Білецький л Основи української літературно-наукової критики. – с. 274 – 283.

8. Проти цієї порівняльно-міфологічної теорії, яку так славно репрезентував О. Котляревський, виступив один із

274

найвидатніших українських учених — Михайло Драгоманов (1838—1895). На українське поле літературно-наукової кри­тики цей учений виступив як соціолог і представник теорії наслідування. Скінчивши історично-філологічний факультет Київського університету по відділу всесвітньої історії і спеціалі­зуючись на кафедрі історії старовинного світу як античних, так і східних народів, М. Драгоманов на підставі первісних дже­рел, літературних та історичних документів підійшов до цих народів, до їх життя не тільки з поглядів тодішньої історичної науки, але після власного самостійно виробленого світогляду. І це дало вченому можливість ознайомитись зі всім культурно-ноетичним багатством тих народів якнайдокладніше.

Особливо увага М. Драгоманова впала, як він сам про це пише в своїй «Автобіографії», на релігії і міфології арійських народів. «Від старинних народів, —писав він, —я перейшов до нових і тут остановивсь і на народних переказах і словес­ності слов'ян і, між іншим, запевне, українців» . Отже, досліди М. Драгоманова, як історика над українською поетичною творчістю не є випадкового характеру, як дилетанта, а харак­теру цілком органічного, бо, студіюючи народнопоетичні вит­вори найдавніших арійських народів, він заклав найосновніший ґрунт не лише для дослідів історичних, але й для дослідів фольклору всіх арійських народів аж до найпізніших часів.

З тим науковим багажем знань М. Драгоманов підійшов до української поезії, «і студії, — пише він, — багатої і прекрасної української народної словесності, а особливо полі­тичних пісень, показують поетичну історію українського наро­ду, розказану ним самим, заставили мене кріпко полюбити той народ і пережити усіма силами душі усі частності української справи у Росії і Австро-Венгрії. Студії ж пісень про боротьбу українців з турками, — рівняючи їх із такими ж піснями

народів балканських, ---- заставили мене вдуматься в т. зв.

восточну справу...».

З якою ж науковою методою підійшов М. Драгоманов до студіювання української поетичної творчості? Перш за все наш вчений поставився негативно найрішучішим способом до теорії порівняльне-міфологічної Я. Ґрімма-Буслаєва, що тоді при­щеплювалася й до української науки. Майже у кожній своїй науковій студії вчений не лише гостро висміює стару міфо­логічну, чи, як він називає, національну теорію К. Аксакова, Ф. Міллера, Буслаєва й ін.; ця негативна позиція особливо

Павлик. М. «М. П. Драгоманов». Автобіографія. С. 347.

275

виступає в його рецензії на студію 1869 р. Стасова про билини . Вчений при кожній нагоді підкреслює повну нестій­кість цієї теорії, особливо в ту пору, коли на західноєвропейськім ґрунті запанували інші наукові принципи. Негативна гостра критика вченого набирала ще гострішого характеру, коли він виступав проти українських вчених і невчених, що теж виявляли бажання похвалятися своїми науковими здібностями. В таких випадках М. Драгоманов не шкодував навіть такого українського вченого, як М. Костомаров, редактора такого поважного українського журналу, як «Києвекая Старина», особливо гостро виступив проти О. Кониського (О. Сто-дольського), що поквапився випустити свою книжку про ве­ликорусів і білорусів, в якій виявив повне незнайомство не лише з науковими методами того часу, але й навіть з літера­турою предмета та фактами; досить гостро поставився вчений до статті О. Пчілки⁶² про вертепну комедію на Україні, до студії Горленка про українські народні оповідання у фран­цузькій мові; розсердився М. Драгоманов на Гр. Десятина за деякі погляди щодо песиголовців в українській народній поезії. Кожному із вищеназваних авторів вчений цілою своєю студією доказує його помилки і блуди в основі їх підходження до питання, натомість висовує інший принцип дослідження, а власне принцип наслідування. Ті самі закиди робить наш учений і на адресу деяких слов'янських учених, властиво болгарських: «в працях слов'янських фольклористів, — пише М. Драгоманов, — видко дуже сильні сліди націоналістичної школи, перейнятої від старих німецьких учених...»

