55 Правда.—1891.—№ 10.—с. 205. 66 Там же.— с. 206.

леми розвитку літературної мови. З само­го початку І. Франко підкреслив, що його, як і Б. Грінченка, хвилює насамперед на­прям розвитку мови. «Мені бажалось би,— писав він,— своїми увагами докинути цег­линку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язико­вім і таким способом причинитися до по­лагодження одного дуже важного питан­ня — будущої єдності й одноцільності на­шої літературної мови, будущої, повто­ряю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин, мати не можемо» (28, 171).

І. Франко, як і Б. Грінченко, розумів історичну необхідність розвитку загально­української національної літературної мо­ви, вважаючи, що процес той складний, тривалий, що його не наблизиш деклара­ціями і диктатом. Адже протягом віків східні й західні українські землі перебу­вали у різних історичних умовах. Це ви­творило багато відмінностей у сфері ду­ховного, мовно-літературного життя наро­ду, які справжній письменник не може ігнорувати, щоб не відірватися від реаль­ного грунту, від розумного, тверезого по­гляду на суть проблеми.

Не погоджувався І. Франко з багатьма прикладами-ілюстраціями, які навів у своїй статті Б. Грінченко на доказ недо­цільної насиченості мови галицьких пи­сьменників полонізмами й русизмами, хоча б тому, що в численних випадках вони вже стали надбанням української мови, оскільки вона, як і кожна мова, роз­вивається не ізольовано від інших мов, а в тісному взаємозв'язку з ними. Пу­ризм, зазначав Франко, не може сприяти розвиткові мови і літератури. Це стосує­ться й питання про провінціалізми у мові письменників.

Суть позиції І. Франка зводилась до того, що, всіляко сприяючи дальшому роз­витку «спільної, одностайної літературної мови», слід не ігнорувати місцеві націо-нально-мовні традиції й джерела, а шля­хом критичного освоєння їх збагачувати

загальнонаціональну мовну скарбницю. Цього принципу І. Франко дотримувався й у власній літературній творчості, дбаю­чи про те, щоб мова його творів, як ви­словився письменник, «не тратячи основ­ного характеру галицько-руського наріч­чя, все-таки не разила й українців і на-

181

МИКОЛА ПЕТРОВ

ближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суспільного літературного розвою» (4, 67).

З цікавою статтею виступив у дискусії А. Кримський. Вітаючи виступ Б. Грін-ченка, він у головних аргументах —• в пи­танні про роль і місце мови галицьких письменників у творенні загальноукраїн­ської літературної мови, про слова з ін­ших мов у складі рідної мови, про так звані провінціалізми тощо — підтримав критичні зауваження Франка.

Окремо зупинився Кримський на питан­ні про мову творів Франка, оскільки в статті Грінченка вона зазнала критики, як і мова творів В. Масляка, І. Грабовича. Критик вказав на безпідставність твер­джень Грінченка про непопулярність пое­зій Франка в Східній Україні. Навпаки, підкреслив він, глибоко змістовні поезії Франка викликають серед східних україн­ців великий інтерес. «При такім стані на­шої поезії,— писав Кримський,— вірші галичанина Франка, де він стоїть на грун­ті людяності, поступу, волі, загального

братерства та т. ін., визначаються різко та яскраво, здаються освіжаючим джере­лом!» ⁶⁷

Отже, по-перше, не слід відривати мову твору від його змісту, на що вказував у своїй відповіді Грінченкові також Фран-ко; по-друге, процес дальшого розвитку загальноукраїнської літературної мови є і буде процесом розгалуженим, опертим, «не сходячи зі спільної української осно­ви», на використання всіх багатств і дже­рел народної мови.

Дискусія з питань мови показала по­всюдне прагнення прогресивних сил укра­їнського суспільства зробити мову інстру­ментом духовного єднання народу на всіх українських землях, дійовою зброєю даль­шого піднесення його національної літе­ратури.

Активно обговорювалися в критиці 80— 90-х рр. питання про переклади з інших літератур, про теорію і практику перекла­дацького мистецтва, про можливості укра­їнської мови у цій галузі.

Відомо, що царська цензура з особли­вою люттю забороняла друкування пере­кладів українською мовою, намагаючись переконати широкі кола громадськості в тому, що сама думка про можливість пе­рекладати твори світової класики на укра­їнську мову є сміховинною. Навіть деякі діячі української культури висловлювали сумнів щодо можливості й доцільності розвитку перекладацької справи. Щоправ­да, таких у 80—90-ті рр. були одиниці, але вони все ж були. До їх числа нале­жав М. Костомаров. У 1882 р. у статті «Задачи украинофильства» («Вестник ЕвропьІ», січень) він радив українським письменникам лишити в спокої «всіх Бай-ронів, Міцкевичів», відмовитись від пере­кладання творів світової класики україн­ською мовою, вважаючи, що вони україн­ському «простолюду незрозумілі і доки що не потрібні».

Заперечуючи цю хибну й шкідливу по­зицію, передові діячі української культури надавали справі перекладу величезного політичного і культурного значення. Вна­слідок цього українською мовою з'явили­ся переклади творів багатьох письменни­ків світу — від античних і до новітнього часу.

^и Зоря.— 1891.—№ 24.—С. 473,

182

Титанічною і зразковою була й тут ді­яльність І. Франка. В галузі перекладів також з великим успіхом працювали П. Грабовський, В. Щурат, М. Стариць-кий, Панас Мирний, А. Кримський, П. Ні-щинський, Леся Українка, В. Самійленко, Олена Пчілка, П. Куліш, О. Маковей та ін. Час вимагав ще більшої уваги до цієї справи — і щодо розширення об'єктів перекладання, і щодо удосконалення якос­ті перекладів.

