Семінарське заняття № 7

питання 1

Історія української літературної критики. – С. 150 – 184.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 70—90-х рр.

Остання третина XIX ст.— один з най­більш бурхливих і яскравих періодів у розвитку дожовтневої української літера­турної критики, час досить масштабного розгортання її творчих сил, всезростаючої ефективності її взаємодії з літературно-художньою практикою, впливу на літера­турний процес в цілому.

Ніколи раніше українська літературно-критична думка не засвідчувала такої за­лежності (безпосередньої чи опосередко­ваної) від дійсності, мінливої й супереч­ливої, безперервно збагачуваної реальнос­тями нового змісту — соціального і націо­нального. Щодо цього критика ставала дедалі більш чутливою і, можна сказати, вразливою в плані своєї соціологічної й естетичної реакції на явища і процеси життя.

Українська критика повинна була фрон-тальніше, ніж будь-коли, порушувати зло­боденні питання і відповідати на них. Національна культура, література цієї до­би розвивалися в умовах, що виникли внаслідок скасування панщини 1848 р. на західноукраїнських землях та кріпосного права 1861 р. у Росії і на Східній Україні. Хоча пережитки кріпосництва ще давали себе знати, капіталізм владно завойову­вав усе нові позиції. Становище народ­них мас не поліпшувалося. На зміну пану-поміщику прийшов пан-капіталіст. Трудя­щі маси села й міста зазнавали не менш жорстокої експлуатації, змінилися форми і засоби визиску, лишились його суть, кла­сова природа. Реформою 1861 р. у Росії, писав В. І. Ленін, «селянська маса була приречена на півстоліття (1861 + 50 = = 1911) мук безправ'я, приниження, по­вільної голодної смерті, здирання податей та ін.» '. Це постійно спричинювалося до дальшого загострення класових супереч­ностей, зростання визвольної боротьби.

1 Ленін в. І. Повне зібрання творів,— т. 22.— с. 50.

Розвиток робітничого руху, поширення ідей наукового соціалізму справляють все більший вплив на суспільну дійсність, формування політичної свідомості народ­них мас. Примітним є піднесення за­гальнодемократичного й революційно-де­мократичного руху як у Східній, так і на Західній Україні. Ще в 60-х рр. у Східній Україні виникають і діють протягом на­ступних десятиліть так звані громади — організації головним чином ліберально-буржуазної інтелігенції, ліве крило яких часто примикало до загальнодемократич­ного руху.

В Галичині і на Буковині, що разом із Закарпаттям входили в той час до складу Австро-Угорщини, сформувалися дві бур­жуазні партії — «народовці» і «москвофі­ли». «Народовці» проголосили обмежену національно-культурницьку програму, про­водячи її у відповідності з офіційною по­літикою панівних класів цісарської Авст­ро-Угорщини. Підтримуючи ідеологів «на­родовців» в їх запобіганні перед цісар­ським урядом, «москвофіли» разом з тим орієнтувалися на російський царизм, не­хтували національними інтересами укра­їнського народу. В окремі періоди деяка частина української інтелігенції, що бра­ла участь у «народовському» і «москво­фільському» русі, посідала демократичні позиції в питанні розвитку національної культури.

Передові сили українського суспільства рішуче викривали антинародну політику реакційних кіл, вели боротьбу проти со­ціального і національного гноблення наро­ду. Виняткову роль у цій боротьбі серед інших факторів відіграла прогресивна журналістика. В середині 70-х рр. у Гали­чині виникли перші українські періодичні видання демократичного (наприклад, жур­нал «Друг», 1876), а далі і революційно-демократичного спрямування — журнали «Друг» (1877) та «Громадський друг»,

150

збірники «Дзвін» і «Молот», що вийшли наступного року. «Громадський друг» і збірники, що були продовженням журна­лу, активно сприяли пропаганді серед ін­телігенції соціалістичних ідей, формуван­ню матеріалістичних поглядів в естетиці. У 1881—1882 рр. у Львові виходив жур­нал «Світ» — досить впливовий революцій­но-демократичний орган. Названі видання зазнавали переслідувань і заборон з боку цісарської влади, але їх суспільний резо­нанс був великим.

У ці роки здійснюються заходи щодо організації української революційної пе­ріодики за межами Росії й Австро-Угор­щини. До спроб такого роду належить видання в 1878—1882 рр. у Женеві п'яти збірників «Громада», об'єднаних спільною платформою, а також двох номерів жур­налу під тією ж назвою. Це перші зразки вільної української безцензурної револю­ційної преси, визначні явища у вітчизня­ній політичній літературі другої половини 70^-80-х рр. Час від часу у цих виданнях друкувалися художні твори, літературо­знавчі матеріали.

