2. Складіть план і коротку анотацію до творів: ф. Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль», м. Монтель «Досліди», т. Мор «Утопія», т. Компанелла «Місто Сонця».

Ф. Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль»

Життя Гаргантюа і Пантагрюеля –загальна назва низки з п’яти романів французького письменника 16 століття Франсуа Рабле. Це сатирико – філософський твір, вершина творчості письменника. У п’яти книгах розповідається про пригоди двох гігантів, батька – Гаргантюа та сина Пантагрюеля. Твыр просякнутий сатирою на тогочасне французьке суспільство, написаний вульгарною, грубою мовою з використанням туалетного гумору, сповнений сцен насильства. Він був заборонений цензурою Сорбонни. Водночас він був популярний у читачів, які відчували в ньому сильне гуманістичне спрямування, збагатив французьку мову численними неологізмами. Написання й публікація романів тривали з 1532 по 1564 рік. Останній з них вийшов уже після смерті автора.

Книги

Пантагрюель

Перший роман, відомий як Пантагрюель, Жахливі та страшні діяння й слова знаменитого Пантагрюеля, короля Дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа, вийшов у 1532 році під псевдонімом Алкофрібас Насьєр, що є анаграмою Франсуа Рабле. Пантагрюель був продовженням книги невідомого авторства. Великі хроніки великого й непомірного велетня Гаргантюа, яка здобула значну популярність серед читачів, незважаючи на погане впрорядкування сюжету, В Пантагрюелі Рабле описує історію велетня Пантагрюеля, сина Гаргантюа: його народження, виховання та героїчні подвиги. Використовуючи фантастичну, казкову основу сюжету та стилістику лицарських романів, Рабле створює всеохопну сатиру тогочасного французького суспільства. Гумор і дотеп поєднуються в цьому творі з гуманістичними ідеями раннього Ренесансу. Гаргантюа

Після успіху Пантагрюеля Рабле переглянув його матеріал і доповнив детальним життєписом батька головного героя першої книги, Гаргантюа. Надрукована у 1534 році книга Гаргантюа, повна назва франузькою. Дуже страхітливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля, описує гуманістичне виховання героя велетнем Ґранґозье. Книга водночас є пародією на схоластичні методи навчання й пропонує опис утопічного монастиря Телема, освіта в якому побудована на гуманістичних принципах. Другий роман вважається найвиразнішим представником ренесансної літератури у Франції, його лексика багата, стиль письма жорсткий, подекуди жорстокий, автор свідомо використовує гумор найнижчого ґатунку. Як і попередній роман «Гаргантюа» надрукований під псевдонімом. У виданні 1542 року його помістили першим, оскільки в ньому розповідається про події, що хронологічно передують подіям «Пантагрюеля». Третя книга

Третя книга Пантагрюеля, Третя книга героїчних фактів та слів доброго Пантаргюеля, побачила світ у 1546. У ній Пантагрюель зі своїм другом Панургом впродовж усієї розповіді обговорюють із різними людьми важливе питання: чи слід Панургу одружуватися? Питання залишається невирішеним. У кінці книги герої вирушають у морську подорож шукати чарівну пляшку, що мала б раз і назавжди вирішити питання одруження. У книзі висміюються «учені» й відчувається відгомін тогочасних дискусій у медицині, праві, з питань моралі та релігії. Вона насичена латинськими цитуваннями та відсиланнями до першоджерел. Четверта книга

Четверта книга Пантагрюеля, Четверта книга героїчних фактів та слів доброго Пантаргюеля, була надрукована в 1552. Вона описує морську мандрівку Пантагрюеля та Панурга, зустрічі з дивовижними народами та створіннями. В ній відчувається пародія на «Одіссею» або подорож аргонавтів за золотим руном. Водночас це гостра сатира на католицьку церкву, тогочасних політиків, модні забобони. П'ята книга

П'ята книга Пантагрюеля, П'ята й остання книга героїчних фактів та слів доброго Пантаргюеля була надрукована вже після смерті Рабле, у 1564. У ній чарівну пляшку знаходять. Хоча частинами П'ята книга гідна пера Рабле, його авторство залишається спірним. Книга побачила світ через 9 років після його смерті й містить матеріал, відверто запозичений із попередніх книг. Книга могла бути складена із незавершених текстів автора. Таке тлумачення доводиться в дослідженні Мірей Юшон Рабле граматик,присвяченому граматичному аналізу творів Рабле.

