34 Зоря.—1887.—№ 11.—с. 194—195. 36 Там же.— 1892.— № 2.— с. Зо. 38 Там же.— 1887.— № 18,— с. 307. А' Там же.— 1892.— № 4.— с. 73.

ливши їхню сценічну досконалість, при­родність персонажів, що забезпечило тим творам тривке місце в репертуарі галиць­кого театру.

Позитивно поставився Франко до де­яких оповідань Цеглинського, до його окремих публіцистичних виступів. Тут йдеться про те, що все живе, примітне (хай і локального художнього звучання) неодмінно фіксувалося Франком на сто­рінках поточної періодики, як вияв акти­візації національного літературного про­цесу.

Буржуазно-консервативна критика не раз виступала проти погляду, згідно з яким можливості розвитку української лі­тератури обмежувалися, як висловився М. Костомаров («Задачи украинофильст-ва», 1882), вузьким колом обсервації — сферою селянського життя і щодо змісту, і щодо мови. Але ця критика з «народов-ського» табору була однобокою, суб'єкти­вістською. Пропоновані нею засади роз­витку української літератури так само об­межували її зміст і можливості, штовхала на шлях тенденційного моралізатор­ства, провінціалізму і національної обме­женості.

Тільки програма І. Франка та інших критиків — його послідовників — проти­стояла як концепції М. Костомарова, так і поглядам Ом. Огоновського, розгортала перед українською літературою широкі об­рії, кликала її підносити великі проблеми й творити соціальне значущі образи, ста­вати літературою справді загальнонаціо­нального і загальнолюдського значення.

Невпинно розвиваючись, з кожним ро­ком демонструючи все нові свої невичерп­ні можливості, українська література про­тистояла естетичним концепціям буржуаз­ної критики. Але боротьба була гострою, вона не вщухала й у 80—90-ті рр., у час дальшого піднесення соціально-політичної і національної самосвідомості прогресив­них сил українського суспільства.

Центральною постаттю й у цей період був І. Франко. Людина виняткової пра­цьовитості, він виступив із великою кіль­кістю нових статей і досліджень — як іс­торик літератури й літературний критик, ЯК публіцист і естетик, захоплюючи в коло своїх інтересів найрізноманітніші явища рідної літератури і численні здобутки сві­тового мистецтва слова.

170

І. Франко не ухилявся від літературних дискусій — навпаки, вважав їх неодмін­ною умовою «всестороннього зрозуміння і розвою» сучасного літературного життя (27, 109). Щирий і всебічний обмін дум­ками, принципова критика — «се й є та кузня», зазначав І. Франко, в котрій ви­ковуються добрі, великі й тривкі громад­ські справи. В процесі таких дискусій він розгортав і обґрунтовував свої погляди на літературу, викривав шкідливість, антина­родний характер ідеалістичних теорій, спрямованих на відрив літератури від життя народу, актуальних питань дійс­ності.

У 80—90-ті рр. з новою гостротою по­стали проблеми: література і суспільність, література і читач. Якщо література ціка­вить верхніх кілька тисяч, писав І. Фран­ко, захоплює обивателів і всіляке міщан­ство, то яка з неї користь? Зовсім інша справа, коли вона живе інтересами міль­йонів, твориться для них і в ім'я їх.

Коли Г. Цеглинський на адресу І. Фран­ка кинув фразу, що його твори не мають читачів, що його колючої правди «публі­ка» не сприймає, автор «Бориславських оповідань» з гідністю відповів: «Та публі­ка моїх писань, певно, й ніяких, не читає. А публіка, для котрої я пишу, богу дяку­вати, не відвертається від мене й не про­тестує против того напряму, котрим каже мені йти переконання і особистий темпе­рамент» (27, 111).

У 1888 р. І. Франко написав ще одну важливу програмну працю, що розвивала думки, викладені в «Нашій публіці», і вод­ночас порушувала нові животрепетні для суспільного і літературного життя пробле­ми, йдеться про статтю «Формальний і реальний націоналізм», що призначалася для друку в «Зорі», але була відхилена «народовськими» редакторами і вперше побачила світ тільки в 30-ті рр. У цій статті дістали обгрунтування якраз ті пи­тання, що дебатувалися в суспільних і літературних колах різних напрямків, під­носилися у виступах І. Франка, а також М. Павлика, М. Драгоманова, С. Данило­вича та інших діячів радикального руху.

Стаття «Формальний і реальний націо­налізм» з'явилася як відповідь на ряд ста­тей «Правди», у яких обстоювався націо­налістичний і клерикальний курс у полі­тиці й літературі. В центрі виступу «Прав-

ди» були два питання — про співвідно­шення соціального і національного в су­спільно-культурному процесі і про зміст та перспективи розвитку українсько-ро­сійських культурно-літературних взаємин.

Полемізуючи з «Правдою», І. Франко підкреслював, що розгляд національної проблеми ізольовано від головного — від проблеми соціальної, від матеріального стану народу — суть формальний, фаль­шивий патріотизм, позначений національ­ною вузькоглядністю, міряний «абстрак-ційною національною мірою». І навпаки, зосередження уваги на розв'язанні проб­лем, пов'язаних із соціально-економічним і соціально-політичним станом народу, од­ночасно з національним питання, є ви­явом справжнього, реального патріотизму, опертого на загальнолюдські й національ­ні ідеали. Що ж до звинувачень у недо­оцінці національного питання, то І. Фран­ко прямо писав: «Ми далекі від того, щоб нехтувати вагу національного пи­тання, т. е. розвою народності у всіх її питомих формах (мові, звичаях, одежі і т. ін.); але все-таки не хочемо ні­коли забувати, що розвій народно­сті є тільки одним з проявів розвою народу, проявом, рівноряд-ним з розвоєм економічним, громадським, освітнім і т. ін.» (27, 355).

З появою демократичних органів — «Народу», «Хлібороба» — розмова на цю тему стала особливо настійною й бойо­вою, саме в тому плані, в якому її пору­шено у статті І. Франка «Формальний і реальний націоналізм». Адже в «Народі» писалося, що радикальна партія, осуджую­чи націоналізм вузький і формальний, «зірвала з дотеперішньою галицькою тра­дицією борб національних і в програмі своїй висунула на перший план питання суспільні та економічні»³⁸. В іншій статті в «Народі» зазначалося: «...не втішатиме нас те, який держиморда потягне нас в кутузку і на якій він мові розкаже нам, що права чоловіка не про нас писані»³⁹.

