- •Психологія конфлікту Курс лекцій
- •Лекція 6. Економічний конфлікт
- •Лекція 7. Політичний конфлікт
- •Лекція 8. Конфлікт культур і духовних цінностей
- •Лекція 9. Етнонаціональні конфлікти
- •Лекція 10. Юридичний конфлікт
- •Лекція 11. Релігійні конфлікти
- •Лекція 12. Засоби і механізми розв'язання конфліктів
- •Лекція 13. Соціально-правові технології попередження конфліктів
Психологія конфлікту Курс лекцій
Лекція 1. Об'єкт і предмет конфліктології.
Провідна ідея конфліктологічної науки — думка про об'єктивну необхідність конфлікту в суспільному житті: «Конфлікт — не випадковий епізод, а постійний стан соціальних процесів». З цього випливає життєво важлива потреба в науковому вивченні цього соціального феномена та виробленні ґрунтових механізмів управління ним.
Об'єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку; специфічною стороною об'єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо).
Предметом конфліктології можна вважати загальні закономірності виникнення, динаміки і закінчення конфліктів.
Об'єкт конфліктології порівняно з її предметом є більш консервативним утворенням. Але він також може змінюватися в результаті свого власного розвитку (динаміка конфлікту), його межі можуть змінюватися і уточнюватися у зв'язку з більш глибоким проникненням науки в сутність конфліктних явищ.
Незважаючи на те що конфліктологія ще перебуває на стадії свого становлення, можна з впевненістю стверджувати: це комплексна за своїм характером теоретико-прикладна дисципліна. Це означає, що її істотний зміст містить такі рівні наукового знання:
а) загально-теоретичний і методологічний, що висвітлює питання діалектичних законів розвитку природи і суспільства, суперечливого функціонування останнього, пояснення природи конфлікту як соціального феномена, аналіз його структури, елементів, ознак і місця в системі суспільної взаємодії тощо;
б) теоретико-праксеологічний, на якому розробляються теорії, що з'ясовують особливості та виокремлюють типи конфліктів у різних галузях, формах та інститутах соціального життя (економіка, політика, соціум, культура, духовність, етнічна сфера, право, релігія, мораль, родина, колектив, група, держава, установа, фірма тощо);
в) емпірико-прикладний, який є підґрунтям конфліктології та складається із емпіричних досліджень, що містять фіксацію фактів, експерименти, тестування, моделювання, тренінги, розробку понять, моделей поведінки та дій, методик діагностики напруги, методики ведення переговорів, конкретно-соціологічні дослідження, технології конфліктного медіаторінгу та інші соціальні технології, призначені для розв'язання чи попередження конфліктів. Три рівні вивчення конфліктів, які виокремили О. Здравомислов і Д. Зеркін (фундаментально-теоретичний, з позицій теорій середнього рівня та емпіричний), дозволяють з логічною послідовністю визначити і функції науки конфліктології. До них належать: теоретико-пізнавальна, аналітична, прогностична та управлінська (конфліктного менеджменту) функції.
Конфлікт (від лат. conflictus) буквально означає зіткнення протилежних поглядів, серйозну розбіжність, суперечку, спір (за С. Ожоговим). Методологія науки надає йому чимало істотних визначень, наприклад:
конфлікт — це зіткнення протилежних чи несумісних інтересів, дій, поглядів і цілей окремих осіб, соціальних груп або спільнот, політичних партій чи організацій, держав або їх спілок, різних соціальних (політичних, економічних) систем (соціополітична інтерпретація);
конфлікт — це найбільш гострий засіб розв'язання значних суперечностей, що виникають у процесі взаємодії, який полягає у протидії між суб'єктами конфлікту, яка зазвичай супроводжується негативними емоціями (соціопсихологічна інтерпретація).
Протилежність конфлікту — це згода, мир, єдність, інтеграція, співробітництво, згуртованість тощо; ці категорії також використовуються в конфліктології, їх зміст має відображати бажані перспективи після конфліктної взаємодії.
Категорії «суперечність» (протиріччя), «антагонізм»зберігають свій принциповий філософський зміст і в межах конфліктологічних питань, адже вони висвітлюють глибинні джерела» що спричиняють конфлікти.
Якщо пояснювати походження конфліктів лише протилежністю інтересів, потреб, цілей та прагнень людей, то це обмежить їх природу тільки суб'єктивними чинниками; суб'єктивна сторона конфлікту безперечно є значущою, але вона не висвітлює всі чинники і обставини, що породжують конфлікти.