М.Монтень «Досліди»

Твори філософа й гуманіста Монтеня можна читати, починаючи з юності, і повертатися до них усе життя, - вони завжди будуть залишатися для людини цікавими та пізнавальними. Наш життєвий досвід, накопичуючись та збагачуючись, буде все більш плідно проектуватися на "Досліди". "Я зовсім не повчаю, лишень повідаю, " - стверджує він у своїй книзі. Незважаючи на це, ми вчимося в Монтеня -розширюється наше розуміння світу, розвивається наш філософський погляд на природу, суспільство, людину. Мішель Ейкем де Монтень прожив 59 років, з 1533 до 1592 року. Він багато бачив, багато осмислив. Народився в родині гасконських буржуа, що купили або ж здобули на війні дворянський титул. Після класичної домашньої освіти він вивчав право в колежі. Замолоду брав участь у війнах. Дванадцять літ був радником парламенті і чотири роки - мером міста Бордо. Відвідував Париж, був при королівському дворі. Мандрував. Його вводили в оману, грабували, він пережив пожежу, чуму, смерть дітей, важкі хвороби. У 37 років Монтень відмовився від посади у парламенті Бордо, усамітнився у родовому маєтку та повністю віддався справам свого життя: читав, писав та думав. Результатом того були випущені в 1580 році перші книги "Дослідів". У1582 році роботу над книгою він мусив перервати, бо його було вибрано мером Бордо. Лише в 1586 році, відійшовши від неспокійної роботи, він зайнявся довершенням "Дослідів", і в 1588 році випустив їх трьома книгами. "Досліди" Монтеня - справжня криниця життєвої мудрості, кожне слово та речення хочеться вивчити напам*ять. Французькою мовою слово "дослід" звучить як "есе"... Отже, виникненням літературно-філософського жанру роздумів над конкретними історичними фактами минулого та теперішнього, побутом та менталітетом людей різного соціального стану, рівня культури ми зобов'язані Мішелю Монтеню. Стимулом для виникнення нового жанру була, передусім, неспокійна атмосфера у феодальному світі, де народжувався новий клас -буржуазія, але не відгриміло ще відлуння середньовіччя. Громадянські та релігійні війни між знаттю та монархією, між протестантами та католиками - усе це знаходило відбиток у Монтеневому стилі. Його широкий і коромольний на той час світогляд, своєрідний гуманістичний скептицизм спрямовані проти забобонів, рудиментів віджилої епохи, церковної ортодоксії та схоластики, жорстокості та цинізму правителів. Монтень піддав тонкій критиці моральну структуру вже цивілізованого, але ще просякнутого варварським духом суспільства, порівнюючи його з набагато гуманнішим, по суті, духовним світом дикунів. Розповідаючи при тому про свій власний досвід, схильності, любов до здорового глузду, Монтень створює реалістично правдивий критичний автопортрет, Змішаний зі скепсисом, здоровий глузд висувається їм як основний принцип ідеального суспільства. У нашій свідомості поняття "есе" завжди повя'зане із самовираженням, самопізнанням. В есе неодмінно присутня у оригінальній формі власна думка автора. Монтень, роблячи історичні та літературні екскурси, збираючи у кожній темі багатий та різноманітний матеріал, завжди