Так ставиться питання у статтях М. Павлика («Аби тільки по-руськи» — 1890, № 23), М. Павлика та І. Франка («Наше москвофільство»—1891, № 3), С. Даниловича та ін. «Культурної робо-

³⁸ Народ.— 1891.—№ 4.—С. 68.

³⁹ Там же.— 1890.— № 22.— С. 350.

171

ти,— писав М. Павлик,— не годен вести нікотрий народ сам для себе, але ведуть її спільно всі народи і лиш тоді мають хо-сен з тої роботи, коли взаємно себе спо-магають; коли своїх здобутків не ховають перед другими і самі чужими користую­ться. Через те стається духовний розвій народів процесом, в котрім окремішності народні сходять на другий далекий план, а робітники, що в тім напрямку працю­ють, борються за добро, спільне всім на­родам, і тим більшу мають вагу, тим ширший і хосенніший їх вплив, чим шир­ший простір загальнолюдських інтересів обіймать своїми думками» ⁴⁰.

«Національна замкненість і відруб­ність,— як писалося в «Народі»,— напря­мок шкідливий»⁴¹. Все це безпосередньо стосувалося літератури. У статті І. Фран­ка та М. Павлика зазначалося: «То само треба сказати й про національну літера­туру, котра у нас доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національ­ній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи національних оглядів, зображувати дійсних людей, яких випло­джує наш край з його географічними особ­ливостями» *². Цією ідеєю пройнята і пра­ця М. Павлика «Про русько-українські народні читальні» (1887).

В історико-культурній, соціально-еконо­мічній студії О. Терлецького «Літератур­ні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872» (1894—1895) на великому фак­тичному матеріалі показано, як зростало в літературі Східної Галичини тяжіння до зближення з народом, відображення його соціальних і національних потреб, до ви­творення ідеї щирого служіння народові, справі його визволення від рабства, злид­нів і приниження.

Питання про співвідношення національ­ного і загальнолюдського й у цьому зв'яз­ку питання про шляхи подолання в су­спільно-літературному житті національної відрубності, зашкарублості отого самого

«формального націоналізму» становлять

зміст багатьох праць М. Драгоманова 80—90 рр., насамперед таких, як «Чу­дацькі думки про українську національну

*° Там же.—№ 11,—С. 167.

⁴¹ Там же.— № 3.— С. 38.

⁴² Там же.

справу», «Листи на Наддніпрянську Укра­їну», «Слівце з поводу Ргоїеззіоп сіє їоі молодих українців» та ін. І. Франко висо­ко ставив ці виступи М. Драгоманова, вважав їх актуальними і важливими для розвитку літератури. Разом з тим у пози­ціях Драгоманова помітні були слабкі мо­менти, зумовлені хитанням його в бік лі­бералізму, недостатнім розумінням класо­вої природи проблеми.

Принципово важливе значення щодо цього мали виступи П. Грабовського («Лист до молоді української», 1894; «Дещо до свідомості громадської», 1894, та ін.) і Лесі Українки («...Безпардонний „патріотизм"», 1895; «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897). У згаданих стат­тях висловлено багато цінних і слушних думок про роль соціальних і національних факторів у суспільному й літературному житті, думок, на яких помітно позначився вплив ідей наукового соціалізму.

Тут варто зробити деякі висновки: у ро­ки піднесення радикального руху і пізні­ше передова українська літературно-кри­тична думка здобула нові можливості са­мовиявлення. На передній план висуває­ться ряд теоретико-естетичних проблем, які час від часу порушувалися й раніше, але всебічне висвітлення дістали саме в кінці 80—90-х рр. Особливо примітною є розробка питання про зв'язок і взаємодію національного й соціального, загальнолюд­ського, інтернаціонального. У цій сфері прогресивна критика і передова суспільна думка загалом здобули перемогу велико­го теоретико-методологічного значення, що справило помітний вплив на духовне жит­тя українського народу, на розвиток його літератури, мистецтва.

Незважаючи на окремі суперечливі твердження, прояви обмеженості, сутність концепції передової критики зводилась до таких основних положень: по-перше, укра­їнська нація не єдина в своїх соціально-політичних устремліннях, як це твердили в деяких колах інтелігенції; по-друге, не

існувало й не існує раз і назавжди да­ного національного характеру — він пе­ребуває у постійному розвитку і змі­нюється відповідно до змінюваних істо­ричних обставин; по-третє, наслідки національного художнього розвитку тіль­ки тоді мають позитивне значення, коли живляться не ідеями національної винят-

172

ти,— писав М. Павлик,— не годен вести нікотрий народ сам для себе, але ведуть її спільно всі народи і лиш тоді мають хо-сен з тої роботи, коли взаємно себе спо-магають; коли своїх здобутків не ховають перед другими і самі чужими користую­ться. Через те стається духовний розвій народів процесом, в котрім окремішності народні сходять на другий далекий план, а робітники, що в тім напрямку працю­ють, борються за добро, спільне всім на­родам, і тим більшу мають вагу, тим ширший і хосенніший їх вплив, чим шир­ший простір загальнолюдських інтересів обіймать своїми думками» ⁴⁰.

«Національна замкненість і відруб­ність,— як писалося в «Народі»,— напря­мок шкідливий»⁴¹. Все це безпосередньо стосувалося літератури. У статті І. Фран­ка та М. Павлика зазначалося: «То само треба сказати й про національну літера­туру, котра у нас доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національ­ній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи національних оглядів, зображувати дійсних людей, яких випло­джує наш край з його географічними особ­ливостями» *². Цією ідеєю пройнята і пра­ця М. Павлика «Про русько-українські народні читальні» (1887).

В історико-культурній, соціально-еконо­мічній студії О. Терлецького «Літератур­ні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872» (1894—1895) на великому фак­тичному матеріалі показано, як зростало в літературі Східної Галичини тяжіння до зближення з народом, відображення його соціальних і національних потреб, до ви­творення ідеї щирого служіння народові, справі його визволення від рабства, злид­нів і приниження.

Питання про співвідношення національ­ного і загальнолюдського й у цьому зв'яз­ку питання про шляхи подолання в су­спільно-літературному житті національної відрубності, зашкарублості отого самого

«формального націоналізму» становлять

зміст багатьох праць М. Драгоманова 80—90 рр., насамперед таких, як «Чу­дацькі думки про українську національну

*° Там же.—№ 11,—С. 167.

⁴¹ Там же.— № 3.— С. 38.

⁴² Там же.

справу», «Листи на Наддніпрянську Укра­їну», «Слівце з поводу Ргоїеззіоп сіє їоі молодих українців» та ін. І. Франко висо­ко ставив ці виступи М. Драгоманова, вважав їх актуальними і важливими для розвитку літератури. Разом з тим у пози­ціях Драгоманова помітні були слабкі мо­менти, зумовлені хитанням його в бік лі­бералізму, недостатнім розумінням класо­вої природи проблеми.