Спеціальні (або особливі) методи конфліктології вирізняються в процесі соціального аналізу відповідних феноменів. Серед них — «функціональний і структурно-функціональний» методи, аксіологічний (ціннісний) метод, ресурсно-ціннісний підхід, метод факторного аналізу, біхевіористичний метод, суб'єктно-діяльнісний метод, метод статистичного аналізу, методи конкретно-соціологічних
досліджень (опитування, експеримент, спостереження, контент-аналіз та ін.), порівняльно-правовий метод, математичне та «ігрове» моделювання, методи і технології управління (в тому числі конфліктний медіаторинг, юридичне регулювання) конфліктними ситуаціями Отже, метод конфліктології базується на засадах поліпарадигмальності, на творчому поєднанні емпіричного і раціонального (теоретичного) підходів у процесі пізнання.
Лекція 2. Феномен конфлікту. Конфлікти соціальної сфери.
Конфлікт — це прояв об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, який відображується в протиборстві їх носіїв, тобто сторін.
Прояв конфліктів різноманітний. Вони можуть виникати в рамках одного колективу і між колективами, між релігійними сектами і партійними фракціями; можуть приймати форми страйків і революцій, жорстоких класових битв і міжнаціональних зіткнень, локальних і світових війн; можуть також виникати між чоловіком і жінкою.
По-перше, конфлікт можливий лише за наявності двох і більше сторін, причому в процесі розвитку конфлікту виникають тенденції до поляризації сторін на суб'єктів, що протистоять один одному. По-друге, необхідною умовою конфлікту є наявність «дефіциту», тобто обмеженої кількості матеріальних чи духовних благ, коли всі бажаючі не можуть задовольнити своєї потреби в них. Дефіцит може бути у вигляді речей, матеріальних чи духовних цінностей, престижних занять, професій, робочих місць та ін. По-третє, конфлікт виникає лише тоді, коли сторони намагаються досягти мети за рахунок одна одної. Досягнення однієї сторони означає невдачу іншої. По-четверте, важливим аспектом конфліктних відносин є влада, бо, лише маючи її, можна контролювати і спрямовувати поведінку іншої сторони. В процесі переходу суспільства із одного стану в інший (так званий транзит) конфлікт розвивається на всіх рівнях соціальної організації:
- на громадському рівні — це конфлікти, пов'язані з руйнуванням застарілих і формуванням нових суспільних відносин на основі демократії і ринкових відносин;
- на рівні культури — затверджується нова система цінностей, стара ж система (ідей, норм) руйнується, але активно чинить опір;
- на рівні соціально-класової структури — формуються нові соціальні прошарки і групи, однак старі сприймають їх боляче;
- на рівні економічних відносин — виникають нові форми організації роботи підприємств, які відповідають ринковій економіці, але дещо зберігаються тяжіння виробників до плановості і регулюючої ролі держави;
- на рівні повсякденного життя — індивіду пропонується самому піклуватися про себе і свою долю; суспільство і держава не гарантують кожному добробут і заможність.
Усе це викликало нові конфлікти, яких раніше не було (відкрита боротьба за владу, престиж); нарешті, в новому соціальному просторі більшість людей похилого віку не знаходять собі місця, а молодь — гідного працевлаштування.
Будь-який конфлікт, оскільки він виникає в суспільстві та існує між людьми, завжди має суспільний характер, тобто є конфліктом соціальним у широкому значенні цього слова. При такому підході конфлікт виступає як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх соціальних інтересів в умовах взаємної протидії. Суб'єктами цих конфліктів можуть бути індивіди, малі і великі групи, соціальні рухи, економічні і політичні угруповання тощо. Одним із різновидів соціального конфлікту в його широкому розумінні є власне соціальний конфлікт або конфлікт в соціальній сфері.
Нерівність статусів як основа соціального конфлікту. Соціальний конфлікт у вузькому значенні цього поняття є боротьбою соціальних спільнот з протилежними інтересами за домінування або підвищення іх соціального статусу в такій суспільній системі, де ці статуси розташовані в певній ієрархії. Інтерес як рушійна сила будь-якого соціального конфлікту в цьому разі виступає як прагнення здобути певний статус.
Соціальний статус як основний предмет соціального конфлікту являє собою узагальнений і визнаний суспільством показник того місця, яке певна соціальна спільнота та її представники посідають в даній соціальній системі.
Суперечності виникають на основі нерівності статусів у соціальній системі, яка має ієрархізовану структуру. Вони виникають між тими, хто має вищий статус, і тими, кому доля уготувала нижчий або в кращому разі середній статус. Існування такої суперечності є неминучим хоча б тому, що попит на вищі статуси на багато перевищує можливості суспільства. Отже основною детермінантою соціального конфлікту, що проявляє себе у взаєминах між групами і спільнотами людей, є їх фактична соціальна нерівність, що породжує нерівність у соціальних статусах. Це можна розглядати як загальну передумову існування соціального конфлікту, а також усіх закономірностей, які регулюють його виникнення і розвиток на практиці.
Сутність конфлікту. Психологи розглядають конфлікт як різновид психологічного напруження між двома сторонами, викликаного відкритим антагонізмом, ворожнечею. Культурологи розглядають конфлікт як протидію чи протистояння культур, розквіт і загибель цивілізацій.
