37. Інтимна лірика л.Костенко.

Ліна Костенко – одна із найвідоміших модерних поетес. Її щирість, доброта, душевність, жіночність, ніжність роблять її поезію приємною для душі настільки, що її віршами читачеві і самому хочеться зізнаватися в любові.

Кохання, на думку поетеси,- це найбільший самовияв людини, найбільша самореалізація, найкращий плід людської душі і серця. Якщо людина здатна кохати до самозабуття, до самозречення, до самоспалення,- значить Господь благословив її, дав можливість пережити найщасливіші години, дні в житті. Закохана людина не здатна творити зло,- вважає Л.Костенко.

Кохання для героїні поезії «Розкажу тобі думку таємну…», а отже – і для її авторки, – вічне, бо вже як покохала, то на все життя, адже кохання священне.

В поезії Ліни Костенко немає місця безнадії. Вона відкрита життю, коханню, щастю. У вірші «Моя любове! Я перед тобою...» серцем і душею героїня відкрита коханню та «блаженним снам».

Рядки із її поезії «Є для серця така покута – забувати скоріше зло…» також говорить про те, що поетеса – жінка доброї душі, людина, що намагається не впадати відчай не зважаючи ні на що.

Інтимна лірика Ліни Костенко — це дивовижний світ Жінки, повний пекучої ніжності і гордовитої самоповаги, пристрасті і цноти, мудрості і безоглядного шаленства. Саме тому ця лірика така близька для кожного її читача – адже будь-яка людина, читаючи рядки любовної поезії Ліни Костенко, впізнає там і свої почуття, себе самого.

Важливо також, що поетеса уникає пишних, гучних слів, так само як боїться слів порожніх. Саме тому іноді в її віршах постає перед читачем мовчання:

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Як тихий дзвін гірського кришталю -

Несказане лишилось несказанним.

Але загалом поезія Л.Костенко – світла, сповнена надій, очікувань, приємних переживань, які несуть приємні зміни.

38. Драматична поема л.Костенко «Сніг у Флоренції»: особливості конфлікту.

В своїй драматичній поемі «Сніг у Флоренції» Ліна Костенко викриває наріжні проблеми людства в цілому і радянської влади – конкретно.

Дуже яскраво підкреслює поетеса конфлікт між особистістю (особливо – творчою) та тоталітарною владою, яка вимагала від творців мистецтва обожествлення влади. А якщо митець не уславлював партію, вона його цькувала: «…І почалось. Погрожували пальцем./ Злостивцем називали і зухвальцем...»

Як відомо, роками, десятиліттями радянські митці змушені були або емігрувати, або «в бронзі деспота одливать». « Як важко бути в наші дні митцем!» - робить висновок письменниця.

Устами Старого Ліна Костенко промовляє до влади Радянського Союзу: «Я вам кажу. Я вас молю. Я прошу./ О, схаменіться, поки ще живі!/ Ви казитесь, ви тонете в розкошах./ Волаю вам — потонете в крові!» А якщо не відреагують то… «Я вам кажу. І час такий настане./ Хто що посіяв, той те і пожне./ Флоренція болить. Флоренція повстане./ Флоренція тиранів прожене.» (Флоренція – себто Радянський Союз).

До того ж, в драмі Ліна Костенко звертається і до митців, що «підстелюються» під владу: «Ти ліпиш сніг», себто: твоя робота даремна. Тебе забудуть так само, як забули Джованфранческо Рустичі після смерті його покровителя-короля. Твоя творчість на «благо» влади – це лише бренна, нічого не варта кропітка робота. Її не будуть цінувати, навіть якщо вона буде геніальним витвором мистецтва.

«А хто була Флоренція тобі?» - «… Вона його судила, і цькувала,/ і змусила вмирать на чужині./ Жорстока, невблаганна і лукава,/ вона була як мачуха мені!» - « Чого не скажеш в гніві благороднім?/ Та муки Данте більші за твої./ А все одно й на камені надгробнім/ він називає матір’ю її!... Цькувала не Флоренція, не мати,/ а міста самоназвані отці.» - в цьому промовистому діалозі ми бачимо конфлікт влади, особистості і держави. Тут – ніби замкнутий трикутник. Якщо творець біжить від ненависної йому влади, він зраджує свою країну – бо залишає її напризволяще із дурною владою. Якщо залишається в країні, марнує свій талант або служить владі. Проблема ця постає дуже гостро, і відповіді, як можна вирішити її, Ліна Костенко, як і інші митці її епохи, так і не знаходить. Єдине, що вона вбачає: «купити дім подалі від владик».

Постає в драмі і наступна проблема: «Свойого неба не замінить жодне./ Без тих коханих обрисів і рис/ я почорнів, як дерево жалобне,/ в чужій землі усохлий кипарис!», і: «Та тільки там… до отчої могили…/ чи хоч хто-небудь квіти принесе?» - тікаючи із України, митці залишали свої будинки, родичів, могили батьків. Але ж і це не все: залишали рідне небо, землю, сонце. Були змушені жахливими умовами: «Та я усе зробив би для Флоренції,/ але ж умов для праці там нема!» До того ж, «…уже не мав я змоги/ терпіти всі ці війни та облоги./ Ці сутички, то голод, то чуму,/ коли не знаєш, хто за що й чому.» Як наслідок жорстого тоталітарного втручання у всі сфери життя людей «В цій на шматки розтерзаній Італії/ я вже не міг ні жити, ні творить!» - так підводить риску Ліна Костенко під її роздумами.

Поетеса ставить питання «ребром»: «І хто з вас кого зрадив —/ ти свій талант чи твій талант тебе?» Вочевидь, таке питання поставало у період тоталітарної партійної влади перед кожним митцем, генієм, творчою особистістю. «Абат казав, [ця гра] вгодна сатані» - ось так партія диктувала людям їх права і обов’язки. Все, що не вміщувалося у ті рамки – гріх, отже – каралося законом. Тільки не божим, а земним. Радянським.

Крім того Ліна Костенко зображує одну і ту саму людину у старості та молодих роках не просто так: вона підкреслює, що стара людина починає розуміти свої помилки, прагне змінити вже пережите життя, оплакує своє даремне життя. У молодої людини ж гуляння на умі, вітер в голові – чому б молодому Рустичі було б не послухать старого Рустичі? Так і багато письменників радянської доби – не хотіли дивитися на розчарування у політичних поглядах інших людей, йшли за ідеєю, за партією. І лише порозумнішавши, значно пізніше, жаліли про скоєний вибір…