Принципово важливе значення щодо цього мали виступи П. Грабовського («Лист до молоді української», 1894; «Дещо до свідомості громадської», 1894, та ін.) і Лесі Українки («...Безпардонний „патріотизм"», 1895; «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897). У згаданих стат­тях висловлено багато цінних і слушних думок про роль соціальних і національних факторів у суспільному й літературному житті, думок, на яких помітно позначився вплив ідей наукового соціалізму.

Тут варто зробити деякі висновки: у ро­ки піднесення радикального руху і пізні­ше передова українська літературно-кри­тична думка здобула нові можливості са­мовиявлення. На передній план висуває­ться ряд теоретико-естетичних проблем, які час від часу порушувалися й раніше, але всебічне висвітлення дістали саме в кінці 80—90-х рр. Особливо примітною є розробка питання про зв'язок і взаємодію національного й соціального, загальнолюд­ського, інтернаціонального. У цій сфері прогресивна критика і передова суспільна думка загалом здобули перемогу велико­го теоретико-методологічного значення, що справило помітний вплив на духовне жит­тя українського народу, на розвиток його літератури, мистецтва.

Незважаючи на окремі суперечливі твердження, прояви обмеженості, сутність концепції передової критики зводилась до таких основних положень: по-перше, укра­їнська нація не єдина в своїх соціально-політичних устремліннях, як це твердили в деяких колах інтелігенції; по-друге, не

існувало й не існує раз і назавжди да­ного національного характеру — він пе­ребуває у постійному розвитку і змі­нюється відповідно до змінюваних істо­ричних обставин; по-третє, наслідки національного художнього розвитку тіль­ки тоді мають позитивне значення, коли живляться не ідеями національної винят-

172

ковості й нетерпимості в ставленні до ін­ших народів, а пов'язані з прогресивними суспільними рухами та ідеями, пройня­тими духом патріотизму й інтернаціона­лізму; по-четверте, національне не тільки органічно пов'язане з соціальним, а й ви­значається ним. Національне у своїх істо-рико-прогресивних тенденціях виражене в загальнолюдському, як і навпаки,— за­гальнолюдське виражене в прогресивних виявах національного — таким є один із принципів демократичної критики. При цьому підкреслювалося, що передова українська культура й література, націо­нальні за формою, були водночас глибоко соціальними за змістом, загальнолюдськи­ми, що саме в цьому їх неперехідна вага.

У дефініціях, що були відбитком певно­го художньо-методологічного комплексу, проголошених І. Біликом у заклику до «щирого реалізму», І. Франком — у його ідеї «наукового реалізму», П. Грабовсь-ким — у програмі «суспільно-реалістично­го напрямку», не треба вбачати повної тотожності змісту, але водночас не можна ігнорувати той факт, що в наведених ви­словлюваннях віддзеркалений генераль­ний напрям демократичної літератури й критики — заклик до відображення прав­ди життя, пильна увага до дальшої роз­робки проблем реалізму й народності.

Революційно-демократична критика, на­самперед в особі Франка, й у цей період від письменників вимагала «придивлятись пильно живому життю і живим людям», «малювати тільки такі речі, характери і факти, котрі зовсім рельєфно і повно жи­вуть в уяві — простими, звичайними, а не стереотипними словами», звертати більшу увагу на показ реальних місцевих обста­вин, «аніж на шаблонові, етнографічні чи етичні акцесорії».

В органічному зв'язку з утвердженням великого суспільного покликання літера­тури, її ролі в соціальному і національ­ному житті народу, І. Франко в умовах 80—90-х рр. розвивав далі теорію реаліз­му, збагачував та удосконалював її.

Проникнення в життя, в усі його сфери і на цій основі створення психологічно й соціальне правдивих типів — такими були найважливіші завдання української літе­ратури. Цікаве з цього погляду судження І. Франка про твір Дніпрової Чайки «Зна­харка». «Хоча мова гарна та чиста,— пи-

сав він,— та зате предмет дуже неглибо­кий. Баба Терещиха, знахарка, змальова­на тут часто в дусі т. зв. етнографічної школи, т. є. змальована радше по етно­графічним збірникам, ніж з життя. За приказками, шептами і прочим етногра­фічним апаратом, знакомим українському читачеві ще з Квітчиної «Конотопської відьми», авторка зовсім не дає нам загля­нути в душу знахарки, не малює нам лю­дини» (26, 375).

Глибокому розкриттю характерів, пси­хологічній обсервації І. Франко надавав виняткового значення. Щодо цього критик був суворим і безкомпромісним, навіть в оцінках творів тих письменників, яких гли­боко шанував. Так, позитивно оцінюючи драми М. Кропивницького, І. Франко ра­зом із тим вказував, що письменникові не завжди вдається створити яскраві живі типи, що часом «його особи розпливають­ся, не мають крові і кості, а стоять тільки тими дотепами і концептами, котрі їм автор вложить в уста, а котрі не характе­ризують ніякої індивідуальності»⁴³. Це сказано на початку 80-х рр. Певно, не без впливу Франкових зауважень пізніше М. Кропивницький створив драми, у яких значно посилив увагу до психологічних проблем, до психологічної характеристики образів.

У той час, як «народовська» критика ра­дила Уляні Кравченко кинути громадську дорогу в поезії і зосередитися на інтимно-побутових мотивах, І. Франко в листі до поетеси, вказуючи на її слабкі твори, пи­сав якраз навпаки: «Покиньте етери і фа­лі, і соловіїв, і мотивів,— усе те дрянь, не варта Вашого пера,— глядіть на речі тро­хи реальніше, а то пісні Ваші швидко зов­сім розпливуться в тони і перестануть бути зрозумілими для людей» (48, 402). Видана незабаром збірка Уляни Крав­ченко «На новий шлях» одержала схваль­ну оцінку передової критики (рецензія О. Колесси в «Народі»)! якнайкраще за­свідчила, що порада І. Франка була ко-рисною для поетеси.

Водночас І. Франко ставив високі ви­моги до художніх творів, закликав пи­сьменників оволодіти майстерністю. У лис­ті до К. Попович він писав: «Поезія ста-

вить тепер до своїх поклонників строгі

Зоря.—1883.—№ 13.—С. 218.

173

вимагання,— зміст і форма мусять бути докладно обдумані, студійовані і введені в якнайповнішу гармонію. Минув час нон-шалянціГ (недбалості.— М. Б.) в формі, розлізлості в вираженню,— ба ні, такого часу в епохах розцвіту поезії ніколи й не було» (48, 403).

