26 Голодомор.

Колгоспи створювалися як виробники і постачальники дешевого продовольства державі. У зв’язку з цим вони зобов’язувалися виконувати державні хлібозаготівельні плани, Решта їх врожаю складала посівний фонд та нараховувалася колгоспникам на трудодні.

В 1932 р. ситуація складалася так, що новоутворені колгоспи не змогли виконати високі хлібозаготівельні плани. Сталін категорично вимагав продовжувати хлібозаготівлі, а місцеве керівництво виконуючи його волю доводило справу до вилучення посівних фондів і грабіжницьких реквізицій продовольства у сім’ях колгоспників. Після цього почався голод. Люди помирали родинами, вулицями, селами. Живі не встигали ховати померлих, часто траплялися випадки людожерства.

Окрім того із серпня 1932 р. діяв «закон про 5 колосків» , що передбачав розстріл або позбавлення волі на 10 років за крадіжку колгоспного майна.

Таким чином в 1932-33 роках в Україні голодною смертю померли від трьох до десяти мільйонів чоловік. Головним організатором цього голодомору був перший секретар ЦК Компартії України Станіслав Косіор , а також голова надзвичайної хлібозаготівельної комісії В’ячеслав Молотов.

27 Політика масових репресій в 1920 - 30 - х роках.

Сталін на правах вождя партії оголосив про “загострення класової боротьби в ході будівництва соціалізму”.

Виконуючи його волю каральні органи ГПУ-НКВД зайнялися пошуком так званих «ворогів народу». Оскільки організованої антибільшовицької опозиції насправді вже не існувало, політичні звинувачення висувалися невинним або просто випадковим людям. Найчастіше використовувалися звинувачення у «шкідництві», «шпигунстві», «антирадянській агітації». Необхідні слідству зізнання вибивалися тортурами, судові процеси фальсифікувалися, виносилися вироки, що передбачали позбавлення волі або смертну кару. Мільйони несправедливо репресованих разом з кримінальними злочинцями відбували свої терміни в системі ГУЛАГ, де використовувалися в якості рабської робочої сили.

Основні напрямки політичних репресій :

• Проти селянства;

• Проти технічної інтелігенції і діячів культури;

• Проти церкви і віруючих;

• Проти старих більшовицьких кадрів і командного складу Червоної Армії;

Таким чином роки правління Йосипа Сталіна позначилися політикою масових репресій. Сталін скористався нею щоб здобути необмежену владу і сформувати культ власної особи.

28 Політика щодо релігії і церкви.

Більшовики вважали релігію пережитком темного минулого і сповідували войовничий атеїзм. З цієї причини протягом 1920 – 30– х років вони:

• закривали й руйнували храми;

• переслідували священників і віруючих людей;

• викорінювали пов’язані з релігією традиції та звичаї.

Право на існування сталінське керівництво залишало лише за Російською Православною Церквою (РЦП). Інші конфесії ліквідовувалися. Так наприклад в 1930 р. ГПУ - НКВД завершила розгром Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Більшість її священників і майже всі єпископи зазнали репресій. Не менш жорстоко переслідувалися протестантські конфесії : баптисти, п’ятидесятники, свідки Ієгови. Відкрито виявляти віру в Бога, відвідувати храми ставало небезпечно.

Таким чином в роки «Сталінщини» церква переживала свої найважчі часи, а віруючі перетворилися на людей нижчого ґатунку.

29 Західноукраїнські землі під владою Польщі.

Після поразки національної революції Галичина і Волинь всупереч волі українського населення опинилися в складі Польщі. З метою їх колонізації польська влада:

• Не допускала українців до керівних посад на державній службі, в місцевому самоуправлінні, поліції ;

• Обмежувала українцям доступ до освіти;

• Кращі землі передавала польським переселенцям - осадникам ;

• Гальмувала розвиток промисловості ;

В 1930 р. польський уряд провів “пацифікацію” українських селян, яка зводилася до приниження, залякування і репресій. Політичні в’язні з числа українців утримувалися в концентраційному таборі Береза Картузська.

Отже західні українці стали найбільш злиденною і безправною частиною населення Польщі. Таке становище змушувало їх масово емігрувати в США, Канаду та інші країни.

30 Громадсько - політичне життя під владою Польщі.

