4 Грабовський п. Зібрання творів : — т. 3.— с. 56. Далі посилання на це видання подаються в тексті.

• Українка Л. Твори : У 12 т.— К., 1978.— С. 154—155. Далі посилання на це видання по­даються в тексті.

ри інших народів, а в науці подаючи пра­ці, чи то оригінальні, чи перекладні про такі теми, яких у Росії не позволяє торка­тися цензура» ⁶.

Отже, уявлення про те, що критика —• важливий фактор суспільно-літературного життя, що потреба в ній — справа не ско­роминуча, стало для 70—90-х рр. звичай­ним і загальним. Ледве чи не кожний літератор, публіцист вважав за потрібне сказати про це своє слово. Але суть по­лягала в тому, як розуміти значення і зав­дання літературної критики, її метод. Що­до цього погляди різко розходилися, і роз­ходження відбилися в напружених ідео­логічних і літературних дискусіях.

У 70—90-ті рр., з дальшим загострен­ням ідейної боротьби, піднесенням літера­тури, зростають роль передової україн­ської критики, необхідність в удосконален­ні і розробці її методу. Процес той був нелегкий і непрямолінійний. У тогочасній буржуазній критиці простежуються немов­би два аспекти в підході до з'ясування її функціональних ознак. В умовах Галичи­ни ще міцні позиції посідала канонічна, схоластична естетика, оті відірвані від життя, від живого руху літератури «тисяч­ні естетичні правила» шкільної і салонної естетики, з викриття яких Франко почав свої літературні виступи.

Значного поширення в той час набули спроби оживити (ясна річ, з певними змі­нами і модифікаціями) консервативні по­гляди Куліша. Подібну двоєдину природу буржуазних естетичних теорій на україн­ському грунті слід мати на увазі, коли йдеться про характеристику літературно-теоретичної боротьби в останній чверті XIX ст., передусім тому, що, зрештою, обидві згадані тенденції войовничо про­тистояли всьому демократичному фронту літератури і критики.

Для традиційної канонічної естетики, її тривкості в тих часах показовими, напри­клад, е міркування |В. Ільницького — пуб­ліциста і письменника «народовського» напряму. Звернувшись до справ критики, він твердив, що її мета — «простувати і розвивати смак естетичний публіки», пи­сьменникам же вона мусить подавати «здорові правила естетики». На думку Ільницького, критик «єсть учителем есте­тики в відношенні до ширшої публіки».

⁶ Житє і слово.— 1895.— Т. 4.— С. 488.

154

Його завдання тим важливо, що є «одним конечним чинником в організації народної словесності», а те все вимагає «образова-ного ума і серця, любов'ю переповненого до всього, що правдиве і красне». Крити­ка, звичайно, підкреслює В. Ільницький, може багато злого і багато доброго зро­бити, бо ширша публіка їй «безвзглядно дає віру» ⁷.

Питання полягає в тому, що розуміти під «правдивим і красним», під добрим і злим. Автор «Критичних заміток» зали­шається на позиції формальної естетики. Мало важать докори критикові, що він хвалить «тоє, що не єсть достойним хваль­би», слід з'ясувати, міркує Ільницький, на підставі чого висловлюється позитивний відгук. Критик вважає, що відзначити ва­ди твору — значить показати, в чому ав­тор «грішить проти правил, повагами сві­товими узнаних за правдиві» ⁸.

Звичайно, в наведених висловлюваннях є окремі слушні міркування. Проте тут не­важко помітити брак чітких критеріїв, певну закостенілість поглядів, в чому від­бився рівень літературної думки початку 80-х рр;, як вона була представлена в ря­ді статей, опублікованих у «народовських» виданнях.

А втім, лідери правого крила «народов-ського» табору питання про роль літера­тури і критики ставлять і в більш вираз­ну соціально-політичну площину. В їхніх виступах не можна не помітити прагнен­ня «приручити» критику, пристосувати її до потреб антидемократичного руху. В кін­ці 80-х рр., в умовах активізації револю­ційних сил, подібні виступи набули харак­теру програмної політики «народовців» у галузі літератури. Журнал «Правда» фор­мулював завдання критики — бути немов­би заслоною проти «червоних» ідей у лі­тературі, проти настроїв «популярної ули-ці»⁹.

Редакцію «Правди» турбувало питання, як ефективніше за допомогою «холодної критики» зупинити поширення «бунтівної» критики, яка «розплоджує нетерпимість, а ще сприяє страчуванню чуття прекрас­ного». Подібна політична позиція, поро­джена ненавистю до демократичної су­спільності та її естетичних ідей, супрово-

⁷ Зоря.— 1883.—№ 21.—С. 334.

⁸ Там же.

⁹ Правда.- 1889.- № 5.- С. 365.

джувалась спробами в галузі теоретико-естетичного «обгрунтування».

З появою праць І. Франка та його спільників передова українська естетична думка засвідчила ряд принципово важли­вих тенденцій у своєму розвитку. Це на­самперед всебічне й безкомпромісне ви­криття ідеалістичної естетики, її вимог і приписів, культивованих нею схоластики, рутенства в критично-аналітичній роботі; засудження ідейно чужих народові нега­тивних процесів і явищ у сфері літератур­но-художній безпосередньо; нарешті, це планомірна, всеохоплююча розробка кон­структивної суспільної й естетичної кон­цепції розвитку красного письменства, тоб­то такої, яка б сприяла його постійному ідейно-художньому зростанню.

У тому, як ставила і розв'язувала пере­дова критика ці завдання, виявились її висока наукова, методологічна і професій­на зрілість, її всезростаюча революцій­ність, громадсько-культурна роль. Уже в ранніх своїх виступах І. Франко оголосив війну ідеалістичній естетиці, мертвим пра­вилам і канонам, що в умовах Галичини особливо шкодило розвиткові літератури. Подібного роду «руїнницьку» діяльність на полі критики й естетики Франко вва­жав справою великого суспільного значен­ня. «Де ж хто коли бачив,— писав він,— реформу без переслідування, будування нового без валення старого?» (26, 53). І пізніше предметом пильної уваги Фран­ка була критика «схоластичного і фаль­шивого толковання творів». Його публі­цистичний твір «Наша публіка» можна розглядати як сміливий виклик буржуаз­ній літературі, гострий памфлет, де кри­тика критики здійснюється на широкій політичній, класовій основі.

Що таке «наша публіка»? Передусім, вона зовсім різна, пише Франко. Відомо, що консервативні політики й естетики, спекулюючи ««опінією» нашої публіки», видавали смаки міщансько-обиватель­ських кіл, «салонові» уподобання панно­чок з попівського середовища ледве не за зразок естетичної норми. Але, як не­одноразово підкреслювала демократична громадськість, не на цього читача спира­лося і буде спиратися справді народне пи­сьменство. Та «наша публіка» — то зовсім інша «публіка», писав Франко. Нам тре­ба, вважав він, щирого, правдивого слова

155

про важливі та живопекучі речі, про все, що складає головний зміст життя суспіль­ства, що будить думку і вказує людині — «отак треба робити, так треба жити, туди треба йти».

Літературна критика може бути й різ­кою, і нещадною, коли вона правдива, чесна, свідома свого громадського покли­кання. В тому самому виступі Франко до­шкульно висміяв смаки й інтереси «наро-довських» естетиків і політиканів: «Годі нам вдаватися в остру критику нових лі­тературних появ. Одно те, що познеохо-чуємо молодих письменників, а друге те, що й наша публіка кривиться, читаючи надто остру критику» (18, 89).

Критично-аналітична функція критики, таким чином, виступає як важливий чин­ник просвітительської діяльності, підне­сення громадянської свідомості.

У середині 90-х рр. перед демократич­ною критикою постала необхідність засте­регти письменство і митців слова від не­безпеки релятивістсько-суб'єктивістських естетичних концепцій, формалізму, теорії «чистого мистецтва», що, з одного боку, були виявами буржуазних декадентських і модерністських течій, а з другого — ди­дактично-вульгаризаторських систем. Ізо­ляція літератури від впливу, за висловом Франка, як «безідейно-суб'єктивної», так і «безідейно-догматичної» естетики була актуальною проблемою часу.

