Тема 3. Власність та її економічна роль
1. Власність в системі економічних відносин. Еволюція форм власності
2. Об'єкти, суб'єкти і типи та форми відносин власності
3. Роздержавлення і приватизація як методи реформування відносин власності в Україні
1. Власність в системі економічних відносин. Еволюція форм власності.
Власність - основне природне право людини, дароване природою. Влада не може її дозволяти або не дозволяти. Вона може її лише регулювати, обмежувати або заохочувати.
Власність, право власності, відносини власності - фундаментальні категорії для кожної держави, міста, населеного пункту, для кожної сім'ї та людини.
Власність відіграє важливу роль у економічному житті:
• впорядковує економічну взаємодію в суспільстві, є важливим елементом економічної організації, встановлює право власності на ресурси, кінцеві товари, доходи;
• створює за певних умов конкурентну зацікавленість в ефективному використанні обмежених економічних ресурсів;
• виділяє конкретний економічний інтерес, дозволяє персоніфікувати відповідальність за конкретні економічні об'єкти. Разом з тим, сама по собі власність не гарантує ефективного їх використання;
• приватна власність на капітал, вироблений продукт, підприємницький доход і його державний захист є однією з умов вільного підприємництва;
• створює економічну захищеність людини, сім'ї, підприємства, є стимулом діяльності.
Основними функціями відносин власності є:
• визначення цільової спрямованості виробництва, характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів;
• формування суспільної форми праці;
• реалізація і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів;
• визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.
Від власності залежить положення певних груп, класів, верств населення у суспільстві, можливості їхнього доступу до використання засобів виробництва. Існуючі форми власності складають економічну основу суспільства, формують його економічну систему. Відносини власності, будучи суттю соціально-економічних відносин, визначають їх природу на всіх фазах суспільного відтворення. Власність характеризує інтереси, суперечності, потреби, зумовлює конкуренцію, сама є особливою рушійною силою економічного зростання.
Нарешті, відносини власності служать основою відносин у системі ринку. Все це свідчить, що власність вирішальною мірою зумовлює соціально-економічну природу суспільства та його прогрес, найповніше характеризує спосіб життя людей в цілому.
Майно, яке нікому не належить, не є власністю. Людина, що не має на нього права, не є власником. Коли з'являється право володіння об'єктом, з'являється і власник, і суспільні відносини, що звуться власністю.
Таким чином, власність є:
• центральною проблемою суспільства;
• фундаментом системи суспільних відносин, перш за все з приводу розподілу та привласнення засобів виробництва та матеріальних благ;
• визначенням місця людини, сім'ї, класів та прошарків, територіальної громади в державі та суспільстві;
• результатом історичного розвитку;
• взаємодією та конкурентною боротьбою.
Україна на початку XXI століття утверджує: власність українського народу на національне багатство і національний доход; різноманітність та рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності, роздержавлення власності і економіки; повну господарську самостійність та свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб; захищеність внутрішнього ринку.
Власність – складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.
Рис. Місце власності в економічній системі.
Також, відносини власності визначають суспільно-політичний устрій, інтереси соціальних груп, можливості інтеграції у світову економічну систему, а на сучасному етапі розвитку суспільного господарства України - сам процес переходу до ринкової економіки.
Найважливіший крок у вивченні власності зробила економічна думка минулого сторіччя. П. Ж. Прудону (1809-1865) належить знаменита фраза: "Власність - це крадіжка". Таке визначення не одержало загального визнання і було піддано ґрунтовній критиці, але в позиції Прудона була дуже цінна деталь - якщо одна особа володіє річчю, то інша особа позбавлена права її мати. Виходить не природа, а суспільні відносини лежать в основі власності. Вони породжують цілу гаму відносин між її учасниками, а також між ними і товариством в особі держави. Соціальна сутність цих відносин і є вираженням, властивих даному товариству економічних відносин власності.
Ще не так давно сама постановка питання про власність, її відносини, можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. В правовій та економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначеній структурі економічної системи суспільства - відносинах власності - можливі лише на революційній основі, методом екстраполяції. Так було під час революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було змінено силою, а приватна власність була знищена. На її основі утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами. Сучасний етап розвитку відносин власності пов'язаний з утвердженням думки, що власність як суспільне явище має еволюційний розвиток, і вирішити всі проблеми, пов'язані з нею, можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини.
Для більш повного уявлення про власність варто визначити те місце, що належить їй у системі суспільних відносин.
Власність як економічна категорія досить складна за своїм змістом, оскільки вона охоплює економічні, юридичні та інші аспекти.
Виділяють економічне і юридичне розуміння власності.
Власність в економічному розумінні - це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва та матеріальних благ.
Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.
Відносини власності - відносини між людьми, пов'язані з майновими правами володіння, розпорядження, управління, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їх використання.
Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів - основа відносин власності. Привласнення вказує, кому належать блага (об'єкти), як вони розподіляються і з якою метою використовуються.
Привласнення - це повна економічна влада суб'єкта над об'єктами і повна відповідальність суб'єкта за результати їх використання.
Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно. Виробництво матеріальних благ є змістом процесу привласнення і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення, оскільки неможливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі. Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл вироблених суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.
Таким чином, власність охоплює весь неперервний процес, який нерозривно пов'язаний з виробництвом, розподілом, обміном та споживанням матеріальних благ та послуг. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.
Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.
Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.
