Тема 8. Ідеї навчання і виховання у німецькій педагогіці

1. Життя та діяльність видатних представників німецької педагогіки.

Фрідоіх Вільгельм Крітстіан (22 липня 1767 — 8 квітня 1835) — німецький філолог, філософ, лінгвіст, державний діяч, дипломат. Старший брат вченого Александера фон Гумбольдта. Поєднуючи в собі, у традиціях свого часу і наслідуючи великих діячів Відродження, різнонапрямлені таланти, Гумбольдт здійснив реформу гімнастичної освіти у Прусії, заснував у 1809 році університет у Берліні, товариш Ґете і Шіллера. Один із засновників лінгвістики як науки. Розвинув учення про мову як про неперервний творчий процес і про «внутрішню форму мови» як про вираження індивідуального світобачення народу. Багато чим визначив шлях і напрям розвитку німецької і навіть всієї європейської гуманітарної думки своєї епохи. По батьківській лінії брати Гумбольдти походили з померанської буржуазії, їх дідусь служив офіцером в пруській армії і в 1738 був проведений в дворянський стан завдяки особистим заслугам і поданому проханню. Його син Александер Ґеорґ також перебував на військовій службі Після виходу із служби в 1766 Александер Ґеорґ вступив до шлюбу із спроможною вдовою гугенотського походження Єлізаветою фон Ґольвед, народженою Коломб, і завдяки цьому став власником замку Теґел і прилеглих земель. Вільгельм фон Гумбольдт народився 22 червня у Потсдамі. На освіту синів Вільгельма і Александера батьки коштів не шкодували. У Франкфуртському і Геттінгенському університетах Вільгельм грунтовно вивчив право, політику та історію. Відданний науці, він разом з тим напружено стежив за рухом у сферах політичній, суспільній і літературній. Вчений помер 8 квітня 1835 р. у Тегелі, поблизу Берліна. Вільгельм Гумбольдт прагнув конкретизувати і розвивати філософське вчення Канта на матеріалі суспільної історії, але з певних питань він відхилявся у бік об'єктивного ідеалізму. Гумбольдт вважав, що історія як наука в певному сенсі може збігатися з естетикою, і виробив свою теорію історичного пізнання. Відповідно до неї, всесвітня історія є результатом діяльності духовної сили, що лежить за межами пізнання, яка не може бути зрозуміла з причинної точки зору. Проявляє себе ця духовна сила через творчі здібності і особисті зусилля окремих індивідів, що випливають з природної необхідності або з потреби. Таким чином, історичне життя суспільства є результатом свободи і необхідності життя індивідів і життя цілого. На цих ідеях Гумбольдта вкоренилося розуміння терміну «Духовна культура», виробленого в подальшому в культурології. Гумбольдт розумів під духовною культурою релігійно-моральні уявлення, які призводять до вдосконалення особистості людини і, разом з тим, - до покращення суспільного життя. Одночасно зі Шлейєрмахером, Гумбольдт сформулював вчення про індивідуальність. Він говорив: «Будь-яка людська індивідуальність є ідея, що вкорінюється в явищі. У деяких випадках, це до того яскраво кидається у вічі, точно ідея лише потім прийняла форму індивіда, щоб у ній зробити своє одкровення». Гумбольдт вважав, що в індивідуальності криється таємниця будь-якого існування і першим висловив думку про необхідність різноманітності. Вільгельм писав свої роботи про діяльність держави в кінці 18-го століття, коли державний початок був дуже сильним. Держава, за Гумбольдтом, повинна обмежуватися винятково встановленням зовнішньої! внутрішньої безпеки. Будь-яке сприяння добробуту громадян з боку держави неможливе без втручання його у всі галузі людського життя. А подібне втручання, як боявся Гумбольдт, обмежить особисту свободу, і перешкодить своєрідному розвитку індивідуума. Вищу мету, яка повинна визначати межі діяльності держави, Вільгельм бачив в універсальному розвитку