Викривальна робота в галузі літератур­ної теорії не мала, звичайно, іманентного, абстрактного характеру, вона органічно була зв'язана, єдналася з подібною діяль­ністю на ниві художньої практики і здій­снювалася шляхом широкого аналізу ста­новища в українській літературі, аналізу історичного, соціологічного, естетичного.

Характеризуючи негативні явища в лі­тературі в умовах Галичини, Франко за­питував: «Де криються корені такого ста­ну?» І відповідав: у духовній немочі са­мої суспільності, в громадянській байду­жості письменників. Література, як і кож­на інша форма духовної діяльності, не існує сама по собі, незалежно «від під­кладки, від грунту». Виняткову роль тут (у числі інших факторів) може відіграти критика, яка за допомогою досконалих критеріїв тверезо оцінила б становище в літературі. Тільки така критика сприятиме руху вперед.

Подібною була критика Бєлінського в Росії, Лессінга в Німеччині. На цей зра­зок Франко посилався тому, що вірив, як і його славні попередники, в могутній дух свого народу, невичерпні можливості рід­ного слова. Правдивий, нещадний аналіз становища в літературі — необхідна умо­ва її дальшого піднесення. В одній із сво­їх праць 1886 р. Франко писав, що «вка­зання слабких сторін для всякого писате-ля не менше, коли не більше, важливо, як вказання добрих...». Такі погляд і під­хід до функціональної ролі критики ви­пливали з тих завдань, що їх ставили перед мистецтвом передова суспільність і потреби часу. Тим-то, вважав Драгоманов, на українську критику покладається важ­ливе завдання — розглядати явища літе­ратури на основі суворо наукових, су­спільних критеріїв, «...не треба,— писав він,— зводити також літературну критику українську на самохвальство на взаємні кадила, котрі тепер у такій моді між «па­тріотичними» кругами в Російській Украї­ні й Галичині. Ні одна, навіть дужча лі­тература не видержить без задухи тих кадил, а наша просто сохне в їх димі» '°. Це були справедливі слова.

Як вказувалося, нещадно-аналітичний пафос у демократичній естетиці поєдну­вався з розробкою конструктивних прин­ципів розвитку літератури і літературної критики, притому на кожному новому ета­пі у відповідності з умовами часу в центр теоретичних інтересів раз у раз висували­ся актуальні проблеми. Ця конструктивна діяльність критики така радикальна і важлива, порушувані нею проблеми такі істотні, що на всьому тому треба зупини­тися докладніше. Якщо критика не хоче плентатися на узбіччі основного шляху лі­тературного процесу, не хоче перетворити­ся на порожню схоластику, вона повинна бути свідома великих завдань суспільного і художнього перетворення. Між історико-літературним і критично-аналітичним ме­тодами, вважав Франко, існують суттєві відмінності. Але в одному відношенні — у тому, що стосується суспільних крите­ріїв у підході до розгляду художніх явищ і процесів,— літературна критика най­більш має зблизитись з історією літерату­ри, а історія літератури — з критикою.

¹⁰ Буковина.— 1893.—№ 25.—С. 2.

156

В обох випадках критичний аналіз творів повинен бути спрямований на з'ясування їхнього зв'язку з життям суспільним, на визначення їхнього впливу на сучасні й майбутні покоління. Пізніше, розвиваючи цю думку, Франко писав: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього, як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт інди­відуальної історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею дано­го твору, стараюсь поглянути на ті здобут­ки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаю­чого і корисного для нас, т. є., попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним за­ймалися, над ним думали і про нього писали» (27, 311). Йшлося не лише про те, якою повинні бути критика та її крите­рії, а й про зміст її проблематики на кож­ному етапі літературного розвитку, про саму суть її конкретно-аналітичної ро­боти.

У розвиткові критики 70—90-х рр. ви­разно помітно два етапи. Перший з них обіймає 70-ті рр., коли в провідних тен­денціях почався і розгорнувся процес ви­криття канонів ідеалістичної естетики, ко­ли панівне становище у жорстокій бороть­бі почали завойовувати нові художньо-лі­тературні, естетичні критерії.

У кінці 60-х — на початку 70-х рр. літе­ратурна критика великою мірою представ­лена була діячами буржуазно-консерва­тивного напрямку. Головним органом її був журнал «Правда» — єдине тоді укра­їнське періодичне видання. В ряді статей і рецензій, надрукованих на його сторін­ках, порушувалися важливі літературні питання (про літературні і мовні позиції «москвофілів», про національні, фольклор­ні й етнографічні джерела тощо). З часом у .«Правді» все більше переважала та лі­нія в літературно-теоретичних суперечках, яку представляли виступи таких критиків і публіцистів, як Ом. Огоновський, П. Ку­ліш, В. Федорович, Є. Згарський. Войов­ничо-ідеалістичні позиції консервативної критики виявилися в статтях «Народна філософія, списана по народним послови-цям і проповідкам» (1867) Є. Згарського,

«Кілька мислей із філософії» (1868) за підписом Кл. Г. (очевидно, К. Ганкевича), «Кілька мислей з наук природних» (1868) І. Яхна, «Емпірична і утилітарна тенден­ція теперішньої науки» (1872) В. Федоро­вича, в яких автори прагнули обгрунтува­ти за допомогою «строгих» філософських дефініцій і умовиводів природність, непо­рушність і святість експлуататорського су­спільного ладу та його ідеологічних основ — релігії, буржуазної моралі і пра­ва, піднести в принцип «консервативну спосібність духа», засади легітимізму^І1.

Відповідно до цього проводирі «народов-ського» руху висунули й гаряче захищали думку, нібито в Галичині не було чисто економічного питання, «соціальної квес-тії». Отже, й завдання літератури, тверди­ли вони, не мусило виходити за межі зав­дань національно-дидактичного й моралі­заторського характеру. Підтримку своїх естетично-суспільних побудов критика цьо­го напрямку діставала, зокрема, в деяких думках П. Куліша, досить популярних у колах естетиків «Правди».

«Народовські» естетики спільно з пра­вою частиною громадівців ігнорували со­ціальний аспект у відображенні україн­ської дійсності, вважали його антиприрод-ним для української літератури і все, що не відповідало цим їхнім поглядам, оголо­шували виявом тенденційності, «розрушен-ням» естетики. Є. Згарський, один з го­ловних літературних речників ранньої «Правди», доводив, що політика, мовляв, «не має бути цілею поезії», бо через неї «плавиться високий дух її». Виставляючи себе в ролі поборника істинного, безполі-тичного мистецтва, сам Є. Згарський на­справді боронив одверту, неприховану тенденцію в мистецтві й критиці, виходя­чи з власних політичних переконань. «Не вражда,— писав він,— а самий безпри­страсний божий мир — високе приділення поезії» '². Критик виступав проти демокра­тичної літератури, яка обстоювала інтере­си трудящих і викривала експлуататорів. «Декуди перейшла поезія зовсім в служ­бу політики, не чувати нічого, як тільки про ворогів, недолю, сльози, месть і по­дібні речі,— писав Згарський.— Не медом, а жовчею напуваються многії віршописи

¹¹ Правда.— 1872.— № 4.— С. 165. " Там же.—1868.—№ 19.—С. 223.

157

й находять великий одгомін в умовах та серцях роз'яреного люду» ¹³.

Показовим є ставлення консервативної критики до творчості Шевченка, виявлене в ранніх студіях Ом. Огоновського. Поета-революціонера критик «Правди» пред­ставляв читачеві співцем «братолюбія», який, палко люблячи уярмлену Україну, мусив «тою своєю любов'ю обіймати та­кож своїх ворогів, мусив їм від серця про­стити» ¹⁴.

Гостро викривальні політичні поезії Шевченка, особливо останніх років життя, тлумачились як відхід від «істинної по­етичності», як «втрата рівноваги».

