0. Пишна та в. Спасовича.

Визначних успіхів у цей час досягло українське образо­творче (К. Трутовський, К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пи-моненко, С. Васильківський, П. Мартинович, П. Левченко, М, Самокиш, О. Сластьон, В. Мурашко, В, Орловський, С. Світославський, О. Попєль, Л. Позен, К. Устиянович), музичне (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Аркас, П. Сокальський, П. Ніщинський, В. Заремба, А. Вахня-нин, О. Нижанківський, С. Воробкевич) і театральне мис­тецтво, розвиток якого базувався на невичерпних тради­ціях народного національного мистецтва й на засвоєнні найкращих надбань світової культури. Чимало художників зверталося до тем і сюжетів із творів Т. Шевченка, М. Го­голя, 1. Котляревського та ін. Композитори не тільки об­робляли пісенні твори українського народу, а й створюва­ли твори більших жанрів на тексти українських письменни­ків («Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої» Т. Шевченка, «Вічний революціонер», «Не пора»

1. Франка, «Поклик до братів-слов'ян» М. Старицького, «Пісня київського слов'янина» М. Драгоманова та ін.).

У цей час створюється ряд політичних пісень, що сприя­ли дальшому піднесенню національної свідомості, поглиб­ленню й поширенню визвольних прагнень народу. Особли­ве значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Вербицького), яка відразу стала визна-

9

поєднання його давньої теорії «етнографічної достовірнос­ті» з відстоюванням певного національного герметизму та проповіддю месіанського призначення українського слова. Принципова боротьба проти літературного дилетантизму, віра в значні ідейно-художні потенції рідної літератури, прагнення до максимального виявлення її національної са­мобутності вступали в певну суперечливість із настанова­ми на звуження її зв'язків з більш розвиненими літерату­рами.

Чимало спільного з ідейно-художніми програмами П. Куліша було в художній практиці та літературно-кри­тичних виступах О. Кониського, автора численних рецензій, статей, присвячених явищам минулого й поточного літера­турного життя, зокрема просторого «Критичного розгляду української (руської) драматургії». Попри певні хиби ме­тодологічного і фактологічного порядку неперехідне зна­чення має його багаторічне дослідження життя й творчості Т. Шевченка, наслідком якого стали публікації в ряді жур­налів, об'єднані згодом у фундаментальну двотомну працю «Тадас Шевченко—Грушівський. Хроніка його життя».

[Одним із перших проти хибних теоретичних настанов та консервативної художньої практики виступив М Драгома-нов, з ім'ям якого пов'язаний історично вищий етап ідейно-художньої орієнтації українського письменств^ До цього й сам Драгоманов ішов складним, внутрішньо суперечли­вим шляхом, свідченням чого були, зокрема, його ранні праиі «Українське письменство 1866—1873 років» та «Лі­тература російська, великоруська, українська і галицька».

! Оглядаючи стан української літератури 60—70-х років, Драгоманов шкодував, що «твори української словесності ніколи не були у нас предметом безпрестанної аналітичної критики», під якою він розумів «критику сміливу і науко­ву», свідому тощо, «чого тепер -гребувати від поетів і бе­летристів» _«..' Переконаний федераліст вважав неодмінними підвалинами української літератури^«реалізм по методу, гуманізм по ідеалах і федералізм по політиці»^ конкретизу­ючи це так: [література має бути «по ідеям демократична, по манері критична і реалістична, по мові живонародна», побудована «на міцній реальній основі, а не на романтиз­мі й ретроградності»; справжнім письменником є той, «хто подасть нам типічні факти головного життя у громаді» ⁷. І

⁶ Драгоманов М. Українське письменство 1866—1873 рр //Літ-на­ук, вісн. 1902. Ка. XI. С. 58.

⁷ Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським. Л.,

і У і \), \^. Уо, і уо„

24

ід таким кутом зору/Драгоманов у своїй розвідці «Лі­тература російська, великоруська, українська і галицька» прагнув з'ясувати:]_що була і є щодо ідей українська літе­ратура, які потребі! та обставини соціально-політичні ви­кликали її до життя й визначали її характер і напрям; які шанси й перспективи її подальшого розвитку і яка «може бути дорога, котрою мусить іти ця література, щоб розви­нутись, одвічати тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові»³./Віддаючи належне ряду слушних спостережень і оцінок, аргументо­ваному запереченню ідейного ретроградства, етнографічно­му дилетантизму й відрубності, слід вважати помилковим штучний поділ Драгомановим російської та української лі­тератур і перебільшення генетичної й еволюційної залеж­ності другої від першої.

[Ідейні й естетичні вади ряду творі^ української літера­тури Драгоманов пояснював, зокрема, тим, що (вони свідо­мо й штучно орієнтувалися на нерозвинені, примітивні сма­ки читачів^ Він висунув програму розвитку літератури 6«зІщзу_док>|Ш£) радячи поступово розширювати тематичні обрії, розробляти проблематику народного життя, вдоско­налювати художню форму, а також постійно збагачувати національне письменство перекладами шедеврів світової літератури і всім цим виховувати нового вимогливого чи­тача. Саме цим теорія «домової літератури» Драгоманова принципово відрізнялася від концепції ^літератури для до­машнього вжитку» В. Бєлінського, І. Аксакова, М. Косто­марова.)