Конфлікт — це реальна боротьба між діючими людьми чи групами незалежно від того, які витоки цієї боротьби та засоби, що мобілізують кожну із сторін (англійський соціолог А. Гідденс). Конфлікт і суперечності є проявом найбільш слабкого місця в соціумі, вказують на поділ інтересів між різними групами людей, в тому числі між класами.
Пошук шляхів розв'язання конфлікту починається з визначення його предмета, а зробити це часто дуже важко. Багато конфліктів мають таку заплутану і складну передісторію, що спеціаліст-конфліктолог мусить, як археолог, піднімати один пласт за іншим. Конфлікт може мати основний предмет, який поділяється на часткові предмети, численні «хворобливі точки». Прикладом цьому є перманентно тривалі сімейні чвари або затягнуті міжнаціональні конфлікти.
Об'єкт конфлікту — це матеріальні або духовні цінності, до оволодіння чи використання яких прагнуть сторони конфлікту. Об'єктом конфлікту можна вважати будь-який елемент матеріального світу і соціальної реальності, здатний слугувати предметом особистих, групових чи державних інтересів.
Об'єкт конфлікту — це завжди якийсь дефіцитний ресурс, наприклад, певна посада голови або директора, на яку претендують декілька людей; останній квиток на концерт «зірки» естради; один Чорноморський флот, на який є дві держави — претенденти, тощо. Якщо є можливість компенсації дефіциту ресурсів, то в багатьох випадках можна усунути конфліктну проблему.
Межі конфлікту. Крім природи конфлікту і його сутнісних відмінностей від суміжних явищ необхідно визначити межі конфлікту, тобто його зовнішні контури у просторі і часі. У визначенні меж конфлікту виділяють три аспекти: просторовий, часовий та внутрішньосистемний.
Просторові межі визначаються територією, на якій відбувається конфлікт. Вони можуть бути мінімальними — комунальна кухня, але можуть бути і глобальними — світова війна.
Часові межі — це тривалість конфлікту, його початок і закінчення.
Визначити внутрішньосистемні межі конфлікту означає оцінити, як тісно пов'язано з конфліктуючими сторонами коло його учасників. Крім опосередкованих протидіючих сторін учасниками конфлікту можуть стати і такі фігури, як підбурювачі, підсобники, організатори конфлікту, які самі у ньому не задіяні, а також третейські судді, радники, прихильники і противники тих чи інших суб'єктів, що конфліктують між собою. Всі ці особи (організації) є елементами системи. Межі системи залежать від того, наскільки широке коло учасників буде до нього включено. Внутрішньосистемні межі необхідно знати для впливу на здійснення процесів, особливо для попередження системи від зруйнування.
Функції конфлікту. Функції конфлікту можна поділити на дві великі групи, відповідні основним сферам суспільного життя — матеріальні та духовні.
Матеріальна функція проявляється в тому, що різноманітні конфлікти, в тому числі юридичні, здебільшого пов'язані з економічною стороною суспільного життя. Це матеріальний інтерес, користь, а також втрата. В економічно розвинутих країнах негативні наслідки конфліктів особливо відчутні
Але матеріальні функції можуть мати і творчий аспект. Так, у процесі конфлікту та чи інша сторона може не тільки оволодіти, а й опанувати матеріальними цінностями, яких у неї не було до початку зіткнення. Отже, конфлікт може сприяти загальному прогресу і розвитку матеріального виробництва.
Духовна функція конфлікту проявляється у вигляді стимулятора швидких і важливих змін у духовної сфері суспільства. В процесі соціальних конфліктів руйнуються норми, цінності, ідеали, що були притаманні колишнім часам, відчувається радикалізація суспільної свідомості. Конфлікт начебто перериває процес звичайної односторонньої оцінки подій і створює умови для того, щоб побачити суспільне життя з іншого боку, який був закритий. Крім матеріальних і духовних функцій конфлікту, велике значення має низка функцій, які випливають з особливостей соціального організму. Це сигнальна, інформаційна, диференційна та динамічна функції.
Сигнальну функцію можна умовно порівняти з фізіологічною роллю болю в розвитку живого організму. Будь-яка біль не вказує хворому на причину її виникнення і не визнається діагнозом захворювання, але вже є достатнім фактом для звернення до лікаря. Соціальний конфлікт — це такий сигнал про необхідність прийняття термінових дій для пошуку та усунення причин суспільного напруження, ретельного вивчення обставин, які створили конфліктну ситуацію.
Інформаційна функція є близькою до сигнальної, але і дещо відмінною — вона значно ширше, ніж просте свідчення соціальних негараздів. Розгортання, протікання, повороти конфліктної ситуації несуть значну інформацію про чинники, які її породили і вивчення яких є важливим засобом пізнання суспільних процесів.