У середині 70-х рр. із рядом програм­них статей («Український націоналізм», «Коли ж виясниться?», рецензія на збірку творів М. Костомарова тощо) виступив О. Кониський (1836—1900)—постать, до­сить помітна серед ідейних провідників «Правди» і поміркованого крила «наро­довців». Він далі розвивав думки про вузьконаціональну культурницьку місію українського художнього слова. З огляду на це Кониський зупиняв свій погляд передусім на творах, що порушували на­ціональні проблеми.

Авторові повісті «Хмари» І. Нечуєві-Ле-вицькому О. Кониський дорікав за те, що його герой — Радюк — «не знайшов собі діла на селі», «таке діло, за котре б не накинулась адміністрація». Розглядаючи п'єсу М. Костомарова «Сава Чалий», кри­тик слідом за автором осуджував Гната Голого і підносив Саву Чалого як зразок «художественно-національного образу». Тенденційність О. Кониського виявилась у його нападках на передову російську лі­тературу, в запереченні її значення для України, для української літератури.

У наступні роки діяльність Кониського в різних галузях культури, літератури, критики помітно зростає, виразнішими стають нерівнозначність її змісту, об'єк­тивний резонанс. У досить щедрій спад­щині Кониського-письменника крім творів пересічних, моралізаторських знаходимо реалістичні оповідання, повісті з життя селянства, інтелігенції, а також чимало ліричних поезій, пройнятих щирою тональ­ністю.

¹³ Там же.— С. 125.

¹⁴ Там же.— 1875.—№ 20.—С. 812.

Не менш діяльним був Кониський як автор численних статей, спогадів, рецен­зій, розвідок, присвячених тим чи іншим явищам і подіям минулого й поточного літературного життя. Відгукам Конисько­го подібного плану, не позбавленим пев­ної тенденційності, властивий інтерес до фактів, до істотних елементів літературно­го процесу.

Найпомітніший здобуток Кониського в галузі літературознавства й критики по­в'язаний з його понад десятилітньою пра­цею над вивченням біографії Т. Шевчен­ка, творчого шляху поета. Внаслідок на­пружених дослідницьких пошуків, збиран­ня джерельних матеріалів, спроб їх систематизації на сторінках журналів «Зо­ря», «Записки Наукового товариства іме­ні Шевченка» та інших видань (серед них і російських) упродовж 90-х рр. опублі­ковано низку розвідок Кониського, що практично охоплювали весь життєвий шлях поета і з яких після перегляду утво­рено двотомну монографію, що в 1898— 1901 рр. вийшла в світ під назвою «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його жит­тя». Незважаючи на деякі хиби методо­логічного і фактологічного характеру, зга­дана праця як перша спроба такого роду-в шевченкознавстві (разом з перекладами автора ряду російських повістей Т. Шев­ченка на українську мову) заслуговує на увагу.

У колах української прогресивної гро­мадськості відзначалися плідні сторони наукової і літературної діяльності Кони­ського. Водночас у досить різкій формі йшлося про його позицію в суспільно-на­ціональних питаннях, про його політичну непослідовність.

Буржуазно-консервативна критика на­магалась спрямувати українську літерату­ру на шлях національної відрубності й обмеженості, вузького побутовізму й мо­ралізаторства. Всупереч твердженням про начебто байдужість української літерату­ри до «соціальної квестії», до економічних питань передові українські письменники продовжували традиції Шевченка, твори­ли в нових історичних умовах літературу великих актуальних соціальних проблем, здобували на цьому шляху все нові й нові творчі перемоги загальнонаціональної ваги.

Суспільно-літературні концепції консер-

158

вативної критики були розвінчані й відкинуті передовою українською громад­ськістю. Одним із тих, хто почав і розгор­нув цю боротьбу, був М. П. Драгоманов (1841—1895). Визначний громадський ді­яч, учений, публіцист і літературний кри­тик, фольклорист, історик літератури і соціолог, Драгоманов понад чверть сто­ліття перебував у центрі суспільно-куль­турного руху в Східній Україні й Гали­чині, своїми працями вносив багато жи­вих ідей в українське суспільство.

Національна й суспільно-літературна програма Драгоманова вироблялася й об­стоювалася в дуже своєрідних умовах. Насамперед, йому постійно доводилось вести боротьбу на два фронти: проти ідео­логів великодержавного шовінізму на чолі з Катковим і Мілюковим, з одного боку, і проти різного роду реакційних сил в українському суспільстві, особливо проти носіїв консервативно-націоналістичних тен­денцій,— з другого. Цю боротьбу Драго­манов вів мужньо й непримиренно, сприя­ючи тим самим розвиткові прогресивних суспільних і літературних ідей на Україні, розвиткові української літератури й крити­ки. Власне, безпосередньо в широку поле­міку з буржуазно-націоналістичною кри­тикою вперше вступив саме Драгоманов, завдавши їй відчутних ударів.

Велику увагу Драгоманов звертав на ті процеси, що відбувалися в духовному житті українського суспільства. Він гаря­че підтримував усе прогресивне в україн­ській культурі, літературі і викривав, осу­джував національну обмеженість, обску­рантизм, клерикалізм. При цьому вчений підкреслював, що обскурантизм «може ви-роджатись і на власній народній мові, а інтелігенція може стати аристократич­ною і не одриваючись од народності (тут в розумінні мови й звичаїв.— М. Б.), а тільки одірвавшись від народу» ¹⁵. Ця ідея становила пафос багатьох виступів Дра­гоманова в 70-ті і пізніші роки, насампе­ред однієї з програмних і капітальних його праць — «Література російська, вели­коруська, українська і галицька».

Каменя на камені не залишив Драгома-

^и Драгоманов М. Літературно-публіцистичні

праці : В 2 т.— К., 1970.—Т. 1.— С. 137—138.

Далі посилання на це видання подаються в тексті.

нов від суспільної і літературної програ­ми «москвофілів», що орієнтувались на російський царизм, на реакційне слов'яно­фільство і запобігали перед цісарським урядом.

Пильний аналіз тогочасного стану укра­їнської літератури в світлі проблем і зав­дань, які висувала перед нею дійсність, становить серцевину багатьох праць Дра­гоманова. його судження про окремі літе­ратурні явища інколи були надто суворі й різкі. Але й у такому разі вони віді­гравали позитивну роль, оскільки будили увагу громадськості до важливих питань українського літературного процесу свого часу.

Велике значення мали виступи Драго­манова з питань російсько-українських су­спільно-літературних взаємин. В україн­ській критиці саме з його праць розпочи­нається широка і систематична розмова про російську літературу, про її значення для української громадськості й літера­тури.

У поглядах Драгоманова на питання українсько-російських суспільно-літератур­них взаємин були й вразливі моменти. Він, наприклад, недооцінював революцій­но-демократичний напрям російської літе­ратури, а силу і вагу її раз у раз ставив у залежність від здатності засвоювати ху­дожній досвід західноєвропейських літера­тур. Минуло всього кілька років і в кри­тиці ця проблема дістала вичерпне роз'яс­нення: І. Франко повною мірою розкрив значення російської літератури, її світову вагу, а в ряді моментів — і перевагу над західноєвропейськими літературами.

Трактування Драгомановим питання про «домову» літературу, як і вся його теорія «поступовості» в розвитку української лі­тератури, пов'язане з суперечностями в його літературно-критичних поглядах. Що­правда, погляд критика на майбутнє укра­їнської літератури не збігався з позицією прихильників теорії літератури «для хат­нього вжитку». На противагу і всупереч їм він твердив, що з плином історії укра­їнська література посяде поряд з іншими літературами гідне місце.