індивідуальності. Йоган ФоідоіхГербарт- німецький філософ, психолог і педагог. Він був прихильником асоціативної психології. Народився в сім'ї чиновника-юриста. Здобув університетську освіту. Працював на посаді професора в Геттінгенськомута Кенінгсбергзькому університетах, де читав лекції з філософії, психології і педагогіки. Педагогічні ідеї Гербарта отримали розвиток у його творах "Загальна педагогіка, виведена з мети виховання", "Нариси лекцій з педагогіки" й ін. Він вважав, що все психічне життя людини складається з "реалів", основою яких є уява. Встановлював обмежені можливості ("поріг") у розумовому розвитку людини і пізнанні нею світу, оскільки весь процес психічної діяльності зводив до механічних комбінованих видозмін уяви. Герберт виступав за наукову самостійність педагогіки. Він критикував тих, хто будував педагогіку лише з досвіду, а також і тих, хто виводив її з філософських систем. Вважаючи, що для успішної педагогічної роботи необхідно попередньо оволодіти педагогічною теорією, Гербарт розробив систему педагогічної науки на основі психології і етики. У справі виховання Гербарт ставить перед школою цілі: можливі - підготовка майбутніх дорослих людей у галузі певної спеціальності, і необхідні - підготовка їх до роботи в будь-якій галузі діяльності. У цілому треба прагнути до виховання "доброчесної" людини. Загальна мета виховання, за Гербартом, повинна полягати у досягненні гармонії волі з етичними ідеями і в розвитку багатостороннього інтересу. Процес виховання він ділить на три складові: керування дітьми, виховуюче навчання і моральне виховання. Систему керування дітьми Гербарт ґрунтував на власній ідеї про те, що дитині природно притаманна "дика пустотливість", тому вона порушує встановлені у школі порядки, проявляє недисциплінованість. Щоб забезпечити виховання і навчання, треба приборкати цю "дикість''. Гербарт пропонував у системі керування такі засоби, як погроза, нагляд, наказ, заборона, фізичні покарання, як допоміжні засоби -авторитет і любов вихователя. Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння "найвищому духові"). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три - гуманітарних дисциплін. У другій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів. На першому ступені (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом з широким використанням наочності; на другому ступені (асоціація) у процесі вільної бесіди відбувається встановлення зв'язків нових уявлень з попередніми; третій ступінь (система) характеризується зв'язним викладенням нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів; на четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практиці. Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи). Ставлячи вище за все розвиток уявлень і формального мислення в учнів, Гербарт відводив головне місце у навчальному плані вивченню древніх мов і математики, які, на його думку, найкраще дисциплінують розум. Меншого значення надавав предметам природничого циклу. Він вважав, що дитина у своєму розвитку повторює шлях, пройдений людством, тому дитині ближче і більш зрозуміле життя древніх народів, ніж сучасників. У зв'язку з цим пропонував до 14 років вивчати передусім мову, літературу й історію античного світу, математику і географію. Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п'яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення "внутрішнього розладу"), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення "внутрішньої гармонії"), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв'язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми. Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились у другій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям- гербертіанство.

