1.1 Порядок і правила оформлення звіту з практичного заняття
Практичні роботи оформляються в зошиті і мають однакову структуру:
номер практичної роботи;
тема;
мета;
відповіді на контрольні запитання;
задача (записується умова й дані до задачі, варіант рішення);
висновок.
1.2 Порядок звітності з практичного заняття
Студенти, що були відсутні на практичному занятті, виконують завдання практичного заняття самостійно, одержуючи, за необхідності, консультацію у викладача.
Не зарахований звіт з практичного заняття має бути виправлений і повторно перевірений викладачем.
Усі зауваження викладача у звіті з практичного заняття мають бути виправлені до заліку.
Усі звіти практичних занять, перевірені й підписані викладачем, мають бути здані викладачу на заліку.
Без виконання завдань практичних занять і пред’явлення звіту на заліку студент до заліку не допускається.
1.3 Критерії оцінювання знань і умінь студентів
Підсумковою формою контролю знань студентів із курсу «Інтелектуальна власність» є залік.
Визначення ступеня засвоєння навчального матеріалу проводиться відповідно до поданих критеріїв оцінювання:
«Зараховано» – автоматично – коли студент має поточні оцінки не нижче «добре», був присутній і занотував усі питання лекції, захистив і оформив своєчасно всі практичні роботи, передбачені програмою, а також дав письмові відповіді на запитання для самостійної роботи.
«Зараховано» – коли студент має поточні оцінки не нижче «задовільно», письмово оформив усі пропущені лекції, відробив і захистив усі практичні заняття, а також відповів на запитання заліку не нижче ніж на «задовільно».
«Не зараховано» – коли із проміжного контролю знань є хоча б одна оцінка «не задовільно». Студентом не відроблена і не захищена хоча б одна практична робота, не оформлені письмово пропущені лекції, тобто при невиконанні будь-якої вимоги п.2.
При оцінці знань, крім повноти розкриття питання, враховується: логічність мислення та його послідовність, культура мови, емоційність і твердість переконання, посилання на додаткові літературні джерела, використання технічних засобів для підготовки матеріалу, творчий аналіз і висновки з опрацьованої теми тощо.
Якість засвоєння усіх дисциплін (незалежно від форми підсумкого контролю) оцінюється у балах відповідно до модульно-рейтингової системи, прийнятої в Університеті, та за шкалою ЕСТS. Співвідношення оцінок наведене у таблиці:
За шкалою ECTS |
За національною шкалою |
За шкалою навчального закладу |
A |
Відмінно |
90 – 100 |
B |
Добре |
82 – 89 |
C |
Добре |
74 - 81 |
D |
Задовільно |
64 – 73 |
E |
Задовільно |
60 - 63 |
FX |
Незадовільно з можливістю повторного складання |
35 – 59 |
F |
Незадовільно з обов’язковим повторним курсом |
0 – 34 |
А – «Відмінно» – 90 – 100. Відповідь побудована на рівні самостійного творчого мислення на основі ґрунтовного знання проблеми, що висвітлюється, основних понять і категорій, розуміння закономірностей протікання процесів, грамотне, логічно-послідовне викладення матеріалу, уміння пов’язувати його з сучасними досягненнями науки, робити узагальнення та висновки. Студент показує всебічні, систематичні і глибокі знання навчально-програмного матеріалу з дисципліни; у відповіді студента відображені об’єктивність викладу матеріалу, логіка, послідовність, повнота інформації, точність, лаконічність, використання прийомів новизни; студент показує глибокі знання при розв’язуванні задач; проявляє творчість і активність на практичних заняттях.
ВС – «Добре» – 74 – 89. Правильна відповідь, побудована на рівні самостійного мислення з елементами творчого пошуку, розуміння студентом основних закономірностей викладення навчального матеріалу. Допускаються окремі незначні помилки та неточності у висвітленні неосновних аспектів проблеми. Студент показує повне знання навчально-програмного матеріалу, дає відповіді на поставлені запитання. Проте студент не зовсім уміє практично застосовувати свої знання, допускає помилки при розв’язуванні задач.
DE – «Задовільно» – 60 – 73. У цілому правильна відповідь на рівні репродуктивного мислення. Допускаються недостатньо правильні формулювання, окремі незначні помилки у висвітленні основних аспектів проблеми, незнання студентом другорядних понять і категорій. Студент показує знання навчально-програмного матеріалу, які потрібні для роботи за майбутнім фахом, але допускає значні помилки при розв’язуванні задач.
FX – «Незадовільно з можливістю повторного складання» – 35 – 59. Неправильна відповідь на питання. Допущені значні помилки, що мають принципове значення в оцінці та розумінні явищ і фактів. Студент показує низький рівень знань навчально-програмного матеріалу, допускає принципові помилки при розв’язуванні задач, не може самостійно орієнтуватись при вирішенні фахових завдань.