До визначних, прогресивних явищ у критиці 70-х рр. належать виступи І. Я. Білика (Рудченка —1845—1905), се­ред них — цикл рецензій під спільною назвою «Перегляд літературних новин»

159

(«Правда», 1873—1875), передмова до перекладених ним і надрукованих у «Правді» оповідань І. Тургенєва «Біжин луг» та «Тхір і Калинович>. Багато цін­ного містять листи І. Білика до брата — Панаса Мирного — з приводу ранніх варі­антів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», а також листи до М. Драгомано-ва, Ом. Огоновського, М. Бучинського, до редакції «Правди» та ін.

Зі статей і листів І. Білик постає як прогресивний громадський діяч, таланови­тий критик і публіцист, що захищав прин­ципи реалізму, народності літератури, тра­диції Т. Шевченка.

Головним для письменників І. Білик вважав увагу до суспільних проблем, до життя народу в його найглибинніших со­ціальних і психологічних проявах. Твори слабкі й немічні, пройняті сентименталь­ним сюсюканням і псевдонародністю, свід­чать про відсутність у їхніх авторів висо­кого розуміння громадського покликання літератури, для якої провідним повинен бути напрям «соціальне-демократичний» ¹⁶.

Для такого відображення найкраще придадуться, підкреслював І. Білик, вели­кі епічні жанри, передусім соціальний реалістичний роман. Тим-то працю Панаса Мирного над широким соціальним полот­ном він гаряче вітав і взяв безпосередню участь у створенні славнозвісного роману. У цьому зв'язку пильний інтерес виявляв І. Білик до російської літератури.

Хоч у літературних поглядах І. Білика відбився також вплив ліберальних ідей, його по праву можна вважати одним із зачинателів і натхненників соціологічної критики на Україні, яка сприйняла кращі традиції російської критики 60-х рр.

Проти реакційних «теорій» розвитку лі­тератури разом із передовими діячами Східної України виступали прогресивні критики Галичини. Особливу вагу мали •статті О. Терлецького і В. Навроцького.

Діяльність О. Терлецького (1850—1902) охоплює період від кінця 60-х до початку 900-х рр. Активний учасник революційно-демократичного руху, публіцист і критик,

" Лотоцький О. До світогляду старого украї­нофільства (із листування І. Я. Рудченка з М. П. Драгомановим)//Праці Українського на­укового інституту в Варшаві,— 1938.— Т. 48.— С. 23.

О. Терлецький до кінця свого життя ко­ристувався в колах прогресивної громад­ськості великою пошаною. Вже перші його публіцистичні праці, з якими він виступив у середині 70-х рр., здобули значну попу­лярність. У статті «Галицько-руський на­род і галицько-руські народовці», опублі­кованій (без закінчення) на сторінках журналу «Правда» (1874), автор порушив ряд важливих суспільних і літературних питань, зокрема виступив із глибоко аргу­ментованою критикою «москвофілів» і «народовців». Перші й другі, писав кри­тик, ніколи не знали і не бажали знати, чого хочуть народні маси, «а питалися тільки, чого правительство від них хоче».

Центральним у виступі О. Терлецького було питання про зв'язок літератури з дійсністю, з інтересами і потребами наро­ду. В літературній практиці «москвофі­лів», писав він, все «було мертве і спорох­ніле», взяте «із предавнезної старосвіт­ської минувшості», далеке від народу, як небо від землі ". У «народовській» крити­ці часто писалося про народну літературу. Насправді ж у критичних статтях і ху­дожніх творах «народовців», як влучно висловився О. Терлецький, чулися «усюди панський смак, панські теми або, коли хлопські теми, то на панський лад заведе­ні...», усюди панував дух «релігійних пе­редсудів і суєвірства».

Ідеологи «народовців» декларували першорядну вагомість у літературі націо­нальної проблеми, трактуючи її в дусі «оборони етнографічної відрубності свого народу», і одверталися «від питань реаль­них». «В цілім нашім теперішнім життю чи звернув хто серйозну увагу свою на соціальне положення народу?» ^І8 — запиту­вав Терлецький. Він був за таку літера­туру, яка б писала не про князів, бояр та «всяких святих», а про життя трудового народу, яка б викривала «чужих» і своїх визискувачів. Народу все одно, писав кри­тик, «хто визискувати буде його тяжку ро­боту, чи його неприхильні сусіди, чи таки ми самі». Він стояв за літературу «живо­го реалізму», «нових ідеалів», яка була б здатна служити майбутній «соціальній ре­волюції народу».

У наступних працях, створених у 80— 90-ті рр., О. Терлецький поглибив свої

¹⁷ Правда.— 1874.— № 17.—С. 710. 714, 715. ¹¹ Там же.— № 18.— С. 759.

160

думки про народність літератури, про її велику роль у суспільному житті.

Значним був внесок у розвиток літера­тури і літературної критики 70-х рр. В. Навроцького (1847—1882)—визначно­го громадського діяча Галичини, талано­витого економіста-статистика, фольклори­ста й етнографа, публіциста. Уже в пер­ших літературно-публіцистичних виступах (рецензія на новелу В. Стабельського «Монах» та ін.) В.Навроцький рішуче ви­словився проти «словотворчості» «москво­філів», критикував їхні позиції в питан­нях літератури і мови, радив письменни­кам брати за взірець Шевченка, Федько-вича, Нечуя-Левицького. їхня творчість, говорив він, зумовила великі зміни в лі­тературі, внаслідок чого «супроти голос­ної української кобзи затихали катеринки з супротивної сторони» ¹⁹.

Особливий резонанс мали соціально-еко­номічні й публіцистичні студії В. Нав­роцького. На підставі великої кількості фактичних даних він показав у них кла­сові суперечності в галицькому суспіль­стві, викрив базікання «москвофілів» і «народовців» про соціальну гармонію інте­ресів у Галичині. Яка ж гармонія інтере­сів, запитував В. Навроцький, може існу­вати між «міліонами голодних невольни-ків» і «пануючою клікою» «наймерзенні-ших паразитів»? Це питання критик ставив в плані не тільки соціально-еконо­мічних проблем, а й суспільно-літератур­них. Якщо література справді хоче слу­жити високим визвольним ідеалам, вона повинна не відвертатися від соціальних антагонізмів, а розкривати їх з позицій народу, міркував він.

Рішучий поворот В. Навроцького до животрепетних проблем народного життя, до розгляду галицької дійсності в соціаль­но-економічному розрізі мав важливе зна­чення для розвитку літератури. В. Нав­роцький недвозначно вказував на ту сфе­ру, яка повинна була насамперед привер­тати увагу митців, стати головним об'єк­том художньої творчості. Ні О. Терлець-кий, ні В. Навроцький спеціально не ви­світлювали теоретичні проблеми матеріа­лістичної естетики, але їхні праці багато чим сприяли розвитку естетичної думки, появі в українській літературі критики

Там же.—1870.—№ 1.— С. 46.

ВОЛОДИМИР НАВРОЦЬКИЙ

нового типу, засновником і найвидатнішим представником якої був Франко.

З початком діяльності І. Франка літе­ратурно-теоретична боротьба набрала но­вої якості, розмаху й гостроти. Утверди­лась революційно-демократична критика, заснована на засадах матеріалістичної естетики. Розвиток її відбувався в умовах піднесення визвольного руху, під впливом революційно-демократичної ідеології, тео­рії наукового соціалізму.

Протягом другої половини 70-х рр. І. Франко створив цілком оригінальну естетичну систему, розвиваючи й удоско­налюючи її в наступні десятиліття. Маємо на увазі його статті в журналі «Друг» («Слівце критики», «Літературні письма»), збірнику «Молот» («Література, її завдан­ня і наиважніші ціхи»), в «Дрібній бібліо­теці» (вступні уваги і замітки) тощо.

У «Літературних письмах», а також стат­ті «Слівце критики» Франко на підставі аналізу конкретних явищ літератури ді­йшов висновку, що головним покликанням літератури є увага до актуальних питань сучасної дійсності, до життя народу. Істо­ричні твори К- Устияновича («Вадим»,

6 8—289

161

«Іскоростень», «Святослав Хоробрий», «Олег Святославович Овруцький»), зустрі­нуті з захопленням «народовською» кри­тикою, І. Франко оцінював критично. Він вважав, що подібні твори відводять чита­ча далеко в сферу ідеалізації старовини, демонструючи одверту опозицію щодо «об­роблення тем із нашого суспільного жит­тя», оскільки, мовляв, сучасність «не дає тематів до артистичного оброблення». У змалюванні минулого, підкреслював І. Франко, письменник збивався на манів­ці суб'єктивізму й зневаги до вимог реа­лізму.