Диференційна функція характеризує процес соціальної диференціації, яка виникає під впливом конфлікту, що часто проходить через зміну і руйнування колишніх соціальних структур. Під впливом конфлікту процес соціальної диференціації розвивається в двох протилежних напрямках, тобто відбувається поляризація протиборчих сил. Але разом з цим триває і прямо протилежний процес — об'єднання, інтеграція соціальних сил навколо нових центрів тяжіння і консолідації.
Динамічна функція. В кожному соціальному конфлікті закладена можливість більш швидкими темпами спрямовувати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни. Ця думка чітко визначена у неомарксизмі (класова боротьба, соціальна революція). Конфлікт вносить в розмірний, пливкий рух соціального життя докорінні зміни. Звичайні норми поведінки і діяльності, що роками задовольняли людей, відкидаються з дивною рішучістю і без всякого жалю.
Суб'єкти соціальних конфліктів. Суб'єктами соціальних конфліктів, як це випливає із наведеного, виступають соціальні спільноти і у першу чергу спільноти великі. Як зіткнення соціальних спільнот з приводу реалізації протилежних інтересів, пов'язаних з різними соціальними статусами, соціальні конфлікти реально здійснюються шляхом організованих взаємодій індивідуальних агентів. Отже, практично діючими учасниками соціальних конфліктів є конкретні особи, пов'язані між собою загальними інтересами чи загальною позицією ( статусом). Належність особи до певної соціальної групи перетворює її на реального чи потенційного учасника соціального конфлікту тоді, коли:
- норми поведінки і діяльності, що випливають із належності до певної соціальної спільноти, стають внутрішніми індивідуальними нормами (тобто відбувається соціалізація індивіда стосовно певної соціальної групи);
- належність до групи, яка виникла за певною соціальною ознакою її членів і відображує їх взаємну залежність, а також визначає спосіб сумісної діяльності і спілкування;
- належність до групи реалізується через певні зміни в фактичних індивідуальних правах і свободах кожного, тобто через певну систему суспільної влади.
Таким чином, соціальний конфлікт як зіткнення великих чи малих суспільних груп реально виявляється в сукупності індивідуальних дій, вчинків, подій. Проте в цьому різноманітті дій і вчинків реалізуються загальні цілі і позиції. Саме вони і перетворюють індивідуальні дії людей на дії сумісні. Зведення індивідуальних зіткнень до соціальних не означає ігнорування волі, ініціативи окремих людей, оскільки загальна боротьба складається з їх сукупних дій. Але все ж в процесі соціального конфлікту дія кожного індивіда інтегрується у загальний конфлікт за умови, якщо індивідуальна дія є соціально значущою, тобто вписується в загальну боротьбу соціальних груп.
Динаміка соціального конфлікту включає в себе латентну (приховану), відкриту конфліктну і постконфліктну фази. Перехід від латентної фази до відкритої значною мірою залежить від соціальної політики, змін у змісті конфлікту, а також можливостей його впливу на стан суспільства. Вони розвиваються за схемою « конфліктна ситуація — соціальний конфлікт — соціальна криза — соціальна катастрофа». Перехід від однієї фази до іншої має свої закономірності, але це не означає, що поглиблення соціального конфлікту і перехід його до соціальної кризи або катастрофи є неминучим. Розвиток соціальної кризи за допомогою адекватних засобів соціальної політики можна нейтралізувати на будь-якому етапі її розвитку.
Лекція 3. Витоки, причини та рушійні сили конфлікту.
Природа конфлікту. Будь-яка соціальне напруження за певних умов може перетворитися на соціальний конфлікт. Це перетворення, як наголошує ресурсно-ціннісний підхід, має здійснюватися за певними правилами. В діях сторін завжди буде мати місце апеляція до того, що життєво необхідно для відповідного суб'єкта, до того, що являють собою засоби задоволення потреб, і до того, що для нього важливо з точки зору збереження власної ідентичності, до того, що «загальноприйняте», освячене звичаєм. Ці чотири лінії аргументації можуть бути визначені як апеляція до потреб, інтересів, цінностей та норм.
Конфлікт буде повним та розгорнутим, коли він заснований на одночасному включенні у мотивацію всіх чотирьох рівнів мотивації: і потреб, і цінностей, і інтересів, і норм. Але на практиці справа може бути такою, що у конфлікт включений тільки один рівень мотивації: тільки потреби або тільки цінності. При цьому інтереси важко виділити як самостійну лінію мотивації, бо вона розгортається на перехресті потреб та цінностей.
Друга лінія аналізу конфліктів пов'язана з тим, в якій сфері розгортається конфлікт. Йдеться про економічну, політичну та культурну сфери. У першій з них конфлікт, як правило розгортається з приводу ресурсів соціальної дії чи з приводу засобів життєдіяльності суб'єктів. В другій головним предметом конфлікту буде влада, в третій — інтерпретація культурних норм і цільових установок суспільства як соціального цілого.