1888 р. у Львові вийшов цікавий про­гресивний журнал «Товариш», видання якого, на жаль, припинилось на першому номері. Зміст «Товариша» (особливо його публіцистика) відзначався соціальною бо-йовитістю, демократизмом, протистояв по­літичним і естетичним канонам «народов-ської» преси.

У 90-х рр. роль революційно-демокра­тичної журналістики в громадському і лі­тературному житті помітно зростає. В 1890—1895 рр. виходить журнал «На­род» — орган радикальної партії. Соціаль­но-політичні й економічні настанови «На­роду» позначилися на його виступах з пи­тань літератури і критики. У тих же роках видавалася газета «Хлібороб», яка трима­лася тієї ж політичної лінії, що й «На­род», тільки на базі безпосередньої прак­тичної праці серед «робітних» людей. На сторінках «Хлібороба» систематично дру­кувалися у популярному викладі матеріа­ли про життя селянства, раз у раз — ху­дожні твори (серед них переклади з росій­ської літератури), а також статті та ре­цензії на літературні теми.

Трибуною передової наукової суспільної й філологічної думки на Західній і в Східній Україні середини 90-х рр. був

журнал «Житє і слово» (1894—1897) — багатоаспектний орган революційно-демо­кратичного напряму з широкими просвіти­тельськими завданнями. В коло його інте­ресів входили питання розвитку україн­ської і світової науки, соціологічних вчень, фольклористики, історії українського пи­сьменства, сучасного літературного про­цесу.

В 1898 р. розпочав свою досить трива­лу історію журнал «Літературно-науковий вісник», який до 1907 р. посідав послідов­но демократичні позиції в суспільному житті, художньому письменстві, критиці й естетиці.

У сприятливих умовах розвивалася в Галичині ліберально-буржуазна, особливо реакційна, журналістика. Слід звернути увагу насамперед на основні періодичні «народовські» видання.

В 1867—1897 рр. з перервами виходив журнал «Правда» — спочатку помірковано ліберальний орган, а пізніше буржуазно-націоналістичний. Такого ж характеру була газета «Діло» (1880—1939). У 1880— 1897 рр. «народовці» видавали журнал «Зоря», багато публікацій якого мало за­гальноукраїнське значення. З точки зору національно-культурних, мистецьких інте­ресів цей журнал протягом тривалого ча­су, незважаючи на обмеженість його су­спільної програми, був певним центром, де зосереджувалися творчі сили худож­нього письменства, почасти в галузі кри­тики, публіцистики.

Важливе місце в суспільному й літера­турному житті Буковини належить часо­пису «Буковина», що виходив протягом двадцяти п'яти років у Чернівцях (1885— 1910). Найбільш плідною була діяльність «Буковини» у 90-х рр., коли часопис на­був ваги загальноукраїнського періодично­го видання й у ньому брали участь відомі письменники, публіцисти, критики не тіль­ки Буковини, а й Галичини та Східної України.

Жорстокі цензурні утиски українського слова з боку царизму спричинилися до то­го, що в Східній Україні в цей період не було, власне, жодного періодичного ви­дання рідною мовою. У 70—90-ті рр. тут виходив ряд періодичних російських ви­дань, на сторінках яких друкувалися матеріали з питань розвитку української літератури, культури, зрідка — художні

151 збірники «Дзвін» і «Молот», що вийшли наступного року. «Громадський друг» і збірники, що були продовженням журна­лу, активно сприяли пропаганді серед ін­телігенції соціалістичних ідей, формуван­ню матеріалістичних поглядів в естетиці. У 1881—1882 рр. у Львові виходив жур­нал «Світ» — досить впливовий революцій­но-демократичний орган. Названі видання зазнавали переслідувань і заборон з боку цісарської влади, але їх суспільний резо­нанс був великим.

У ці роки здійснюються заходи щодо організації української революційної пе­ріодики за межами Росії й Австро-Угор­щини. До спроб такого роду належить видання в 1878—1882 рр. у Женеві п'яти збірників «Громада», об'єднаних спільною платформою, а також двох номерів жур­налу під тією ж назвою. Це перші зразки вільної української безцензурної револю­ційної преси, визначні явища у вітчизня­ній політичній літературі другої половини 70^-80-х рр. Час від часу у цих виданнях друкувалися художні твори, літературо­знавчі матеріали.

1888 р. у Львові вийшов цікавий про­гресивний журнал «Товариш», видання якого, на жаль, припинилось на першому номері. Зміст «Товариша» (особливо його публіцистика) відзначався соціальною бо-йовитістю, демократизмом, протистояв по­літичним і естетичним канонам «народов-ської» преси.