Рішучі виступи Франка проти безідей­ності, суспільної інертності в літературі, проти художньої фальші, нехтування фор­мою були активно підтримані іншими представниками передової літературно-критичної думки, що знайшло відбиття в цілому ряді матеріалів у періодиці почат­ку 90-х рр.

У час виходу «Народу» і «Хлібороба» передова критика висловлювала тверде переконання, що лише на основі бойової визвольної програми зможе література правдиво відобразити народне життя, на­родні рухи, народні характери. У письмен­ників немає іншого шляху для успішного художнього втілення цього завдання, як постійна праця над виробленням револю­ційного світогляду, проникнення в най­складніші процеси дійсності, оволодіння секретами майстерності. Обов'язок крити­ки полягає в тому, підкреслювалося в «Народі», щоб саме в такому напрямі орієнтувати письменників, під цим кутом зору розглядати наслідки їхньої творчої діяльності. «Безідейність та безталанність наших молодих поетів,— відзначалося в «Народі»,— виходить власне а браку шир­ших думок, та і взагалі ні один правди­вий поет, ні один артист на утворив ніко­ли нічого путнього в Ім'я ретроград­ства» ⁴⁴.

Вироблення і художнє відображення такого ідеалу, що був би втіленням прагнень народних мас до волі й справед­ливості,— почесні завдання літератури. Наголошувалося на тому, що горе й зли­годні народні повинні не викликати па­сивність і відчай, а гартувати «почуття робітничого люду українського», щоб пе­релитися «у міцну та свідому думку, що могутніша царського кнута та й царських багнетів» ⁴⁵.

Не може бути виправдань для «філосо­фії» героя оповідання Г. Успенського, кот­рий при кожній трагічній нагоді спромож-

⁴⁴ Народ.—1890.—№ 22.—С. 350.

⁴⁵ Там же.— № 2/3.— С. 17.

ний лише на одну реакцію: «Господь з нею!»,— слова, котрі він вирікає над без­таланною жінкою, що занапастила свою дитину. «Скажіть, будь ласка,— писав «Народ»,— що з того, що Семен Софро-нович сказав: «Господь з нею!»? Чи ж від того менше стане дітей, котрих щербата доля та сумний лад громадський запрото­рює під лід? Чи менше стане жінок, кот­рих нужда та біда доводять до лави під­судних? Тим часом ми не можемо і не маємо права бездіяльно спостерігати на­вколо, не маємо права не дошукуватися до істини, до того, що висліджує причини сумних явищ та пригод громадського життя...» ^4б

І якщо література будить думку, свідо­мість, то цим самим вона щасливо вико­нує свою функцію: лише ті її діячі заслу­говують на визнання, котрі «можуть терп­лячій людськості віддати велику прислугу, не даючи пригнобленим поникнути ду­шею... зогріваючи їх до боротьби», зміц­нюють їх волю, віру в «кращу, світлу бу-дущину людськості» ⁴⁷.

Не випадково, що саме в цей час стала такою актуальною критика реакційного толстовства, ідеї «непротивлення злу», по­кірності долі, критика, що йшла в парі з високою оцінкою генія Толстого, могут­ньої соціальної і психологічної сили його реалізму. В такому плані писали про Тол­стого І. Франко, М. Драгоманов, М. Пав-лик, П. Грабовський та Леся Українка. Незважаючи на те що літературна кри­тика в «Народі» й «Хліборобі» з цілком зрозумілих причин гостро ставила питан­ня про суспільну важливість художньої творчості, її ідейний зміст, вона й у цей, сповнений напруженої ідеологічної боро­тьби час не залишала поза своєю увагою питання майстерності, форми, хоча буржу­азні естетики прагнули саме в такому світлі виставити літературні позиції пере­дової громадськості. «Застерігаючися так на обі сторони» — ця настанова значила, що нема іншої альтернативи для критики, як захищати мистецтво чи то від форма­лізму і естетства, чи то від вульгарного дидактизму. Гармонія ідейного змісту і форми — найвища гармонія в мистецтві. Питання про майстерність літератури, про її форму було і для «Народу» питан-

⁴⁶ Там же.

⁴⁷ Там же.— 1891.—№ 19.—С. 257.

174

ням суспільної значимості художнього слова. Показовою щодо цього є стаття М. Павлика, присвячена появі альманаху «Перший вінок», про який різко негативно висловилась «народовська» критика (ре­цензія Г. Цеглинського в «Зорі» за 1887р.).

У демократичних колах «Перший вінок» в основному одержав позитивну оцінку. Але не замовчувалися недоліки і видання, зокрема йшлося про художні слабкості де­яких творів, уміщених тут. М. Павлик вва­жав за потрібне вказати на це навіть сто­совно кращого твору альманаху — опові­дання Н. Кобринської «Пані Шумінська». Міркування були такі, що «без іскусності», «без порядного оброблення ніякий пи-сьменський твір не зробить межи людьми того, що би зробити міг». «У Кобринської взагалі та хиба,— продовжував критик,— що вона мало звертає уваги на форму, котра, особливо в іскуснім творі — добра його половина. У Кобринської роль гра­ють власне тільки думки, образи, факти. Та її письменська праця вдвоє живіше бу­дила б людей, якби їй ще так закінчена, скусна форма»⁴⁸. Це ж питання порушує­ться у зв'язку зі статтею П. Кирчева «Наш театр» («Зоря», 1890, № 3), в якій поряд з окремими слушними спостережен­нями над життям галицького театру, по­вторювалися «традиційні» «народовські» сентенції про мистецтво, про зневажання з боку демократичної критики компонен­тів художнього твору, що сполучені з його специфікою. В «Народі» приходять до та­кого цікавого висновку: «Де життя, там зміна, де зміна, там борба, де борба, там тенденція»^4!). Водночас «тенденція не по­винна з твору вилазити, як схований у ворку костур, але повинна виповняти його і зливатися з формою». Мало хто тепер уже зважиться заперечувати, що літера­тура мусить бути «проводирем вольнодум-ної суспільності», «каменярем» поступу, але так само ясно, що ця місія з успіхом може бути здійснена тільки в формах ви-

сокої художності.

Для Франка ця проблема була однією

з центральних у його працях. Система ес­тетичних поглядів І. Франка в 90-х рр. логічно витікає з його декларації 1878 р.

⁴⁸ Там же.— 1890.— № 2.— С. 46—49. " Там же.—1891.—№ 6.—С. 89.