Про стан перекладацької справи на Україні й про окремі переклади говори­лось багато. На цю тему писали А. Крим­ський (в численних вступних статтях і примітках до здійснених ним перекладів зі східних літератур), Т. Зіньківський (про переклад П. Ніщинським «Одіссеї»), Олена Пчілка (про переклади творів М. Гоголя, І. Тургенєва), О. Макарушка (з приводу перекладу В. Ріленком драми Й.-В. Гете «Іфігенія в Тавріді»), І. Коко-рудз (про переклад П. Ніщинським «Одіс­сеї»), О. Маковей («Про руські переклади поезії Г. Генного») та ін. Підкреслювала­ся важливість перекладів кращих творів світової класики для збагачення україн­ської культури, розширення меж її' впли­ву. «Треба нам,— зазначала редакція «Житя і слова» — журналу, який перекла­дам приділяв велику увагу,— взнавати, що думають, гадають наші сусіди, більш за нас освічені і більш за нас працьовиті, і від думок чужих переходити до своїх, котрі будуть цікаві і корисні для дру­гих...» ⁵⁸

Про це ж писав О. Маковей: «Кожний твір, справді поетичний, є дорібком не лише того народу, в мові котрого той твір написано, але й дорібком цілої людськос­ті. Щоби своїй літературі надати всесто-роннього характеру, треба такі твори собі присвоювати» ^и.

Справедливо вважалося, що переклади шедеврів світової літератури сприяють розростанню лексично-стильових і грама­тичних структур літературної мови. Олена Пчілка навіть твердила, що переклади в цьому відношенні успішніше розвивають і збагачують неологізмами мову, ніж «са­мостійне писання»⁶⁰.

" Житє і слово.— 1897.—Т. 6.—С. 163. " Зоря.— 1892.— № 19,— С. 376. ⁶⁰ Там же.— № 12.— С. 237.

МИКОЛА ДАШКЕВИЧ

Свого часу І. Белей у зв'язку з виходом у світ «Одіссеї» в перекладі П. Ніщин-ського писав: «Той нарід, що спромігся перекласти на власну мову твори великих геніїв, вже тим самим і найпевніше дово­дить, що має не тільки право, але й змогу на самостійний розвиток духовний» ⁶¹.

Безперечно, у справі розробки карди­нальних і принципових проблем теорії і практики перекладу — про засоби переда­чі оригіналу, точність і колористичність перекладу та його узгодженість з духом рідної мови, про перекладацьку справу як мистецтво і науку — перше слово й ос­новна роль належали І. Франкові.

70—90-ті рр. XIX ст. були періодом активного формування українського літе­ратурознавства, яке розвивалося у тісній і органічній взаємодії з поточною літера­турною критикою. Разом з напруженою працею над дослідженням історико-лі-тературної проблематики йшов процес ідейного та естетичного осмислення літе­ратурної дійсності в її новочасній плин­ності.

⁶¹ Там же.— 1895.— № 24.— С. 467.

183

Поява праць з різних періодів історії українського письменства, а поряд публі­кації бібліографічних матеріалів, архів­но-рукописних джерел — все це далеко не поодинокі явища у науково-культурному житті України. Так з'явилися і перші спроби створення цілісної монографічної історії української літератури від найдав­ніших періодів до останніх часів. Це, на­приклад, праця М. І. Петрова «Очерки истории украинской литературн XIX сто-летия» (1884), ґрунтовний «Отзнв» на цю працю М. П. Дашкевича, «Історія літера­тури руської» в шести томах Ом. Огонов-ського (1887—1894), найяскравіші зразки подібного призначення — численні дослі­дження І. Франка. До цього слід також додати праці російських вчених —• І. При-жова «Малороссия (Южная Русь) в исто­рии ее литературн с XI по XVIII ст.» (1869, повністю опубліковане в 1958 р.),

0. Пипіна «История славянских литера-тур» за участю В. Спасовича (1879— 1881), де вміщено нарис історії україн­ської літератури.

Не все зі створеного в цій галузі витри­мало іспит часом. Однак найпримітніше з наукової точки зору і так чи інакше пов'язане з кращими традиціями акаде­мічної літературознавчої науки лишило­ся в активі завоювань культурного про­цесу.

Попри всю відмінність з погляду дос­лідницького методу, джерельної основи між історико-літературними розвідками, статтями, іншими подібними публікаціями

1. Франка, почасти М. Драгоманова, А. Кримського та їхньою_хдіяльністю в га­лузі літературної критики існують елемен­ти взаємозв'язку і навіть прояви обопіль­ного впливу, насамперед відносно Критері­їв історичного, соціального й естетичного підходів до літературних явищ і процесів, засобів їх аналізу.

Українська естетико-критична думка 70—90-х рр. формувалася, невпинно роз-ростаючись, не лише на грунті національ­ного матеріалу — головному факторі П внутрішньої природи, а й на безлічі даних світового літературного процесу, на ви­вченні творчості класиків художнього пи­сьменства різних народів. Отже, україн­ська критика, розробляючи теоретичні висновки, використовувала і досвід світо-

вої художньої думки, водночас збагачую­чи її власними спостереженнями. Наймо-гутніше це відбилося в діяльності І. Фран­ка — художника слова й критика, патріо­та й інтернаціоналіста, блискучого знавця й інтерпретатора в галузі літератур сло­в'янських, особливо російської й поль­ської, західноєвропейських, античних, лі­тератур Сходу. Під цим кутом зору по­вчальними е літературні та фольклорис­тичні дослідження М. Драгоманова і А. Кримського.