У 90-х рр. роль революційно-демокра­тичної журналістики в громадському і лі­тературному житті помітно зростає. В 1890—1895 рр. виходить журнал «На­род» — орган радикальної партії. Соціаль­но-політичні й економічні настанови «На­роду» позначилися на його виступах з пи­тань літератури і критики. У тих же роках видавалася газета «Хлібороб», яка трима­лася тієї ж політичної лінії, що й «На­род», тільки на базі безпосередньої прак­тичної праці серед «робітних» людей. На сторінках «Хлібороба» систематично дру­кувалися у популярному викладі матеріа­ли про життя селянства, раз у раз — ху­дожні твори (серед них переклади з росій­ської літератури), а також статті та ре­цензії на літературні теми.

Трибуною передової наукової суспільної й філологічної думки на Західній і в Східній Україні середини 90-х рр. був

журнал «Житє і слово» (1894—1897) — багатоаспектний орган революційно-демо­кратичного напряму з широкими просвіти­тельськими завданнями. В коло його інте­ресів входили питання розвитку україн­ської і світової науки, соціологічних вчень, фольклористики, історії українського пи­сьменства, сучасного літературного про­цесу.

В 1898 р. розпочав свою досить трива­лу історію журнал «Літературно-науковий вісник», який до 1907 р. посідав послідов­но демократичні позиції в суспільному житті, художньому письменстві, критиці й естетиці.

У сприятливих умовах розвивалася в Галичині ліберально-буржуазна, особливо реакційна, журналістика. Слід звернути увагу насамперед на основні періодичні «народовські» видання.

В 1867—1897 рр. з перервами виходив журнал «Правда» — спочатку помірковано ліберальний орган, а пізніше буржуазно-націоналістичний. Такого ж характеру була газета «Діло» (1880—1939). У 1880— 1897 рр. «народовці» видавали журнал «Зоря», багато публікацій якого мало за­гальноукраїнське значення. З точки зору національно-культурних, мистецьких інте­ресів цей журнал протягом тривалого ча­су, незважаючи на обмеженість його су­спільної програми, був певним центром, де зосереджувалися творчі сили худож­нього письменства, почасти в галузі кри­тики, публіцистики.

Важливе місце в суспільному й літера­турному житті Буковини належить часо­пису «Буковина», що виходив протягом двадцяти п'яти років у Чернівцях (1885— 1910). Найбільш плідною була діяльність «Буковини» у 90-х рр., коли часопис на­був ваги загальноукраїнського періодично­го видання й у ньому брали участь відомі письменники, публіцисти, критики не тіль­ки Буковини, а й Галичини та Східної України.

Жорстокі цензурні утиски українського слова з боку царизму спричинилися до то­го, що в Східній Україні в цей період не було, власне, жодного періодичного ви­дання рідною мовою. У 70—90-ті рр. тут виходив ряд періодичних російських ви­дань, на сторінках яких друкувалися матеріали з питань розвитку української літератури, культури, зрідка — художні

151

твори. Це передусім газети «Киевский теле­граф» того часу, коли в ній співробітничав М. Драгоманов (1874—1875), «Заря» (1880—1886), «Днепр» і «Степь» (виходи­ли в Катеринославі), де в другій половині 80-х рр. друкувалися статті й поезії І. Манжури, «Одесский вестник» (особли­во 1877—1880 рр.), «По морю й суше» (Одесса, 1896—1897), що видавав М. Ко-маров.

У 1882—1906 рр. виходив журнал «Ки-евская старина» — науково-історичний, ет­нографічний і літературний орган, в якому брали участь вчені, публіцисти з усієї України. В останній період діяльності «Киевской Старини» посилилася увага до питань розвитку української літератури, критичної думки, виникли певні умови для публікації творів українською мовою.

Важливі матеріали про українську куль­туру, літературу друкувалися на сторінках відомих російських періодичних видань — «Вестник Европн», «Отечественнне запис­ки», «Русское богатство» та ін.

У деяких виданнях Петербурга час від часу виступали М. Драгоманов, М. Косто­маров, І. Франко, О. Маковей. Крім того, ряд важливих питань українські діячі, передусім І. Франко і М. Павлик, порушу­вали у польській пресі («Ргаса», «Киг|ег ілуочузкі» тощо).