Привласнити можна тільки те, що відчужується. Привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасним моментом відчуження його для іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє", це все одно, що він сказав іншим суб'єктам "це не ваше". Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і цивільній сферах, в життєдіяльності в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємозумовлені аспекти: результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.
Процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.
Отже, економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина - людина".
Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:
відносини з приводу привласнення об’єктів власності;
відносини з приводу економічних форм реалізації об’єктів власності ( тобто одержання від них доходу);
відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.
Економічна власність має кількісну та якісну сторони.
Кількісна сторона - означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об'єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили, предметів споживання, цінних паперів, грошей тощо), в тому числі об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій та ін.). Це матеріально-речовинна власність, фактично - об'єкти власності.
Якісна сторона - виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.
Якісний аспект характеризується сферою виробництва, обміну, розподілу, споживання.
Сфера виробництва - зростання та падіння масштабів виробництва; спрощення структури виробництва; заміна імпорту продукцією власного виробництва.
Сфера обміну - еквівалентність обміну; інфляція; бартер; взаємозаліки; натуралізація виробництва (згортання господарчих зв'язків, кооперації та спеціалізації).
Сфера розподілу - диференціація за галузями і регіонами - розподіл; диференціація доходів за різними групами населення; використання імпортних поставок.
Сфера споживання - платоспроможність та заборгованість населення, підприємств, держави; зміна норм споживання, нормування споживання; зміна структури споживання.
Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і, насамперед, засобів виробництва. Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їх можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб чи допускаючи до власних матеріальних благ, знову-таки, за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яке йому належить. Правові форми реалізації відносин власності, правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, які, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридичне закріплюючи економічний стан їх привласнення. До них, наприклад, належать конституційні (державно-правові) правила про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові і цивільно-правові норми про способи набуття і припинення прав на майно. По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників та інших власників майна. І, по-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності). Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різними галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам. Теоретичним вираженням економічного змісту власності є вся сукупність економічних законів і категорій.
Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.
По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвиток комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.
По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.
Таким чином, власність — це система об'єктивних відносин між людьми з приводу присвоєння засобів та результатів виробництва.
Власність має правовий аспект, виступаючи як юридична категорія.
Власність в юридичному розумінні - це майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних та фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.
Тобто, власність відтворюється системою зв'язків "людина - річ".
Власність має правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.
Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.
Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.
Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями — володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис.).
Рис. Сукупність правочинностей власника
• Право володіння - це фізичне володіння річчю, економічним благом.
При цьому мається на увазі те, що господарське панування над річчю зовсім не вимагає, щоб власник знаходився з нею у безпосередньому контакті. Наприклад, їдучи в тривале відрядження, власник продовжує залишатись власником речей своєї квартири. Тургенєв володів землею в Росії, хоча жив за кордоном. Власник готелю може в ньому ніколи не жити.
• Право користування - це процес фактичного вилучення корисних властивостей з об'єкта власності для задоволення певних потреб (особисте використання речі).
Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Права користування визначаються законом чи іншою правовою підставою (заповіт - залишаю «те то», «тому то»).
Так, швейну машинку можна використовувати для пошиття одягу не тільки своїй сім'ї, але і для пошиття одягу на замовлення за певну плату. Але іноді можна користуватися річчю і не володіючи нею. Наприклад, ательє по прокату музичних інструментів здає їх напрокат, і тим самим користування інструментом відбувається в помешканні ательє, скажімо, у визначенні часи і дні. Те ж і при користуванні ігровими автоматами тощо.
• Право розпорядження (управління) - це прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ.
Дане право реалізується найчастіше шляхом укладання різних угод (купівлі продажу, обміну однієї речі на іншу, дарування тощо).
Не викликає сумнівів, що в тих випадках, коли власник продає свою річ, здає в найом, під заставу, передає у вигляді внеску в господарське товариство або в якості пожертвування в доброчинний фонд, він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридичне кваліфікувати дії власника по відношенню до речі, коли він знищує річ, що стала йому непотрібною, або коли річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в одному акті виробництва або для споживання.
Якщо власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але, якщо право власності припиняється в результаті єдиного разу використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко або спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямована не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб витягти з речі її корисні властивості. Тому в зазначеному прикладі має місце здійснення тільки права користування річчю, а не права розпорядження нею.
Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками.
У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом представником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.
1. Право володіння.
2. Право користування.
3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).
4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).
5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага).
6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).
7. Право на передачу благ у спадок.
8. Право на безстроковість володіння благом.
9. Заборона на використання шкідливим способом.
10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).
11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.
Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально структурний.
Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис. ).
Рис. Еволюція форм власності
Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.
Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.
Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.
Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.
Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.
Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.
Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов’янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов'язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею.
Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.
Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов'янська форми власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.
Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.
У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов'язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби, базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов'язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність — товаровиробників.
Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.
Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.
За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми власності нового способу виробництва.
Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки економічною основою нових відносин власності виступають нові організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва, тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.
В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і суспільства.
Революція настає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і, зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни у формах власності здійснюються з волі політичних уподобань вождів чи партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових принципів розподілу національного продукту. Проте емпірична революційна практика за браком часу об'єктивно не здатна всі ці параметри нової економічної системи органічно взаємо-зв'язати і створити ефективний господарський механізм.
Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині вона виступає активним суб'єктом економічних відносин.
Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об'єктивних потреб продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929—1933 pp., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального панування приватної власності і декретують розвиток різних форм суспільної власності. У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб'єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов'язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об'єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної власності.
Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.
У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.
Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціальне небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.