Але з того, що виставила порівняльно-міфологічна теорія, властиво один із її представників, власне Буслаєв, М. Драго­манов засвоює лише один її принцип — принцип необхідності дослідження взаємовпливів поезії усної і книжної. Так, в одній із своїх студій він пише: «Виводи, як наведений вище, можна було признати вірними тільки тоді, як би усе, що є серед так називаного народу, було продуктом його безпосереднього тво-рива й відбитком його побуту. Тимчасом докладніший дослід показує, що в так названім «народнім» у новоєвропейських націй дуже багато «книжного» і дуже мало місцеве-націо­нального походження, особливо в країні прозаїчної словесності: казках, новелах, анекдотах».

Студіюючи українські поетичні твори, М. Драгоманов пі­шов цілком іншою методичною дорогою, аніж та, якою йшли

Драгоманов М. «Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад. Стасова». Розвідки М. Драгоманова. Л. Т. НІ. 1906. С. 1—13.

276

представники порівняльно-міфологічної теорії. Принцип своєї теорії наш учений досить повно визначив ще р. 1874 на 3-му Археологічному з'їзді в Києві, докладаючи першу редакцію своєї найбільшої праці про Едіпову легенду , над якою він працював майже 20 літ, аж до 1891 р. У своєму докладі вчений так сконстатував основні моменти творчості народу: «Народна словесність уважається за одно з найбільших джерел До студій життя й характеру народу. Але певним джерелом такого роду народна поезія стане аж тоді, коли буде простудійована з підмогою відповідних метод — історичної та по­рівняльної. Народну поезію можна прирівняти до верс­тов земної кори: кожна епоха, різнородні впливи сусідніх народів полишили на ній свої сліди, не розгрупувавши яких не можна користуваться народною словесністю, яко матеріалом до характеристики народного побуту ані в минулому, ані в тепе­рішньому. Ці загальні думки ми поклали в основу досліду над кругом українських пісень і переказів, дуже інтересних як драматичністю свого сюжета та різнородністю оброблення його, так, значить, і своїм багатством».

З цих сл^в вченого можна бачити, що науково-методо­логічна думка і праця його йшла в напрямі сконсолідування двох теорій історичної школи, а власне соціологічної та порівняльної.

Але таке сконсолідування виявилось у праці вченого трохи пізніше, а спочатку М. Драгоманов, як історик, у своїх дослі­дах про українську народну поезію ще схилявся до теорії соціологічної. І навіть коли вчений вже став цілковито на шлях порівняльної наукової праці, все ж таки його тенденції історика і соціолога ще відчувалися сильно. І під впливом соціологічних ідей, тенденцій та стремлінь вчений випускає збірки україн­ських народних пісень та студії, які досить яскраво свідчать про те, що він ще не одмовився від чисто соціальне-історичних інтересів і стоїть на них досить твердо. До такої позиції його приводило переконання, що український народ, а також окремі поети, найпевніше, найкраще й найдемократичніше у своїх піснях, від найдавніших часів аж до останніх, висловили свої погляди історичні, політичні й соціальні.

Але, шукаючи цих соціологічних моментів в українській поетичній творчості, М. Драгоманов натикався на такі сюжети, в яких дуже тяжко було знайти відгуки такого історичного та політично-соціального світогляду. Допомогло вченому сконста-

«Славянські перерібки Едіпової історії». Розвідки. Т. IV. С. 1—196.

