» (1946-1948) отримала у свій час дві найвищі літературні відзнаки – Сталінські премії. За що ж так відзначала тоталітарна сталінська влада цей твір?

Річ у тому, що у середині 20 століття, у час соціалістичного реалізму, партія будь-що проникала в усі сфери життя тогочасного суспільства, і художня література обов’язково мала служити владі.

А в цей час з’явився на письменницькій широкій арені О.Гончар зі своїми «Прапороносцями», у яких він представив читачеві офіційну радянську версію Другої Світової війни – він зобразив її як священновизвольну та справедливу. Вторгнення російських військ на територію Європи є обов’язковою умовою «правильного» розвитку західних країн. Радянська армія мала «визвольну місію» в Європі.

В романі О.Гончар зображує радянських бійців як найкращих. Навіть європейці шоковані толерантності бійців СРСР – ніби вони із іншої, невідомої країни. «Ми не дикі коні, щоб усе топтати...» - каже Брянський. Насправді ж радянськими бійцями після здобуття Будапешта було зґвалтовано 100 000 жінок, у тому числі сотні монахинь. До того ж, навіть в романі О.Гончар не зміг повністю прикрити деякі «грішки» радянських військ: то трофеї собі привласнять, то іще що. Отже, російський шовінізм, масові депортації та виселення у Сибір та в Казахстан інших народів: німців Поволжя, кримських татар, чеченців й інгушів, карачаївців залишається невиправданим – нічим СРСР не перевершує Європу у своїй гуманності та довершеності.

Постать бійця зображується у романі як сильна, мужня: «…з туго перетягнутим станом, із білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. Як соняшнику цвіту» - таким зображений старший лейтенант Брянський. Ідеалізованим є і образ Воронцова: і в санчастину він із пораненнями не лягає, і всім уваги встигає приділити, і останні цигарки бійцям віддасть – ну просто батько у великій радянській сім’ї! До того ж, понівечене тіло підвищувало статус героя, він уподібнюється іконографічним зразкам; саме для ідеологізації образа Воронцова О.Гончар і приписав йому таку велику кількість раню Отже, справжній боєць радянської армії – сталевий тілесно, сильний духовно, непереможний воїн.

Про образ жінки в романі казати багато не доводиться. Головна жінка і мати в романі – це Батьківщина. Образ реальної жінки «помирає» в романі разом із Шурою Ясногорською.

Прописані в романі також ідеї колективізму: Хома Хаєцький енергійно переконує угорських селян усуспільнювати землю приватних власників, вказуючи на політичну несвідомість їх володарів.

Отже, в романі «Прапороносці» О.Гончар представив ідеальну «правду» другої світової війни – саме такої, якою її хотіла показати радянській людині сталінська тоталітарна влада. ЦК КПСС добилося-таки «оспівування» себе з боку таких великих письменників, як, наприклад, О.Гончар.

20. Літературна дискусія 1925 — 1928 років.

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником. 

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби», утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу. У 1934 — 1937 рр. радянські каральні органи за участь митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували. 