Спостереження над творчістю зарубіж­них митців слова, локальні висновки й узагальнення, маючи велику цінність для української літературної науки, станов­лять оригінальний внесок до скарбниці світового літературознавства. Про це свід­чить, зокрема, те визнання, яке здобули Франкові праці про польську літературу в ПНР, німецьку — в НДР, чеську — в ЧССР, де вони й зараз прислуговуються вивченню творчості письменників.

Огляд української художньої критики 70—90-х рр. засвідчує П інтенсивне про­фесіональне зростання. Вражають багат­ство і актуальність порушених нею проб­лем, глибина й оригінальність їхньої роз­робки, різноманітність жанрово-стильових ресурсів і аналітичних засобів.

Позначена суспільною чутливістю, гро­мадянською зрілістю і бойовитістю, пере­дова критика відіграла вирішальну роль у розвінчуванні консервативно-рутинного і реакційного в естетичній теорії й худож­ній практиці, у підтримці й утвердженні всього прогресивного й життєздатного, чим прислужилася дальшому ідейно-художньо­му піднесенню української літератури.

Взявши на озброєння естетичні погляди Т. Шевченка і російських революційних демократів, зазнавши в ряді питань бла­готворного впливу ідей наукового соціа­лізму, передова українська критика зама-ніфестувала свою велику життєдайну си­лу, органічний зв'язок з визвольним рухом, корінними вимогами розвитку літе­ратури, мистецтва, культури як на схід­них, так і на західних, роз'єднаних у ту пору землях. Сформувавшись і зміцнівши в умовах визвольної боротьби народу, вона увібрала кращі здобутки світової естетичної думки, збагатила її цінними теоретичними розробками і висновками.

184

питання 2

Історія української літератури ХІХ ст. – Кн. 3 / За ред. М. Яценка. – К., 1997. – С. 27 – 29, 124 – 127.

Найбільшого розголосу набула згадана широка розвід­ка І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне пряму­вання», надрукована в «Правді» як редакційна стаття^М^ та й зміст її промовисто розкривались у спеціальній прл І, мітці І. Шчуя^-Левицького (не вміщеній у журналі), де за ' значалося, щб~~Др~ат~6манов «зовсім помиляється, назвавши > нову українську літературу дочкою великоруської, бо ви­ходить на ділі, що дочка, або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами». Конструктивне ж завдання зводилося до того, щоб з'ясувати сучасне й майбутнє «літературне прямування», «глибоку основу» та «душу української літе­ратури» '^)

На думку автора, Гукраїнська література, як і «кожна сьогочасна література», «твердо стала на грунті трьох принципів: реальності, національності та народності»,) зміст яких далі детально обґрунтовується й ілюструєтеся. По-перше, /«реалізм чи натуралізм в літературі,— вважає ав­тор,— потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знахо­дяться на землі»]— саме цим творчим принципом, за його спостереженнями, послуговуються «реальні французькі те­перішні писальники, брати Гонкури, Е. Золя» ¹³. Без дос-

²⁷

татньої логічної послідовності методу Е. Золя протиставля­ється російський «ультра-реалізм», школа якого нібито «довела ідею реалізму до абсурда», виплоджуючи «прав­диві копії невпорядкованого людського життя» й рекомен­дуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона е» ¹⁴.

Два наступні принципи в інтерпретації автора майже нічим не відрізняються один від одного. ГПриндшІ_лшца-Лальщеті передбачав уживання народної мови (як форми «тіла національності») хй^відображення глибокого націо­нального психічного характерутгароду (як змісту, «душі» національності), а пржиішїишдодіюсті крім вимоги народ­ної мови, включав використання епічних та ліричних форм і самого духу народної поезії ^ #оч обшири художньої об­сервації І. Нечуй-Левицький обмежує тією громадою, «що роїться кругом» в «етнографічних границях української народності», але географічне ті «границі» забігали аж до Волги й Кавказу, до Дунаю й за Карпати, щоб «не вики­дати й чужоземців нашої національності»^.

В розпочату Драгомановим літературну дискусію зго­дом включився й І. Франко. Власне, ще починаючи з ран­ніх статей «Слівце критики», «Літературні письма», «Пое­зія І єї становиські в наших временах» він підходив до роз-вязання, у відповідності з тодішнім розвитком філософ­сько-естетичної думки й художньої літератури в Україні, проблеми зв'язку мистецтва з життям, конкретизуючи й по­глиблюючи зроблені висновки у статтях і рецензіях, при­свячених аналізу поточних літературних явищ. У першому з «Літературних писем» («Критика і общество») Франко обстоював «критику соціальну, де життя і його відносини, а не що іншого, становлять найвищу ціль штуки і науки» [26, 26]. А в другому «Письмі», конкретизуючи поняття «народність» як «головну ціху майже всіх новіших літера­тур», по суті його думка ще нічим принциповим не відріз­нялася від формулювань І. Нечуя-Левицького. Він наголо-шував, що мета літератури — не естетична забавка, а «по­житок цілих мас народа», прагнення «стати помощницею і порадницею, для них понятною і їм корисною» ".

Тенденція Франкових міркувань про літературу поляга­ла^ у звільненні від залишків догматичних естетичних тео­рій, у наполегливих пошуках досконалих і ефективних

28

ідейно-естетичших критеріїв оцінки літературних явищ. Важливим етапом на цьому шляху була його програмна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). Франко поділяв основний пафос уявлень Драгоманова про художню неспроможність «вічних естетичних правил» («У нас єдиний кодекс естетичний — життя»), вимоги про те, що «література певного часу повинна бути образом жит­тя, праці, бесіди і думок того часу» [26, 12].