у «Молоті». В той же час у ній з'явилися нові тенденції, нові важливі елементи, ді­стали оригінальне розв'язання корінні пи­тання психології й естетики художньої творчості, поетики, яких раніше І. Франко або зовсім не торкався, або порушував їх принагідне, частково.

Нові теоретичні розробки І. Франка знаходять своє підтвердження, а часом і дальший розвиток у багатьох його аналі­тично-синтетичних статтях, присвячених розгляду конкретних явищ літератури.

Українська література, долаючи числен­ні труднощі, невпинно зростала, підноси­лась на вищі мистецькі щаблі; виникали нові течії, художні школи; літературний процес ставав усе багатограннішим, супе­речливим. Критика мусила в тому розібра­тися, теоретично осмислити літературну сучасність, розкрити перспективи і завдан­ня розвитку національної художньої дум­ки. Цю надзвичайно складну, історичної ваги роботу виконав Франко. До аналізу й оцінки стану літератури він підійшов не збоку, а «зсередини», з увагою до приро­ди, внутрішніх законів мистецтва, до його життєвих засад.

Кожного разу, коли посилюється інтерес до теоретико-естетичних студій Франка років «Житя і слова» та раннього «Літе­ратурно-наукового вісника», на перший план виступає необхідність з'ясувати дже­рела тієї реформаторської роботи на ниві літературної критики, яку він з таким блиском і глибиною виконав.

Естетичні ідеї, проголошені в «Народі», у виробленні яких брала участь провідна група літературної громадськості на чолі з І. Франком та М. Павликом, знайшли відбиття у наступних виступах демокра­тичної критики. Разом з тим порушено нові проблеми, теоретичній розробці яких надавалося виняткової ваги. Це було здій­снено немовби двома етапами: спершу — в праці «Наша белетристика (Слово про критику)», а далі — в трактаті «Із секре­тів поетичної творчості». Зробити критику тонким, цілком сучасним, ефективним ін-СТрумеНТОМ життя і слова, літературного руху — в тому був пафос «Нашої белет­ристики». «Бажаючи пильніше і система­тичніше, ніж досі в «Житю і слові» зайня­тися оглядом нашої белетристичної про­дукції,— писав Франко,— ми мусимо по­перед усього сказати кілька слів про те.

175

як ми розуміємо завдання і метод літера­турної критики» ⁵⁰.

Головна вимога випливала, як уже за­значалося, з необхідності посилити бо­ротьбу як проти схоластичних канонів естетики, так і проти вульгаризаторськи-дидактичних тенденцій. Але в середині 90-х рр. виникла необхідність протидіяти ще одній небезпеці — впливу концепцій «чистого мистецтва», естетики декадент­ства. З метою усунення суб'єктивізму в трактуванні функціональної природи літе­ратурної критики Франко вважав своїм обов'язком вдатися до відповідного засте­реження.

Художнім досвідом давно підтверджено, що кожний великий митець, кожен ви­значний вияв людського духу неодмінно розривають тісні межі канону, стають приводом для нових теоретичних узагаль­нень. А це означає, що критика, розви­ваючись супроти іманентно діючих і «уста­лених правил», мусить зважати на те, що нові художні шедеври владні диктувати естетиці «нові критичні міри», більше того, вказувати їй «нові точки опори, нові обрії, горизонти».

Критика не може, якщо вона бажає служити поступу літературному і суспіль­ному, абстрагуватись від художньої прак­тики, а повинна зважати на неї, аналізу­вати її всебічно, науково й об'єктивно. Тим-то для інтересів літератури принци­пово важливо, щоб критика була не дог­матичною, а творчою, «не дедуктивною, а індуктивною», не абстрактною, а аналі­тично-синтетичною. Не суддею вона му­сить бути, а «тямущим справоздавцем». Отже, ні в якому випадку не повинна вона виступати в ролі безстороннього реє­стратора, байдужого спостерігача, бути критикою без критеріїв і принципів. Художній твір їй необхідно розглядати «з усяких можливих боків». Критик має говорити письменникові і читачеві правду про художній твір — і про його позитивні якості, і про його вади, пропонувати увазі читачів тільки твори високої ідейної й художньої цінності, відкидаючи слабке.

Це його святий обов'язок.

Емансипація літератури і літературної творчості від вульгарно-моралізаторських схем, на думку Франка, аж ніяк не озна-

Житє і слово.—1896.—Т. 5, кн. 1.—С. 31.

чає емансипації від суспільного буття. Адже ще ніколи митець у своїй творчій діяльності не був так зв'язаний із соціаль­ними і класовими змаганнями сучасності, як нині, не був такою мірою покликаний до слугування їй. І лише тоді літературна критика буде на висоті, коли у всеозбро­єнні виявить здатність до найпроникливі-шого пояснення безмірно великого і без­мірно глибокого світу художнього життя, до утвердження ідей суспільного прогресу.

З початку 90-х рр. помітне місце у ви­ступах демократичної критики посідають питання боротьби проти декадентства, спершу головним чином на матеріалі за­рубіжних літератур, але все одно з погля­ду загальних теоретичних проблем роз­витку рідної літератури.

У ряді праць Франко піддав всебічному аналізові соціальну й естетичну природу декадентства. Високо ставлячи новатор­ські шукання письменників, Франко в той же час відкидав формалістичне шту­карство, засуджував спроби підмінити психологічну обсервацію, глибоке відтво­рення внутрішнього життя людини нав'яз­ливим копирсанням у власному нутрі, в лабіринтах підсвідомого.

Очолювана Франком передова критика вела полеміку в двох взаємопов'язаних напрямах — проти догматично-схоластич­ного підходу в з'ясуванні природи мисте­цтва, його завдань, при якому нівелюва­лися глибина художнього відтворення дійсності, майстерність, талант письменни­ка, і проти формалістично-суб'єктивіст­ського, наскрізь ідеалістичного розуміння мистецтва, при якому відкидалася або применшувалася його суспільно-перетво­рююча функція.

У цей час важливу роль у захисті прин­ципів матеріалістичної естетики, принци­пів високої ідейності і народності літера­тури відіграв П. Грабовський (1864— 1902), який виступив як послідовний про­довжувач традицій Т. Шевченка і М. Чер-нишевського, як соратник І. Франка. Він так само вважав, що її зміст мусить бути щільно пов'язаний з актуальними питан­нями сучасності, з соціальними і націо-. пальними змаганнями трудящих мас.