277

тувати таке явище його велике знання як релігійного життя, так і міфології та її поетичних переробок у народів найдав­нішого арійського світу. Отже, такий основний науково-істо­ричний підклад та знайомство з науковими працями велико­руського вченого Пипіна, а потім німецького вченого Бенфея, М. Мюллера й ін. примусили Драгоманова всю свою наукову увагу перенести на дослідження українських поетичних творів в напрямі порівняльного студіювання через широке порівняння їх з аналогічними творами інших націй та народів. Глибоко проникнувшись принципами теорії наслідування, вчений майже в кожній своїй науковій студії підкреслює, що лише порів­няльно-історичний критерій дає йому можливість вияснити історію того чи іншого сюжету поетичної творчості в його оригінальній властивості чи неоригінальній стійкості через з ясування тих моментів, що постали дорогою наслідування. М. Драгоманов був переконаний у тому, що поетична твор­чість, як і всі інші прояви життя народів, давно вже в нашій частині світу вийшли з національної окремішності. «І лише порівняння, — пише він, ---- українських пісень із велико­руськими та й з іншими слов'янськими й західноєвропейськими, повело б за собою вияснення як загальних, так і індивідуальних рис української поезії й побуту, наскільки він у ній відбився. Порівняльний дослід особливо конечний щодо пісень, які, ми думаємо, найкраще буде назвати баладами». У другій студії М. Драгоманова ми читаємо: «Розбираючи пісні про здобуття козаками Азова та подаючи записані на Україні варіанти пісні про сина Стеньки Разіна⁶⁴, ми підійшли до справи про до­конечність порівняльного досліду української народної словес­ності і спеціально пісень. Такий дослід, на нашу думку, — продовжує вчений, — тепер нагло потрібний. Порівняння тут повинне бути зроблене в кількох кругах різної величини про­менів: у крузі великобілоруськім і українськім, у крузі слов'ян­ськім, у крузі арійськім, людськім, нарешті, в кругах тісніших і, так сказати, випадкових — у крузі області народів різного племені і різного ступеня культури, що стикалися з нашим народом і передали йому, або перейняли від нього певну частину матеріалу народної словесності. Докладне порівняння цього матеріалу у різних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях, показало би й відміну нашої словесності, — і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ця схожість із коїнциденцїї чи зі спадщини із спільного колись племінного скарбу, або чи (як це найчастіше буває) від перейняття при обопільному культур­ному впливові. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена

278

наша народна словесність методом Інтернаціонального порів­няння, можна буде говорити докладно про її національний елемент». Така позиція М. Драгоманора приводить до науко­вого переконання, що лише таким шляхом дослідження твору український вчений прийде до з'ясування степені національної оригінальності українського літературно-критичного скарбу. Сконстатування, що українська поезія пройшла аналогічні ста­дії наслідування, приводить вченого до слідуючого кроку, а власне вияснення тих шляхів, через які поетичні твори та їх сюжети, мотиви й образи мандрували на Україну. Признавши вірними ті три шляхи, які визначив Бенфей для Західної Європи та східної частини слов'янських народів, серед яких на Україну визначався лише один шлях — через Візантію і південь слов'янський, проф. Драгоманов вже у вищенаведених словах до нього додає шлях західному впливу із Франції, Німеччини, Польщі й інших народів, а також місць щодо свого національного складу переходових, де Україна стикається з Карпатами, — пряшівська сторона, «місце стичності українців зі словаками, ворота, якими перейшла на Україну певна кіль­кість загальноєвропейських оповідань із Заходу, та донське місце, через яке іде обопільний обмін оповідань між українцями та їх східними сусідами». Це є шлях стичності інших західно­європейських, слов'янських і ін. народів із українцями. Особ­ливо М. Драгоманов висуває шлях південно-східний через Сибір, південну Азію та Кавказ. Ця теорія нашого вченого постала внаслідок ознайомлення його зі збірками: богатирських пісень мінусинських татар із Сибіру, виданих під редакцією акад. Шіффнера , казок тюркських народів із південного Сибіру під ред. відомого знавця акад. Радлова⁶⁶, праці Стасо-ва⁶⁷, якої завданням було доказати, що великоруські билини не є самостійні твори великоруського народу, а постали під впливом епосу татарського, перського та індійського; цікаві матеріали та ідеї звернули очі вченого на північне- й південно-західну частину Азії та на Кавказ. В одній із кращих своїх студій Драгоманов висловлює свою теорію в той спосіб, що український варіант легенди про Шолудивого Буняка⁶⁸ «ближ­чий до варіанту монгольського, ніж до європейських, не виклю­чаючи й варіанту не дуже далеких од нас одноплемінних нам сербів. Очевидячки, це можна пояснити лише тим, що ця казка зайшла не просто з Європи, а вже з Азії, через посе­редництво тої сумішки племен, котра йшла в середні віки нашими степами» (курсив наш. — Л. Б.).

