2.Виникнення,становлення та організація навчання у перших вищих школах,які функціонували в епоху еллінізму та розквіту Римської імперії.

Елліністичний період, або Еллінізм — етап в історії країн Східного Середземномор'я з часу походів Александра Македонського (334-323 до н. е.) до завоювання цих країн Римом, що завершився 30 до н. е. підпорядкуванням Єгипту. Термін «еллінізм» введений в історіографію в 30-х роках 19 століття німецьким істориком І. Г. Дройзеном. Історики різних напрямків трактують його по-різному. Одні висувають на перший план взаємовплив грецької та місцевих, переважно східних, культур, розширюючи іноді хронологічні рамки етапу еллінізму до початку Середньовіччя. Інші акцентують увагу на взаємодії соціально-політичних структур, підкреслюють провідну роль греко-македонян, модернізують економічні відносини.

Римська або Ромбйська імперія (лат. Ітрегіит Котапит) — державне, військово-політичне утворення, яке зародилося на основі міста-держави Риму близько 27 р. до н. е. і виросло до всесвітньої імперії, щоб потім пережити період розпаду бл. 475 року н. е., змінити форми свого існування, пережити втрату значної частини своїх земель і юридично проіснувати аж до початку XIX ст., коли імперія формально була розпущена. Імперія відіграла важливу роль в житті людства, особливо населення Європи. Освіта епохи еллінізму. Період з IV ст. до н. е. (з часу походів О. Македонського) до і ст. н. е. у грецькій історії називають епохою еллінізму. У цей час грецька культура широко поширилася на величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та печатками природознавства, що здавна розвивалися У Древньому Сході. Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка мала до 700 тис. рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад, звіринець.

Система шкіл в епоху еллінізму нагадувала афінську. Але шкільна справа усуспільнюється: школи Із приватних поступово перетворюються у державні. Порушується гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнало занепаду. В освіті поступово вирізняється коло навчальних дисциплін, котрі стають основою її змісту: граматика, діалектика, риторика, а також арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вони пізніше будуть оформлені у "сім вільних мистецтв", які стануть основою змісту підвищеної (середньої) освіти для всього європейського середньовіччя.

3. Вимоги вчителя,які були сформовані Квінтіліаном.

Історія Стародавнього Риму ділиться на два відмінних один від одного періоди: республіканський період (VI-І ст. до н. е.); період Римської імперії (30 р. до н. е.-476 р. н. е.). Римське виховання на всіх етапах переслідує, перш за все, практичні цілі. Діти з простих сімей отримували практичну трудову підготовку, а дітей привілейованих громадян готували до активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині, державі. На відміну від грецького виховання в освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце і для бідного, але вільного населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи. У Римі школи набувають значного поширення у другій половині республіканської епохи (ІІ-І ст. до н. е.). Всі вони були спочатку приватними та платними і тільки в епоху імперії поступово перетворились на державні. Елементарні (початкові) школи існували ще у III ст. до н. е. Вони обслуговували вільнонароджене з середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати і рахунку. Методика навчання була такою ж як і в афінських музичних школах. У ці школи допускалися і дівчатка. Заможні римляни надавали перевагу домашньому початковому навчанню своїх дітей. У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного населення. Сюди поступали хлопчики 12-річного віку, які отримали попередню домашню підготовку, і вчились тут до 16 років. Це були школи підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гімнасії. У них вивчали грецьку і латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію. За часів імперії вигляд граматичних шкіл зберігається. Важливе досягнення у цьому відношенні пов'язане з розвитком жіночої освіти: у І - ІІ ст. поряд з чоловічими граматичними школами виникають і жіночі, що для історії педагогіки було новим. У другій половині республіканської епохи (ІІ-І ст. до н. е.) виникають риторичні школи, які були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із найбільш заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за досить високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у великому об'ємі філософію, риторику, правознавство, давалися деякі відомості з математики, астрономії, музики. Отже, у римських школах всіх типів з обов'язкового переліку повністю виключене фізичне виховання і майже відсутня музика. В останні роки імператорського періоду занепадає римська культура і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє красномовство, падає моральність тощо. У кінці Римської імперії, коли християнство стає панівною релігією, на посади вчителів все більше попадають представники християнського духовенства. Навчально-виховна робота набуває поступово релігійного характеру. Оскільки християнська церква не підтримувала освітньо-виховних ідеалів античності, то до кінця епохи древнього світу (IV - V ст.) значно знизився той рівень освіченості, який було досягнуто у стародавніх Греції і Римі. Древньоримська теоретична педагогіка представлена передусім Квінтіліаном. Марк Фабій Квінтіліан (42-118 рр.) - видатний римський педагог. Протягом 20 років утримував відкриту ним риторичну школу, яка стала першою державною риторичною школою у Римі. Квінтіліан - основоположник педагогічної літератури. Він написав перший в історії трактат з педагогіки, який називається "Про виховання оратора". Тут вперше дається закінчена система педагогічних (здебільшого дидактичних) вказівок. Настанови Квінтіліана мають загальнопедагогічний характер, хоч він і говорить про підготовку майбутнього оратора. Кінцеву мету виховання Квінтіліан вбачає у підготовці високоосвіченого оратора: кожна вільна людина повинна вести активне громадське життя, а це можливо тільки за умови оволодіння ораторським мистецтвом. За його вченням будь-яка повноправна людина наділена від природи певними даруваннями. Тупих дітей немає, мова може йти лише про кращі чи гірші дарування. Тому за умови щасливого поєднання природних дарувань і виховання майже кожний може стати оратором. При цьому визначальну роль педагог надає вихованню. Квінтіліан був прихильником суспільного шкільного виховання дітей. Квінтіліан робить ряд цінних вказівок і щодо сімейного виховання. Особливо наголошував, щоб батьки і всі особи, які оточують дитину, були високоморальними і розмовляли з нею чистою класичною без місцевих діалектів мовою, адже майбутньому оратору необхідно гарно розмовляти. Він висуває ряд важливих дидактичних вимог. Насамперед це такі як одночасне вивчення кількох навчальних предметів при певному їх чергуванні між собою, поєднання заучування і осмислення матеріалу, врахування індивідуальних можливостей учнів, необхідність радісного навчання тощо. Щодо вивчення грамоти Квінтіліан робить спробу удосконалити буквоскладальний метод, пропонуючи здійснювати одночасне засвоєння зовнішнього вигляду і назв букв, підкреслюючи при цьому значення наочних прийомів.Квінтіліан вперше в історії педагогіки формулює ряд вимог до вчителя. Найважливіші з них такі: вчитель повинен любити дітей, бути для них хорошим прикладом у всьому, розмовляти чистою і грамотною мовою, бути освіченим. Для роботи у школі підвищеного типу вчитель обов'язково повинен попередньо працювати певний час в елементарній школі.