Рушійні сили (або глибинні причини) конфліктів теж досить різноманітні. Якщо йдеться про потреби, то необхідно враховувати не тільки проблему відтворення ресурсів і характеру їх використання, а й фундаментальні проблеми щодо засобів самоорганізації суспільства, орієнтації суб'єктів на раціональні чи емоційні характеристики діяльності. Інтереси визначають ставлення до існуючих
у суспільстві інститутів розподілу, які, в свою чергу, визначають допустимі для даного суспільства межі та форми нерівності. У взаємодії з духовними сферами інтереси визначають типи культури: її орієнтацію переважно на пізнання, працю, індивідуальні досягнення чи на сильно розвинуті форми групового контролю за поведінкою індивіда. Цінності та норми значною мірою визначають базові орієнтації суспільства, зокрема його вибір між типами економічного розвитку та економічної організації суспільства. Характер ціннісних орієнтацій у суспільстві багато в чому визначає і ставлення до влади. Крайні варіанти цього ставлення пов'язані з прагматичним ставленням до неї або зі сприйняттям її як самодостатнього начала, певної цінності у відносинах між членами суспільства.
Об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення конфліктів. Проблема вияву причин виникнення конфліктів посідає ключове місце у пошуку шляхів їх попередження та конструктивного розв'язання. Без цих знань важко розраховувати на більш-менш ефективне їх врегулювання.
Мотив часто розглядають як внутрішню, суб'єктивну причину того чи іншого вчинку. Зрозуміло, що без спонукаючого мотиву неможливо здійснити певну дію — вона виявиться безглуздою, непотрібною. Мотив є в діях кожного учасника конфлікту. Інша справа, що мотиви поведінки різних суб'єктів можуть бути неоднаковими, такими, що не збігаються, а часто і протилежними. І це зрозуміло: якщо конфлікт є протиборством, то і психологічні його причини складаються із суперечностей, протилежних цілей і мотивів поведінки.
В цілому масштабна конфліктна ситуація свідчить про протікання у суспільстві соціально дезорганізуючих процесів, короткочасну чи тривалу, більш-менш глибоку, іноді незворотну дезінтеграцію важливіших суспільних структур, які забезпечують стабільність даного суспільства чи спільноти.
Сама по собі дезорганізація — це сукупність соціальних процесів, які призводять до того, що відхилення від норми та негативні дії перевищують допустиму межу, серйозно погрожуючи встановленому ходу процесів колективного життя. Дезорганізація, зокрема, проявляється у розпаді інститутів, що не виконують своїх завдань, послабленні механізмів формального та неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, яка суперечить допустимим нормам.
Виникнення конфлікту нерозривно пов'язано з появою та розвитком суперечностей. Назрівання і розгортання конфлікту відображує кульмінаційний етап боротьбі реальних протилежностей. Розв'язання ж конфлікту веде до руйнування даної суперечливої єдності з одночасним виникненням його нової якості.
Мотивація конфліктів. При поясненні активності та спрямованості дій опонентів у конфлікті йдеться про мотиви, цілі, інтереси, цінності, потреби окремих осіб, соціальних груп, держав тощо.
Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, пов'язані із задоволенням потреб, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають конфліктну активність суб'єкта. В конфлікті часто досить складно виявити істині мотиви опонентів, бо вони у більшості випадків приховують їх, декларуючи мотивацію участі у конфлікті, яка відрізняється від первинних мотивів. Мотив є у діях кожного учасника конфлікту. При цьому мотиви можуть не збігатися і навіть бути протилежними.
Базовим спонукачем активності людей у конфлікті є їх потреби, тобто стан суб'єктів, який утворюється завдяки нестатку об'єктів (ресурсів, влади, духовних цінностей), необхідних для їх існування та розвитку. Потреба в безпеці, визнанні, ідентичності, соціальній належності тощо властива як окремому індивіду, так і соціальним групам, цілим суспільствам і державам.
Аналіз причин поведінки сторін у конфліктах показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси, які являють собою усвідомлені потреби. Близькими до інтересів є й цінності, які можна відстоювати у конфлікті. Це можуть бути загальнолюдські цінності, цінності, виражені у якомусь конкретному творі мистецтва, а також особистісні цінності.
Мотиви конкретизуються в цілях, на досягнення яких спрямовані дії людини. Ціллю суб'єкта в конфлікті є його уявлення про кінцевий результат конфлікту. Цілі можуть бути стратегічними та тактичними. Основна ціль — оволодіння об'єктом конфлікту. Але залежно від розвитку конфлікту ця основна ціль може бути замінена на іншу, яка на початку конфлікту виступала як ціль-засіб.
Лекція 4. Динаміка конфлікту.
Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Як правило, йому передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.