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

21– 22 – 23. Роман — «Невеличка драма» — В. Підмогильний надрукував у журналі «Життя й Революція» (1930.— № 3—в). Твір цей, перевиданий за кордоном, менш досконалий (є тут надуживання технічною інформацією). Він дещо перегукується з іншим «проклятим» у ті часи, талановитим романом «Робітні сили» Михайла Івченка, а також «Сентиментальною історією» Миколи Хвильового. Загалом, тут збережено структуру винниченківського любовного роману. Найбільш, так би мовити, винничен-ківський тут образ Льови Роттера, з його безнадійною, платонічною любов'ю до Марти. Сама Марта на перший погляд також схожа на винниченківських героїнь. Отже, «Невеличка драма* спонукає нас шукати літературні паралелі, тобто цей твір, сказати б, найбільш літературницьхий. Але тільки позірно. Глибше вчитавшись у роман, не можна не відзначити його інтелектуальної сили. Як і в «Остапі Шапталі», письменник удається до героїв-символів, принаймні, такими в Марта та Юрій Славенко. Марта — дівчина чиста й глибока, з ідеалами й несвідомим потягом до духовності Юрій Славенко — герой «механізований», не людина, а робот, запрограмований на певні дії, вчинки чи навіть думки,— продукт сумнозвісної індустріалізації, ніби персонаж науково-фантастичного чи офіціяльно-виробничого твору. Різниця однак та, що В. Підмогильний цілком усвідомлює «робленість» героя, його штучність, тобто творить його таки задано, тоді як автори виробничих (чи кауково-фанта-стячних) творів бачили такого героя в ідеальному строї. Марта ж — це символ самого життя, землі-діви, можна було б сказати, й України. Трагізм ситуації в тому, що доля нагороджує любов'ю не ідеалізованого Льову, люмпен-інтелігента, а нещадно-механістичного Славенка (як і в романтичній літературі, вибір прізвища тут мав значення, бо йдеться про славленого у той час механізованого героя); образно кажучи, вибирає не демократію, а індустріальний деспотизм. Чи не тому Льова скидається на винни-ченківських героїв, що революціонери того часу були ще демократами, Славенко ж — продукт залізної епохи.        Роман, звісно, є романом, усі його колізії — це перебіг любовної історії, але поза тим проступав глибока тривога автора за долю своєї землі й людського начала в ній. шлюб між Славенком та Мартою неможливий: Славенко зрікається Марти, що ставить її на межу загибелі. Вона, така, як є, в цьому механізованому світі не потрібна. Але життя — це не Славенко, а Марте. Хоч дівчину й перемололи безжалісні будні, вона залишається жити. Але не в дійсності, а уві сні. Тому кінцева сцена роману — не смерть, а Мартин сон. Тому-то заключний епіаод так суголосний з першим філософським трактатом «ТІ, що прокинуться, побачать славу його» Григорія Сковороди: «Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведників сказали: "Коли впаде, не розіб'ється...". Спить глабоко, протягнувшись, начебто ударений. А наставники, що пасуть Ізраїль, не тільки не будять, але ще й пригладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?» Кажуть, мир — і нема миру». Порівняймо ці слова з кінцівкою «Невеличкої драми»: «Прикрита до пліч пальтом, дівчина спала глибоким, непорушним сном, сном великої і довершеної стоми... Вона спала! Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибини болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею».

Літературно-мистецький процес 20-х. рр. ХХ ст.. в Україні був позначений творенням нових парадигм художньо-образної авторської свідомості, нових форм і структур творчості, що співзвучні з ідеями, якими жила тогочасна Європа. Формальним експериментаторством та інтенсивними жанровими пошуками позначена, по суті, всся українська романістика аналізованого періоду, адже, скажімо, В. Підмогильний створює новітню модель психолого-реалістичного роману, зіперту на екзистенційні проблеми людського існування. В той же час існує варіант художнього експериментування, що базується на зіставленні традиційних й модерністських типів авторської свідомості. На українському грунті своєрідність авторської системи художнього мислення зумовлюється неодмінно впливаюь на реалізацію мистецького оформлення. Але тодішні нові тенденції розвитку літератури і мистецтва викликали неоднозначне ставлення з боку ортодоксальної критики. Особливі пристрасті розпалювалися навколо творчості письменників-модерністів. У літературі початку ХХ ст.. зявляються нові семантичні та структурні моделі гендерних, політично-ідеологічних міжособистісних відносин. Рецепці української інтелектуальної прози зазначеного періоду дає підстави для типологічних аналогій романів Домонтоваича та Підмогильного.Для В. Демонтовича характерним було зображення соціокультурної ситуації з тяжінням до абстрактного філософування. У романах В. Підмогильного завжди зявлялися герої, які займали активну громадянську позицію і відверто висловлювали свої думки. Цікави є розмірковування Ю. Шереха, який порівнюючи роман «Доктор Серафікус» і роману « Невеличка драма» (1929), детермінує ці твори як «інтелектуально –іронічні. Певною мірою можна погодитись з цим твердженням, але гумор естета Домонтовича – це , швидше, завуальована сатира, щодо Підмогильного – відверта іронія. Враховуючи те, що творах письменників відбувається постійна адаптація художніх форм до авторського задуму, ми відносимо ці романи до інтелектуально-психологічної прози в основі якої розумова рефлексія, що вимагає врахування певних рівнів сприйняття ( ментального, культурологічного, літературознавчого). Спільними тематичними ознаками творів Підмогильного є «одвічні проблеми» людства: самотність, проблема поколінь, зацікавленість психологією початку ХХст., пошуки ноих цінностей і поведінкових моделей у приватній модерністсько-еротичний, властивий творам багатьох укр.. письменників – Домонотовича, Підмогильного, Хвильового, Винничена, Івченко тощо. Психоаналіз, ексистенційна проблематика займають особливе місце у художньому мисленні Підмогильного. Любовний дискурс його романів завжди проблемний, позначений функціонуванням опозиційних(взаємосуперечливих втілень у структурі жіночої свідомості. Через це найбільш дієвим є аналіз індивідуально-психологічного крізь призму архетипної критики. Для жіночих образів В. Підмогильного характерною є архетип на психоаналітична (підсвідома Марта - жертовність).