Значного поширення в 70—90-ті рр. на­були альманахи й збірники. Кращі з них, видані з ініціативи і при безпосередній участі відомих письменників, прогресив­них громадських діячів, залишили поміт­ний слід у розвитку національної культу­ри, літератури. Це насамперед такі альма­нахи й збірники, як «Дністрянка» (1877), «Луна» (1881), «Рада» (1883, 1884), «Ни­ва» (1885), «Степ» (1886), «Ватра» (1887), «Перший вінок» (1887), «Складка» (чоти­ри частини— 1887, 1893, 1896, 1897) та ін.

Окремі збірники й альманахи стали міс­цем цінних публікацій з історії літерату­ри, критики, фольклористики. Так, напри­клад, у «Молоті» надруковано знамениту критико-естетичну працю «Література, її завдання і найважніші ціхи» І. Франка, у збірниках «Громада» — «Шевченко, українофіли і соціалізм» М. Драгоманова, «Т. Г. Шевченко і його думки про громад­ське життя» Ф. Вовка, в альманасі «Степ» — «Украинская деревня по произ-ведениям г.г. Старицкого й Кропивницко-

го» К. ІІІрама, у «Ватрі» — «Із історії вір­ші на Україні» М. Драгоманова та ін. Кращі періодичні й альманахові видання сприяли піднесенню літератури, розвитку критики, публіцистики.

Українська дожовтнева класична літе­ратура захоплює своїм розмахом, гуманіс­тичним змістом, безупинним новаторським ствердженням ідеалів добра і справедли­вості, безперервністю процесу збагачення й оновлення. Зростаючи на народному грунті, вона своїм священним обов'язком вважала активну участь у боротьбі за соціальне і національне визволення наро­ду, відображення його сподівань і праг­нень.

Українська література 70—90-х рр. роз­вивалась під знаком дальшого ідейного й художнього піднесення, розширення сфер-і засобів зображення дійсності, збагачен­ня жанрів і стилів. Свій ідейно-мистець­кий рівень вона демонструє в романах і повістях, оповіданнях і новелах, драмах г комедіях, поезії і поемах. Створюються визначні явища національного письмен­ства, що стають надбанням світової літе­ратурної класики. І це відбувалося за умов, коли передова українська літерату­ра зазнавала переслідувань, нападок ре­акції, протидії деяких діячів, що проголо­шували безплідну теорію літератури «для хатнього вжитку». Але непохитна віра в народ, підтримка прогресивних кіл росій­ської суспільності множили сили, сприяли розкриттю творчих можливостей україн­ської літератури. У літературу приходили нові покоління талановитих митців, про­йнятих почуттям високого громадянського обов'язку, прагненням зберегти і розвину­ти революційні традиції своїх попередни­ків. В українському літературному проце­сі того часу виразно спостерігалися яви­ща взаємодії художньої практики пи­сьменників з розвитком літературно-теоре­тичної, критичної думки. ' Виникнення й утвердження в цей період української революційно-демократичної критики, заснованої на принципах матері­алістичної естетики, стало діяльним фак­тором національного художнього прогресу. Послідовна боротьба передової україн­ської критики проти консервативних ідей у літературі, проповіді національної замк­неності, нівелювання соціальних проблем, обстоювання програми літературного роз-

152

витку на засадах високої суспільної ви­значеності мистецтва художнього слова — все це справляло великий вплив на пи­сьменників, на активізацію їх плідної творчої діяльності.

Становлення передової літературної тео­рії було процесом тривалим, складним, який ознаменувався здобутками світового значення. Передова літературна критика, естетика — це та сфера, в якій духовна діяльність українського народу знайшла яскравий вияв.

Кожна нова епоха висувала перед есте­тичною думкою нові вимоги. Але при тому вона завжди лишалась одним із виявів суспільної боротьби, гострою ідейною збро­єю. В головних тенденціях свого поступу літературна критика, зокрема в умовах України, була пов'язана з розвитком пуб­ліцистики, журналістики, з розвитком по­літичних і соціологічних учень.

Питання про стан української критики, про розвиток естетичної думки, порушене ще в 40—60-х рр., набуває актуальності в наступні десятиліття. Майже всі письмен­ники сходилися на тому, що слабкість критики, недостатня її професійна зрілість негативно відбиваються на розвитку літе­ратури. Думка про необхідність посилення літературно-аналітичної роботи проходить червоною ниткою в багатьох виступах на сторінках періодичних видань 70—90-х рр. як ліберального, так і демократичного на­пряму. Але в самому тлумаченні змісту, завдань критики погляди нерідко принци­пово й рішуче розходилися.

На початку 80-х рр. «народовська» га­зета «Діло» (1882, № 11) писала: «Хоч і досить багато у нас літературних і літера­турно-наукових часописей, а все-таки ще чути одну важну недостачу: брак повної руської бібліографії сучасної і в значній часті також брак літературної критики». Подібно до того як свого часу в «Основі» П. Куліш вимагав «строго розборчивой критики», «народовці» через два десяти­ліття по тому відзначали: «Недостача по­важної, совісної критики шкодить і пи-сателям, і читателям» (там же).