головну роль залишає за своєю власною думкою. Есе рідко мають одну сильну, яскраво виражену ідею, найчастіше це - підбірка фактів, що повинна служити не інструментом зміни людської свідомості, а грунтом, підставою для роздумів. Там, де Монтеневим есе бракує сили та концептуальності, він надолужує методичністю та ерудованістю. Не варто навіть намагатися повною мірою осягнути "Досліди" Монтеня, не будучи обізнаним хоча б наполовину так, як він, у античній історії та літературі. Кожне есе містить притчі, історії, сюжети з античного життя. Усе це було ближче тогочасній просвітленій людині - і в культурному, і часовому вимірі (Монтень жив на 400 років раніше від нас, коли античні книжки у монастирях ще зберігалися в оригінальному вигляді.). Інколи засилля античних імен, сюжетів та важко зрозумілого підтексту відлякує, але, розібравшися у світогляді автора, ми бачимо, що для нього антична історія та література була тим, чим для античних авторів - міф. Маса латинських цитат, вживання імен античних героїв, письменників, правителів, полководців як загальних назв... Усе це - зріз тогочасної культури. Втім, до двадцятого століття усе це було необхідно кожній людині, що претендувала на звання освіченої. Праця життя Монтеня вповні втілила всі його погляди на життя, всі найсерйозніші й найсміливіші сподівання. Треба неодмінно підкреслити надзвичайну жанрову насиченість "Дослідів": взявши за об'єкт своїх роздумів якусь тему або предмет, Монтень дає вичерпну характеристику-після прочитання книги не виникає жодних питань, не залишається почуття недовисказаності. В стилі "Дослідів" багато запозиченого у середньовічних латинських наукових, філософських трактатів, надто ж у тих самих схоластів, які, безжально критикуючи та переробляючи, однаково донесли до епохи Відродження твори античних філософів. Отже, неможна казати про те, що кожне есе "Дослідів" займає своє місце, що всі вони взаємопов*язані і послідовно витікають одне з одного. Хоча, звичайно, ніщо не буває випадковим. У передмові до першої книги Монтень каже, звертаючись до читачів "Дослідів": "Це щира книга, читачу. Вона від самого початку попереджує тебе, що я не ставив собі жодної іншої мети, окрім родинної та окремої. Я аніскільки не турбувався ані про твою користь, ані про свою славу. Сили мої недостатні для подібної задачі. Призначення цієї книги -приносити своєрідне задоволення моїм рідним та друзям: втративши мене (а це відбудеться у близькому майбутньому), вони зможуть розшукати в ній деякі сліди мого характеру, моїх думок. Мої недоліки постануть тут як живі, і весь мій вигляд такий, яким він був дійсно. Таким чином, зміст моєї книги - я сам, а це зовсім не причина, щоб ти віддавав своє дозвілля предметові настільки легковажному й неважливому. Тож прощавай!" Немає потреби перелічувати усі глави "Дослідів", позаяк це дуже великий за обсягом твір, і сам перелік назв, навіть без коментарів, заважатиме діяти аналітичній думці. Отже, корисніше буде взяти для розгляду по одному есе з кожної з трьох книг, проаналізувати їх побудову і зробити відповідні висновки.

