9. І.Франко – модерніст (новела «Сойчине крило»).

Великий Каменяр українського народу Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у Нагуєвичах Дрогобицького повіту. Франко увійшов в історію світової літератури не тільки як видатний письменник, поет, прозаїк і драматург, а й як учений – публіцист, літературний критик, перекладач і видавець; величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної критики свідчать про величезні культурні зв’язки, що існували і існують між українським народом і народом світу, що є цінним внеском у справі єдності народів світу.“Сойчине крило” належить до тих мистецьких творінь, у яких кристалізується поетика прози ХХ ст. Вона передусім виявляється у хронотопі (фабульний час повісті-новели триває декілька годин новорічного вечора, а сюжетний, по суті, охоплює все життя центрального персонажа; фабульна дія розгортається у кімнаті головного героя твору).Проблематика тексту має екзистенційний характер, антропологія “Сойчиного крила” полягає у зображенні основних проблем буття взагалі і бутя інтеліґента зокрема. У новелі І. Франка «Сойчине крило» змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Героїня дуже помилилася у своєму виборі, і це призвело до тяжких моральних та фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше чисте й незаплямоване кохання, хапається за нього хоч у листі, як за рятівну соломину. Герой-адресат уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим від людських пристрастям «естетом» і «живим чоловіком» з живими почуттями. Його настрої та світогляд змінюються разом із перипетіями в листі; перемагають добро й великодушність Новела «Сойчине крило» належить до пізньої прози І. Франка. До твору подано підзаголовок «Із записок відлюдька». Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується

11.-12 Жанрові особливості драматичної поеми Лесі Українки «Одержима». 12Неоромантичний ідеал особистості в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима»

Драматична поема “Одержима” продовжуе інтерпретацію світових образів в українській літературі, подавши їх нове бачення. Біблійні персонажі – висхідна субстанція, навколо якої ланцюжком асоціацій, несподіваних под1й створюються нові версії образів, новий міф на тлі міфа з Біблії. Міф Лесі Українки має не тільки смислове навантаження , а й емоційне , претендує на зруйнування традиційних стереотипів у сприйманні чоловіка та жінки, постаті Володаря, лідера і маси, яскравої індивідуальності, розкриває глибини людської душі.    Перший погляд на Месію в поемі підтверджує його традиційну роль. Месія - Бог-син, визволитель, жертва, якою, за Біблією, викуплено світ: ”Я Світло для світу. Хто йде вслід за мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя”(Івана 8:12); “Я –дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Івана 14:6). Він непогрішний, точно дотримується свого призначення, вірний встановленому Всевишнім планові, а тому й помирає на хресті.    Новий погляд на Месію з’являється тоді, коли поруч із ним бачимо жінку. Тепер це чоловік, який не здатний зрозуміти почуття любові,відчути душу жінки , пройнятися її переживаннями. І якщо Біблія не передбачає інтимних стосунків для Христа-Бога, то Христос-чоловік, як і будь-який земний чоловік, лякається сили жіночого самозречення. Соціальна роль, інший склад мислення, психіки не дозволяють чоловікові й жінці дійти згоди на почуттєвому рівні. Любов у “Одержимій” подано не як самостійне явище, а як ілюстрацію жіночої рішучості, вірності, душевної сили, тому це не є відтворенням традиційного мотиву в українській літературі – нещасливого кохання. Любов – невід’ємна частина ідеального, вищого, вона, дієва, формує новий жіночий образ ,переосмислений відповідно до уявлень про призначення жінки у світі, її місця у клані чоловікі.