Полемізуючи з журналом «Правда», статтею І. Нечуя-Левицького, з їх оцінками стану й завдань української літератури, Франко висунув власне розуміння суспільного призначення й тенденційності літератури, проблеми націо­нальної специфіки й народності, реалістичного методу, значення для української літератури взаємозв'язків з літе­ратурою російською. Виступаючи проти поверхової емпі­ричної правдоподібності в зображенні людини та її ото­чення, він проголошує основним і найбільш естетично ІІлід-шш метод «наукового реалізму», що передбачав не просто точність деталей і обставин, а відтворення глибинних ос­нов життя в його розвитку й суперечностях.

Згодом Франко висунув теорію «ідеального реалізму», «которий приймає реалізм яко методу, а ідеалізм (не ідеа­лізування людей, але представлення людей з їх добрими і злими боками, а главноє — представлення типів, котрі б уособляли в собі думи і змагання даної доби,—представ­лення розвитку суспільності) — яко зміст, яко ціль». Мета цього своєрідного соціально-філософського реалізму, за Франком, не в тому, щоб змалювати «не само... тіло сучас­ного чоловіка і сучасної суспільності, але думки, змагання, боротьбу» і таким чином,провидіти майбутнє» [48, 331].

З Франковим розумінням «наукового» та «ідеального реалізму» полемізував (не називаючи опонента) народов-ський теоретик М. Подолинський («Про реалізм у шту­ці»), виступаючи саме проти зображення «злих боків» у житті людини й суспільства — «предметів гидких, мерзких І страшних», що суперечать вимогам «чистої краси». «Крайньому псевдореалізму» Франка М. Подолинський протиставляв «естетично очищений», «зідеалізований реа­лізм» ¹⁸. Віддаючи належне аргументованому осудженню Подолинським голого натуралізму в літературі й піклуван­ню про виховання високих естетичних смаків, не можна І Іюгодитися_ з основною тенденцією теоретика: утримати лі-1 «гературу від глибокого зображення соціальних конфліктів, вад і болячок суспільного ладу.

29

двоєння: з одного боку, вона в неволі відчуває нертерпну тугу за Україною, рідною матір'ю, ризикуючи життям ви­зволяє козаків з турецького полону, а з іншого — не може покинути коханого чоловіка Юсуфа та своїх дітей. Коли вони гинуть під час битви запорожців з яничарами, Маруся кінчає життя самогубством. Трагічна доля Марусі, заги­бель її матері вносять сумний колорит, контрастуючи то з веселими святковими епізодами, то з пафосом перемоги запорожців. Це своєрідне поєднання суму й радості надає оригінальної тональності сценічній розробці традиційного сюжету.

Історична драма «В диму та в полум'ї» певною мірою кореспондує з романом «Гетьман Іван Виговський»: на сцені та сама епоха, ті ж історичні особи: гетьман Вигов­ський, «стара гетьманьша» Ганна Хмельницька, молода дружина Виговського Олеся, а також Юрій Хмельницький та деякі інші персонажі. Щоправда, в романі Виговський виступає дещо складнішою натурою, ніж у драмі. В остан­ній підкреслено його жагу до слави, привілеїв та грошей, що він хоче дістати від Польщі в обмін за приведення Ук­раїни в підданство польського короля. В суперечках «смут­ного часу», в розмовах із козацькою старшиною він прихо­вує свої справжні наміри, виявляє підлесливість і хитрість.

На відміну від роману в драмі на перший план вихо­дить Остап Золотаренко, оборонець інтересів народу Украї­ни, прибічник рівності прав усіх станів українського су­спільства: селян, козаків, старшини, шляхти. Значний об­сяг займає любовна інтрига — палке кохання Золотаренка до красуні ЗінаТди. На заваді стає належність дівчини до шляхетського, князівського роду. Почуття перемагає й по­боювання самої Зінаїди, що поривається між любов'ю до козацького полковника Й острахом перед утратою звичних привілеїв та світського оточення, і погрозу її строгого бать­ка, який тримає доньку під замком і силує до заміжжя з нелюбим князем Любецьким. Остап збирає козаків, з боєм визволяє кохану й знову кидається у вир війни за визво­лення України.

Комедії з міщанського побуту («На Кожум'яках», «Го­лодному й опеньки м'ясо») містять цікаві характеристики типів міщан, торгівців, дрібних чиновників, їхніх звичаїв, моралі й психології. Найвдалішою е. перша п'єса, яка у пе­реробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

(/У творчій спадщині письменника е чимало літературно-критичних і літературно-публіцистичних етатей^Хоча в них

Ї24

іноді виявляються й суперечливі світоглядні судження Не-чуя-Левицького, вони містять переконливі оцінки укра­їнської класичної й сучасної літератури. [ У відомій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878—1884) письменник виходить з того, що література має базува­тися на принципах реалізму, народності й національності; подає цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літератур^'

Стаття сповнена гострого протесту проти утисків укра­їнської мови, культури, пройнята закликом до письменни­ків широко й усебічно відображати українське суспільство в усіх соціальних розрізах та етнографічних особливостях. У полемічному запалі Нечуй-Левицький приходив навіть до думки про «непотрібність» російської літератури для українського культурного розвитку, мотивуючи це тим, що українська література має свої національні завдання, які не цікавлять літературу російську. Водночас він ще в юнацькі роки захоплювався творами Пушкіна й Гоголя, стежив за демократичною російською пресою, а пізніше переклав українською мовою казки одного з найулюблені­ших своїх письменників М. Салтикова-Щедріна («Як один мужик прохарчував двох генералів», «Дикий пан»), гостро осуджував реакційні журнали й газети та високо цінував досягнення передової російської літератури (твори І. Тур-генєва, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна, В. Слєп-цова, Ф. Решетникова та ін.). Щоб зрозуміти цю позицію письменника, слід мати на увазі атмосферу пригнічення царизмом української культури, яке посилилося після Ем-ського акту 1876 р. Саме за цих умов/він висловив погляд про потребу відчуження української літератури від росій­ської і почав їх протиставляти.! Як справедливо зауважив І. Франко, суть підходу Нечуя-Левицького до цього питан­ня полягала в тому, що він докупи змішав реакційну на­ціональну політику царизму, шовіністичних правлячих кіл з російською демократичною літературою й передовою думкою.