Другу студію вчений закінчує такими словами: «Студіюючи відміни легенд, які чинять частину мого відчиту, я часто

279

наскакував на трудності пояснити схожість між варіантами європейськими та індостанськими. Ці труднощі виходять із браку повного майже студій фольклору країн посередніх між Індією й Європою, країн Східної Азії, де навіть властивий фольклор, цебто усна словесність навіть арабів, ледве що зачеплений дослідниками. Треба б бажати, аби увага фольк­лористів була справлена систематично на ці країни, бо ж тут великий міст переході/ величезної кількості фольклорис­тичних елементів зі Східної Азії в наші європейські країни. І коли вільно фольклористові скінчити свій відчит мрією, то я, — пише вчений, — висловив би її: фольклорна експедиція в ті країни, як бувають археологічні експедиції, з такими ж блискучими результатами».

Закінчуючи одну з найбільших своїх студій, вчений вислов­люється так: «Всі ці здогади промовляють за гіпотезою, по якій основи нашого дуалістичного оповідання постали б в області ірано-халдейській і відти розпросторилися, з одного боку, в трохи ослабленій формі в Закавкажчину і далі в Болгарію, а з другого боку, в Середню Азію, де збереглися найповніше, з тим, аби відти рушити у Великоросію й на Україну, теж у відносно ослабленій формі»*. Отже, думка Драгоманова ясна — ще один шлях на Україну з Південної Азії через Середню Азію, через Кавказ. Цією своєю теорією наш вчений випередив відомого кавказознавця великоруського, акад. В. Міллера, який лише з 1887 року почав студіювати й публікувати свої праці про кавказький фольклор та його пере­ходові впливи на східні слов'янські народи**.

Але в дальшому розвиткові своїх науково-критичних погля­дів М. Драгоманов на цих порівняльно-історичних принципах не спиняється. Його незвичайно рухлива вдача шукає виходу із того песимістичного погляду на українську поетичну твор­чість, що склався внаслідок його порівняльно-історичних сту­дій. Під впливом теорії наслідування вчений приходив навіть до тих висновків, що українська поезія бідна своєрідним національним духом, що в ній мало оригінального, майже все в ній запозичене із чужої скарбниці: «Дуже багато з того, що ми тепер знаходимо у нашій стороні і навіть у сфері її неписьменної людності, це продукт не місцевий і не «на­родний», а спільний усім історичним народам і продукт куль-

«Замітки про слов'янські релігійні та етичні легенди» Розвідки. Т. IV. С. 357—358. '

Міллер В. «Осетинскіе атюдьі». СПб., 1887.

280

турний». В іншій студії цю саму думку вчений висловлює так: «Вказавши самі на прогалини в нашій розвідці, ми вважаємо ціль нашу досягненою, коли ми змогли зазначити найголовніші точки стичності інтермедій Гаватовича і з письменною і з усною словесністю різних народів, та основи генеалогії тем, тим переконали читача про її заграничне і книжне походження.

Ми через те, між іншим, уважаємо потрібним натискати на цю останню тезу і навіть трохи гаряче полемізувати з против­ною думкою, висловленою редакцією «Киевской Старини», що допустивши туземно-народний. зміст найстаріших українських драматичних сцен, ми мали би всю історію українського театру і навіть усієї культури на Україні зовсім не таку, яка вона була в дійсності.

О, якби наша література, хоть би навіть одна дра­матична (що, звісно, неможливо) почалася (була) з міс-цево-народного змісту! Тоді зовсім інше міси,*, і в минулому, і в теперішньому зайняв би наш нарід на культурно-історичній сцені» .

Недивлячись на такий песимістичний висновок, вчений все ж таки в кожній пізнішій студії, досліджуючи в українській поезії те, що є в ній запозиченим, як Діоґен, своєю науковою аналізою вишукує того українського живого духа, який свідчив би про його високе становище на культурно-історичній сцені. До таких наукових шукань вчений прийшов під впливом англійської антропологічної теорії Тейлора і Ленґа. Особливий вплив на ученого зробили студії Ленґа. Це видно із статті Драгоманова, в якій він радив починаючим фольклористам, що читати. Про саму ж теорію ми довідуємось із незвичайно цінної його студії про Епідову історію у слов'янських переробках; там ми читаємо: «Слов'янські оповідання про кровосумішку інте­ресні, між іншим, задля прикладу до досліду питання про їх походженнярізних метод пояснення схожих у різних народів оповідань. Як відомо, тепер серед європейських учених є три методи такого пояснення: 1) міфологічно-племінна школа Куна, Ґріммів, М. Мюллера й ін., яка змагає звести схожі оповідання до найдавніших міфо-космічних формул, що були спільні всьому арійському племені, 2) літературно-інтернаціональна (що ми називаємо теорія наслі­дування. — А. Б.) школа Бенфея, яка пояснює схожість оповідань перейманням їх одним народом від другого через обопільний вплив не лише усної, але й писаної словесності різних народів і 3) антропологічна (школа Андрю

«Найстарші українські драматичні сцени». Розвідки. Т. І. С. 215.