Таку ж негативну оцінку дав Іван Франко гумористичним творам І. Верх-ратського за дріб'язковість їхніх тем, за відсутність широкого й ясного погляду автора на життя.

Цілком підтримуючи виступи М. Драго-манова та І. Білика проти нездорових, антинародних явищ в українській літера­турі, І. Франко далі в теоретичному плані розвиває і поглиблює думку про те, що лише тоді національна література стане справжньою, сильною і потрібною, коли служитиме «на пожиток цілих мас народу, стане їм помічницею і порадницею». Для цього вона мусить підносити важливі про­блеми, правдиво зображувати життя на­роду з його потребами, показувати живі, здорові елементи, які можуть служити під­валинами вільного й щасливого майбут­нього. Цим визначаються й ті завдання, які треба ставити перед літературною кри­тикою як критикою соціальною, для якої «житє і його відносини» становить най­вищий критерій. Притому І. Франко спи­рається на досвід Т. Шевченка і росій­ської демократичної літератури, на досвід М. Гоголя і М. Салтикова-Щедріна, Д. Писарєва і М. Добролюбова, М. Помя-ловського і Ф. Решетникова.

Слід відзначити і ряд виступів М. Пав-лика (1853—1915) у журналах «Друг» і «Громадський друг», зокрема велику сту­дію «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), статті і рецен­зії з приводу збірки «Байки, приказки і повістки» І. Верхратського (1876), твору Д. Вінцковського «Гостинець із Черно-вець» (1876), статтю «Один листочок жит­тя» (1877) та ін.

У визначенні завдань літератури М. Пав-лик був цілком на боці І. Франка. Він

так само вимагав, щоб література керу­валася передусім інтересами народу. У студії «Потреба етнографічно-статистич­ної роботи в Галичині» М. Павлик за­кликав до глибокого вивчення народного життя, мови, усної творчості. Як І. Фран­ко, він негативно поставився до історич­них творів К. Устияновича, до думки, що «життя галицького люду» «не дає тема­тів» ²⁰, критикував твори. 1. Верхратського за відсутність у них громадського змісту, «живих образів», за відірваність їх від народних джерел. М. Павлик не поділяв погляду, що література повинна якось пристосовуватись до простого люду, зби­ватись на шлях примітивного популяриза-торства, обмежуватись своїми «хатніми» справами або ділитись на дві літерату­ри — для «хлопів» (з мовою «простона­родною») і для інтелігенції (з «язиком вищим»). Взірцем служіння письменника визвольній боротьбі М. Павлик вважав творчість Т. Шевченка, яка, розкриваючи всебічно життя народу, підносила його до революційного усвідомлення свого стано­вища, свого покликання.

Із сучасних творів М. Павлик дав висо­ку оцінку повісті «Лихі люди» Панаса Мирного, і саме тому, що в ній зроблено спробу створити образи нових людей, які не схиляються перед тяжкою долею, а ста­ють на шлях боротьби за краще майбут­нє. За гуманізм, за глибоке проникнення автора в психологію героїв М. Павлик оцінює повість «Лихі люди» «обіч найліп­ших європейських творів новішої реаль­ної школи».

Подібно до І. Франка М. Павлик високо цінив здобутки передової російської літе­ратури, яка, за його висловом, дає людям «розумний погляд на світ».

Наприкінці 70-х рр. у критиці виникла гостра полеміка навколо корінних питань розвитку української літератури, її роз­почала редакція «Правди», вмістивши в 1878 р. на сторінках журналу (без під­пису) статтю «Сьогочасне літературне прямування» (друга частина побачила світ у зв'язку з перервою у виданні «Прав­ди» лише в 1884 р.— в додатку до XI11 річ­ника журналу). Автором статті був І. Не-чуй-Левицький, але редакція, «доробив­ши» її в бажаному для себе напрямі, на-

²⁰ Друг.—1876.—№ 14/15.—С. 230.

162

друкувала як ідейно-естетичну програму журналу.

У статті висловлено ряд цікавих думок, головним чином зі сфери творчо-художніх спостережень автора — талановитого пи­сьменника. Але провідна ідея статті ви­кликала справедливу негативну реакцію з боку передових діячів української куль­тури.

Тогочасна українська література, на думку автора статті і редакції «Правди», повинна була грунтуватись на трьох прин­ципах — «національність», «народність», «реальність». Перших два принципи прак­тично зводилися до одного — орієнтації на скарби народної мови, фольклору, на від­творення етнічно-побутових умов життя. Щодо художнього тлумачення дійсності, то в центрі ставився національний аспект. Практично це виявлялося, зокрема, у ви­мозі показувати життя українське у «по-кладному» плані, а життя інших наро­дів — у плані «одкидному». Наведена тра-ктовка надає викривленої односторонності цьому загалом правомірному структурно­му твердженню: «Разом з язиком укра­їнська література, окрім форми, повинна бути національною і своїм змістом». Від­повідно до цього принцип «реальності» у тлумаченні автора статті ставив перед літературою обмежені вимоги і, власне, протистояв «ультрареальному погляду на літературу», тобто критичному реалізму, під прапором якого не тільки література російська, а й українська вже на кінець 70-х рр. здобула не одну славетну пере­могу. До їх числа належало чимало творів самого Нечуя-Левицького.

На статтю «Правди» того ж 1878 р. відповів І. Франко статтею «Література, її завдання і найважніші ціхи». Тут він роз­винув свої думки, які перед тим уже по­рушував у інших працях, в цілу струнку систему. Стаття І. Франка давала науково аргументовану концепцію літературного процесу, визначала його генеральний на­прям, чітко й ясно формулювала, як пи­сав автор, деякі думки, щоб покінчити суперечки з «естетиками-правдянами».

Стаття широко ставила питання про су­спільне призначення літератури. Видатним теоретичним здобутком було визначення на підставі всебічного аналізу стану літе­ратури її основного творчого методу як методу «наукового реалізму». Всупереч

ІВАН НЕЧУИ-ЛЕВИЦЬКИЙ

поверховому, емпіричному побутописанню і фактографізму «науковий реалізм» пе­редбачав зображення народного життя на основі докладного, з урахуванням найно­віших даних різних галузей науки, його вивчення. «Науковий реалізм» І. Фран­ка — це, власне, критичний реалізм, що передбачав показ дійсності в розвитку й суперечностях, без штучних, наперед за­даних схем, який самою логікою образів підводив читача до такого висновку, що «сам складався в голові» і перебував у згоді з рухом прогресивних сил суспіль­ства.

Було б помилковим ставити Нечуя-Ле­вицького в один ряд з ідеологами наро-довства, не добачаючи різниці в їхніх по­глядах на актуальні проблеми розвитку української літератури (як і в громадсько-політичних питаннях) на грані 70—80-х рр. XIX ст. Соціальні причини, які зумовили в даному разі позиції Нечуя-Левицького і керівників «Правди», особливо відносно російсько-українських літературних взає­мин, були різні. Очевидно, полемічне за­гострений тон статті Нечуя-Левицького пояснювався значною мірою умовами, що

163

створилися для української культури вна­слідок ганебного царського указу 1876 р. Тут слід звернути увагу на те, що ще в 1870 р. на сторінках львівського часопису «Основа» було опубліковано велику стат­тю Нечуя-Левицького «Органи російських партій», у якій поза рядом суперечливих тверджень виявлені широке розуміння ро­сійської літератури і шанобливе ставлен­ня до її прогресивних здобутків. У цій праці, просторій за своїм діапазоном, Нечуй-Левицький викриває царизм, його шовіністичну політику. Він пише про «тяжкий уряд», «тяжку цензуру», панів і чиновників, що гноблять народи Росії, ду­шать вільнолюбну думку. У такому стано­вищі, підкреслює автор, перебуває і росій­ський народ. При цьому зазначається, що передові російські журнали «оступаються або готові оступитись за вільне розвиття кожної національності між границями ім­перії, за національності побиті, за народ на Україні, в Білорусії, Литві, за лати­шів, за фіннів, а з цього можна вже вва­жати, що їх принцип — рівноправне роз­виття кожної національності, так, щоб кожна не давила, не вигублювала дру­гої» ⁵¹.