ГНечуй-Левицький безпосередньо не відповів на крити­ку, висловлену в статті І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи», але, мабуть, не міг не зважити на його думку. Навіть у полемічній праці «Українство на літера­турних позвах з Московщиною» (1891) Нечуй-Левицький відділяє реакційних слов'янофілів і Каткова від прогресив­ної російської культури й надає їй великого значення в майбутньому єднанні слов'янських народів: «Нехай краще олов'яне милуються перловими віршами Пушкіна та Лєр­монтова, нехай втішаються творами Тургенєва, Л. Толсто-

125

го, де висвітлені й змальовані кращі люди, прогресивні, просвічені по-європейському... Це типи будущої Росії...] Тільки ці світлі типи мають спроможність розбудити і роз­буркати симпатію в слов'ян, бо симпатія між народами кра­ще й безпечніше від антипатії і всякого безмозкового воро­гування, колотнечі та змагання, набутого від безмозкових давніх історичних вандальських зносин між усіма народа­ми». Про розрізнення консервативної та прогресивної ро­сійської журналістики йшлося ще в статті І. Нечуя-Левиць-кого «Органи російських партій» (1871)/~~У листах до мо­лодих письменників — Б. Грінченка, Н. Кобринської та ін­ших— е чимало рядків, де Нечуй-Левицький радить вчи­тися майстерності у російських і західноєвропейських реа­лістів^

і. Нечуєві-Левицькому належать кілька статей і рецензій про українську літературу! Вони присвячені поезії Шев­ченка («Оррок п'яті роковини смерті Шевченка», «Хто та­кий Шевченко»), повісті Д. Яворницького «Де людн7~там і лихо», дають широкий огляд творчості українських поетів і прозаїків від Т. Шевченка до А. Кримського, В. Самій-ленка та Б. Грінченка («Українська поезія»). Чималий ін­терес становить велика стаття 1«Українська декаденщина» (надрукована вперше 1968 р.), де Нечуй-Левицький вислов­лює тривогу за долю рідного слова, але досить однобічно розглядає модерні тенденції молодого покоління, вбачаючи в їхніх пошуках лише згубні декадентські впливи й ознаки виродження літератури.^

Автор статті вважає, що нова українська література протягом свого розвитку, починаючи від «Енеїди» Котля­ревського, мала такі основні ознаки, як реалізм, національ­ність, народність, глибокий демократизм. На його думку, таке спрямування літератури е найкращим і найправдиві-шим та має лишатися й надалі. Проникливий зір письмен­ника, проте, напружено шукає нових шляхів, відбиває праг­нення письменників до подолання зашкарублих штампів, оновлення художніх форм, розширення образних засобів, уведення символізації та експресивних прийомів. Є тут чи­мало вдалих спостережень і проникливих характеристик творів В. Винниченка (зокрема аналіз оповідань «Купля», «Момент», «Зіна», суттєві міркування щодо типів оповідача та характерів персонажів у творах письменника), Олек­сандра Олеся («Ніч на Дніпрі»), Г. Хоткевича та інших майстрів слова. Висловлюються важливі судження про ос­нову української літературної мови, міститься гостра кри­тика «засміченої» мови деяких тогочасних літераторів. Водночас ця стаття досить суперечлива. Інтерес до нового

126

тут змішується з неприйняттям і навіть острахом щодо появи «декадентщини» в українській літературі. Після ко­роткого огляду європейських модерністських течій Нечуй-Левицький переходить до критичного аналізу деяких («де­кадентських», на його думку) творів О. Кобилянської (пое­зії в прозі), В. Винниченка (драми «Щаблі життя», «Чор­на пантера і білий ведмідь», оповідання «Рабині справж­нього»), Олександра Олеся («Трагедія серця»), Г. Хотке­вича (ряд оповідань).

ГАвтор побоюється, що «модний модернізм» принесе з собою такі негативні явища, як еротизм і порнографія; що він не є органічним і являє собою якусь «пошесть» чи «не­гарну поведенцію», що зайшли до нас під впливом євро­пейського та російського модернізму, трактованого досить довільно (Г. Мопассан, М. Метерлінк, Ф. Сологуб, М. Ар-цибашев, Л. Андреєв та ін.). Неодноразово у своїх харак­теристиках І. Нечуй-Левицький посилається на книгу М. Нордау «Виродження», в якій декадентство дістало вульгарно-фізіологічне пояснення як вияв неврозів і боже­вілля митців^З таких позицій, звичайно, не можна було адекватно зрозуміти й об'єктивно оцінити нові художні те­чії в літературі. Стаття «Українська декадентщина» стано­вить інтерес як одне з явищ переломної літературної епохи, свідчення труднощів у взаєморозумінні митців різ­них напрямів і поколінь. Однак у ній є міркування й кон­кретні характеристики, які мають безперечну цінність і сьогодні.

Письменник виступив і як філолог —знавець україн­ського слова. Йому належать статті «Сьогочасна часопис-на мова», «Криве дзеркало української мови», «Граматика української мови» (ч. 1 — «Етимологія», ч. 2 — «Синтак­сис»), Вій палко й наполегливо відстоював чистоту й вираз­ність літературної мови, її народну основу, але водночас прагнув унести деякі обмеження в лексику та орфографію, вимагаючи орієнтації на .мову сільську, зокрема, на точне відтворення фонетичних особливостей Надросся. Проте зго­дом вія вважатиме ці статті «тимчасовими* й не наполяга­тиме на їх передруку. У творчій практиці письменник зви­чайно відступав від проголошених ним обмежень, уводячн слова фабричного, міського побуту, специфічну лексику ін­телігенції.