Т.Мор «Утопія»

З усіх літературних і політичних творів Мора найбільше значення має «Утопія» (опублікована в 1516 році Дірком Мартенсом), причому ця книга зберегла своє значення для нашого часу — не тільки як талановитий роман, але і як геніальний за своїм задумом твір соціалістичної думки. Літературні джерела «Утопії» — твори Платона («Держава», «Критій», «Тімей»), романи-подорожі XVI століття і до деякої міри твори Чосера, Ленгленда і політичні балади. Мор створив першу струнку соціалістичну систему, хоча й розроблену в дусі утопічного соціалізму. Томас Мор назвав свою працю «Золота книжечка, настільки ж корисна, як і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія». «Утопія» ділиться на дві частини, мало схожі за змістом, але логічно невіддільні одна від одної. Перша частина твору Мора — літературно-політичний памфлет; тут найбільш сильний момент — критика сучасних йому суспільно-політичних порядків: він бичує «криваве» законодавство про робітників, виступає проти смертної кари і пристрасно нападає на королівський деспотизм і політику воєн, гостро висміює дармоїдство і розпусту духовенства. Але особливо різко нападає Мор на обгородження общинних земель, розорюючих селянство: «Вівці, — писав він, — поїли людей». У першій частині «Утопи» дана не тільки критика існуючих порядків, але і програма реформ, що нагадує більш ранні, помірні проекти Мора; ця частина очевидно служила ширмою для другої, де він висловив у формі фантастичної повісті свої потаємні думки. У другій частині знову позначаються гуманістичні тенденції Мора. На чолі держави Мор ставив «мудрого» монарха, допускаючи для чорних робіт рабів; він багато говорить про грецьку філософію, зокрема про Платона, самі герої «Утопії» — гарячі прихильники гуманізму. Але в описі соціально-економічного ладу своєї вигаданої країни Мор дає ключові для розуміння його позиції положення. Перш за все в «Утопії» скасована приватна власність, знищена всяка експлуатація. Замість неї встановлюється усуспільнене виробництво. Це великий крок вперед, оскільки у попередніх соціалістичних письменників соціалізм носив споживчий характер. Праця є обов'язковою в «Утопії» для всіх, причому землеробством займаються по черзі всі громадяни до певного віку, сільське господарство ведеться артільно, але зате міське виробництво побудоване на сімейно-ремісничому принципі — вплив недостатньо розвинених економічних відносин в епоху Мора. В «Утопії» панує ручна праця, хоча вона і триває лише б годин на день і не є виснажливою. Мор нічого не говорить про розвиток техніки. У зв'язку з характером виробництва обмін в державі Мора відсутній, немає також і грошей, вони існують лише для торгівельних зносин з іншими країнами, причому торгівля є державною монополією.

З.Єзуїтська система навчання

Реформація - соціально-політичний рух у багатьох країнах Європи в XVI ст. Вона пов'язується передусім з боротьбою проти католицької церкви. Представники реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина), Кальвін (Швейцарія). Реформація відобразилась І на розвитку освіти та виховання підростаючого покоління. У Німеччині у ХV-ХVI ст. під впливом реформації гуманістична педагогіка набрала вираженого філологічного характеру. Гуманісти виступали за досконале вивчення латинської, грецької і навіть древньоєврейської мов з тим, щоб краще вміти, як вони вважали, розкривати фальсифікації біблії І античної літератури, що їх робили тодішні батьки церкви. Концентрація уваги на вивченні мов, які прийнято називати класичними, привела до виникнення так званої класичної освіти. Початок класичній освіті поклала відкрита у Німеччині в 1528 р. знаменита гімназія Штурма, де впродовж 10 років вивчали тільки латинську і грецьку мови. Згодом класичні гімназії стали типовими навчальними закладами у всій Європі. Реформація поклала початок новій різновидності християнства -протестантизму. Протестантизм — загальна назва ряду течій у християнській релігії. Протестантизм заперечував верховність влади папи римського, відпущення гріхів за плату (торгівлю індульгенціями). Протестанти виступали за спрощення церковних обрядів, за визнання священного письма єдиним джерелом віри. Протестантизм ввів богослужіння рідною мовою, оскільки люди повинні розуміти священне письмо. Багато протестантських общин, що боролися проти католицької церкви (наприклад, анабаптисти в Середній Європі, таборити в Чехії та ін.), організовували свої школи. Вони давали обов'язкову початкову освіту для всіх дітей членів своєї общини, навчання велося рідною мовою. Єзуїтське виховання