F – «Незадовільно з обов’язковим повторенням курсу» – 1 – 34. Незнання більшості понять і положень дисципліни. Неспроможність студента аналізувати матеріал, робити узагальнення та висновки, неправильна відповідь на питання.
Розділ ІІ
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ РОБІТ
ІЗ ДИСЦИПЛІНИ
Практична робота №1
ПРАВОВА ПОВЕДІНКА І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Мета роботи – ознайомитись із поняттям правової поведінки та видами юридичної відповідальності.
План заняття:
1. Ознайомитися із теоретичною частиною.
2. Виконати практичну частину.
ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
Правові відносини.
Правова поведінка.
Правопорушення: поняття, причини і види.
Юридична відповідальність поняття і ознаки.
Види юридичної відповідальності.
1. Правові відносини
У будь-якому суспільстві існують різноманітні відносини між окремими особами, між особами та різними органами та організаціями. Всі вони до певної міри упорядковані, організовані за допомогою етичних, релігійних, інших соціальних норм.
Значна частина з них регулюється нормами права. Такі відносини існують в усіх сферах життя суспільства, і у цілому створюють в ньому правопорядок, надають стабільного і цілеспрямованого характеру. Ці відносини називають правовідносинами. Існує певна кількість визначень поняття «правовідносини». Найбільш поширене визначення, відповідно до якого правовідносини розуміють як урегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що охороняються і гарантуються державою.
При цьому відносини, що регулюються, не втрачають свого фактичного змісту (економічного, політичного, сімейного, майнового тощо), а лише видозмінюються, набуваючи нової додаткової якості. Держава не може за допомогою правових засобів довільно змінювати первинний характер тих чи інших відносин, а тим більше створювати нові. Вона за допомогою законів може лише прискорювати розвиток відповідних відносин, враховувати тенденції, давати простір для прояву позитивних начал і, навпаки, стримувати негативні й застарілі зв'язки і процеси. Право – це регулятор і стабілізатор суспільних відносин. Сучасні ринкові відносини в Україні формуються не тому, що одного разу були прийняті відповідні норми права, а тому, що вони проявилися у реальному житті. І тільки потім приймаються відповідні акти, які легалізують відповідні зміни, форми, прискорюють їх розвиток. Проте існують правовідносини, які виникають тільки як правові і у іншій якості існувати не можуть. Наприклад, конституційні, адміністративні, процесуальні, кримінальні тощо.
Правовідносини – наслідок дії права як соціального і державного інституту. У додержавному (родовому) суспільстві правовідносин не було, оскільки не було права. Це означає, що правовідносини не можуть існувати поза правом, окремо від нього. Саме цей зв'язок з правом, урегульованість тих чи інших відносин правом і дає підстави називати їх правовими. Неможливий такий стан речей, щоб правові відносини існували незалежно від юридичних норм.
Право регулює далеко не всі, а лише найбільш принципові відносини, що мають суттєве значення для інтересів держави, нормальної життєдіяльності людей. Це, перш за все, відносини власності, влади і управління, соціально-економічного устрою, прав і обов'язків громадян, забезпечення порядку, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо. Інші або не регулюються правом взагалі (сфери моралі, дружби, звичаїв, традицій), або регулюються лише частково (наприклад, у сім'ї, крім матеріальних, існують суто особисті стосунки між подружжям, між батьками і дітьми, що знаходяться поза правом).
З цієї точки зору всі суспільні відносини можна поділити на три групи:
1) ті, що регулюються правом і, отже, є правовими відносинами;
2) ті, що не регулюються правом і, отже, не мають юридичної форми;
3) ті, що регулюються частково.
Наведене вище дозволяє зробити висновок, що будь-які правові відносини є суспільними відносинами, але не всі суспільні відносини є правовими. Проте межі дії права не є абсолютними, визначеними назавжди. Умови змінюються, і те, що у один проміжок часу регламентувалося законом, у інший період перестає бути його об'єктом.
Серед ознак і особливостей правовідносин слід назвати наступні:
По-перше, правовідносини являють собою особливий різновид суспільних відносин. Опосередковуючи економічні, політичні, соціальні та інші суспільні відносини, правовідносини слугують юридичною формою взаємодії між учасниками цих відносин. При цьому, врегульовані нормами права економічні, політичні та інші суспільні відносини не втрачають свою природу і характер, не втрачають свої якості та особливості. Вони лише набувають новий вид (різновид), нову форму – форму правовідносин.
По-друге, правові відносини формуються на основі правових норм, в яких відображається і закріплюється державна воля. Багато суспільних відносин регламентується за допомогою норм, що містяться у звичаях, традиціях, актах різних громадських організацій, однак характер і форму правовідносин вони можуть набути тільки у зв'язку з їх урегулюванням нормами права. Це стосується всіх без виключення суспільних відносин – сімейних, трудових, майнових, особистих – незалежно від їх природи, сфери виникнення і способу існування.