Найповніше погляди критика на літера­туру втілені в його статті «Дещо про творчість поетичну» —• одному з видатних суспільних і літературних документів в

176

українській критиці після знаменитого Франкового виступу в «Молоті». У статті рішуче підкреслено, що «штуки для шту­ки» не було, немає і не може бути в дійс­ності, що обстоюванням «чистого мисте­цтва» противники реалізму прагнуть на­в'язати літературі свою «найгрубішу тен­денційність», зробити з неї «панську примху», служницю антинародних інтере­сів.

Різко критикував П. Грабовський без­ідейність, вузький побутовізм і сентимен­талізм, «у котрих ні змісту, ні форми, а якась порожнеча і думок, і вислову». Він тримався погляду, що художній твір повинен нести в собі благородну ідею, яка сприятиме виробленню у читача «розум­ного світогляду на появи життя» (3, 55).

Про роль світогляду в художній твор­чості не раз писали І. Білик і М. Драго-манов. Але П. Грабовський подібно до І. Франка розробляв цю важливу пробле­му глибше, на значно ширшій основі, по­слідовніше — в дусі революційно-демокра­тичних і соціалістичних ідей, у зв'язку з досвідом і завданням визвольного руху на новому етапі.

Виступи П. Грабовського — одне з яс­кравих свідчень високої ідейної, професій­ної зрілості української революційно-де­мократичної літературно-критичної думки, вияв її дальшого зростання під впливом ідей наукового соціалізму. Через кілька років, коли з'явилися праці Лесі Україн­ки, українська літературно-теоретична думка дала нові докази своєї сили, під­неслася на ще вищий щабель.

Визначною заслугою передової україн­ської критики 70—90-х рр. було те, що вона в напруженій боротьбі відстояла й далі розвинула традиції Т. Шевченка і ро­сійської матеріалістичної естетики, далі розробила теорію реалізму, народності мистецтва, літератури.

Історично склалося так, що невпинний процес піднесення революційної свідомос­ті українського народу, вивільнення все ширших кіл інтелігенції від шкідливих передсудів був органічно пов'язаний з бо­ротьбою за спадщину Шевченка. Вона на­бирала особливого напруження в періоди найбільшого загострення класової бо­ротьби.

Діячі консервативного табору оцінюва­ли спадщину великого поета в дусі влас-

них поглядів і уподобань, прагнули підпо­рядкувати його ідеї й образи своїй антина­родній політиці. Вони накидали поетові релігійність, християнське всепрощення, принижували, оголошували антихудожні­ми шедеври його політичної і сатиричної поезії, особливо останніх років.

У 80—90-ті рр. націоналістична критика значно активізує свою боротьбу за Шев­ченка, діє ще одвертіше, фальсифікуючи творчість поета в дусі угодовської політи­ки буржуазних партій.

Однією з перших спроб розвінчати реак­ційні концепції про творчість великого поета була праця М. Драгоманова «Шев­ченко, українофіли і соціалізм» (1879). У ній автор викрив фальсифікації ідеоло­гами «народовства» спадщини Т. Шевчен­ка, їх прагнення зробити з нього «смир­ненького уніатського попика й чиновника під австро-польським урядом» (2, 12). Проте в конструктивній частині своєї пра­ці М. Драгоманов не виявив послідовно­сті, був суперечливим. Хибними, зокрема, були його погляди на політичні поезії Т. Шевченка, твердження про релігійність, малоосвіченість поета.

Передові діячі української культури відзначали цінне в цій праці М. Драгома­нова, але відкинули її хибні думки. У 1877 р. з'явилася стаття М. Павлика «Сказав, що знав». У ній йшлося про ци­нічне кощунство і підступні дії галицьких реакціонерів-клерикалів, які, вдаючись до найоблуднивіших засобів, намагалися від­городити молодь від впливу Т. Шевченка. Як би клерикали, писав М. Павлик, не прагнули заборонити молоді читати Т. Шевченка, «його цінить українська мо­лодь і люд», його слава росте і буде рос­ти без «освящення» церковників.

У центрі боротьби за Т. Шевченка у 80—90-ті рр. стає Франко. В його числен­них працях про життя, революційну і лі­тературну діяльність великого поета роз­крито образ людини-борця, вірного сина народу, який володів здатністю «потряс­ти, розбудити і повести за собою нашу суспільність, тривко вплинути на склад, силу і ясність суспільних ідеалів, народ­них симпатій і антипатій...» (27, 38).

І. Франкові належить велика заслуга у висвітленні соціально-політичних і націо­нально-патріотичних поглядів поета, зв'яз­ків його громадської і літературної діяль-

177

ності з всеросійським визвольним рухом, з передовою російською культурою; він перший дав глибокий науковий аналіз творів поета, заклав основи дослідження секретів його поетичної творчості, високо­го мистецтва слова.

Багато зробив також І. Франко в справі видання критично перевірених текстів тво­рів Шевченка, звільнених від всіляких фальсифікацій. На початку 90-х рр. він виступив на сторінках журналу «Народ» з викриттям дій «новоерівців» щодо ви­дання творів Т. Шевченка (стаття «Про видання творів Т. Шевченка» та ін.). «Шевченко така риба,— писав Франко,— що не влазиться ні з хвостом, ні з голо­вою в сак австрорутенської угодовщини» (28, 123).

У цьому ж дусі в «Народі» виступають М. Драгоманов («Шевченко в чужій хаті його імені», 1893), М. Павлик («На чий млин вода?», 1890) та ін.

У боротьбі за Шевченка велике значен­ня мали статті і висловлювання П. Гра-бовського. Про Т. Шевченка він писав як про діяча історичного, свого сучасника-однодумця, «поета-борця, найкращого дія­ча громадського» в колі світочів загаль-норосійського визвольного руху і як про­вісника соціального й національного відродження народу.

Демократична критика, передусім І. Франко і П. Грабовський, творчість ве­ликого поета вважала дорогоцінною кла­сичною спадщиною, традиції якої мають визначальний для національної літерату­ри характер, є високим зразком служіння митця народові. Разом з тим підкреслю­валося, що цей процес повинен неодмінно йти поряд з подоланням будь-якої стилі­зації, поверхового наслідування, спроще­ного розуміння й тлумачення спадщини Т. Шевченка.

Головне завдання полягало в тому, щоб далі розвивати й підносити українську художню літературу, виходячи з ідейно-естетичних засад великого поета, збага­чувати новими видатними творами утвер­джене ним «истинно-социальное направле-ние» (П. Грабовський). Не копіювати ма­неру Шевченка, а вчитися у нього мисте­цтва поетичної творчості, виходячи з тих вимог і завдань літератури, які ставить перед нею сучасна дійсність, виходячи з духу новаторства мистецтва.