Поняття конфліктної ситуації. Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке сполучення обставин, людських інтересів, котре об'єктивно складає підґрунтя для реального протиборства між соціальними суб'єктами. Головна риса ситуації — виникнення предмета конфлікту. Оскільки конфліктна ситуація передує безпосередньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.
Сприйняття конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація може скластися об'єктивно, поза волею і бажанням майбутніх протидіючих сторін (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією із сторін або двома.
Суб'єктивне відображення конфліктної ситуації не обов'язково відповідає дійсному стану справ. Усвідомлення конфлікту завжди містить у собі елементи суб’єктивізму і вже тому є певною мірою викривленням.
Викривлення у сприйнятті ситуації здатні досягти значних масштабів. Причиною конфлікту може бути найпростіше непорозуміння, невірне сприйняття іншого суб'єкта.
Розвиток конфлікту. Етапи конфлікту. Особливості конфлікту як соціального і соціально-психологічного феномена, а також механізм його виникнення і вирішення, обумовлюють те, що конфлікт завжди виступає не як миттєве явище, а як процес, що зароджується, і перш ніж якимось чином бути розв'язаним, проходить певні стадії розвитку.
Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латентна) стадія. На цій стадії вже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій, або етапів, латентної стадії розвитку.
Перший етап — це виникнення об'єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.
Другий етап — це усвідомлення суб'єктом об'єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій.
Перший аспект — це усвідомлення хоча б одним із суб'єктів своїх інтересів в проблемній, тобто потенційно конфліктній, ситуації. Ці інтереси можуть бути реальними або невірно усвідомленими, але без процесу їх усвідомлення конфлікт не виникне.
Другий аспект являє собою розуміння суб'єктом перешкод щодо задоволення своїх інтересів. Ці перешкоди можуть бути трьох типів:
1) перешкоди, що випливають із об'єктивної ситуації незалежно від позицій інших суб'єктів, яких можна було б розглядати як потенційних учасників майбутнього конфлікту. Ця об'єктивна конфліктна ситуація ще не є конфліктом. Наприклад, орган місцевого самоврядування у зв'язку з об'єктивним спадом виробництва не зміг забезпечити згідно з місцевим бюджетом усіх виплат працівникам соціальної сфери. Працівники зацікавлені в одержанні заробітної плати, а орган місцевого самоврядування, у свою чергу, зацікавлений в зміні ситуації, яка потенційно в соціальному відношенні є загрозливою;
2) перешкоди, які випливають із якостей самого учасника конфлікту, що назріває. В наведеному вище прикладі місцевий орган влади міг би сам вжити заходів, які б попередили спад виробництва, але не проявив належної ініціативи;
3) зовнішні перешкоди, що виступають у персоніфікованій формі, наприклад, у вигляді вищестоящої посадової особи, котра вольовим рішенням відібрала додаткові прибутки, одержані у сфері торгівлі, що могли б перекрити надходження, які не надійшли до бюджету від промисловості. Тут перешкода має певний, виявлений і усвідомлений характер, що є важливою передумовою подальшого
розвитку конфлікту.
Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно іншої сторони. Ці перешкоди можуть бути класифіковані за градацією і принципами, що застосовані при розгляді
другого аспекту.
Третій етап можна характеризувати як спробу розв'язати потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають в тому, що одна із сторін з метою захисту своїх інтересів здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з іншою стороною. Часто конкретні дії здійснюються в такий спосіб, щоб не втягувати до цього процесу потенційних суб'єктів конфлікту, що об'єктивно назріває. При взаємному розумінні інтересів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.
Негативні наслідки конкретних дій, що були спрямовані на реалізацію інтересів обох сторін, ведуть до четвертого етапу латентної стадії. Зміст цього етапу полягає в тому, що тут чітко визначаються позиції обох сторін у запланованій взаємній боротьбі і проводяться підготовчі практичні дії до неї. Формально цей етап виступає як передконфліктна ситуація, але фактично конфлікт уже розпочався.
За латентною йде відкрита фаза в динаміці конфлікту. Переростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, для всіх учасників стає очевидною наявність конфлікту, оскільки кожна із сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників конфлікту, що назріває, стають практичними і набувають певної зовнішньої форми, наприклад використання засобів масової інформації, застосування насильства, погрози, дій по захопленню спірного об'єкта тощо. По-третє, про конфлікт, що вийшов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їх вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Наприклад, громадськість може погасити конфлікт, але може і сприяти його розвитку, підігріваючи агресивні настрої однієї чи обох сторін Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні, міжетнічні конфлікти.
Розвиток конфлікту на його відкритій фазі вимагає чіткого визначення змісту цієї фази, яка включає в себе перш за все зовнішні дії, наступальні дії та погрози.
Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох елементів, добре вивчених в юриспруденції стосовно юридично значущої поведінки. Такими елементами є суб'єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній (суб'єктивний) процес протиборства, зовнішня (об'єктивна) сторона протиборства. Зовнішні дії становлять протилежно спрямовані дії учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.