Характеристика творчого доробку письменника була б неповною, юебя не згадати про створений ним (у співавтор­стві з П, Кулішем та І. Пулюем) перший український пе­реклад «Біблії» (виданий у Відні 1903 р. накладом Бри­танського та іноземного біблійного товариства). Власне

127

Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямовання // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 212 – 222.

Іван Нечуй-Левицький

СЬОГОЧАСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ПРИМОКАННЯ

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавнійший період літератури на Україні був візан­тійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усего перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: ЬІларіона, Леонтія, Георгія, Іоан-на II, «Проповіді» св. Феодосія Печерського, Кирилла Ту-ровського, літопис св. Нестора, «Поученіє Володимира Мо-номаха», «Руська Правда», «Слово о полку Игореві» і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, в Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціального присилування, йшло куди хотіло і куди могло. Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великороси; і дуже було натурально, коли книжки написані на Україні переходили в Великоросію, а з Великороси йшли навпаки на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком, і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди україн­ського язика й народного духу в «Слові о Полку Игореві», в літописі Нестора і в інчих українських літописах, все-таки сі твори були написані язиком однаковим з язиком творів північної Русі.

[... ] Схоластично-класичний період в українській старій літературі починається од кінця XVI віку і починає широ-читись од того часу, як київський митрополит Петро Могила переробив київську богоявленську школу при Брацькому манастирі на висчу школу в 1631 році, коли вона почала зватись Києво-Могилянською коллегією, а потім Київською академією.

[ ... ] Язик сього другого періода української літератури був інчий, ніж язик першого періода: він був в основі цер-ковно-словянський, але в його багато ввійшло слів україн­ських, білоруських та польських. Не вважаючи на те, сей язик все-таки був церковно-словянський, близький до того язика,

212

котрим писали в Великороси в XVI та в XVII віку. Українські й великоруські писалники розуміли одні других, коли українські вчені так легко пересадили своє літературне діло на московський грунт. Правда, вони знайшли в Москві проти себе опозицію, але більше за свої ідеї, за знакомість з латин­ською наукою. То була опозиція темноти, хоч і православної, проти європейського духу. Як бачимо, і в сей період літе­ратура могла бути спільною для України й для Великороси, не вважаючи на невеликі одміни в мові та в ідеях.

[... ] Од половини XVIII віку, починаючи од великорусь­кого писалника Ломоносова, великоруська класична літера­тура вже більше розходиться з українською схоластично-класичною.

[... ] Одначе, не вважаючи на те, що література в Велико­роси й на Україні почала розходитись все далі та далі, вона все-таки ще не розійшлась дуже далеко. Дух її був і там і тут не народний, не національний і не реальний. І на півночі і на полудні гриміли однакові оди, панегирики, риторичні вірші та класичні драми. І по язикові обидві літератури недалеко розходились між собою. Язик Ломоносова, Дер-жавина, Сковороди, Прокоповича (в драмі «Милость Бо-жія»), ІосифаЛевицького, Лисенецького дуже похожий, тіль­ки в великоруських класичних писалииків він чим далі, тим більше набирається народніх великоруських слів, в українських — він мішається з народніми українськими словами.

[... ] А тим часом на Україні од самого початку XIX віку почалася вже українська література. В 1796 році вже вийшли пісні „«Енеїди» Котляревського. Князь Цертелев, Максимо­вич, Лукашевич видали народні українські пісні. Коло 1820 року Котляревський видав «Наталку-Полтавку» та «Моска-ля-Чарівника». За Котляревським виступив Квітка, Гулак-Артемовський, Гребінка, Куліш, Костомаров, а далі геніаль­ний Шевченко. В Галичині, де не було великоруської літера­тури, українська література розвивалася самостійніше й нор­мальніше: там стара партія держалася схоластично-класич­ного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Мар-кіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним україн­ським язиком.

На Україні великоруські школи ігнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петер-бургські царі видавали укази, забороняючі печатати україн­ські книжки, повисипали українських писалників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великорусь­ка журналістика знущалась над нашим язиком та літера­турою. Трудно й до сего часу розвиватись українській літе-

213

ратурі в Руському царстві. А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була реальна, національна й народна. Як тільки українські писалники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі. Сам Котляревський, задумавши написати украшським язиком щось з класичного мира, як тільки почав писати українські вірші, то під його пером і вийшов Еней — український парубок, а Дідона — дівчина, і вийшла перелицьована «Е не їда» на українські норови.

Щр в українській літературі далося само по собі, а з Шевченком стало твердо й неповорушно, те в великоруській літературі далося далеко трудніше. Великоруським писал-нгасам приходилось мати діло з традиційною класичною літературою, з духом великоруської нації, дуже консерва­тивним у всьому і, само по собі, і в літературі; приходилось приймати традиційний літературний язик перемішаний з церковно-слов'янським, од котрого він ще й досі не обчис­тився. Але, не вважаючи на те, після Гоголя появилась ціла фаланга великоруських гшсалників нової школи: в основі сеї школи лежать принципи реальності, національ­ності та народності. По сим принципам йде тепер нова великоруська література після Гоголя і мусить іти, бо ті принципи правдиві і вже давненько панують в європейських літературах. Такі дужі таланти, як Чарльз Діккенс та Теккерей в Англії, Ф. Шпільгаген та Авербах в Німеччині, Еркман-Шатріан, Флобер, Доде та Золя в Франції, зовсім затвердили літературу на реальному, національному, і, потроху, на народ­ному грунті.