Громадянська значущість висунутих у кінці 80-х — на початку 90-х рр. прогре­сивних естетичних ідей тісно пов'язана з подальшою розробкою проблеми україн­сько-російських літературних взаємин. В основу концепції українсько-російського літературного єднання покладено ідею про те, що український і російський наро­ди мають спільну долю, спільні інтереси, спільного ворога. Отже, е дві Росії — Ро­сія передова, революційна і Росія царя і поміщиків. На цьому грунтувалася оперта на факти, на історичний досвід позиція, відповідно до якої шовіністична політика царизму (всупереч всіляким наклепниць­ким нападкам і вигадкам!) не тільки не підтримувалась кращою частиною росій­ського суспільства, а й викривалася нею. Передові діячі російської культури висту­пали на захист національних прав україн­ського народу.

Свого часу М. Драгоманов писав, що він, нещадно викриваючи царизм, водно­час з великим пієтетом ставиться до «ду-мающої Росії, котра усе бере потроху верх» і серед котрої не тільки не знайде­мо «сліду якого-небудь панславізму», про­явів шовінізму, а й побачимо «навіть крайню насмішку над такими питаннями і ідеями» ^6І.

Це було здекларовано ще на початку 70-х рр.— на світанку розвитку демокра­тичної критики. Пізніше подібний погляд утвердився уже в значно ширших колах української громадськості.

Ототожнювати всю російську суспіль­ність з російською реакцією, писав В. Щу-рат, є грубим перекрученням фактів, бо «не вся російська інтелігенція відноситься так вороже до всього українського, як урядові круги й російські шовіністи», бо є передова Росія, представники якої «пря­мо симпатизують з українським літера­турним рухом і посвячують йому чимало власної праці»⁵².

У критиці знайшло висвітлення й питан­ня про значення російської літератури для розвитку української. Осуду зазнали спроби сфальсифікувати зміст і громадсь­кий напрям творчості кращих російських письменників, тенденційні вигадки про її духовну ущербність, художню неоригі-

⁶¹ Правда.— 1873.— № 5.— С. 192. ⁵² Зоря.— 1895.— № 5.— С. 96.

178

нальність. У численних розвідках, поле­мічних статтях Франка та інших авторів розкрито багатство і велич мистецьких надбань російського народу, показано їх­ню близькість до українського письмен­ства.

Українська критика повинна вважати своїм кровним обов'язком викривати, за висловом Драгоманова, «дух старозакон­ної національної нетерпимості в поглядах на сусідів наших великорусів» і тим са­мим сприяти зближенню обох народів, їхніх культур.

У висвітленні ваги російської літерату­ри для творчості українських письменни­ків критика, насамперед в особі Франка, зробила згодом ще один важливий крок уперед — вона показала світове значення російської літератури, її волелюбний ха­рактер і в ряді моментів її перевагу над літературами Заходу. Кращі твори росій­ської літератури, писав Грабовський, тим-то й володіють великою чарівною силою, що «можуть засталити в серці читача лю­бов до рідного люду, призвичаїти думку писати про нього його ж власною мовою, себто, кажучи, зокрема, українцеві, писа­ти про свій люд та край по-українсько­му...» (З, 99). Розробка й утвердження саме такої концепції були важливим за­воюванням передової української суспіль­ної й літературної думки.

На початку 90-х рр. у критиці відбуло­ся кілька дискусій, що мали значний су­спільний і літературний резонанс. Торка­лися вони російсько-українських взаємин, шляхів розвитку української літератури, а також питань дальшого піднесення на­ціональної літературної мови.

У 1892—1893 рр. розгорнулася полемі­ка між двома визначними діячами укра­їнської культури — Б. Грінченком (П. Вар­товим) і М. Драгомановим (Українцем), відбита в серії полемічних статей під на­звами «Листи з України Наддніпрянсь­кої» і «Листи на Наддніпрянську Украї­ну». У дискусії порушено два головних питання, органічно пов'язаних між со-бОЮ,— про стан і перспективи розвитку української літератури і про її взаємини з російською.

Полеміці задав тон Б. Грінченко — і ха­рактером підходу до порушених проблем, і спробою критично глянути на позицію М. Драгоманова в справах української лі-

тератури й українсько-російських взаємин. У «Листах з України Наддніпрянської» Б. Грінченко докладно зупинився на шові­ністичній політиці російського царизму щодо української культури, на тих утис­ках і гоніннях, яких зазнавали українська література і мова.

У соціально-політичних і національних позиціях Б. Грінченка перепліталися лібе­ралізм з демократизмом, широкий погляд на національні справи з проявами націо­нальної вузькості. У ряді випадків його «Листи...» були спрямовані проти клери­калізму й націоналізму лідерів «народов­ців». Але ця позиція не визначалася по­слідовністю, мала в собі окремі супереч­ливі і хибні твердження.

Гостро й безкомпромісно викриваючи російський царизм, Б. Грінченко не завж­ди, проте, виявляв розуміння того факту, що російська суспільність далеко не одно­рідна. «Яка суспільність, такий уряд»,— писав він. Зрештою це привело його до хибного твердження про непотрібність ро­сійської літератури й російської мови на Україні, бо ж, мовляв, «московська мо­ва — московські думки у людини будуть».

Щоправда, згодом, відповідаючи на рі­шучі заперечення М. Драгоманова, Б. Грінченко спробував пояснити свою думку, вказуючи на те, що він стояв і стоїть за об'єднання сил у боротьбі проти царизму. «Українська інтелігенція в Ро­сії,— писав він,— має в руках досить ве­лику російську літературу і досить звикає до неї... Українська інтелігенція, як і вза­галі російська, шукає волі, широко зрозу­мілого лібералізму, і хто їй його дасть, тим вона й зацікавиться...»⁵³ Ці міркуван­ня були сприйняті М. Драгомановим по­зитивно, як вияв «здорових думок».

Багато уваги приділив Б. Грінченко ха­рактеристиці тодішнього стану україн­ської літератури. Він різко критикував М. Костомарова, який своєю теорією літе­ратури «для хатнього вжитку» «скаламу­тив нашу справу і потьмарив наше націо­нальне самопізнання» ⁵⁴. Не поділяв Б. Грінченко й думок М. Драгоманова

про «домову» літературу. Українська літе­ратура, писав він, вже давно стала заво­йовувати ту сферу вищого духовного жит-

⁵³ Правда.— 1893.—№ 2.—С. 83. ^м Буковина.—1892.—№ 43.—С. 3.

179

тя, яку Драгоманов продовжував вважати почасти чужою для українського худож­нього слова, хоча й не виключав того, що в майбутньому становище може змінитись на краще.