Підмогильний модернізував і вдихнув нове життя в традиційні форми, запроваджуючи в українську літературу те, чого їй не вистачало вже кілька десятиліть: психологічний реалізм та інтелектуальний підтекст" Та насамперед вченого цікавлять саме ті складові, що дозволяють говорити про письменника як цілісність: "в певному сенсі, він знову й знову пише один і той самий твір. Він незмінно заглиблений у конфлікт між інстинктом і розумом; і, з філософського погляду, цьому конфліктові присвячено всі його твори. З іншого боку, розуміння Підмогильним цього фундаментального дуалізму зазнавало серйозних змін із плином часу". При тому, зауважує автор, "сексуальність, релігія та соціологія села відіграють таку ж роль у ранніх оповіданнях Підмогильного, як наука, література й соціологія міста в пізніших його творах. Одним із наслідків загальної тематичної єдності у творчості письменника є виразна послідовність, з якою він вибудовує філософські аргументи, користуючись сюжетними елементами як будівельним матеріалом" Відтак "аналіз тематики його творів - чи то про конфлікт між селом і містом, чи з будь-яким іншим сюжетом, за який його звинувачували в нелояльності, - показує, що постійні теми у Підмогильного є складовою частиною певної системи ідей, безпосередньо до політики непричетних". А художній текст постає своєрідною лабораторією пошуку відповідей на питання, на які відповідей і немає, бо ж на шальках терезів перебувають такі ж рівновеликі і такі ж множинні у своїх бінарних опозиціях - "розум" та "ірреальність", уособленням якої для української людини постає степ та "чари ночі". Водночас, конфлікт поміж цими опозиціями має цілком відмінні розв'язки, пов'язані передусім з часом написання: від безвиході протистояння в ранніх оповіданнях через уможливлення гармонії в творах другого періоду до її досягнення. романі "Невеличка драма" Підмогильний "займає екзистенціальну позицію, яка вже не припускає ні ідеалізованої гармонії, ні трансцендентного ствердження: існує лише чесна й твереза оцінка нерозв'язного конфлікту - або ж відступ у раціональні чи емоційні ілюзії"

24 – 25 – 26 – 27 – 28. "Без ґрунту" - це справжній підсумок повістевого періоду в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих - початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя... Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтеліґентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази... Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні. Розвовідь в романі ведеться від першої особи. Головний герой Ростислав Мийхайлович, який працює консультантом У Комітеті охорони пам'яток старовини й мистецтва. Якщо говорити про народництво й модернізм в даному тексті, то перш за все слід звернути увагу на одного з героїв твору. Це Арсен Петрович Витвицький, директор музею Мистецтв. Як описує його автор, це був «спокійний, стриманий, врівноважений, ніжний та делікатний» чоловік. Поет. Він сприймав світ, як музику. Але нажаль, він був людиною, яка ніколи не була собою. Адже, як говорить він сам, «бути собою, означа.є спостерігати, як росте трава, любити полиновий присмак самотньої туги.» Та, на жаль, він не міг бути таким. Він не був собою. Тікав від реальної дійсності. Був міською людиною. Саме досліджуючи цього поета в романі, ми можемо побачити протиборство модернізму та народництва в творі. В той час, коли жив та творив Домонтович, велися величезні дискусії, і критики особливо любили «потерти» письменників-модерністів. Все про що писав Витвицький, звинувачувало ся як анти громадянство, він не висвітлював актуальні проблеми життя, нібито розривав традиції громади, народу. Ця поезія була крихкою і несталою умовністю новітньої поезії. Критик творі Витвищького стояв на сторожі громадської думки і народництва. Народництво озброїлось проти модернізму. І як на мою думку, на привеликий жаль, скритикувавши ці твори, використовував дійсно брутальні слова, говорив, що ця поезія – небезпека для народу. Народництву був притаманний наївний реалізм і побутовництво. Критик також говорив, що модерністи не знали мови. Вони навіть на свою сторону «претягували» Шевченка, ніби «спирались» на нього. ( «моральна розкладність, безпринципність, занепадництво, злочин проти духу і сумління народу – ось що вони говорили про модерністів, використовуючи Шевченка). Модерністи ж насправді висунули на перший план естетичні цінності ( не зміст, а форма). А народників цікавила не література, а саме самоствердження народу. Ось саме тут ми можемо чудову побачити ту ситуацію, яка творилася в той час. І Домонтович прекрасно це показав нам у своєму творі « Без грунту». Це інтелектуальний роман, позначений характерними рисами української експериментальної прози, в основі якого синкретичне утворення прикметних особливостей психологічного реалізму та модернізму. Тому що, при всьому багатстві художніх новацій на початку ХХ ст.., більша частина прозових творів Домонтовича базується на трансформованій та переусвідомленій традиції, саме тому в контексті вищесказаного ми говоримо про психологічний реалізм, елементи експресіонізму та ремінісценції. Але новаторство зрештою виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється у порівнянні з високими її зразками і набутками.

