2. Класифікація господарських договорів
Численні господарські договори мають як загальні властивості, так і визначені розбіжності, які дозволяють відрізняти їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі договорів, прийнято здійснювати їх поділ на окремі види. Поділ договорів на окремі види має не лише теоретичне, але і важливе практичне значення. Це дозволяє учасникам господарського обороту досить легко використовувати в своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що в найбільшій мірі відповідає їх потребам.
1. Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками договори розділяються на і односторонні, двосторонні та багатосторонні.
Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед іншою стороною здійснити певні дії або утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. До односторонніх відносяться договори доручення, дарування, позики.
Договір є двостороннім, якщо правами і обов'язками наділено дві сторони договору (договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового найму, страхування тощо).
До договорів, які укладаються більш ніж двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір. Права і обов'язки за угодою виникають у всіх її учасників одночасно. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатосторонніх угодах волевиявлення збігаються за змістом (всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язалися внести однакову грошову суму і в рівному об'ємі виконувати всі роботи), проте для багатосторонньої угоди ця ознака не є необхідною, тому що сторони її можуть передбачити й різні види участі.
2. За співвідношенням прав і обов'язків, які виникають з угоди сторін вони поділяються на платні і безоплатні.
Платною називається угода, в якій майновій дії однієї сторони (передача грошей або майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Платними можуть бути лише двосторонні угоди, оскільки односторонні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися у передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом або угодою сторін, випливає з сутності угод. Так, операція купівлі-продажу, постачання тощо за своєю сутністю завжди платна, а договір дарування, безкоштовного користування майном, навпаки – завжди безкоштовний.
У безоплатних угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не має права вимагати зустрічної майнової дії. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безкоштовне користування майном, за договором зберігання, за договором доручення, за договором позики тощо.
Платність або безоплатність операцій визначена законом або може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позики. У договорі або дорученні зберігання сторони своєю угодою встановлюють його платність або безоплатність.
3. Залежно від моменту, з якої угода вважаються укладеною, вони поділяються на консенсуальні, реальні і формальні.
Консенсуальна операція вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди і в її сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, для укладення договору купівлі-продажу необхідно, аби сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, аби волевиявлення було виражене в певній формі, то угода вважається укладеною лише при дотриманні такої форми.
Для реальної угоди сторони повинні досягти угоди за всіма істотними умовами і передачею речі однією стороною інший. До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування. Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає лише після досягнення угоди з позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реальної угоди є договір зберігання, тому що права і обов'язки у зберігача виникають з моменту передачі йому на збереження певної речі.
Формальними називаються договори, для укладення яких потрібне оформлення відповідної встановленої законом форми: письмовою або нотаріальної (наприклад, оренда, дарування). Як консенсуальний, так і реальний договір може бути формальним.
4. Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків необхідно розрізняти договори остаточні і попередні.
Остаточний договір наділяє сторони правами і обов'язками, направленими на досягнення цілей, і визначає всі умови договору.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язалися в певний термін укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 182 ХК, ст. 635 ГК).
Істотні умови основного договору, які не встановлені попереднім договором, узгоджуються в порядку, встановленому сторонами в попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений законодавством. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі. Попередній договір повинен містити умови, які дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору, зокрема, термін, в який сторони зобов'язалися укласти основний договір. Якщо такий термін в попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає укладенню протягом року з моменту укладення попереднього договору. Якщо у відмічений вище термін основний договір не буде укладений і жодна із сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір, попередній договір припиняє свою дію.
Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри. У них лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому у договірні відносини. Проте сама угода про наміри не породжує прав і обов'язків сторін, якщо в ньому не встановлене інше.
5. Залежно від підстави укладення всі договори розділяються на вільні і обов'язкові.
Вільні – це договори, укладення яких цілком залежить від розсуду сторін.
Укладення обов'язкових договорів є обов'язковим для однієї або обох сторін.
Більшість договорів носять вільний характер. Вони укладаються за бажанням сторін, що відповідає потребам розвитку ринкової економіки. Проте в умовах економічно розвиненого суспільства зустрічаються і обов'язкові договори. Обов'язок укладення договір може випливати з нормативного акту. Наприклад, через пряму вказівку закону банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунку з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок.
Серед обов'язкових договорів особливе значення мають публічні договори. Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Умови публічного договору є однаковими для всіх споживачів, окрім тих, кому згідно із законом надані відповідні пільги.
Природа публічного договору допускає накладення на комерційну організацію, яка бере участь в нім, 3-х заборон, встановлених ст. 633 ЦК:
– підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлене законом;
– підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг);
– у разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він повинен відшкодувати збитки, нанесені споживачеві такою відмовою.
У відносинах за публічним договором (роздрібна купівля-продаж, енергопостачання, прокат, побутовий і будівельний підряд, банківський вклад, страхування, зберігання тощо) за участю громадян, окрім загальних положень і норм про договори відповідного виду застосовуються закони про захист прав споживачів і прийняті відповідно до них інші правові акти України.
6. Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони поділяються на укладені на користь їх учасників і укладені на користь третіх осіб.
Як правило, договори укладаються на користь їх учасників і право вимагати виконання таких договорів належить лише їх учасникам. У той же час, зустрічаються і договори на користь осіб, які не приймали участі в їх укладення, але мають право вимагати їх виконання.
Згідно ст. 636 ЦК договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій борг на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлене договором або законом або не випливає з суті договору. З моменту виявлення третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлене договором або законом.
Договором на користь третьої особи є, наприклад договір перевезення вантажу. У ньому третя особа – вантажоодержувач. Його право вимоги до перевізника в одних випадках (при повній втраті вантажу) не виключає заяви такої ж вимоги з боку вантажовідправника, який уклав договір, а в інших (прострочення доставки) – виключають його.
7. Залежно від способу укладення поділяють на взаємоузгоджені і договори приєднання.
При укладенні взаємоузгоджених договорів їх умови встановлюються всіма сторонами, які беруть участь в договорі.
При укладення договору приєднання їх умови встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, і він може бути поміщений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.