281

Ланґа, що пішов слідами Тейлора), яка пояснює схожість оповідань коїнциденцією способів мислення, однакового у різних народів, звертаючи, як і перша школа, увагу головно на оповідання міфологічного характеру, але пояснюючи їх не з споконвічних міфо-космічних фраз, а як останки дикого світогляду і звичаїв, які збереглися в словесності більше цивілізованих народів, яко пам'ятки переживання». Далі вчений робить синтезу основ літературно-наукової критики. Він пише: «Правду кажучи, всі три наукові напрями мають за собою резонні основи, і вже через те не повинні виключати себе взаємно, але кожний має бути прикладений на своєму місці. Перший і третій напрям помагають нам схопити початок оповідання і процес першого його формування, а другий може пояснити дальші переробки оповідання та його міжнародний рух, який у багатьох випадках занадто очевидний, аби його можна було відкидати. Задля того, аби не захопитися доктринерством школи і не впасти в натягання, треба доконче при порівняльнім досліді звертати особливу увагу не лише на основи оповідання, але й на подробиці: розвій теми, побутові риси, географічні та історичні вказівки, — тенденції та ін. Порівняння подробиць варіантів оповідання у різних народів повинно довести до вказаних доріг його розповсюдження, понук і цілей переробки, а нарешті місця й епохи першого постання оповідання, причому дослідник може заспокоїтися лише тоді, коли побачить, що й основи оповідання, й подробиці варіанту, який можна признати за найдавніший і більше або менше самостійний, відповідають побутовим (географічним, суспільним, моральним) ознакам життя певної країни й епохи. При такому досліді виявиться, що напр., основа якогось оповідання належить у певній країні до оригінальних пам'яток, або останків давніх космічних міфів або дикого побуту й світогляду, але в інших країнах оповідання тої основи належить до числа словесних матеріалів запозичених, пізніших, оброб­лених із цілями етичними і навіть соціальними».

В цих роз'ясненнях вченого ми спостерігаємо цілу кри­тично-наукову систему і практичну методу щодо дослідження поетичних творів. Тут ми бачимо об'єктивного вченого, що не нехтує одними теоріями на користь других, найбільш улюб­лених, не відчуваємо тенденційного дослідника, який лише зі своєю теорією підходить до твору, — навпаки, пересвід­чуємось, що вчений використовує всі об'єктивні можливості, що випливають із конкретного факту, щоб якнайповніше його дослідити. Вчений будує свою синтетичну теорію, яка дає йому можливість простудіювати твір всебічно. В деталях ця

282

теоретична система виходить від тексту твору, аналізує всі його варіанти, звертає увагу на окремі мотиви сюжету в усіх варіантах, а порівняння мотивів веде до найстаршого варіанту і, по можливості, до того зерна, з якого виріс цілий твір у всіх його текстуальних варіаціях. В цім процесі ми пізнаємо ту думку вченого, що відчувається майже в кожній його студії, а власне стремління дослідити «ембріологію» того твору, який він студіює. Дослідивши цей процес зросту й розповсюдження твору, цебто його «ембріогенезу» (термін М. Драгоманова), вчений стремить пізнати місце постання первісного зародку, місце постання всіх варіантів твору, а це веде до з'ясування шляху, яким той чи інший твір мандрував. Коли все це буде з'ясоване, тоді М. Драгоманов досліджує ступінь оригіналь­ності основного варіанту відповідно до «побутових ознак життя певної країни й епохи», а також ступінь етичних і соціальних цілей всіх переробок, під впливом яких ці варіанти постали. Таку струнку і методологічно-правдиву систему збудував наш вчений, коли досліджував мандрівні сюжети, відгуки яких він знаходив в українській народній поезії. І всі найкращі, найголов­ніші наукові студії Драгоманова є яскравим і талановитим прикладом такого послідовного й систематичного наукового розроблення.