Особливості погрози як способу впливу на супротивника. Поряд з виділеними вище типами дій під час конфлікту дуже часто використовується такий спосіб впливу на супротивника, як погроза. Погроза — це адресований іншій стороні вираз наміру вчинити в разі загрози власним інтересам щось таке, що спричинить шкоду її інтересам. Особливість погрози полягає в тому, що вона не просто виражає певні наміри, а й орієнтована на те, щоб примусити супротивника сприяти своїм намірам.
Погрози застосовуються як у процесі боротьби, так і під час переговорів, що нерідко перетворює їх на самостійну стадію конфлікту. Особливість погроз в цьому разі полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою виходять від обох сторін.
Погроза, що не містить ніяких зустрічних передумов, називається ультиматумом. У цьому разі вона висловлюється за допомогою парламентерів (делегатів), повноваження яких обмежені тим, щоб передати ультиматум і конкретизувати умови його виконання, а також наслідки невиконання.
Оскільки погроза передбачає не тільки виконання супротивною стороною певних умов, а й можливість заподіяння їй шкоди, то вона є, з одного боку, фазою переходу в більш гостру форму боротьби, а з іншого — показником ворожнечі.
Форми завершення конфлікту. Отже, завершення конфлікту — поняття більш широке, ніж його вирішення (розв'язання). Завершення конфлікту — це його закінчення, припинення з будь-яких причин. Формами завершення конфлікту можуть бути:
- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;
припинення конфлікту шляхом його симетричного розв'язання, коли виграють або програють обидві сторони;
припинення конфлікту шляхом його асиметричного розв'язання, коли виграє одна сторона; переростання конфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту.
Іноді завершення конфлікту виступає як завершення фази відкритого конфлікту, за якою слідує латентна постконфліктна (на відміну від латентної доконфліктної) фаза. її зміст полягає в тому, що при збереженні фактичного неявного протиборства сторін це протиборство обертається навколо проблеми нормалізації відносин і створення умов для повного припинення ситуації, яка призвела до виникнення конфлікту.
Особливості динаміки конфлікту. Динаміка конфлікту в своїй основі є динамікою інтересів конфліктуючих сторін. Розвиток інтересів може бути поділений на два періоди. Перший — виділення диференціації інтересів, що мають протиборчий характер, а також загострення цих інтересів. Кульмінацією цього є вища точка ескалації конфлікту. Потім починається процес інтеграції інтересів і дій, спрямованих на його подолання.
Динаміка конфлікту, крім його відкритої фази, завжди передбачає фази латентні, тобто приховані. Найбільш протяжною є латентна передконфліктна фаза.
Протяжність латентної передконфліктної фази іноді веде до недооцінки конфлікту, що назріває, оскільки люди звикають до існування об'єктивної проблемної ситуації. Така недооцінка є надзвичайно небезпечною, оскільки чим довше ігноруватиметься назріла проблема, тим гострішою буде фаза відкритого конфлікту, особливо етап його ескалації. Не менш небезпечною може бути латентна післяконфліктна фаза; особливо це стосується тих випадків, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Нехтування інтересами переможених насправді означає не завершення конфлікту, а назрівання його в новій формі з новими вимогами і наслідками.
Фази і етапи розвитку конфлікту відображують логіку його розвитку, в основі якої лежить рух інтересів, і тому є об'єктивно неминучими.
Динаміка конфлікту одночасно є й динамікою зростання, а потім зниження напруження відносин сторін у процесі конфлікту. Кожний етап пов'язаний з відносно більшим чи меншим рівнем напруження. Внаслідок цього на практиці ставлення до конфліктної проблеми іноді визначається лише рівнем напруження в її зовнішньому прояві. Це глибока помилка. Оскільки конфлікт — це динамічна система, то стосовно кожного етапу її динаміки слід виходити не із рівня усвідомленого напруження на цьому етапі, а із того, наскільки проблеми, зафіксовані на ньому, можуть в подальшому сприяти зростанню конфлікту (це стосується етапів латентної передконфліктної фази) або підштовхнути повернення до конфлікту, що здавався вже розв'язаним (а це стосується етапів латентної після-конфліктної фази).
Лекція 5. Учасники і суб'єктивна складова конфлікту
Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра утворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У цілому структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.
Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Тепер звернемося до його суб'єктивної складової.
Учасники конфлікту. В будь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступають люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).
Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої (протидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.
У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторони (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосторонні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто багатосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.
Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мотиви, специфіку дій.
Кожна конфліктуюча сторона, як правило, складається з сукупності елементів: індивідів — членів групи; коаліцій партій; спілки громадських об'єднань; асоціацій виробників, підприємців; колективів тощо. Для розуміння спрямованості конфлікту слід ураховувати єдність чи розбіжність в позиціях і поглядах агентів, з яких складається єдиний суб'єкт — конфліктант. Його внутрішні суперечності чи суперечки можуть послабити позицію у конфлікті, а в разі розпаду суб'єкта поразка в конфлікті стає неминучою.
Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі протидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які займають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що виконують члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.
Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприйматися лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, вауково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.
Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.
В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як г р у п и підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку роть у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.
Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі. Завдяки кримінологічній термінології конфліктологи виокремлюють також роль подільника — безпосереднього учасника конфлікту, який зазвичай є просто виконавцем. Виходячи з теорії «рольових» ігор у конфліктній взаємодії можна ще виокремити деякі епізодичні ролі, які справляють на перебіг і результат конфлікту певний вплив — це невинні жертви, таємні координатори, консультанти і т. ін.
Серед ролей, що мають відповідальні соціальні функції примирителів у конфлікті, назвемо п о с е р е д н и к і в та с у д д і в. Вони також беруть участь у конфлікті, але з іншими завданнями і метою — розібратися у мотивах того, що вчиняється, а потім припинити, розв'язати (або послабити) конфлікт. Фактично, йдеться про так звану третю сторону у конфлікті, яка, не втручаючись у протиборство, запобігає чи зупиняє його своїми засобами.
Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторингу. Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.
Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.
Суб'єктивні сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але поведінка та дії у конфлікті— досить специфічний різновид індивідуальної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, поведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилежності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.
Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.
Серед головних принципів конфліктного протиборства слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння виявити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.
Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях протиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямована: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інтересів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».
Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи:
1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій стороні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорстоку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змагання — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва. Конфліктна взаємодія у формі змагання припускає наявність у сторін певної спільності в меті, це боротьба за досягнення більш високих та ефективних результатів (у спорті, праці, науці, мистецтві). Але затягнуте суперництво як стратегія втрачає ефективність, воно винищує ресурси сторін (матеріальні та моральні), може кардинально змінити баланс сил супротивників, що утворює спокусу перемогти за будь-яку ціну, а відтак, й припускає будь-які цинічні методи боротьби.
2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозволяє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характеризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерським характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу необхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і не егоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.
3. Компроміс як стратегія поведінки передбачає взаємні поступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним компромісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).
4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від поступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або розумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супротивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а може стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штовхають його до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче помилитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.
5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.
Стратегії поведінки в конфлікті практично реалізуються через різноманітні тактики, які є сукупністю прийомів впливу на опонента, конкретні засоби і методи реалізації стратегії. Одна й та ж сама тактика може застосуватися в різних стратегіях.
Конфліктологія вирізнює декілька видів тактик конфліктного протиборства. Назвемо їх:
1. Тактика захоплення і утримання об'єкта конфлікту. Застосовується у зіткненнях, да йде боротьба за матеріальний об'єкт.
2. Тактика фізичного насильства (шкоди). Складається із таких засобів як знищення матеріальних цінностей, фізичні ушкодження (аж до вбивства), тиск, катування і тортури, блокування силою дій опонента тощо.
3. Тактика психологічного насильства (шкоди). Спрямована на образу опонента, ущемлення його гідності, честі, самолюбства. її прояви — образи, грубі жести, приниження оцінок особистості, дискримінація, обман, наклеп, дезінформація, жорсткий контроль за поведінкою, міжособистісний диктат тощо.
4. Тактика тиску. Це спектр прийомів, що містить пред'явлення вимог, надання вказівок, наказів, загроз, аж до ультиматуму, компрометації та шантажу.
5. Тактика демонстративних дій. Застосовується з метою привернення уваги оточуючих до своєї персони; її акції коливаються від публічних скарг і промов до актів громадської непокори.
6. Тактика санкціонування — вплив на опонента за допомогою службових покарань, підвищення робочого навантаження, накладення заборони, блокування, невиконання розпоряджень і т. ін.
7. Тактика коаліцій. її мета — посилення свого рангу в конфлікті. Реалізується шляхом утворення спілок, угруповань тощо, через апеляціюза підтримкою до керівництва, засобів масової інформації, громадськості, друзів та рідних, різних органів влади.
8. Тактика фіксації своєї позиції (найпоширеніша конфліктна тактика). Ґрунтується на використанні логіки та фактажу для аргументації своєї позиції. Це прохання, критика, переконання, пропозиції.
9. Тактика дружності. Містить такі засоби, як коректне звернення, підкреслення спільності, пропозиція допомоги, акцентуація готовності до діалогу, вибачення тощо.
10. Тактика угод. Передбачає взаємний обмін обіцянками, по- ступками, вибаченнями та ін.
Нарешті, за характером, конфліктні тактики поділяються на жорсткі, нейтральні та м'які; а за ступенем ефективності дій і результатом — на раціональні (фіксація позиції, дружність, санкціонування) та ірраціональні (тиск, насильство).