І Міріам і Месія виявляються схожими духовно. Вони невідступно наполегливі, ідуть до здійснення поставленої мети, вони вірні тим, заради кого жертвують собою. Але якщо Міріам жертвує собою заради однієї людини, то Месія рятує усе людство через свою загибель і загибель Міріам. Міріам так і не розуміє , що смерть Месії – спасіння для всіх, тому порятунок його самого призвів би до загибелі усього,через те вона не приймає дару відкуплення. Виникає думка, що людський натовп із псевдопослідовниками Месії так і лишається некерованою, інтелектуально й духовно неповноцінною масою,бо знищує найяскравіші постаті – Месію і Міріам – які, жертвуючи собою, досягають мети лише в ідейному плані, реально ж їх жертва нікому не потрібна.    Отже, перед нами конфлікт протилежностей, різних світів: земного й небесного, чоловічого й жіночого, любого і люблячого, який, досягаючи свого апогею, переконує у єдності цих протилежностей. Майстерно висвітлені образи – це якісно нове втілення краси і гармонії людських стосунків, пошуку сенсу життя, права вибору своєї долі, “одержимості на шляху до здійснення мети. Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом (може, з десяток чи трохи більше віршів, серед них поезія у прозі: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі», «Квіток, квіток, як можна більше квітів» та інші). Вони художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософічної поезії— але це трохи інша Леся, не тільки «дочка Прометея» чи співачка «досвітніх огнів», а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла повністю розкрити свою душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання. Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала його хворобу. Вона кидає все і йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б'ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль. Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так, наприклад, цикл "Мелодія" нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннями юної героїні твору.

13. Імпре­сіонізм виділяє Коцюбинського з плеяди класичних письменників. Крім імпресіоністичності, помітні також романтика, риси символізму та «ідеального реалізму». Але все ж таки в доробку письменника домінує й переважає струм імпресіоністичності — картинного пе­редавання настроїв, вражень і порухів людської душі. Михайло Коцюбинський немов кидає промінь свого мистецького освітлення, виявляючи чуттєві порухи та вдачу людини, найсуттєвіші явності хвилини, у яких досягається просто му­зична поетика зображення. В оповіданні «Лялечка» Михайло Коцюбинський відтворює психологію роз­двоєння людського «я» та внутрішній конфлікт. Перевага психологічних малюнків над «подійністю» як жанрова ознака «Лялечки», трактування «подій» в грубувато-комедійному дусі, переведення трагедійного мотиву запізнілого й неподіленого кохання в план сатиричний (народолюбка стає помічницею попа у всіх його справах, включаючи підготовку промов у церкві й нагляд за сапальницями) — все це становить ідейно-художню своє­рідність твору. Але зміст «Лялечки» не можна обмежувати лише її антинародницьким спрямуванням. Життя Раїси — це, зрештою, історія нещасної жінки, що не знайшла свого місця, не здобула щастя. Сатиричне змалювання вчительки пройняте гіркою, навіть сумною іронією. Активний, наступальний гуманізм письменника виявився тут у поєднанні гострої критики неспроможних переконань і особистої слабкості Левицької з щирим співчуттям до тяжкої долі цієї довічно самотньої жінки.

Акварель «На камені» — новаторський твір у жанровому плані. У ньому нескладна фабула, автор зосереджений на внутрішніх переживаннях героїв, що й становлять сюжетну колізію. Композиція акварелі надзвичайно оригінальна: даючи нібито малюнок з життя, автор жодного епізоду не виносить на перший план, а примушує читача головні епізоди переживати в собі, у своїй уяві. У цьому виявляється перша риса імпресіонізму: замість детальних реалістичних описів давати тільки окремі натяки, «плями»,.що вже показують шлях читачевій уяві. Друга ж риса імпресіонізму — висувати на перший план психічні переживання героїв, а не фабулу творів. Письменник робить спробу вийти за межі традиційного оповідання та створити новий жанр — психологічну новелу, розвинути свою індивідуальну стильову манеру. Тут слово виступає тільки інструментом творення мікрообразу, який і передає переживання героїв або служить реалізації задуму автора. Не дивно, що новелу «На камені» автор назвав аквареллю: у ній справді переважають зорові образи, картини моря й гір виринають перед очима читачів, наприклад змалювання бурі на морі. Часто зорові образи переплітаються зі звуковими. Ця тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність чи плавність мови, майстерність описів природи та глибинний психологічний аналіз стають характерною рисою творчості Михайла Коцюбинського.