Історія середніх віків. Семінарські заняття. Семестр і

СЕМІНАР 5. ПРОЦЕС ХРИСТИЯНІЗАЦІЇ ГЕРМАНСЬКИХ НАРОДІВ

1. Боги й вірування германців язичницької доби.

2. Основні шляхи проникнення християнства до германських народів.

3. Прийняття християнства франками в епоху Меровінгів.

4. Прийняття християнства англосаксами й північними германцями-скандинавами.

5. Християнське місіонерство в VІІ – VІІІ ст.

6. Християнізація як одне зі знарядь зовнішньої експансії за Каролінгів.

7. Язичництво й «народне християнство».

8. Держава й церква раннього середньовіччя.

Додаткові джерела

1. Старшая Эдда / Пер. А. Корсуна (любое издание). Стурлусон Снорри. Младшая Эдда/ Пер. О. А. Смирницкой (любое издание).

Література

1. Безрогов В. Г. Ранние монастырские общины Британских островов: Св. Колумба и обитель на острове Иона // Общности и человек в средневековом мире. М.; Саратов, 1992.

2. Гвоздецкая Н. Ю. Бэда: монах, ученый, поэт (около 673—735) // Семь портретов средневековых интеллектуалов. Иваново, 1997.

3. Герген Е. История папства. М., 1996.

4. Глебов А. Г. Англия в раннее средневековье: проблемы культурной истории и внешних связей. Воронеж, 1997.

5. Глебов А. Г. Христианизация англосаксов и ирландское монашество // Шэмрок. Shamrock. Журнал ирландских исследований № 1. Irish studies magazine. № 1. Воронеж, 1997.

6. Глебов А. Г. Англия в раннее средневековье. Воронеж, 1998. Гл. 3

7. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. М., 1981.

8. Даркевич В. П. Народная культура средневековья. М, 1988.

9. Добиаш-Рождестве некая О. А. Духовная культура Западной Европы IV—IX вв. //Дробиаш-Рождественская О. А. Культура западноевропейского сред­невековья. М., 1987.

10. История Европы. М., 1992. Т. 2. Средневековая Европа.

11. История Франции. М., 1972. Т. 1.

12. Лебек С. Происхождение франков. IV—IX вв. М., 1993.

13. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992. Гл. 1, 2, 5.

14. Левандовский А. П. Карл Великий. Через Империю к Европе. М., 1995.

15. Лозинский С. Г. История папства. Изд. 3-е. М., 1986. ,

16. Савело К. Ф. Раннефеодальная Англия. Л., 1977.

17. Средневековая Европа глазами современников и историков / Под ред. А. Л. Ястребицкой. М., 1994. Ч. 1; 1995. Ч. 3.

18. Теис Л. Наследие Каролингов. IX—X вв. М., 1993

Методичні рекомендації

Християнізація німецьких народів була одним з найважливіших моментів ранньосередньовічної європейської історії. Саме християнство в цю епоху сприяло організації германського світу, а потім стало духовним стрижнем середньовічної цивілізації.

Процес християнізації германських народів ішов повільно й різними шляхами, і ще повільніше відступало їхнє язичество. Головним завданням семінару на дану тему й повинне стати з’ясування того, коли і як християнство проникало до різних німецьких народів, яку роль зіграли в цьому королівська влада, римські папи, проповідники й місіонери, наскільки мирним був сам процес, особливо в каролінгську епоху й, нарешті, як поводилася церква, і що відбулося з нею й з самим християнством на германському ґрунті.

Джерела по темі можна розділити на кілька груп: наративні, у тому числі – літературні й епістолярні, законодавчі й документальні. За часом вони розпадаються на ранні (І – VІІ ст.) і більш пізні (VІІІ – X ст.).

Найраніші з наративнх джерел – уже відомі нам твори Гая Юлія Цезаря (100 – 44 до н.е. ) і Публія Корнелія Тацита (55 – 120). «Записки про Галльську війну» Цезаря містять відомості про германців у трьох книгах із семи, «Германія» Тацита (46 глав) цілком присвячена їхній історії, суспільному ладові, побуту й звичаям. Обидва твори включають деякі дані про богів і вірування германців.

Багатий матеріал про богів містять літературні джерела – давні міфи германо-скандинавського походження, записані в XІІІ в. – «Молодша Еда» ісландського поета-скальда й історика Сноррі Стурлусона (1178 – 1241), його ж твір «Хеймскрингла» (історія норвезьких королів), а також «Старша Еда» - поетичні сказання, що існували із древніх часів, про богів і героїв, записані в тім же XІІІ ст. Відомості про імена богів і їхні функції містяться також в різного роду «Клятвах зречення», «Заклинаннях» і ін.