У романі « без грунту» зустрічаємо глибокі роздуми головного героя про реалізм і новітнє мистецтво. В словах Ростислава Михайловича вчувається голос самого В . Домонтовича6 « Я одкриваю для себе істини, на які я потрапляю несподівано». У цих розміркуваннях автор не відкидає принципу наступності, реалізм в його сприйнятті – це відтворення того, « що бачу, і того, що знаю…» Новітнє мистецтво прагне зєднати в собі ці моменти. Отож, в одному з найдосконаліших прозових творів Петров- Домонтович висловлює думку про те, що новаторство ніби заперечує найближчу традицію, однак, якщо воно справжнє – то спадкоємності уникнути неможливо.

Якщо говорити про відношення село- місто в творі, то наприкладі, якшо взяти головного героя, коли він їхав в поїзді на ту конференцію, де ввелися спори про те, чи зносити чи не зносити ту святиню, коли описується як оті всі краєвиди нагадали йому дещо з дитинства. Тобто ми бачимо, живучи в місті, і навіть вважаючи себе міською людиною , він можливо сам не осо знає, що він не такий. Або коли, наприклад, згадує ться про те, що його Витвицький запрусив до себе на обід, і коли наш герой заходить на подвіря поета, той опис, що ми бачимо, дає нам зрозуміти наскільки це було для нього важливо. Отой борщ, оте все, нагадало йому дитинств, село….А Витвицький був навпаки людиною міською, хоча жив в селі. « Людину, покликану бути Франциско Ассізьким , примушували носити, дружиною заштопані, шкарпетки…».

Інтелектуальний простір у романі яскраво виражений через поведінку та сприймання багатьох героїв цього роману. Можна навіть сказати що провідна ідея цього роману – це інтелектуальний простір. Він проявляється через стосунки, розмови( філософські розмови між Ларисою та Р.М., конференція та багато розмов на історичну тему). Більша частина роману побудована на думках оповідача. Багато подій та особистостей оминуло його спогади. Будучи на конференції він описував «інтелігенцію», їх поведінку та ставлення до кожного. Він досить скептично відносився до багатьох цих людей, вони не викликали в нього довіру та навіть інтерес.

Мистецтво, з яким зштовхується Р.М., є особливим видом інтелектуального простору. Основна подія цього роману – конференція, що обговорює основну тему збереження або знищення церкви Линника. З цього приводу виникають багато суперечок між народниками та модерністами, кожен вважає церкву особистісною власністю, кожен захищає її на правах своїх інтересів. Линник у цьому романі, є найбільш обговорюваною персоною. Він є архітектором цієї церкви. Його вважають засновником модернізму на Україні, як зазначав Р.М.

Творчість Осьмачки позначена впливом символізму та експресіонізму. Йому належать поетичні збірки «Круча», «Скіфські вогні», «Клекіт», «Сучасникам», «Китиці часу», віршований роман «Поет», прозові твори «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців». Старший боярин –короткий зміст

У червні 1912 року Гордій Лундик приїхав із Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини, яка замінила йому батьків, котрих він рано втратив. Здобути освіту йому допоміг місцевий священик Дмитро Діяковський, зваживши на успіхи здібного учня в земській школі. У його валізі лежала посвідка про те, що Лундик має право навчати в народних школах.