З щирою повагою говорить І. Нечуй-Ле­вицький про О. Герцена, М. Добролюбо-ва, І. Тургенєва, які, відображаючи най-гуманніші погляди часу, «домагаються вільного розвиття, вільної мислі кожного народу, кожної національності»²². З сим­патією пише він про творчість Беранже, про матеріалістичну філософію Фейєрбаха. Пропонуючи читачеві свою досить роз­логу і вдумливу характеристику «Органів російських партій», І. Нечуй-Левицький, як правило, солідаризується з позицією тих видань, що відображали погляди пе­редової громадськості з питань літератури та естетики. Він, наприклад, схвально від­гукується про роман І. Тургенєва «Батьки і діти», про новаторський підхід письмен­ника до висвітлення актуальної проблеми і водночас, як і російська прогресивна періодика, критично ставиться до деяких ідейних тенденцій твору І. Гончарова «Об­рив», що особливо виявилося у змалюван­ні образу Марка Волохова, хоч інший твір цього автора — роман «Обломов» —

²¹ Нечуй-Левицький І. Зібрання творів : У 10 т.-^ К., 1968.— Т. 10.— С. 85. ^и Там же.— С. 94.

дістав заслужену високу оцінку з боку українського письменника.

Впадає в око повна суголосність гостро негативної думки І. Нечуя-Левицького і погляду передової російської суспільності про наклепницький зміст антинігілістично-го роману В. Крестовського «Панургово стадо», як, до речі, і щодо оцінки реак­ційного часопису «Домашняя беседа» чи діяльності «консервативно-національної» частини слов'янофілів на чолі з Катковим та його «Московскими ведомостями». У численних творах російських письмен­ників, передусім таких, як О. Остров-ський, М. Некрасов, М. Успенський, Г. Успенський, М. Салтиков-Щедрін, В. Слєпцов, Ф. Решетников, О. Левітов, відзначає І. Нечуй-Левицький, стверджує­ться «прихильність до робітника, до на­ймита, до бідного обідраного бурлацтва, а не до пишного панства»²³. У статті в «Основі» автор наголошує на тому, що українська література «буде рости, і має право рости все вгору та вшир», прямую­чи на національному грунті шляхом на­родності, використання традицій Т. Шев­ченка і разом з тим не ігноруючи цінного досвіду літератури російської.

Чи не вперше в українській пресі в ка­тегоричній формі І. Нечуй-Левицький ви­словив твердження про те, що однобічне уявлення про російську мову як засіб гноблення є «великою помилкою», бо ж тією мовою проголошуються й ширяться і гуманні думки, просвітительські ідеї. До речі, ще раніше з повагою писав він про О. Пипіна, І. Прижова, які своїми праця­ми підтримували українську літературу, мову. Зовсім іншими мотивами керувалися ідеологи «народовства». Вони просто ви­користали в своїх політичних цілях си­туацію, що склалася, для чергових напа­док на російський народ і його культуру, на революційний рух і передові суспільні сили. «Підправивши» в бажаному для се­бе дусі статтю «Сьогочасне літературне прямування», редакція журналу «Правда» виставила її як щит насамперед проти своїх ідейних супротивників у Галичині, на чолі яких стояв І. Франко. Письмен-ник-революціонер розгадав цей намір ва­тажків «народовства» і дав їм нищівну відповідь.

Подібно до М. Драгоманова І. Франко ~ же.—С. 80.

164

підкреслював, що не можна ототожнюва­ти передову Росію, російський народ з Ро­сією царя, царських чиновників. З особ­ливим притиском на перший план він ви­сував саме революційно-визвольний харак­тер літератури передової Росії, чим вона підноситься значно вище, ніж література Заходу, ніж творчість багатьох «західних артистів».

Історичною заслугою І. Франка було те, що він уже в цей період, виходячи з по­треб життя, цінного досвіду рідної й ін­ших літератур, особливо російської, грун­туючись на здобутках російської матеріа­лістичної естетики й естетики Т. Шевчен­ка, розвиваючи їх в нових умовах, виро­бив в українській критиці найпередовішу літературно-естетичну теорію, принципи дальшого розвитку української літерату­ри, українського реалізму, відстояв їх у полеміці з різними антинародними течія­ми. З іменами І. Франка і його спільників пов'язане внесення в українську критику революційно-демократичних і соціалістич­них ідей, що спричинилось до корінних змін у характері літературно-теоретичної боротьби на Україні. Видатним кроком у розвитку теоретичної думки на Україні було розуміння і теоретичне визначення завдань літератури й мистецтва як діяль­ної зброї у суспільній боротьбі. Запере­чуючи ідеалістичні принципи критиків-правдян, Франко писав: «Література, стоя­ча понад партіями,— се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літе­ратури не було ніколи» (26, 13). Принци­пи, розроблені І. Франком, як і традиції демократичної критики 70-х рр. у цілому, продовжували жити й діяти в наступний період, зазнаючи, проте, дальшої творчої розробки стосовно нових умов суспільного і літературного життя.

80—90-ті рр. становили новий етап у розвиткові української літературно-теоре­тичної думки. Першорядне значення мали ті процеси, що відбувалися в суспільно-політичному житті українського суспіль­ства, в літературі, яка досягла на цей час значних успіхів, збагатилася видатними творами різних жанрів, підносила нові важливі проблеми, відображала нові яви­ща. Потреба в літературній критиці, ви­моги до неї різко зросли. Сприятливішими стали й можливості її розвитку: у 80— 90-ті рр., як відомо, виходив ряд періо-

дичних видань, на сторінках яких система­тично друкувалися літературно-критичні, бібліографічні матеріали, крім того, з'яв­лялися окремі праці зарубіжних учених-естетиків (І. Тена, Г. Брандеса та ін.).

Якщо в 70-ті рр. у сферу критики по­трапляло порівняно небагато явищ літера­тури, то тепер вона аналізує величезну масу творів різноманітного змісту й спря­мування не тільки української літератури, а й російської, західно- й південнослов'ян­ських, західноєвропейських літератур.

У центрі уваги критики 80—90-х рр. були корінні питання, які висвітлювалися й у попередньому десятилітті, але роз­гляд їх тепер став незмірно ширшим і глибшим, а висновки робилися на значно багатшому літературному матеріалі. Ра­зом із тим у критиці 80—90-х рр. розв'я­зувалися нові проблеми, які раніше або зовсім не порушувалися, або розглядали­ся принагідне, частково.

Незрівнянно зросла критика й кількісно. Якщо раніше в ній брало участь невелике коло авторів, то тепер працював значний загін діячів, серед них — професіонали-критики, публіцисти, письменники, діячі театру тощо.

Впадають в око осяжність інтересів то­гочасної критики, різноманітність її жан­рів. Все частіше з'являються праці з філо­софсько-естетичним ухилом, в яких ви­світлюються певні теоретичні питання з різних ідейно-політичних позицій. Це, з одного боку, такі праці І. Франка, як «Із секретів поетичної творчості», «Наша белетристика», а з другого — праця М. По-долинського «Про реалізм у штуці» тощо.

Значної популярності набув жанр огля­дів — праці І. Франка («Наше літератур­не житє в 1892 році», 1893), В. Щурата («Наш літературний рух в 1894 р.», 1895), М. Драгоманова («Листи на Наддніпрян­ську Україну», 1893), Б. Грінченка («Лис­ти з України Наддніпрянської, 1892— 1893) та інші, у яких розглядалися поточ­ні літературні явища і на цій основі по­рушувалися важливі питання розвитку лі­тератури.