Розповідями про прийняття християнства німецькими народами багаті твори істориків VІ – VІІІ ст. Про готів і причини прийняття ними християнства в аріанській формі пише Йордан у книзі «Про походження й діяння гетів» (551), про франків – «батько франкської історії» єпископ Григорій Турський (540 – 594). Свою знамениту «Історію франків» він закінчив в 591 р., почерпнувши більшу частину відомостей від очевидців подій. Перший англійський історик – чернець Беда Високоповажний (672 – 735) в «Церковній історії народу англів» намалював картину прийняття християнства германцями-англосаксами, що переселилися в середині V ст. на Британські острови, і показав роль римського папства й ірландських місіонерів у цьому процесі. Його розповідь доповнюють інші автори VІІІ ст.: Алкуїн, Уілліброрд, Еддіус Стефаніус, що барвисто виклали події собору в Уітбі (полеміку між єпископами-бриттами й посланцями римського папи) і драматичні моменти місіонерства серед континентальних германців.

Що стосується юридичних пам’ятників, то найбільш помітний слід християнізація залишила в законах кентських королів Етельберта (560 – 616) і Уітреда (688 – 725). Їхні закони дозволяють також з’ясувати відношення королівської влади до церкви й духівництва, заходи боротьби з язичеством. Матеріал подібного роду містить і більше пізня «Правда» короля Уессекса Альфреда Великого (871 – 899).

Досить багата свідченнями каролінгська епоха. Серед наративних джерел на перше місце варто поставити Лоршські аннали (остання третина VІІІ ст.) і твір Ейнгарда (бл. 768 – 840) «Життя Карла Великого», уже відомі нам по інших темах. Обидва джерела містять матеріал про методи християнизації саксів у ході франкських завоювань, про відношення до їхніх язичеських богів і святилищ, про силу древніх традицій у саксів.

Законодавче оформлення влада церкви й нової релігії знайшла в так званих «Саксонських» капітуляріях Карла Великого від 785 і 797 р., а також в «Саксонській правді», записаній за наказом імператора близько 802 р. Ці джерела містять багатий матеріал про охорону церкви, її майна, її привілеїв, про захист духовних осіб, про покарання за злочини проти них, про залишки язичества.

Найрозмаїтіший матеріал з питань відносин церкви й держави можна знайти в джерелах: це дипломи й грамоти пожалувань церквам і монастирям, королівські капітулярії й укази, постанови церковних соборів, які за часом відносяться головним чином до VІІІ – X ст.

I. НАРАТИВНІ ДЖЕРЕЛА ПРО БОГІВ І ВІРУВАННЯ ГЕРМАНЦІВ

1. Цезар Гай Юлій.

Записки про Галльську війну (середина I ст. до н. э.). Кн. 6. Гл. 21 (див. тему 1)

II. НАРАТИВНІ Й ЗАКОНОДАВЧІ ДЖЕРЕЛА VI – XIII СТ.

ПРО ХРИСТИЯНІЗАЦІЮ ГЕРМАНЦІВ

4. Йордан про походження і діяння готів (551 рік)

[Распространение христианства у готов] Везеготы же, т. е. другие их сотоварищи, обитавшие в западной области, напуганные страхом своих родичей, колебались, на что им решиться в отношении племени гуннов*; они долго размышляли и, наконец, по общему согласию, направили послов в Романию к императору Валенту ¹, брату императора Валентиниана старшего ², с тем чтобы подчиниться его законам и жить под его вла­дычеством, если он передаст им для поселения область Фракии или Мезии. Кроме того, чтобы больше было им веры, они обещают стать христианами, если только будут им даны наставники, учащие на их языке. Получив такое известие, Валент тотчас же с радостью согласился на это, так как и сам, помимо всего, собирался просить о том же. Приняв готов в Мезию, он поставил как бы стену государству своему против остальных [варварских] пле­мен. А так как император Валент, увлеченный арианским лжеучением, закрыл все церкви нашего толка, то и послал к ним проповедниками сочувствующих своему направ­лению; они, придя туда, стали вливать [в души] этих грубых и левежественных людей яд своего лжеучения. Так вот везеготы благодаря императору Валенту сдела­лись арианами*, а не христианами. В дальнейшем они, движимые доброжелательством, просвещали как остро­готов, так и гепидов, своих родичей, уча их преклоняться перед этим лжеучением, таким образом, они склонили все племена своего языка к признанию этой секты. Сами же [везеготы], как уже сказано, перешли Данубий³ и осе­ли, с разрешения императора, в Дакии Прибрежной, в Мезии и в обеих Фракиях.