Багатопартійність залишала західним українцям мінімальні можливості для участі в громадянському і політичному житті Польщі. Захищаючи їх інтереси, легально, відкрито діяли такі політичні сили як Українське Національно – Демократичне Об’єднання (УНДО) та Радикальна партія. Українська Греко – Католицька Церква (УГКЦ) на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким твердо обстоювала права своїх віруючих.

Однак злидні і безправ’я все більше схиляли західних українців на підтримку нелегальної опозиції і зокрема Організації Українських Націоналістів (ОУН). Її засновник і перший провідник Євген Коновалець поставив за мету повалення польського панування при допомозі збройної боротьби і терору. В 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, помстившись йому за організацію сумнозвісної «пацифікації». Популярність ОУН зростала, особливо серед молоді.

Отже в 30 – х роках польсько – українські стосунки небезпечно загострювалися.

31 Воз’єднання Західної України з Радянською Україною.

Польський бліцкриг Гітлера не став несподіванкою для Сталіна.

17 вересня 1939 р. під гаслом визволення західних українців Червона Армія перейшла польський кордон і розпочала вторгнення на Західну Україну. За декілька днів вона зустрілася з передовими з’єднаннями вермахту. Розчленування Польщі завершилося 28 вересня 1939 р., коли Німеччина та СРСР підписали «Договір про дружбу і кордон».

В червні 1940 р. СРСР пред’явив Румунії ультиматум про передачу йому Буковини і Бессарабії. Не знайшовши підтримки з боку Гітлера Румунія змушена була задовольнити цю вимогу.

Таким чином Західна Україна, Буковина і Бессарабія воз’єдналися з Радянською Україною у складі СРСР. Їх очікувала радянізація – тобто перебудова усіх сфер життя за радянським зразком. Вона носила насильницький і репресивний характер.

32 Початок Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941р. збройні сили Німеччини та її сателітів, що налічували близько 5 мільйонів солдат і офіцерів, розпочали вторгнення в СРСР.

Німецький план бойових дій “Барбароса” базувався на оновленій стратегії бліцкригу. Відповідно до нього на Україну наступала група армій “Південь” та румунські війська. Радянське командування спрямувало Червону Армію в зустрічні контратаки. Проводилися вони хаотично, без координації сил і попередньої розвідки. Найважливіші події перших місяців війни на українському напрямку :

• Танкова битва в районі Луцьк – Рівне – Броди (23 – 29 червня) ;

• Оборона Києва (липень – вересень) ;

• Оборона Одеси (серпень – жовтень) ;

• Оборона Севастополя (жовтень 1941 – липень 1942 рр.) ;

Протягом 1941 р. Червона Армія несла катастрофічні втрати і відступала далеко вглиб своєї території. Бліцкриг провалився в битві під Москвою, тим часом українські землі залишалися в окупації.

33 Нацистський окупаційний режим в Україні.

На окупованих територіях силами СС і гестапо встановлювався так званий «новий порядок». В загальних рисах він: зводився до насильства, пограбування і примусової праці. За найменшу непокору передбачав смертну кару або відправку в концентраційний табір .

Окупаційний план «Ост» виходив з того, що :

• населення України як расово неповноцінне підлягає частковому знищенню;

• територія України має стати базою для розширення німецького «життєвого простору».

Тому упродовж всього періоду окупації цілеспрямовано проводилося винищення євреїв, циган, військовополонених, учасників антифашистського опору. Сумновідомим прикладом подібних розправ був Бабин Яр під Києвом. За деякими оцінками в окупації було вбито близько 4 мільйонів мирних жителів.

Селяни зобов’язувалися обробляти землю і постачати продовольство. Молодь в примусовому порядку вивозилася на роботу в Німеччину. Життєзабезпеченням міст і сіл, медичним обслуговуванням та іншими проблемами населення окупаційна влада не займалася.

Таким чином «новий порядок» був жорстоким і злочинним.

34 Радянський підпільно - партизанський рух.

В ході війни на українських землях піднімався антифашистський рух Опору. Перемога СРСР і допомога Червоній Армії була метою радянських партизан й підпільників. Для цього вони:

• Збирали розвідувальну інформацію;

• Знищували живу силу і бойову техніку супротивника;

• Руйнували комунікації і лінії зв’язку;

Їх зусилля координувалися з Москви Українським штабом партизанського руху на чолі з генералом Тимофієм Строкачем. Найбільші партизанські з’єднання діяли на Сумщині й Чернігівщині, командували ними Сидір Ковпак і Олексій Федоров.