Садиба в Горпини Корецької, як і всі обійстя українських селян, охоплювалася садком. Гордій повечеряв і пішов спати в клуню на сіно, а розповідь вирішив відкласти на ранок, бо тітку чекало мукаюче й хрюкаюче господарство.

Юнакові не спалося. Пригадував навчання, дивився на зоряне небо й думав про те, яка все-таки людина маленька, самотня у Всесвіті. Захотілося рідної душі поряд. Раптом почув спів і пішов на цей голос через яр до попового двору. Там побачив жінку в самій сорочці, з розпущеною косою. Вона йшла, а почувши за собою кроки, пришвидшила ходу. Забігла на подвір'я, злізла по драбині на стріху й зникла в отворі. Юнак кинувся до зачинених дверей. Раптом з-за рогу вийшла дівчина. Він попросив потримати її руку, щоб переконатися, що це не привид. Коли незнайомка нерішуче простягла руку, Гордій відчув її тепло, притяг її до себе й почав цілувати, дивуючись тому почуттю, що зароджувалося в ньому. Дівчина гукнула йому «Скажений!» і вирвалася.

Уранці Гордій почав розпитувати тітку про страшний спів уночі біля попівського двору. Та розповіла сумну історію про страшного діда Маркуру Пупаня, котрий сатанинськими чарами зводив жінок із розуму й позбавляв їх життя.

Наступного сонячного дня Гордій прийшов на город, розташований на березі ріки Тясмин, підгортати картоплю. На шляху хлопець побачив бричку, в якій сиділи дід Гарбуз і молода панна. Дівчина зупинилася й запитала, чи не він Гордій Лундик. Вона згадала про їхнє несподіване знайомство вночі, запросила хлопця бути старшим боярином її нареченого на весіллі й повезла знайомити з ним. Дорогою Гордій освідчився їй у коханні й спробував поцілувати. Варка вдарила його пужалном батога, і вони випали з брички. Далі поїхала сама, запросивши Гордія до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нічна пригода не давала спокою хлопцеві. Уночі він пішов до священикового двору, але, побачивши у вікні церковної бані дивну босу дівчину в самій сорочці, мерщій повернувся.

Батько панни Варки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Завів зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околиці амбулаторію, давав гроші на навчання талановитим дітям, дбав про старих, залучав селян до української культури. За це його ненавиділи місцеві поміщики, чиновники й попи. Народ обрав до російської Державної Думи отця Дмитра.

Коли о. Діяковський одержав звістку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усі свої справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пішли чутки, що вночі Діяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли місцевий багатій Харлампій Пронь захотів одружитися з Варкою, панотець ніби трохи отямився, припинив пиячити і зникати вночі.

Гордій прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотів з пошани поцілувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своїх атеїстичних переконань навіть з пошани. Далі вони говорили про літературу, про твори В. Винниченка, про долю України. У розмову включився Пронь, показав пістолет і сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. Гордій не витерпів і вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколішки, інакше застрелить. Гордій, хоч йому кортіло скочити, побігти, байдуже відвернувся від небезпеки, а Варка вибила пістолет. Отець Дмитро сказав Проневі, щоб той більше до них не приходив.

Повернувшись додому, Гордій нічого не сказав тітці про сутичку із Харлампієм Пронем. Та розповіла йому свій страшний сон, коли їй наснився Маркура Пупань, який обіцяв «довести її до краю» (а він і справді в молодості чіплявся до неї, але жінка дивом урятувалася!). Лундик зібрав речі й пішов у сусіднє село до свого товариша, який завідував школою й обіцяв улаштувати його на роботу.

У сутінках тітка Горпина побачила, як до хати й справді під'їхав чорний вершник. Коли нападники, які шукали Гордія, залізли в хату, то побачили, що тітка померла зі страху. Пронь з приятелем іще й повісили її та поїхали повідомляти пристава, що Лундик убив свою тітку, вкрав гроші й утік. Наступного дня в оселі священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.

Служниця Дунька звинувачує Варку у «відьмацтві». Та змушена була розповісти: ворожка сказала їй, що дівчина не матиме щастя, поки її покійна мати буде вставати з того світу, виходити на берег і співати вночі. Треба, щоб хтось проспівав цю пісню й повернувся тією стежкою, що літають відьми. Тому Варка й вирішила все зробити сама, а під час цієї дії її й застав Гордій.

Отець Дмитро з донькою зібрали необхідні речі й уночі кудись виїхали, дозволивши Дуньці та дідові Гарбузові взяти собі дещо.