Боротьба проти католицизму породила не тільки реформацію, але й контрреформацію - реакцію офіційної церкви на події. Орден єзуїтів (засновник І. Лойола - колишній іспанський офіцер), який Існував для захисту католицької церкви, обрав своїм знаряддям сповідь, проповідь і школу. Єзуїти створили цілу систему свого виховання, яке спрямоване на підготовку активних поборників католицької церкви. Вони не пропагували широкої освіти для народу, тому всі свої зусилля кинули на відкриття недоступних простим людям середніх і вищих єзуїтських шкіл, призначених для дітей феодальної знаті. Єзуїтські школи поділялись на колегіуми з 7-річним терміном навчання, які за освітою наближались до гімназій, і семінарії, які прирівнювались до університетів і мали 6-річний термін навчання. Ці заклади були інтернатного типу і, як правило, розміщувались у просторих спорудах з добрим обладнанням, де дотримувались відмінної чистоти І порядку* Режим дня і навчальний рік були побудовані з умілим чергуванням занять І відпочинку (часті свята, тривалі перерви). Велика увага приділялась фізичному розвитку вихованців через впровадження гімнастики, ігор. Все це приваблювало сюди дітей з багатих аристократичних сімей. Єзуїїами була розроблена методика навчання, коли майже весь навчальний матеріал засвоювався під час шкільних занять. Щоденно проводилось повторення матеріалу, вивченого перед цим. У кінці тижня повторювали матеріал за тиждень, у кінці місяця - за місяць, у кінці року - за рік. Від учителів вимагалось уміння ясно викладати, поступово переходити від легкого до важкого. Кожне заняття вчителя, кожне його слово регламентувались шкільними статутами. Випускники єзуїтських колегіумів та семінарій добре володіли логікою І красномовством, умінням підкорити оточуючих своєму впливу. Серед вихованців викликався дух суперництва (у тому числі І в навчанні). Для цього було розроблено систему заохочень (занесення на почесну дошку, особливі місця у класі, золоті крапки проти прізвищ учнів тощо) і покарань (ковпак з ослячими вухами, прізвиська, особливі лавки сорому тощо). Допускались і тілесні покарання. Єзуїтська система виховання готувала переконаних пропагандистів католицизму, які нетерпимо ставились до інаковіруючих. З метою повного підпорядкування вихованців церкві над ними встановлювався постійний зовні непомітний нагляд, серед учнів розвивався взаємний шпіонаж, лестощі і догідливість у ставленні до старших. Учень, що завинив, звільнявся від покарання, якщо доносив про такі ж вчинки когось із своїх товаришів. Діти в цих закладах просочувалися єзуїтською мораллю і ставали слухняними знаряддями в руках єзуїтів. Вони були позбавлені власної волі, свободи думки, їм були чужі такі моральні поняття як гуманізм, чесність, патріотизм. У боротьбі з ворогами церкви єзуїти вважали придатними будь-які засоби, вони не зупинялись ні перед чим. Єзуїтське виховання відіграло реакційну роль у розвитку національних культур і релігій у багатьох країнах, серед яких можна назвати і Україну. Єзуїтські школи існують і зараз у багатьох країнах Латинської Америки, Іспанії, США та ін. Звичайно вони не походять на своїх середньовічних прототипів. У них відбулася уніфікація навчальних планів і програм та пристосування до нових умов.

4.Думки видатних діячів Відродження щодо ролі вчителя у вихованні В історії країн Центральної та Західної Європи велике місце займає епоха Відродження. Це перехід від середньовічної культури до культури нового часу. Епоха Відродження - це в Італії ХІV-ХVІ ст., в інших державах - кінець ХV-початок XVII ст. Замість середньовічного аскетизму в світогляді цієї епохи центральне місце займає відроджений античний ідеал діяльної, гармонічно розвиненої людини. Розвиваються такі науки, як математика, астрономія, механіка, географія, природознавство; виникає книгодрукування. Ідейна течія, яка протиставила теології світську науку, висунула ідеал життєрадісної людини, сильної тілом і духом, одержала назву гуманізму. Гуманісти на перше місце ставили культ людини, боролися проти релігійного світогляду, який закріпачував особистість. Одним з найяскравіших представників епохи Відродження є Вітторіно да Фельтре (1378-1446). В 1424 р. відкрив школу, яка називалась "Будинком радості". Велика увага надавалась фізичному вихованню. Тілесні покарання допускались лише за антиморальні дії вихованців. Вивчались давні мови, римська і грецька літератури. Діти вивчали математику.