Фрідріх-Адольф-Віпьгельм Дістервег (1790-1866) народився в місті Зігені (Німеччина) в сім'ї чиновника-юриста. Вчився в середній латинській школі, де панував дух муштри і зубріння. У 1808 році вступив до Герборнського університету/ потім вчився в Тюбінгенському університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора філософських наук. У студентські роки захоплювався не лише філософією, а й історією, математикою. Закінчивши університет, працював викладачем (фізики і математики в середніх школах Франкфурта-на-Майні і Ельберфельда. У 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи Дістервега. Він викладає там математику, педагогіку, німецьку мову, працює вчителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створює курси для удосконалення учителів і видає цікавий журнал "Рейнські листки для виховання і навчання". Дістервег редагував Його сорок років і помістив в ньому понад 400 статей. З 1832 році він керував Берлінською учительською семінарією, яку перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20 підручників для народної школи і кілька методичних керівництв. В 1835 році вийшла його двотомна праця "Керівництво до освіти німецьких учителів" (1 том був присвячений загальним питанням дидактики, 2 містив методики викладання окремих предметів). Книга набула широкої популярності. В 1832-1841 рр. він створив у Берліні 4 учительських товариства, а в 1848 році був обраний головою "Загальної німецької вчительської спілки". Того ж року разом з прогресивними депутатами прусських національних зборів підписав "Записку 23", в якій засуджував конфесійні школи і ставив вимоги створення єдиної школи для всіх дітей націй. У 1847 році Дістервег був усунутий з посади директора семінарії за таке вільнодумство, а в 1850 р. звільнений у відставку, але він не припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видав журнал "Педагогічний щорічник".У 1854 році були видані реакційні "Правила про викладання в учительській семінарії і в початковій школі, які відкинули школу далеко назад. Дістервег вів боротьбу проти них у пресі, в палаті депутатів, куди був вибраний учительством в 1858 році. Боротьба Дістервега проти "Правил" мала великий вплив на учительство і громадську думку. Дістервег продовжував свою діяльність до кінця свого життя, він помер у 1866 році. Метою виховання Дістервег вважав підготовку гуманних і свідомих людей. Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має бути головним завданням виховання дітей і молоді. Основними принципами виховання Дістервег вважав: природовіповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Під природовідповідністю він розумів здійснення виховання відповідно з природним ходом розвитку дитини, враховуючи її вікові та психологічні особливості. Як і Песталоцці, Дістервег вважав, що людина має природні задатки, яким характерне прагнення до розвитку. Завдання виховання -збудити задатки, щоб вони могли самодіяльне розвиватись. Суть принципу культуровідповідності полягає в тому, щоб у процесі виховання дітей, що відбувається в умовах певного часу, місця та розпитку культури, передавати молодому поколінню досягнення культури даної історичної епохи. Самодіяльність, під якою Дістервег розумів активність, ініціативу, вважав важливою рисою особистості. В розвитку дитячої самодіяльності він бачив і кінцеву мету і неодмінну умову всякої освіти. А положення про те, що "розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльне все охопити, засвоїти і переробити", є актуальним і в наші дні. - Найголовніша мета виховання, на думку Дістервега, полягає в тому, щоб розвинути в підростаючого покоління "самодіяльність в служінні істині, красоті і добру". Головне завдання навчання, за Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати означає збуджувати розумову активність учнів - таке головне положення його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи дидактичних правил. Він був прихильником розвивального і виховального навчання. Ці засади сформульовані ним у 33 правилах ("від близького до далекого", "від простого до складного", "від більш легкого до більш тяжкого", "від відомого до невідомого"). Цим правилам, сформульованим Коменським, Дістервег дає психологічне обґрунтування і застерігає вчителів від їх формального використання. Неодмінною умовою успішного засвоєння навчального матеріалу він вважає доступність його для учнів. "Нічого не учи передчасно". А щоб знання були міцними, Дістервег радить учителю турбуватись про те, щоб учні не забували вивченого матеріалу: "Учити й забувати - означає руйнувати пам'ять". Він вимагав, щоб учителі боролись за високу культуру мови. Говорячи про необхідність розумової активності учнів у процесі навчання, Дістервег зауважує, що поганий учитель підносить істину, а хороший учить її знаходити. Потрібно виховувати у кожного учня глибоке переконання в тому, що ніхто інший не може про нього думати, що він повинен сам всього досягти. Прагнення осмислити матеріал повинно стати внутрішньою потребою учнів. Справжній учитель прагне розкрити і розвинути духовні сили своїх учнів. Це - стрижень всієї книги Дістервега "Керівництво освіти німецьких учителів". Аналізуючи розвиток дітей, Дістервег накреслив три ступені його ступінь відчуття (чуттєве пізнання), коли духовна діяльність» пов'язана із зовнішнім збудженням; ступінь раціонального пізнання (мислення, його розвиток, творча уява); ступінь самодіяльності (творчості). Серед методів навчання він реалізовував ті, які збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення їх до них в процесі живої бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами відтворюється в головних рисах процес дослідження, показується, як, яким шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином наука подається не прямо в своїх сучасних результатах, а як "живий процес мислення". Успішне навчання, підкреслював Дістервег, носить виховуючий характер. Загалом вся педагогіка Дістервега спрямована на піднесення морального рівня, загальної, спеціально-наукової і педагогічної культури учителів. За цим вченим, священний обов'язок ножного вчителя - цс постійна праця над собою, над своєю освітою, бо він лише до тих пір сприятиме освіті інших, поки продовжує працювати над своєю освітою.

Міні-модуль 1.6. Реформаторська педагогіка кінця 19 - початку 20

століття