Підпільні організації виникали в багатьох містах і селах, у безпосередній близькості від ворога. В їх числі: «Молода гвардія» з Краснодону, «Патріот Батьківщини» з Херсона, «Партизанська іскра» із села Кримки на Миколаївщині ( командир Парфентій Гречаний ).

Таким чином Рух Опору став невід’ємною складовою війни.

35 Національно - визвольний Рух Опору.

В умовах ІІ світової війни зростали і зміцнювалися сили, що ставили собі за мету відновлення самостійної Української держави.

Найвпливовішою поміж них була Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка внутрішньо поділялася на фракції Степана Бандери і Андрія Мельника. Заради визволення України з-під влади Польщі і СРСР оунівці співпрацювали з Німеччиною. 30 червня 1941р. у Львові бандерівці проголосили Акт відновлення Української держави. Німецьку окупаційну владу це ніяк не влаштовувало, тому Бандера і його соратники були заарештовані. Після цього бандерівці відмовилися від співпраці з окупантами і взялися формувати власні партизанські загони. У жовтні 1942 р. вони об’єдналися в Українську Повстанську Армію (УПА) під командуванням Романа Шухевича. Спираючись на підтримку місцевого населення УПА розгорнула боротьбу проти німців, польських і радянських партизан. Найбільш активно її формування діяли в Галичині, на Волині і Поліссі.

36 Визволення Лівобережної України від фашистської окупації.

Перемога ЧА під Курськом у липні 1943 р. створила умови для визволення Лівобережної України. 23 серпня 1943 р. вона звільнила Харків. Далі, долаючи впертий опір супротивника, прорвалася до Дніпра. На його високому правому березі вермахт підготував так званий «Східний вал» – тобто укріплену лінію оборони. Німецьке командування робило все можливе, щоби перетворити «Східний вал» на непереборну перешкоду. Через те у вересні - жовтні 1943 р. розгорілася вкрай запекла битва за Дніпро. Під час цих подій Червона Армія ціною величезних людських втрат змогла форсувати течію ріки і захопити плацдарми на правому березі.

6 листопада 1943 р. після кровопролитних боїв на Букринському і Лютізькому плацдармах було звільнено Київ.

Отже визволення Лівобережжя завершилося, «Східний вал» не встояв.

37 Визволення Правобережної України.

На Правобережній Україні Червона Армія володіла незаперечною перевагою у живій силі і бойовій техніці. Тому шматувала оборону супротивника великомасштабними наступальними операціями. Вирішальне значення мали:

• Корсунь - Шевченківська і Криворізько - Нікопольська операції ( зима 1944 р. ) ;

• Одеська і Кримська операції ( весна 1944 р. ) ;

• Львівсько - Сандомирська і Ясько - Кишинівська операції ( літо 1944 р. ) ;

Таким чином 8(28) жовтня 1944 р. було остаточно визволено Україну.

Слід пам’ятати, що Україна зробила вагомий внесок у спільну перемогу. Більше 6 мільйонів вихідців з України приймали участь у збройній боротьбі. Зокрема, більше 2000 українців за ратні подвиги отримали найвищу бойову відзнаку СРСР - звання Героя Радянського Союзу. Серед них – льотчик - винищувач Іван Кожедуб, партизанський командир Сидір Ковпак, розвідник Євген Березняк, підпільник Парфентій Гречаний.

38 Післявоєнна відбудова України.

Війна перетворила українські міста, села, заводи, фабрики, колгоспи на суцільні руїни або згарища. Відбудова проводилася без зовнішньої допомоги, особливість четвертої відбудовчої п’ятирічки 1946 – 50 років полягала в тому, що:

• Важка і оборонна промисловість в першу чергу відновлювалися, забезпечувалася коштами і робочою силою;

• Легка промисловість отримувала меншу частину коштів і відновлювалася повільніше;

• Колективне сільське господарство фінансувалося за залишковим принципом;

• Максимальна мобілізація робочої сили досягалася шляхом збереження кримінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни;

Таким чином на початку 50 – х років післявоєнна руїна в основному була подолана, промислове виробництво піднялося до довоєнного рівня. Темним боком такої відбудови виявилося відставання сільського господарства , голод і бідність значної частини населення.

39 Голод 1946 - 47 років .