Решту розібрали селяни. Так зникла садиба священика, і подібних до неї не було вже в усій Україні.

У вівторок увечері Гордія Лундика вели в якісь новочасні катакомби. Відчинилися двері — і його завели до великої кімнати. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.

У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю Статут і картав, що той його не дотримується. У статуті було: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи на фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і, помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і Грунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет». Мелета, даючи гроші селянам, казав, що то від Бозі, і не радив вішати в хаті портрети великих українців, бо то всі, на його думку, арештанти, як, наприклад, Т. Шевченко. Писар від такої заяви скипів, Мелета схопив його і вдарив об землю, а отаман підскочив і вбив зрадника.

Члени братства вирішують переїхати в інше місце, у Волинські ліси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованців у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордій зустрічає серед братчиків отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той відповідає, що вона в Лебе-динському монастирі.

Коли одбирали гроші у Проня, то Лундик смертельно того пора нив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.

Увечері Гордій приїхав до тітчиного хутора, щоб віддати останню шану загиблій. Несподівано до нього підходить у чернечій рясі Варка.

Панночка запропонувала хлопцеві піти з нею на Полтавщину до товаришки і там влаштуватися на роботу. Але в неї була умова: переодягтися в селянський одяг і обвінчатися з нею. Гордій із радістю погодився. І вони пішли, віддавши тітчине майно сусідці.

Пройшов час, і все те минулося, забулося, ніхто вже й не згадає ні про братство, ні про славних його отаманів.

Повість «Старший боярин» — модерністична оповідь-роздум про Україну та українців у XX ст. У ній є автобіографічні мотиви, наявні експресія, символіка, психологізм. Відомий літературознавець Ю. Шерех писав: «Має людина в Осьмачки силу, що здатна подолати самоту і загубленість свою в космосі. Ця сила — почуття любові, що з'єднує душі й тіла... Думкою ми приймаємо і міряємо світ. Чуттями міняємо його. Це наше чуття забарвлює світ, змушує його сяяти скалками ясності чи тьмаритися в пелені туману». Твір уперше вийшов 1946 року в Німеччині у видавництві «Прометей». Він одержав першу премію на конкурсі «Українського видавництва».Кожен розділ твору має свою динаміку,у багатьох з них ми натрапляємо на пейзаж,що виконує свою функцію-служить тлом,підсилює сприйняття,готує до подальших роздумів.Лише в кількох розділах пейзаж відсутній,оскільки емоційне напруження й трагічні події подані в максимально виважених зворотах,описах та діалогах.Характери головних героїв ---Гордія,варки,діяковського,проня,горпини розкриваються через вчинки,думки,роздуми ,почуття.У творі майже відсутні портретні характеристики,детально описано лише діяковського.У своєму творі письменник ,що є сила ,якій не може ніщо протистояти –це почуття любові ,а воно здатне подолати всі складнощі людського життя.Це те почуття що єднає Варку і Гордія.Письменник лише контуром позначає деякі суспільні процеси ,що торкнулися села-поширення соціалістичних ідей,популярність творів Винниченка.Ніби окремим ярдком виділено птання зросійщення українських шкіл.Упрдовж усього твору відчувається,що автор ніби сумує за старожитністю,тому показав у своїй повісті вимріяне село,де порядкує отець дмитро діяковський-без жодної бідної хати,без хлопа і пана,у взаємній християнській любові,людяності,цікавості до науки й мистецтва,любові до своєї землі.Але це мрії,тому письменник ніби передбачає майбутню трагедію своєї країни,обравши для цього події,пов’язані з панським лановим Маркурою Пупанем,який зображений в традиціях української демонології-зрдаливого,підступного,здатного вбивати,ґвалтувати ,руйнувати.Головна думка твору оптимістична-високі ,красиві почуття людини до людини-це єдине,що може дати щастя,тох повість Старший боярин-це гімн Україні,присвячений красі української землі та красі людських почуттів.