По-третє, правовідносини являють собою такий вид суспільних відносин, який складається в результаті свідомих дій їх учасників. На відміну від економічних, а точніше, виробничих відносин, що складають базис суспільства і виникають незалежно від волі і свідомості людей, правові відносини є свідомими, мають вольовий характер.
По-четверте, правові відносини являють собою багаточисельні і різноманітні зв'язки їх учасників, що здійснюються за допомогою покладених на них обов'язків. Разом із сукупністю реальних дій, спрямованих на їх використання і здійснення, вони складають зміст правовідносин.
По-п'яте, реалізація правовідносин гарантується можливістю державного примусу. При цьому, переважно, вимоги норм права і зміст правовідносин, що виникають на їх підставі, спираються на добровільну і свідому поведінку їх учасників. Однак державний примус у випадку порушення правових приписів ніколи при цьому не виключається.
Зміст правовідносин – це сукупність суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників даних правовідносин.
При цьому під суб'єктивним правом слід розуміти надану і охоронювану державою міру (межу) можливої (дозволеної) поведінки особи із задоволення своїх законних інтересів, передбачених об'єктивним правом.
Юридичний обов'язок являє собою передбачену законом необхідність певної поведінки однієї особи – суб'єкта правовідносин в інтересах іншої особи, що має відповідне право, а також виступає як особливий, передбачений законом вид поведінки однієї, зобов'язаної особи стосовно іншої особи, що має відповідні права.
Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.
Таким чином, залежно від характеру норм права і їх змісту зобов'язаній особі в одних випадках належить здійснювати певні, передбачені нормою права дії на користь управленої особи, в інших випадках – утриматися від вчинення заборонених нормами права дій.
Суб'єктивні юридичні обов'язки, як і суб'єктивні права, суворо персонофіковані. Вони адресовані не абстрактній особі чи особам, а покладаються на конкретного учасника чи учасників цілком визначених, конкретних правовідносин.
До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб'єкти; 2) об'єкт; 3) суб'єктивне право; 4) юридичний обов'язок.
Суб’єктами правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені й нести юридичну відповідальність за свої дії.
Правоздатність – це здатність суб’єкта бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Дієздатність – це здатність суб’єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки.
Деліктоздатність – це здатність суб’єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.
Об’єкти правовідносин – це реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.
Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини – один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об'єднань.
Норми права і правовідносини органічно взаємопов'язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок – перша передує другому.
Зв'язок норми права і правовідносин виражений у наступному:
1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб'єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини – такі відносини офіційна влада не буде охороняти.
2. Правовідносини – форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини – це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.
3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.
4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції – на права і обов'язки їх суб'єктів, у санкції – на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.
Правовідносини, маючи певні родові ознаки у той же час поділяються на види. Існують різні критерії класифікації правовідносин. Одним з найбільш простих і найбільш розповсюджених критеріїв є класифікація правовідносин залежно від галузевої приналежності норм, на основі яких вони виникають, змінюються чи припиняються.
Використовуючи даний критерій всі правовідносини можна поділити на адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, трудові тощо. Широко розповсюджена класифікація правовідносин залежно від кількості сторін і характеру поділу прав і обов'язків між ними. Згідно з цим критерієм розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правовідносини.
Основна характерна особливість односторонніх правовідносин полягає у тому, що кожна із двох сторін має стосовно іншої чи тільки права, чи тільки обов'язки. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншої – лише обов'язок (передати подарунок).
Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'язків. Прикладом може слугувати договір підряду, купівлі-продажу.
Особливістю багатосторонніх правовідносин є участь у них трьох чи більше сторін і наявність у кожної з них прав і обов'язків стосовно одна до одної. У таких правовідносинах кожному суб'єктивному праву однієї сторони відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок іншої. Прикладом багатосторонніх правовідносин може виступати будь-яка цивільно-правова угода, у якій, крім двох основних сторін, бере участь третя сторона – посередник.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення чи припинення правовідносин.
Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками – правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву – позитивні й негативні; за характером дії –одноразової чи неперервної дії.
За волевиявленням юридичні факти поділяються на дії та події. Юридичні дії (бездіяльність) – це такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.
Юридичні дії поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти – таку юридичну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків, та юридичні вчинки – такі дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків.
Неправомірні юридичні дії – це правові аномалії, зловживання правом, які згідно закону можуть стати правопорушенням, а також такі, які не є правопорушенням. До правопорушень відносять злочини й різні проступки.
До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв’язує виникнення чи припинення правовідносин.
Висновок: Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, можна аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.