Після війни колективне сільське господарство залишалося без техніки і тяглової сили; відчувало нестачу робочих рук, фінансувалося за залишковим принципом. Для його відновлення:

• проводилося закріпачення колгоспників шляхом невидачі паспортів;

• зберігалася кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів;

• оподаткувалися домогосподарства (домашня худоба, фруктові дерева).

Як наслідок у посушливому і неврожайному 1946 р. колгоспи не виконали державні хлібозаготівельні плани і не могли забезпечити оплату трудоднів. Посуха і непосильні хлібозаготівлі спричинили голод 1946 – 47 років, коли голодною смертю померло близько мільйона людей.

Таким чином було відновлено колективне сільське господарство. Це робилося за рахунок експлуатації і злиднів українських селян.

40 Радянізація Західної України .

Після вигнання фашистів Західну Україну очікувала радянізація. ЇЇ головні напрямки:

• Відновлення радянської влади ;

• Націоналізація приватного сектору економіки і землі ;

• Колективізація сільського господарства ;

• Переслідування релігії і заборона Української Греко-Католицької Церкви;

Така політика руйнувала звичне життя і не могла не викликати широкий опір місцевого населення. Ударною силою антирадянського опору була Українська Повстанська Армія на чолі з Романом Шухевичем. Її формування, що базувалися у лісових або гірських масивах, чинили збройні акції, тероризували радянських активістів. Придушенням збройного опору в основному займалися сили НКВД. Вони проводили військові операції, масові депортації, провокації з перевдяганням у форму супротивника. Після загибелі Романа Шухевича повстанський рух поступово згасав.

Таким чином радянізація Західної України супроводжувалася насильством і кровопролиттям.

41 Україна в добу «Відлиги».

Період в історії СРСР, коли на чолі держави стояв Микита Хрущов, прийнято називати “Відлигою”. Цей час позначився реформуванням усіх сфер життя.

Під час роботи ХХ з’їзду КПРС в лютому 1956 р. Хрущов озвучив доповідь, в якій навів приклади злочинних дій колишнього вождя і викрив культ особи Сталіна. Він започаткував політику десталінізації – тобто відмову від сталінських методів керівництва. ЇЇ головні напрямки:

• Припинення масових репресій;

• Звільнення і реабілітація незаконно репресованих;

• Реформування системи каральних органів;

• Публічна критика Сталіна, знищення його пам’ятників і топонімів;

Комуністичну партію України в роки “Відлиги” очолив Олексій Кириченко – перший українець на цій посаді.

Отже реформи Хрущова лібералізували політичне життя. Їх незавершеність виявлялася в тому, що вони жодним чином не зачіпали монополію КПРС на владу.

42 Економічні реформи Хрущова.

Намагаючись подолати недоліки сталінської адміністративно - командної економіки, Хрущов проводив економічні реформи. Зокрема:

• З метою вирішення продовольчої проблеми освоювалися цілинні землі Казахстану.

• З метою поліпшення справ у сільському господарстві підвищувалися закупівельні ціни на колгоспну продукцію, розгорталося масове вирощування кукурудзи, прискореними темпами розвивалась м'ясна і молочна галузі.

• Для покращення керівництва народним господарством створювалися територіальні органи управління – раднаргоспи;

• Для підвищення рівня життя підвищувались зарплати і пенсії, проводилася паспортизація сільського населення, розширювалося будівництво державного житла.

Головним досягненням радянської науки і техніки став політ Юрія Гагаріна в космос 12 квітня 1961 р.

Таким чином хрущовські реформи створили сприятливі умови для зростання сільського господарства і добробуту населення. Разом з тим вони були економічно необґрунтованими, втілювалися в життя безграмотно і хаотично.

43 Консервативний поворот доби «Застою».

Доба «Відлиги» перервалася, коли Хрущова власні соратники звинуватили у волюнтаризмі і відсторонили від влади. Новим лідером партії і держави став Леонід Брежнєв.

Посаду Першого секретаря Центрального Комітету КПУ займав Петро Шелест, згодом його змінив Володимир Щербицький. Слідуючи за розробленою в Москві генеральною лінією партії, вони проводили консервативний поворот у всіх сферах життя. Виявлявся він тим, що:

• Згорталася десталінізація;

• Поновлювалися політичні репресії ;

• Зміцнювалася цензура та ідеологічний диктат;

• Розширювалася партійно - державна номенклатура та її всевладдя;

• Уповільнювалися ротації на всіх щаблях влади;

• Проводилася русифікація усіх сфер життя;

Консервативний поворот 1964 – 85 рр. забезпечив очікувану стабільність, але закрив шлях для оновлення радянської політичної і економічної системи. Ці роки увійшли в історію СРСР як доба «Застою».