У повісті Ю.Косача "Еней і життя інших" інтертекстуальність як засіб інтелектуалізації українського прозового дискурсу здійснюється шляхом аналізу різних версій літературних Україн (насамперед Шевченкової і Гоголевої), відтак, визначаючи генетичний код України, автор оперував не соціальними чи політичними категоріями й поняттями, а стилями (бароковий, романтичний, етнографічний тощо). Розглянувши особливості сучасної рецепції творчої особистості Ю.Косача (С.Павличко, В.Агеєва), випливають характерні риси повісті "Еней і життя інших" як "мурівського" тексту. Відтак у роботі охарактеризовано жанрові особливості повісті (ігрова організація, інтертекстуальність наративу). "Еней і життя інших твору" – твір про сучасність, у якому автор прагне "перейняти на себе тягар епохи з її трагічними проблемами" (Ю.Шерех). Стратегічною метою письменника є три окремі, але взаємопов'язані дискурси: тогочасної доби, України, української людини. Сучасність у повісті трактується як "проміжна" доба між епохою романтики (революції) та епохою "реабілітації поняття совісти". Дефініцією епохи, за Ю.Косачем, є стиль, а характерною особливістю часового дискурсу в повісті є контамінація епох і стилів. Бароко, романтизм, бідермаєр, етнографізм тощо – все, що здатне пролити світло на сучасність, залишає належну йому часову нішу й проникає в художню тканину повісті. Стратегічно важливими тут є два національно ідентифіковані стилі: бароко й "етнографічний". Якщо перший – динамічний, мобільний – дозволяє нації оперативно й адекватно реагувати на вимоги часу, то другий дезорієнтує націю в непростих обставинах, а то й гальмує її входження у гру сильних світу як рівноправного учасника цієї гри.

Розкривається генетична спорідненість Косачевої "екзотики" (Ю.Шерех) України з "літературною" Україною періоду 20-х рр., зокрема, М.Хвильового. У цілому образ України в повісті становить синтез кількох літературних, культурологічних Україн, а вихідним пунктом осягнення таємниці є аналіз її бездержавності. Звертається увага на рецепції Косачем Гоголевої і Шевченкової Україн: це Україна малоросійська, "опереткова", "статних – енківен" та "мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокотання слави". Відповідно до зазначених позицій постає Косачева концепція української людини, що корелює "з конкретними ідеологічними й політичними течіями" повоєнної еміграції (Ю.Шерех). В основу диференціації характерів покладено різні ідеали України: для одних (емігрантів-малоросів – "машкари з Гоголівської костюмерної") таким ідеалом є Україна етнографічної доби, малоросійська; для інших (Ірин, Галочка) – Україна барокова, козацька. Натомість Ганна Олексіївна, яку на початку повісті характеризує "сонна мова Терпелишиного стилю", впродовж твору зазнає еволюції: в її мові з'являються "стривожені" інтонації і вона говорить мовою "полковничихи Апостолихи" або "кн. Рєпніної, коли в сальон входив невисокий чоловік, з лисіючим чолом, елегантно одягнений, кобзар Тарас Григорович". Водночас автора цікавить проблема подолання "вчорашніх" догм у рамках "нашої справи". Це стосується покоління молодих українців, сформованих у 20-30-х роках в умовах безкомпромісної політичної боротьби. Для них головне завдання "визволитись від влади вчора", тобто від ідеології насильства, прихильником якої виступає Ірин. У полі зору наратора крах віри в те, що "зло треба перемагати злом". Тут простежується стильовий маневр письменника в бік екзистенціалізму, а його персонаж здійснює вибір вільної людини – "людини потойбіч зневіри"

35) Концепція людини в романі У.Самчука «Чого не гоїть огонь». В образі Володька Довбенка автор реалізує концепцію “нової людини”. Цей тип еволюціонує у творах У.Самчука, набуваючи чіткіших обрисів у романі “Чого не гоїть огонь.” Риси, які можуть стати визначальними в характері нової людини, закладені, на думку автора, у ментальності селянина: антеїзм, вітаїзм, стійкість у вірі, дотримання традицій, ідеалів, серед яких – патріотизм, вшанування пам’яті предків, збереження історичної пам’яті, повага до науки та книжного слова, потреба реалізувати себе в праці – творчому акті. Для цього необхідно провести уявну межу між добром і злом. І, як виявилось, людина стоїть саме посередині. Яскравим прикладом цього може слугувати легенда про Данила Ляша та його сина Дарія з роману “Чого не гоїть огонь”, де показано як раз оте роздвоєння людини, її повне сумнівів існування. В образі Дарія уособлюється постійна боротьба всередині людини між добром і злом, між спокоєм і несамовитим, розгульним бешкетом, між пияцтвом і гріхом та їх тверезим замолюванням. Таке положення на межі дуже хитке і ненадійне, людина весь час несе в собі і зло і добро одночасно.