Томас Мор. Проголошує принципи загального навчання, рівноправної освіти для обох статей, висловлює думку про організацію самоосвіти, підкреслює велику роль праці у вихованні дітей, вперше висловлює думку про знищення протилежності між фізичною та розумовою працею.

Томмазо Кампанелла (1568-1639). У творі "Місто Сонця" показав ідеальний суспільний лад. Найздібніші займаються наукою і мистецтвом. Готуючись до трудової діяльності, діти спочатку відвідують різні майстерні, а потім долучаються до громадської праці. Навчання розпочинаєтся з двох років із застосуванням наочності. Фронсуа Рабле. В романі "Гаргантюа і Пантагрюель" він піддав критиці схоластичне навчання, показав його порожність і нікчемність. Виклав свою систему виховання, в якій показав навчання., засноване на вільному інтересі та активності дитини. Пропонує давати дітям універсальні знання (мови, математику, астрономію, природознавство, Історію, право, фізичне виховання). Важливою складовою частиною різнобічного виховання він вважав мистецтво.

Ераpv Роттердамський. Вимагав реформ, які б сприяли розвитку справжньої освіти І виховання. Піддавав нищівній критиці всі верстви феодального суспільства, гостро критикував священнослужителів, їх неуцтво І розбещеність.

М. Монтень. Стверджував що всі релігії в тому числі І християнська, являють собою вигадку людей І спрямовані на те, щоб тривати в покорі народ. Виступає за справжню науку, яка вивчає не книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід І надприродне, розумне пояснення фактів. Вважав, що освіта повинна розвивати розум учнів, самостійність їх думок, критичне ставлення до будь-яких поглядів I авторитетів. Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням, він вважав, є виховання високих моральних якостей дітей. Вимагав, щоб учням викладалась філософія, наповнена життєлюбством І оптимізмом. Коменський. Заперечує можливість думки, знання, ідеї. Він стверджує, що розум є тільки "чиста дошка", де ще нічого не написано, але на якій з часом може бути написано все. Великий дидакт бачив у дитині майбутнього діяча, мудреця І з великою повагою та турботою ставився до його особистості. У відповідності з основною метою виховання Коменський виділяє суттєві елементи виховання: створити людину, яка знає всі речі, яка є володарем речей І самої себе, яка є такою, що себе І все підводить до Бога, джерела всіх речей, яка має здорове тіло. На думку вченого, цьому відповідає: наукове виховання; доброчесність чи моральність, релігійність, фізичне виховання. Розробив періодизацію і систему шкільної освіти. Все життя дитини він розбив на чотири вікових періоди по 6 років у кожному. I для окремого періоду пропонується своя школа: дитинство - від народження до 6-ти років - материнська школа; отроцтво - від 6-ти до 12-ти років -школа рідної мови; юність - від 12-ти до 18-ти років - латинська школа чи гімназія; змужнілість - від 18-ти до 24-х років - академія чи унІверситет. У "Великій дидактиці" Я. Коменський не тільки розробив чітку систему навчання і виховання, але й розкрив суть основних її принципів, таких як: наочність; свідомість і активність; послідовність і систематичність знань; міцне оволодіння знаннями і навичками. Природно, що керуючись відчуттями, як основою пізнання, вчений основним у навчанні визначав наочність. Говорячи про виховання людяності в людині, виділяє чотири основних доброчесності: мудрість, поміркованість, мужність І справедливість. Педагог підкреслює, що людина не народжується з моральними якостями - вони у неї виховуються на протязі всього життя; моральність пов'язана, з вихованням мудрості І любові до неї в учнів. Поряд з головними доброчесностями, рекомендував розвивати в дітях скромність, слухняність, охайність, доброзичливість до інших людей, повагу до старших, працелюбність. Великого значення він надавав у моральному вихованні позитивному прикладу вчителів, батьків, товаришів, бесідам з дітьми на морально-етичні теми. Основним у шкільному вихованні дітей вважав дисципліну. Тут він керувався чеською говіркою: "Школа без дисципліни, що млин без води". Теорія природовідповідного, вільного виховання в педагогічних системах Руссо, Толстого, Монтессорі. В основу виховання ("Еміль, або про виховання"), за Ж.-Ж. Руссо, повинен лягати принцип слідування за вказівками природи, відповідно з яким: а) кожному віковому періоду повинні відповідати особливі форми виховання і навчання; 6) виховання має бути трудовим і сприяти розвитку самодіяльності та ініціативи учнів; в) інтелектуальному вихованню повинні передувати вправи для розвитку фізичних сил і органів чуття вихованців. В системі виховання, за Ж.-Ж. Руссо, велика увага приділялась особистості дитини. Він прагнув показати, що правильне виховання є засобом розв'язання корінних соціальних проблем. Лише шляхом виховання можна перебудувати світ. Навчати природовідповідно - значить дотримуватись законів розвитку організму дитини та її здібностей.