Дискусія про критику не притупилася й пізніше, але набула більш теоретичного змісту, громадської значущості. У 1895 р. на сторінках «Зорі» Т. Галіп писав: «До недостатків нинішньої українсько-руської літератури треба зачислити брак зоргані-

зованої літературної критики. Фактом є, що на Україні-Русі нема осібного органу, присвяченого сій галузі письменства»². Йшлося навіть про спеціальне періодичне видання для літературної критики.

У 1896 р. у «Зорі» про становище в кри­тиці писав В. Щурат, якого особливо бен­тежило те, що критика була надто квола і непринципова, нездатна бачити головне в рідній літературі. «Скромність редакцій ще більша,— писав В. Щурат,— вона об­межиться на занотуванні заголовка, коли автор їй сподобається; коли ні, то й не буде. А критика? Критика збереться від часу до часу на відвагу, щоб книжку «збештати». Добра книжка критиків не знайде, бо її треба би хвалити... Ще ко­ли б автор був критикові брат, або сват, або бодай знайомий, то може б, там... Але чужого чоловіка хвалити не йде, панцю» ³. В. Щурат доречно говорив про необхід­ність посилити роботу в галузі конкретної критики. Однак його загальній методоло­гічній позиції бракувало достатньої послі­довності.

Назрілу потребу в літературній критиці відчувала вся передова українська гро­мадськість. І. Франко, для якого критика завжди була полем гострої ідейної і літе­ратурної боротьби, одним із чинників під­несення літератури, впродовж усієї своєї діяльності активно виступав з критикою критики, порушуючи питання про її стан, необхідність піднесення її відповідно до вимог часу. Чи то були виступи в журна­лі «Друг» і збірнику «Молот», чи на сто­рінках журналів «Житє і слово» і «Літе­ратурно-науковий вісник» — в усіх випад­ках йшлося не про будь-яку літературну критику, а про критику, засновану на за­садах матеріалістичної естетики. Саме це мав на увазі Франко, коли в кінці 80-х рр. писав: «...властивої критики з ясними принципами літературними й суспільними у нас (в Галичині) досі не було» (27, 149).

Характерно, що коли на початку 90-х рр. виникла радикальна партія і став виходи­ти її орган — журнал «Народ», питання про літературну критику, її суспільну зна­чущість набуло ще більшої гостроти. В «Народі» раз у раз висловлювалося не-

' Зоря.-1895.-№ 13.-С. 258. ⁵ Там же.—1896.—№ 5.—С. 99.

153

вдоволення становищем у критиці. Цю думку найбільш категорично висловив то­ді П. Грабовський. «Не зайвим було б звернути більшу увагу,— писав він,— на критику літературну, котра все ще не ви­йшла у нас якось за межі бібліогра­фії...» ⁴

Власне, про це писала і Леся Українка в листі до О. Маковея від 28 травня

1893 р.: «...критика, може, більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих пи-сателів... Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і та­лановитої критики» ⁵.

Ясна річ, на той час українська літера­турна критика уже вийшла за межі біб­ліографії. Грабовський був свідомий цьо­го, але з погляду тих суспільних завдань, які перед критикою ставила передова гро­мадськість, зокрема в галузі ідеологічно-просвітительської діяльності, та критика видавалася ще не на висоті. На її адресу висловлювалося чимало докорів.

Гаряче вітаючи видання журналу «Жи-тє і слово», Грабовський знову-таки особ­ливу увагу звернув на стан критики. «Вельми порадувала мене,— писав він у

1894 р.,— чутка про ваше видання, бо «Зоря», кажучи нишком, вже дуже якась безкритична та вбога» (3, 205).

Коли невдовзі з'ясувалося, що «Житє і слово» з ряду причин не зовсім успішно виконувало суспільно-просвітительські зав­дання, то це було віднесено передусім на рахунок відсутності в журналі бойової і професійно зрілої літературної критики. Певна активність її в подальших числах журналу, між іншим, стала однією з ознак безумовного піднесення суспільно-культур­ного значення цього органу. В «Оповіст­ці» до поновлюваного на новій основі журналу з цього приводу зазначалося: «Бажаючи надто своїм виданням доповни­ти ті наші видання, які виходять в Гали­чині, а також, наскільки можна, журнали російські, ми думаємо се зробити, обер­таючи особливу увагу на критику літера­турну і знайомлячи читачів з новими на­прямами і важнішими появами літерату-