44. 1 Економіка Радянської України в добу «Застою».

Восьма п’ятирічка (1966 – 70 рр.) вирізнялася тим, що уряд СРСР на чолі з Олексієм Косигіним проводив економічну реформу. Основні напрямки реформи: розширення самостійності державних підприємств; оцінка їх роботи за показниками прибутковості; створення системи матеріального стимулювання працівників.

Позитивний вплив косигінської реформи позначився тим, що Україна за підсумками восьмої п’ятирічки наростила обсяги промислового виробництва на 50%. Однак косигінська реформа означала впровадження ринкових елементів в адміністративно- командну економіку, а ця ідея не користувалася підтримкою вищого партійного керівництва. Як наслідок в наступні роки :

• реформування економіки зупинилося;

• темпи економічного зростання уповільнювалися;

• відставання від розвинутих країн світу поглиблювалося;

Таким чином сприятливі умови для модернізації було втрачено, радянська адміністративно – командна економіка сповзала у кризу.

44. 2 Розвиток сільського господарства в 1964 – 85 роках.

Хрущову вдалося оздоровили стан справ на селі. Тим не менше після його відставки сільське господарство потребувало модернізації. З цією метою держава збільшувала капіталовкладення в аграрний сектор, які використовувалися на масштабні програми електрифікації, механізації, хімізації, меліорації. Однак в процесі модернізації не вдалося подолати такі недоліки колгоспної системи, як технології з великими затратами ручної праці; відстала інфраструктура переробки і збереження продукції, безгосподарність.

Отже в добу «Застою» колективне сільське господарство збільшувало виробництво якісної і дешевої продукції і загалом піднялося на якісно новий рівень. Проблемою залишалося те, що воно ніяк не могло задовольнити попит населення на продовольство і зупинити відтік сільського населення в міста.

45 Дисидентський рух.

Існування легальної опозиції в період «Відлиги» і «Застою» залишалося неможливим. Її місце займали дисиденти (інакомислячі).

Дисиденти виявляли свою незгоду з існуючими порядками, розповсюджуючи вільний від цензури «самвидав», влаштовуючи мирні акції протесту, складаючи відкриті листи на адресу вищого керівництва держави або міжнародних організацій. Прикладом дисидентського вільнодумства був рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який автор адресував Першому секретарю Центрального Комітету КПУ Петру Шелесту.

Однією з перших дисидентських організацій була Українська Робітничо – Селянська Спілка, заснована в 1958 р. Левком Лук’яненком. Після підписання СРСР Гельсінських угод, в 1976 р. виникла Українська Гельсінська Група (УГГ). Вона намагалася працювати на легальній основі, виступала за дотримання прав і свобод людини в Радянській Україні. Її головою був Микола Руденко, учасниками - Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус , загалом – 37 чоловік.

Дисидентів, незважаючи на мирний характер руху, очікували репресії у вигляді звільнень з роботи, арештів, позбавлення волі і навіть примусового лікування у психіатричних лікарнях.

Таким чином дисидентський рух не став масовим явищем, однак мужність його учасників підривала монополію комуністів на ідеологію.

46 Політика «Перебудови» .

Політика «Перебудови» була проголошена квітневим 1985 р. пленумом ЦК КПРС з ініціативи нового лідера партії Михайла Горбачова. Її головні напрямки:

- Економічне прискорення і економічні реформи ;

- Розвиток демократії і гласності ;

- «нове мислення» у зовнішніх відносинах;

Горбачовське керівництво взялося за реформування економіки, не розуміючи як подолати наявні труднощі і забезпечити прискорення. Тому напрямки і зміст економічних реформ неодноразово змінювалися. В сукупності вони вели до:

• розширення самостійності державних підприємств, переведення їх на господарський розрахунок і самоокупність;

• легалізації недержавного сектору економіки і приватної власності;

• руйнування адміністративно - командної (планової) економіки;

Провал реформ визначили фактори їх стихійності, непослідовності і суперечливості.

Таким чином прискорення виявилося утопією. В реальному житті почалося падіння виробництва, інфляція та інші ознаки кризи.

47 Політичне життя в роки «Перебудови».