Згодом у численних статтях («Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрян­ську Україну», «Листи до редакції «Друга», «Неправда — не просвіта», «Шевченко, українофіли й соціалізм») та лис­тах він осуджував ідейну зашкарублість і сервілізм га­лицьких «народовців» і «москвофілів», провінційну вузько­глядність «рутенців». Його судження про літературні яви­ща й характер літературного процесу в Україні, попри де­які хибні положення (певна недооцінка окремих творів і письменників), загалом мали позитивне значення в бороть­бі проти застарілих, естетично зужитих і неплідних тен­денцій, штучного експериментаторства, за утвердження ре­алістичного письма, глибше засвоєння художнього досвіду світової літератури й невпинне піднесення української лі­тератури до найбільш естетично розвинутих літератур Єв­ропи. Проголошуючи принцип поезії-правди, необхідність

Правда. 1874. Ч. 1. С. 21.

25

створення в літературі «живих типів» як відображення ти­пового та індивідуально характерного, Драгоманов не ви­ключав поетичної умовності, вважаючи, що всі художні за­соби з належною мистецькою й психологічною мотивацією мають забезпечувати максимальну переконливість твору, глибоку пізнавально-виховну й перетворюючу дію мис­тецтва.

^Принципово важливими були вимоги Драгоманова про необхідність плідного зв'язку літератури з передовими на­уковими й суспільними ідеями часу. «Треба, значить,— пи-сав_ він,— шукати законів життя людського і провідних ідей громадської праці не в тих чи інших метафізичних системах, а в соціально-психологічних основах громадсько­го і індивідуального життя. Тоді і наші романи будуть по­вчаючими студіями дійсного життя, а не спорними хріями на передовзяті теми»/⁹.

Багато уваги Драгоманов приділяв проблемам методо­логії й методики літературознавчих досліджень, перебува­ючи на рівні найвищих тогочасних європейських досягнень історико-порівняльного методу. Вже перші літературно-критичні виступи Драгоманова мали підкреслений полеміч­ний характер і сприяли активізації не лише літературного процесу, а й літературно критичної думки, піднесенню кри­теріїв оцінки національного письменства. Тим-то статті Драгоманова часто ставали приводом для гострих і трива­лих дискусій.

По суті на підтримку драгомановських оцінок стану і перспектив розвитку української літератури, на глибоке відображення актуальних проблем соціального буття наро­ду, на розширення й збагачення засобів реалістичного письма та боротьбу проти естетичного примітивізму висту­пили представники соціологічної критики — Іван Білик («Перегляд літературних новин», «Іван Сергійович Турге-нєв», листи до брата Панаса Мирного з приводу роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), О. Терлецький («Га­лицько-руський нарід і галицько-руські народовці», «Літе­ратурні стремління галицьких русинів від 1772 до 1882 РР-»), В. Навроцький (соціальні студії, критичні ре­цензії), які водночас прислужилися справі конкретизації функціональних особливостей «правдивої української кри­тики», яка, на думку Івана Білика, має спрямовувати літе­ратуру иа шлях «широкого реалізму» з тим, щоб стати

⁹ Драгоманов М. П. Твори Василя Чайченка//Літературно-публі­цистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2. С. 428.

26

«показником

10

громадської потреби і проводирем живої правди»

Серед опонентів Драгоманова були О. Кониський (стат­тя «Український націоналізм»), В. Барвінський («Слівце для спізнання» та «Відповідь панові М. Драгоманову»), І. Нечуй-Левицький (стаття «Сьогочасне літературне пря­мування») та ін. Не маючи підстав для реабілітації ряду художньо безпорадних творів, про які йшлося, крім згада­них статей Драгаманова та Івана Білика, також у статті Драгоманова «Малорусское литературное движение в 1874 году», опоненти водночас енергійно осуджували «велико-руськість» Драгоманова та його недооцінку національної своєрідності української літератури. «Ми бажаємо,—пи­сав О. Кониський,— щоб українська література, не кида­ючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела» (без російського посередництва.— П. Ф.) ". " ІНайбільшого розголосу набула згадана широка розвід­ка І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне пряму­вання», надрукована в «Правді» як редакційна етаття^М^ та й зміст її промовисто розкривались у спеціальній пр_д-"мітці"!. Нечуя-Левицького (не вміщеній у журналі), де за­значалося, що Драгбманов «зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, бо ви­ходить на ділі, що дочка, або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами». Конструктивне ж завдання зводилося до того, щоб з'ясувати сучасне й майбутнє «літературне прямування», «глибоку основу» та «душу української літе­ратури» 'Зи

На думку автора, Гукраїнська література, як і «кожна сьогочасна література», «твердо стала на грунті трьох принципів: реальності, національності та народності»,!зміст яких далі детально обґрунтовується й ілюструється. По-перше, /«реалізм чи натуралізм в літературі,— вважає ав­тор,—потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знахо­дяться на землі»]— саме цим творчим принципом, за його спостереженнями, послуговуються «реальні французькі те­перішні писальники, брати Гонкури, Е. Золя» ¹³. Без дос-

¹⁰ Білик 1. Іван Сергійович Тургенєв//Правда. 1873. Ч. 15. С. 520. " Кониський О. Український націоналізм//Правда. 1975. Ч 14. С. 572.

¹⁸ Літературний архів. X., 1931. Кн. VI. С 64 ¹³ Правда. 1878. Ч. 2. С. 12.

27