Помітна увага критики до питань теат­ру і драматургії. Про умови і напрям розвитку театру на східних і західних українських землях, про окремі вистави розгортаються дискусії, спалахують супе­речки.

165

На полі критики точаться гострі ідейні дискусії, в яких вирішальну роль відіграє критика революційно-демократичного і за­гальнодемократичного спрямування. На чолі цього фронту літературно-теоретичної і критичної думки, як і в попередні роки, стоїть І. Франко, що виступає в цей час не тільки як письменник, а й як теоретик літератури, літературний критик, історик літератури, блискучий знавець і інтерпре­татор літературного минулого й сучасного, аналітик і синтетик, популяризатор і до­слідник цілого ряду літератур світу, особ­ливо російської.

Своєю науково-дослідницькою діяльніс­тю І. Франко посів почесне місце серед найвизначніших літературних теоретиків і естетиків світу. Разом з ним продовжува­ли свою критично-публіцистичну працю М. Павлик («Народ»), О. Терлецький («Житє і слово»). Як і раніше, велике значення мали виступи М. Драгоманова.

У 90-ті рр. XIX ст. з'являються публі­цистичні й літературно-критичні праці П. Грабовського, перші публіцистичні ви­ступи Лесі Українки.

Протилежний напрям становила крити­ка буржуазна, представлена найвиразніше виступами В. Барвінського, М. Подолин-ського, Ом. Огоновського, Г. Цеглинсько-го, О. Барвінського.

Картина розвитку літературної думки буде неповною, якщо не врахувати діяль­ність ще однієї великої групи критиків, їхні позиції в суспільно-літературній бо­ротьбі. Мова йде про тих діячів, які в процесі літературно-теоретичних дискусій у ряді своїх кращих виступів, по суті, під­тримували, хоч і не цілком послідовно, критику демократичну. В суспільно-полі­тичних питаннях (а такий аспект, надто для умов розвитку української літератури того часу, не можна ігнорувати) деякі з них посідали загалом ліберально-демокра­тичні позиції, не раз вагаючись між лібе­ралізмом і демократизмом. У кожного з цих критиків виявлялось це по-різному, залежно від світогляду, таланту, нарешті, від змісту виступів. Передусім, слід від­значити важливу й корисну працю ряду діячів, які у 80—90-ті рр. своїми статтями, рецензіями брали активну участь у літе­ратурному процесі, сприяли пожвавленню й піднесенню літературного життя, висту­пали проти консерватизму, сервілізму.

Серед них — М. Комаров (1844— 1913)—невтомний трудівник на ниві української культури, бібліограф, етно­граф і фольклорист, видавець, публіцист і критик, автор статей, рецензій і публіка­цій історико-літературного характеру про П. Гулака-Артемовського, В. Забілу, С. Руданського, П. Ніщинського тощо, ви­ступів на теми поточного культурного і лі­тературного життя, один із основних авто­рів відділу «Оповістки і критичні замітки» в журналі «Зоря».

У цей період виступав А. Кримський (1871—1942) —видатний учений-орієнта-ліст і поліглот, письменник, критик, який в суспільних питаннях один час схилявся до вузькокультурницьких концепцій, а зго­дом, особливо з середини 90-х рр., під впливом І. Франка розгорнув літературно-критичну діяльність у радикально-демо­кратичному напрямі. Маємо на увазі його статті й рецензії про творчість І. Франка, О. Кобилянської, про стан і розвиток мови. Слід відзначити і Б. Грін-ченка (1863—1910)—автора численних статей і розвідок з питань суспільно-куль­турного, національно-освітнього життя, мови, творчості окремих письменників. З початку 90-х рр. Б. Грінченко піддавав різкій критиці програму «народовців», реакційні погляди їхніх ідеологів у період «нової ери». Щоправда, при цьому сам він часом виявляв національну обмеже­ність.

Близьких до І. Франка позицій трима­лися О. Маковей (1867—1925) —талано­витий письменник і критик, публіцист, журналіст, автор літературних оглядів, статей і рецензій про творчість І. Франка, О. Кобилянської, П. Грабовського, Т. Бор-дуляка, Лесі Українки, А. Чайковського, С. Ковалева та інших письменників, Л. Турбацький — автор статей і розвідок про І. Франка, О. Кобилянську, про ро­сійську і зарубіжну літератури.

Чимало цінного в своїй спадщині лишив В. Щурат (1871—1948)—критик і літе­ратурознавець, автор статей і рецензій з питань поточного українського літератур­ного життя, про західноєвропейські літе­ратури.

Плідною й корисною в 90-х рр. була критична й публіцистична діяльність М. Вороного (1871 — 1942). У статтях і дописах про політичне життя в Росії, на-

166

друкованих у журналі «Житє і слово», в численних виступах про театр і драматур­гію М. Вороний з демократичних позицій підніс ряд важливих питань.

Не втратили своєї наукової цінності ранні праці О. Колесси (1867—1945), зок­рема його статті й розвідки про життя і творчість Ю. Федьковича, про поезії Уля-ни Кравченко.

У цьому ж ряду стоять В. Коцовський (1860—1921)—історик літератури і кри­тик, серед праць якого, часом суперечли­вих і нерівноцінних, виділяються статті про театр і драматургію, І. Белей (1856— 1921), В. Лукич (Левицький) (1856— 1938)—редактори і видавці періодичних видань, діячі, що в «народовському» русі посідали помірковані, ліберально-демокра­тичні позиції, а в низці своїх публіцистич­них і критичних виступів засвідчили, що «серед партії народовської», як писав І. Франко, було «багато людей високо­освічених, чесних і гідних усякої по­шани» ²⁴.

Помітною постаттю в українській кри­тиці є В. Горленко (1858—1907), статті і рецензії якого, серед них про творчість Панаса Мирного (роман «Повія»), І. Франка (повість «Захар Беркут»), Я. Щоголева (про збірку «Ворскло»), цін­ні спостереженнями, особливо щодо мови й стилю.

Слід згадати про роль М. Ф. Сумцова в розвиткові літературної науки на Украї­ні й у Росії — вченого-філолога, критика, фольклориста й етнографа. Впродовж майже півстоліття М. Сумцов працював одночасно в літературознавстві і на ниві літературної критики. Таке поєднання для вченого складало властивість його творчої діяльності, особливо у 80—90-х рр. У цей період з'являються його студії з історії давньої української і російської літера­тур, публікації, присвячені І. Котлярев­ському, Г. Квітці-Основ'яненку, Т. Шев­ченкові, та статті й рецензії з питань по­точного літературного життя, в тому числі про творчість своїх сучасників — І. Фран­ка, І. Манжури, Я. Щоголева та ін.

Одне з центральних місць у нових дис­кусіях на філософсько-естетичні й літера­турно-критичні теми посіла простора сту­дія «Про реалізм у штуці» представника

консервативного крила «народовців» Ми­хайла Подолинського (1844—1894), на­друкована в 1883 р. у журналі «Зоря» (№ 1—8). Це показовий і примітний до­кумент для характеристики літературно-теоретичної боротьби тих часів.

В українській критиці 80-х рр. праця М. Подолинського була найпримітніша щодо оборони ідеалістичної естетики, ре­акційних буржуазних теорій у мистецтві. На перший погляд може здатися, ніби автор стоїть за реалізм, виступає проти його вульгаризації, захищає специфіку мистецтва, свободу творчості. Але це вра­ження швидко розвіюється, бо ж насправ­ді М. Подолинський був проти правдивого зображення життя, обстоював «реалізм ідеальний», прикрашений, очищений від «предметів гидких, мерзких і страшних»²⁵.