Початок «Перебудови» позначився тим, що припинилися репресії, з’явилася гласність. Аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. привела до того, що захитався авторитет Компартії і довіра до її лідерів, здобували популярність нові політичні погляди.

Офіційно політичну реформу проголосила ХІХ партійна конференція в червні 1988 р. Після цього було скасовано 6-ту статтю Конституції СРСР про керівну роль Компартії, прийняті закони про вибори депутатів на альтернативній основі. В умовах погіршення економічної ситуації все це вело до політизації суспільства. Як наслідок :

• У липні 1989 р. відбувся шахтарський страйк, що означало відродження страйкового руху.

• У вересні 1989 р. виник Народний Рух України (НРУ), що зайняв вакантне місце легальної опозиції.

• У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад, за підсумками яких демократичні і антикомуністичні сили сформували парламентську фракцію у складі 125 депутатів.

Отже монополія комуністів на владу залишилася в минулому. Їй на зміну прийшов політичний плюралізм та багатопартійність.

48 Проголошення незалежності.

Демократичні реформи «Перебудови» порушили монополію Компартії на владу і дозволили союзним республікам розширити власний суверенітет . 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла «Декларацію про державний суверенітет», в якій проголошувалося:

• право української нації на самовизначення;

• верховенство законів республіки над законодавчими актами СРСР.

Оскільки подальше існування СРСР у старому вигляді ставало неможливим, Михайло Горбачов ініціював так званий “новоогарьовський процес” – тобто розробку нового Союзного договору. Такий розвиток подій викликав невдоволення консерваторів з оточення Горбачова і спровокував їх на рішучі дії. 19 - 21 серпня 1991 р. вони здійснили спробу державного перевороту. Змовники оголосили, що Горбачов за станом здоров’я далі не може виконувати обов’язки президента, утворили «Государственный комитет по чрезвычайному положению» і ввели танкові підрозділи в Москву. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук заявив про відсутність підстав для введення надзвичайного стану в Україні. У відповідь спецпосланець ГКЧП пригрозив йому силою. Однак переворот у Москві провалився. Під впливом цих подій Верховна Рада України 24 серпня 1991р. прийняла “Акт проголошення незалежності”.

Таким чином Україна стала незалежною. 1 грудня 1991р. відбувся референдум на підтвердження незалежності і вибори президента. За їх підсумками більше 90% українців проголосували за незалежність, а першим президентом незалежної України став Леонід Кравчук.

49 Початок державотворчих процесів.

Після проголошення незалежності керівництву республіки на чолі з Леонідом Кравчуком належало розбудувати незалежну демократичну державу, а також завершити невдало розпочатий Горбачовим перехід ринкової економіки.

Перші кроки державотворення:

• заповнення так званого правового вакууму (закони «Про громадянство», «Про державний кордон», «Про збройні сили» та багато інших);

• введення в обіг національної грошової одиниці ( із січня 1992 р. – купонокарбованці, з вересня 1996 р. – гривня) ;

• створення Національного банку, Служби Безпеки України, закордонних посольств та інших державних установ;

• Затвердження державної символіки;

На міжнародній арені незалежна Україна позиціонувала себе миролюбною без’ядерною державою, пройшла шлях до членства в Організації Безпеки і Співробітництва в Європі, Раді Європи, Міжнародного Валютного Фонду. Пріоритет зовнішньої політики обирався між так званою «багатовекторністю» і євроінтеграцією.

50 Проблеми і здобутки перших років незалежності.

Президенту Кравчуку ефективної концепції державотворення та економічних реформ знайти не вдалося. Його правління позначилося:

• падінням виробництва, гіперінфляцією та іншими ознаками економічної кризи;

• непрозорою приватизацією державного майна;

• зростанням злочинності і корупції;

• погіршенням російсько – українських стосунків.

Загальне розчарування викликало хвилі страйкового руху і породжувало ностальгію за недавнім радянським минулим. Опозиційні сили в 1994 р. домоглися проведення дострокових президентських виборів. За їх підсумками другим президентом незалежної України став Леонід Кучма, який обіцяв подолати кризу, корупцію, злидні і відновити партнерські стосунки з Росією. Однак за 10 років свого правління виконати передвиборчі зобов’язання він не спромігся.

Таким чином в умовах затяжної кризи Україна здобула атрибути незалежної держави, зберегла громадянський мир. Проблемою виявилося те, що сама ідея української незалежності почала втрачати популярність.