Доречно критикуючи ряд думок М. Дра-гоманова, сам Б. Грінченко також не був послідовним у своїх судженнях. Справді, М. Драгоманов інколи недооцінював ви­датні здобутки рідної літератури, але в той же час він з цілковитою підставою критикував ідейну обмеженість і поверхо­вість деяких творів української літератури 80—90-х рр., надто з життя інтелігенції. Б. Грінченко, слушно відзначаючи нові, перспективні риси в розвитку української літератури, до оцінки їх часом підходив з вузькою ліберально-культурницькою міркою,

В 1895 р. у полеміці з Б. Грінченком взяв участь П. Грабовський. У журналі «Житє і слово» він надрукував статтю під назвою «Слівце на слівце», що була відповіддю на статтю Б. Грінченка (Віль-хівського) «Іван Левицький. З приводу 25 років його діяльності письменницької» («Буковина», 1894, № 16).

У виступі Б. Грінченка, в ряді положень правильному і загалом корисному, оскіль­ки він знайомив читачів з життям і твор­чістю талановитого майстра слова, ствер­джувалася й така думка: «І що ж тепер дивного, що у нас знають таких щоденних літературних робітників московських, як Сибіряки, Решетникові, Потапенки, а не знають такого талана, як Левицький, не знають романів Мирного, оповідань Федь-ковичевих або Франкових...» Це місце стало приводом для важливої розмови.

Грабовський, звичайно, поділяв тривогу Грінченка відносно того, що талановиті твори національного письменства ще мало знають у нас. Грабовського вразив сам факт подібного протиставлення. «Решетни-ков,— писав він,— не «щоденний літера­турний робітник московський», якого пра­цю сьогодні прочитаєш, а завтра забу­деш...». Для таких письменників, як Ф. Решетников, підкреслює П. Грабовсь­кий, не може існувати жодних національ­них меж впливу, вони можуть прислу­житися й розвиткові літератури україн­ської.

Передова російська література, відзна­чав Грабовський, потрібна як для просто-

го українського люду, так і для інтеліген­ції. Вона сприяє дальшому піднесенню національної величі української літерату­ри так само, як Т. Шевченко зрсЗив бага­то для російського народу, для його куль­тури, літератури.

Концепція поточного літературного про­цесу, програмні засади розвитку націо­нального письменства, обстоювані насам­перед Франком, увібрали прогресивні ідеї М. Драгоманова і деякі міркування Б. Грінченка. Разом з тим були відхилені ті аргументи, висловлені під час дискусії, які не сприяли прогресу національної художньої думки.

Хоч українські землі протягом кількох століть були порізнені штучними кордо­нами, хоч на перешкоді духовному, куль­турному єднанню східних і західних укра­їнців стояли царське самодержавство Ро­сії і цісарська монархія Австро-Угорщини, процес той тривав і ставав дедалі потуж­нішим. Долаючи величезні труднощі, пере­слідування царської і цісарської цензури, урядові утиски і напади світської й ду­ховної реакції, українська література про­стувала широкими й у своїх головних на­прямах спільними шляхами на східних і західних українських землях. У ряді проблем, що стояли в центрі уваги діячів української літератури 70—90-х рр., на першому місці була проблема розвитку літературної мови, здійснення заходів для дальшого її піднесення.

З цього приводу не раз виникали супе­речки, але найбільшої гостроти і ціле­спрямованості набули вони на початку 90-х рр., перерісши в дискусію всеукраїн­ського масштабу. Дискусія ця відбила тенденцію вивести розгляд питань мови з вузьких лінгвістичних рамок на широку дорогу проблем загальноукраїнського культурно-національного і суспільно-літе­ратурного розвитку. Розпочав дискусію В. Чайченко (Б. Грінченко) статтею «Га­лицькі вірші» («Правда», 1891, № 8—10). Він звернув увагу на надмірну насиче­ність мови багатьох творів галицьких пи­сьменників діалектизмами, на прагнення деяких кіл не до зближення із загально­українською літературною мовою, а до навмисної ізоляції. Справа дійшла до то­го, зазначав Б. Грінченко, що в Галичині «виправляють (!!!) мову навіть Шевчен­ка». Він з обуренням писав: «Де, в якій

180

літературі на світі можна знайти, щоб люди так ганьбили найбільшого свого по­ета, свої гордощі, свою славу?» ⁵⁵

Загальний висновок був такий: «Всі га­лицькі письменники проповідують духов­ну єдність з Україною російською і єдність насамперед літературну. А яка ж се буде єдність, коли вкраїнець з Росії не розу­міє вкраїнця з Галичини? Коли єдність, то мусять галицькі письменники зважити на всю українську публіку, а не на саму галицьку, бо робити інакше — се зна­чить — заводити свою особливу рутенську літературу, котра хоч і яка б там гарна була, але ніколи не читатиметься на Україні російській. Таким побитом єд­ність існуватиме тільки в устах у галиць­ких письменників, але не насправді»⁵⁶.

Розпочалася широка дискусія, в процесі якої виступили І. Франко («Говоримо на вовка, скажімо і за вовка».— «Зоря», 1891, № 18), М. Школиченко (М. Кононенко) («Чайченко і Франко».— «Зоря», 1891, № 20), І. Кокорудз («Причинок до спору язикового».— «Зоря», 1891, № 24), А. Хванько (А. Кримський) («Наша язи­кова скрута та спосіб зарадити лихові».— «Зоря», 1891, № 24), Лосун (І. Верхрат-ський) («В справі язиковій і декотрі за­мітки про книжки для українського лю­ду».— «Зоря», 1892, № 7—8; «Замітки язи­кові».—«Зоря», 1892, № 22—24), знову Б. Грінченко («Кілька слів про нашу лі­тературну мову».— «Зоря», 1892, № 15, 16) та ін.

Дискусія виявилася змістовною і корис­ною, хоч і не всі учасники її зуміли під­нестися до ґрунтовних узагальнень. У ви­ступі Верхратського, наприклад, було ви­словлено чимало слушних спостережень щодо розвитку мов^и в Галичині, але в го­ловному відчувалося бажання обминути питання про загальнонаціональну літера­турну мову, виправдати майже все, що від­бувалося в мові на галицькому грунті. Ще різкіше ця лінія виявилася у виступі І. Кокорудза, викликавши справедливу

одповідь Б, Грінченка у статті «Кілька

слів про нашу літературну мову».

Особливу вагу мали виступи І. Франка, а також А. Кримського. Першим аргумен­товано відповів Б. Грінченкові І. Франко, висловивши далекозорий погляд на проб-