Принципи виховання:

1) природовідповідності (природне виховання: спілкування з природою, гармонія з нею);

2) педоцентризму (вільне виховання дитини: ідея доброго начала як первинної сутності людини).

Джерела виховання:

1) від природи (внутрішній розвиток здібностей та органів людини);

2) від оточуючих речей (набуття власного досвіду відносно оточення);

3) Від людей (навчання тому, як користуватися природними здібностями).

Форми виховання: фізична праця у саду, в огороді, у майстерні ("праця є неминучим обов'язком суспільної людини"), ремісниче навчання, прогулянки, дотримання режиму праці і відпочинку. Методи виховання: вправи, приклад старшого, бесіди, показ, спостереження, навіювання, змагання. У педагогічних поглядах Л. М. Толстого чільне місце займає проблема свободи у вихованні, навчанні та освіті дітей, до якої він вертався протягом усього життя. Цю проблему педагог розглядає на основі створеної ним теорії виникнення, розвитку і сутності моральності. Він вважав, що здорова дитина, народившись на світ, не є "чистою дошкою", на якій можна писати все, що хочеш, проте позбавлена будь-яких негативних якостей і є первісним образом гармонії і добра. Критикуючи сучасну йому школу, він протиставив їй свою систему виховання, побудовану на принципі свободи, поваги до особистості дитини, розвитку її активності та творчості. Л. М.Толстой підкреслював, що вільне виховання повинно сприяти розвитку природних задатків дитини, допомагати самостійно формувати світогляд І моральні переконання. Високий моральний ідеал, на його думку, треба шукати у поглядах селянських мас. Свобода у вихованні та навчанні не є правилом, межі її в школі визначаються вчителем, його вмінням керувати дітьми. Вважаючи релігію основою виховання та навчання, Л. Толстой вказував, що вона не повинна обмежувати свободу дітей. Єдиний шлях для покращення освіти, на думку Л. М.Толстого, полягає у тому, щоб вчителі і учні мали спільну основу, яка б визначала вибір предметів, що вивчаються в школі. Такою основою, за Л. Толстим, мала бути релігія в дусі істинного християнства. Л. М. Толстой стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, бо не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію "неопирання злу насильством", доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх. Своєрідною різновидністю ідей гуманістичного, вільного виховання стала і концепція італійського педагога Марії Монтессорі. Першопочатково ця концепція була розроблена з метою розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей. Поступово М. Монтессорі прийшла до висновку, що створена нею методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Як і всі представники реформаторської педагогіки, вона піддала різкій критиці недоліки традиційної школи: відсутність дитячої рухливості на уроках, муштру, ігнорування природних запитів дитини. Вона закликала до надання дітям свободи для "самовиховання і самонавчання", стверджуючи, що "ми так само мало здатні створювати внутрішні якості людини, як і зовнішні форми тіла". У "будинках дитини", які працювали під керівництвом М. Монтессорі, дітям пропонувалась свобода вибору будь-якого матеріалу для занять, який би відповідав їх "внутрішнім потребам". Але кожне заняття повинно було бути педагогічно виправданим, тобто мати певну мету і відповідний напрям.