Критичний реалізм з його увагою до го­стрих соціальних проблем, до життя на­родних мас М. Подолинський називав «крайнім реалізмом», «псевдореалізмом», «літературною модою, проявом грубого матеріалізму». Таке мистецтво він оголо­шував «естетичною єрессю», накидаючи йому зневагу до «публічної моральності». Як не оперує М. Подолинський підстава­ми «наукових естетичних взглядів», суть його позиції ясна — він рішуче проти слу­жіння мистецтва великим прогресивним ідеалам.

У статті М. Подолинського про І. Фран­ка нема й згадки, а по суті, саме з ним ведеться тут полеміка як з художником і теоретиком, особливо з положенням стат­ті «Література, її завдання і найважніші ціхи», про роль літератури в змаганнях людськості до поступу, в прокладанні шляхів до кращого майбутнього. Такий підхід до літератури, що його боронить, за висловом М. Подолинського, «гарячіша і крайня часть поклонників свого, щоб так сказати, політичного реалізму», ніяк не витримує «строгішої критики», супере­чить «головному условію краси», отже, тому, що «в штуці єдино пожадане і цін­не» ^2б. У дусі войовничої тенденційності автор далі роздратовано заявляє: «Вічно одна і та сама пісня: багатий кривдить бідного, багатий — ледащо, а бідняка — ходячий ангел»²⁷. У практично-аналітич-

» Народ.- 1891.-№ 22.—С. 293.

²⁵ Зоря.—1883.—№ 7.—С. ПО.

²⁶ Там же.— № 4.— С. 57.

²⁷ Там же.— № 6.— С. 90.

167

ному плані естетичні позиції М. Подолин-ського дещо раніше продемонстровано в ряді виступів одного з лідерів «народов­ців»— В. Барвінського (1850—1883), зок­рема в його статті про роман «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?», надрукованій у 1882 р. у газеті «Діло». В. Барвінського аж ніяк не задовольняє формально-есте­тичний підхід до літератури. Коли правда, що читач не звик і не вміє «добиратись до самого дна, до поважної сторони сло­весних творів», то в тім вина критики. Коли «читаючу публіку» захоплюють «пер­ше всього яскравість, дивоглядність, ціка­вість події і самого росказу, запутаність інтриги», то в тім знову-таки вина крити­ки — це свідчить про її поверховість. На тій підставі автор робить висновок, що критика має поставити перед собою мету «навчити поважно дивитись на задачу сло­весних творів», заохочувати «до поваж­ного, мислячого читання» ²⁸.

Загалом, проти такої думки заперечува­ти не доводиться, проте істотним є інше, а саме — як роз'яснює автор конкретно зміст того «поважного, мислячого читан­ня». Немовби пояснюючи власну позицію, В. Барвінський далі дає розгорнутий, до­сить красномовний аналіз роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Неприйнятними для критика є ідейна настанова, соціаль­но-викривальний пафос роману. Не дивно, що ані з суспільного, ані з художнього погляду образ Чіпки він не сприймає, вва­жаючи його винятковим, нереальним, від­даючи свої симпатії Грицькові. «Те саме,— писав Барвінський,— що збивало Чіпку з доброї дороги і пхало у якусь розпуку, горе, а там і в п'яне бурлацтво,— те саме наводило Грицька до праці і до тихого, хоч небагатого щастя»^я.

Якщо Грицька, за висловом автора статті, можна справедливо вважати «ти­пом нашого звичайного чоловіка», то Чіп­ка — це творча невдача авторів. Чіпка як образ, на думку В. Барвінського, став жертвою «доктринерського прив'язання до принципу борьби правди і справедли­вості», а протест Чіпки — вияв «дикої страсті і беззаконності».

У даному разі завдання критика, на дум­ку В. Барвінського, полягало в тому, щоб

²⁸ Діло.— 1882.—№ 11. ²⁸ Там же.— № 12.

розтлумачити «читаючій публіці», що го­ловний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» супроти наміру авторів нібито не був «якимсь незвичайним побор­ником тої правди», але «сам на ділі явля-єсь найбільшим кривдителем». Тенденція роману, закладена в його назві, видається Барвінському штучною, однобічною. Кри­тик не може погодитися з тим, що траге­дія Чіпки, умови його злиденного життя мотивуються в романі соціальними причи­нами, кривдою і сваволею панів, станових приставів, волосних старшин та земських діячів. Звідси висновок: «Висказана тен­денція ломиться в самім найголовнішім її представителю; поставлена теорія не оправдується на ділі» ³⁰. Таке трактування має далекоглядні наміри — захистити під­валини експлуататорського устрою, а тра­гедію Чіпки зобразити як наслідок «злої волі» героя, його вдачі й ледве не вродже­них нахилів.

В органічному зв'язку з концепціями В. Барвінського, М- Подолинського в лі­тературно-естетичних дискусіях перебува­ють погляди, розвинуті у працях Ом. Ого-новського (1833—1894), передусім у його «Історії літератури руської», що протягом тривалого часу друкувалася в «Зорі», а в 1887—1894 рр. вийшла з друку окремим виданням.

«Історія літератури руської» Ом. Ого-новського — помітне явище в українсько­му літературознавстві й критиці.

Розпочинаючи втілення свого давнього задуму, Огоновський звернувся до пи­сьменників визначних і менш відомих, старшого й молодшого поколінь, що пра­цювали на Західній і в Східній Україні, з проханням надіслати якнайповніші відо­мості про себе й своїх знайомих — діячів культури, літератури. У відповідь учений одержав численні цінні матеріали — біо­графії, спогади, бібліографічні дані, інші відомості. Переважна більшість їх тією чи іншою мірою була використана в «Іс­торії літератури руської». Але інтерпрета­ція цього матеріалу, творчості окремих письменників, як і певних літературних епох, позбавлена була наукового обгрун­тування й об'єктивності, що відзначали свого часу Франко, Драгоманов, Павлик. Хоча в процесі конкретного аналізу Ого-

³⁰ Там же.— № 23/24.

168

новський раз у раз прагнув спертися на обстоювані ним нормативи формальної естетики, проте в основу його «Історії лі­тератури руської» покладено єдиний сві­тоглядно-ідеологічний принцип, не раз ви­триманий у дусі націоналістичної упере­дженості.

В «Історії літератури руської» Ом. Ого-новський виступає не лише як історик лі­тератури, а й як літературний критик, на­віть політик. Він аналізує не тільки су-спільно-літературні явища минулих часів, а й явища сучасного йому літературного процесу, веде мову про творчість письмен­ників — своїх сучасників.

У розв'язанні питань історико-літера-турного й літературно-критичного характе­ру Ом. Огоновський виходив з критеріїв виключно національно-суспільних, моти­вуючи це тим, що соціально-економічний аспект для визначення ідеологічних і літе­ратурних процесів на українському грун­ті, на його думку, непридатний і неісто-ричний. Подібні твердження, як ми знає­мо, висувалися в українській критиці не вперше, з ними можна зустрітися ще в виступах П. Куліша 60-х рр. і статтях ранньої «Правди». В Ом. Огоновського вони дістали дальший розвиток, широке обгрунтування. В українській літературі Ом. Огоновський бачив два напрями, що часом схрещувалися в своєму розвитку, але ще частіше протистояли один одному. Насамперед, це «національно-реальний напрямок», «національно-соціальне пряму­вання», найяскравішими представниками якого він вважав О. Кониського, Олену Пчілку, почасти І. Нечуя-Левицького. Дру­гий напрям — соціально-реальний, ради­кально-реальний, до якого дослідник за­раховував Марка Вовчка, Панаса Мирно­го, І. Франка, Н. Кобринську та ін.

Першорядної ваги надавав Ом. Огонов­ський творчості тих письменників, які прагнули «суспільно-національний напрям сучасної літератури видвинути на перший план української письменності»³¹. Пози­тивно оцінюючи, наприклад, внесок Марка Вовчка до скарбниці української літера­тури, Ом. Огоновський, проте, вважав, що в її творчості надто різко підкреслено «контраст між витребеньками панськими й лихоліттями мужиків» ³². Внаслідок цьо-