Українська література йде сією стежкою з самого початку XIX віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим на­родним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Велико­роси, а другий український геній, Шевченко, вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літе­ратурі і навіть в європейських літературах.

Подивимось тепер, яку роботу загадує для кожної літе­ратури теперішнє прямування літератури.

214

Перший принцип: кожної нової літератури — то принцип реал ь н ості. (Реалізм чи натуралізм в літературі потре-бує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, прхожим на одкиц берега в воді, з городом, чи з селом, з лісами, горами і всіми предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на .мрію, як самий одсвіт,^Ми далеко стоїмо од того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в велико­руській літературі, од часу критичних творів Писарева, що література повинна бути простою копією натури, простою фотографією, та й годі. Такий погляд довів великоруських гшсалників, як наприклад, двох Глебових, до коротеньких фотографій з народного бита, в котрих нема й кришки художності ні штучности. Тут винен реальний аж меркан­тильний дух нашого часу і такий самий національний дух Великороси. Ультрареальні фотографії; як і абстрактні філо­софські образи або ідеали, дуже однобочні, дуже прозаїчні, буденні, черстві й тверді, як недобре вварена страва, і такі самі на смак, як сира страва; од їх не лише дише пишним духом ідеалізму, фантазії; серця, пишним духом щирої поезії. Сей висчий дух поезії вносить в звичайну людську жизнь, в мертву природу геній писалника, що переварює в своїй душі, в свойому серці всі факти буденного життя, звичайно дуже прозаїчного, всі образи, взяті з натури; надихає своїм духом, нагріває своїм серцем, наливає своєю горячою кров'ю, або наливає злістю, жовчею та ненавистю, обсипає сміхом сатани і запечатує печаттю свого проклону. Поетичні образи в реаль­ній поезії, то результат обидводіяння натури й художника, то спільна праця сили натури й сили художника, котрий надаряє своїм духом образи, перепущені через свою душу, додає натурі ніби куті свого меду. Людська жизнь, в більшій частці, то — вода, а вари воду вода й буде, як каже приказка. Художник засипає ту юшку своїми крупами, часом такими, яких не дасть вся згорнутість, вся крупність живої людської громади, бо він буває і продуктом тиєї громади, і воздіячем на неї, висчим од неї. Тим-то художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, але обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю, і щоб була при тому жива, як сама жизнь.

Таким фокусом для своєї громади повинен бути реальний художник-писалник, таким осередком випнутого або уві­гнутого скла повинен бути і український художник-писалник для України. В його душі повинна одсвітитись і пере-

215

творитись українська жизнь, що кипить або що шгісніє кругом його. Коли писалник хоч трошки чує себе україн­ським громадянином, часткою українського народу й україн­ського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні. Український писалник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі. От перед ним розгортується широким, широким полотнищем народна, мужицька жизнь од Кавказа й Волги, до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського полісся. Нам скажуть, що народ дає убогий матеріал для літератури, що йому мало розвита індивідуальність, що поет не знайде в йому багато усяких типів та характерів, що народна жизнь дуже стихійна, а селяне похожі один на другого, як одна комашка на другу. Нехай буде й так, але український народ все-таки дасть багато матеріале для українських писалників.

[... ] Вищі верстви української громади, українські пани на Східній Україні і понад Чорним морем, католицькі пани в Західній Україні, мадярські пани за Карпатами, все се повинно одсвітитись в українській літературі і чим пра­вдивіше, тим більше буде користі з такої літератури: ввесь бит панів, вся їх жизнь, їх відносини до народа, їх політичні й релігійні тенденції, їх національність і відносини до україн­ської національності — все се докладно повинна одсвітити в собі українська література. Вона ніяк не повинна минути й українського духовенства, з великоруськими архієреями, з монастирями; не повинна минути і тих урядників, котрими набиті непотрібні нікому канцелярії на Україні, і професорів всякої масті, і українських і великоруських, і польських і мадярських. Словом сказати, все що захоплює етнографічна границя української народності, все се повинно бути і конеч­не буде матеріалом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців інчої національності...

[ ... ] Другий принцип сьогочасних нових літератур, то принцип національності. Принцип національності скла­дається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої —народного язика, і осередкової — глибокого національного психічного характера народа. Народний язик — то тіло національності, національний психічний характер, то її душа. Реальна україн-

216

ська література повинна бути на народній українській мові. Як не чудна ся гадка в інчих європейських літератур, але для української літератури нема тут нічого чудного. Було б смішно сказати, що, наприклад, французька література по­винна бути на французькій мові, але що стосується до Украї­ни, де панує в школах І між панами великоруський, поль­ський або мадярський язик, де в Росії на Україні запанувала великоруська література, в Австрії польська, німецька та мадярська, —тут нема нічого смішного. На основі принципа національности, українські писалники повинні обписувати жизнь української громади тілько по-українськи.

[... ] Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною і своїм вмістом: вона повинна виявити психічний український національний дух та харак­тер. Кожна європейська література виявляє характер своєї нації, і виявляє так, що доглядливий, вважливий чоловік зразу впізнає, до якого народа належить який-небудь літе­ратурний твір (коли він щиро національний), не заглянувши на підпис автора.

[... ] Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, гли­боке ніжне серце, тиху задуму, сміх з слізьми, гумор. Все се виявилось в народніх українських піснях, в їх мотивах, зачи-паючих самі глибокі струни серця. Такі національні психічні прикмети ясно і виразно виявились в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибини серця. Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціальний дух нації; котрий дуже одрізняє його од інчих європейських та слов'янських націй. Глибокий демократизм пронизує україн­ську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часів. В давні часи українська громада жила своїм республіканським саморядом та самосудом, як за давніх вічових князів, так і за козаків, і замерла тільки в часи знесення Запорозької Січі 1775 року, коли було вбите Росією останнє українське саморядне народне віче в Січі, остання купа чи громада в цілій Слов'янщині. Той дух не замер в українському народі і до нашого часу, не вважаючи на панщину, на знесення козаччини, на знесення вибірного права сільських та міських громад; той демократичний дух уже внявся в українській літературі та в українській інте­лігенції і виявляється ще виразніше в теперішні часи, за що українську літературу й інтелігенцію постигла урядова кара од великоруського панства та централістичного абсолютизма. Той соціальний дух уже виявився і в українській літературі:

217

вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачипає минувшу історію козацького періода. Тут причина не в одній тільки формі —в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демо­кратичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина — в демократичному характері української нації. В ім'я принципа національності нова українська література виявляла скільки теперішнє національне життя на Україні, стільки й минувше, а найбільше з періода козацького, коли українська народна жизнь виявилась в виразнійших формах і в близчих до нашого часу, ніж давній вічовий та княжий період української історії. Минувше життя України зачинали наші писалники: Костомаров, Куліш, Стороженко, Гребінка, Шевченко, навіть великоруський писалник Гоголь. Очеви­дячки, там була якась жива сила, що притягала до себе увагу луччих українських розумів, окрім причин політичних. То була сила, котра тепер замерла на Україні: то була об'ява народного соціального духу в урядових та громадських фор­мах, присутніх природі українського національного духу, то був і протест проти чужих форм, котрими хотіла залигати Україну то Польща з своїм аристократизмом, то Москва з своїм панським централістичним деспотизмом. Національ­ний демократичний дух української літератури становить її зовсім на противному боці, наприклад, врівні з польською щиро панською та клерикальною літературою, або врівні з мадярською, і більшою половиною великоруської літератури —зовсім аристократичної в творах графів Л .Толстого, А.Тол-стого, князя Мещерського, навіть Гончарова (Обрив) і фа­ланги писалників в «Русскому В'Ьстникові».

•-Окрім національного психічного та історичного характе-ра, що вже виявився в українській літературі, українська література повинна виявити в собі ще одну національну прикмету: власний народний громадський та сімяний харак­тер. Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить вдасть збірну, вдасть цілої громади, а не одного чоловіка. Принцип особості — то національний український принцип. Людська особа на Україні не любить счезати в інчій чужій особі, ні за що в світі не одкажеться од свого я, і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців буває на Україні, проживав в неї; той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо ... він мусить вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би його національній натурі. Особость на Україні дуже розвита, не тоне ні в громаді, ні в сім'ї. Звідсіль

218

виявиться в українській літературі ще одна фарба, котра мусить мати вплив на будущу долю українських сільських громад, на соціалістичне сформування сільської жизни, сільського бита так, щоб не одняти од індивидуума багато особистого простору, особистих прав, особистої волі.

Приступимо теперички до третього, найновішого прин- І/" Ішла сьогочасних літератур, донародностів літературі. Тепер коли європейські літератури стали вже національними, вони ще далеко не стали народними, конечне в самому широкому розумінню сього слова.

[... ] Що ж таке народність в літературі? Як її розуміти?

Принцип народності в літературі складається з кількох елементів. Церший елемент — се народний язик, яким говорить народ, просто сказати мужики. Там, де література розвивається на давньому літературному язиці, що має багато слів вже вимерлих в устах живого народу, або забрав слова з іншого язика, як великоруський з церковно-слов'янського, так народний мужичий язик повинен всисати й літературний книжний язик, ввійти в його з мозком і кишками, з жилами і зовсім переформувати його на інший живий народний лад. В нових літературах, як українська, чеська, болгарська і інчі, народний мужичий язик повинен лягти як грунт...

[... ] В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні.

[ • • • ] ДШ^ТИИ елемент народности в літературі — се епічні та ліричні форми народної поезії. Окрім прозаїчного й по­етичного народного язика, принцип народності в літературі захоплює ще глибше, захоплює ті блискучі поетичні фарби, котрими закидані українські народні пісні, вся народна пое­зія в казках, приказках, загадках, колядках та щедрівках.

[... ] Третій елемент народності в літературі то самий дух народноГпоезії, котрий доконче чи так, чи інак виявиться в творах національних писалників, котрих не можна навіть назвати народними, бо кожний автор син свого народа, плоть од плоті його і кість од його кості. Біліла чи менча сила народної фантазії; народного серця, естетичності, одкинеться в творах писалників дроти їх волі. Найзначнійша прикмета української народної поезії — то глибоке чуття, котре про­ходить через кожну народну пісню і зачіпає в серці глибоку думу, піднімає тиху задуму, але не безвихідне горе, що не має жодної надії. Та глибока душевність дуже виразно одбилась в Шевченкових творах.

[...] Так-то кожда сьогочасна література повинна по­класти собі основою три принципи: реальність, національ­ність та народність. У всіх європейських літературах вже до

219

того діло йде в одній більше, в другій менче. В Франції з Віктором Гюго замре старий романтизм, з Е. Золя, Флобером, Доле, Гонкурами, Шатріаном виступає на сцену реальне, національне й народне прямування в старих європейських літературах народне прямування трудніше пргаціплюється, бо воно мусить видержувати боротьбу з давньою, багатою талан­тами, традицією; в нових славянських демократичних літературах народність в літературі йде скорійшою ходою (окрім польської), а в українській, або наприклад, в чеській, вона зразу запанувала в літературі майже інстинктивно; їх вивів на сцену сам мужичий сільський язик.

Література, основана на трьох показаних нами принципах, має для нації велику вагу і тільки така література, а не інча. Класична література була просто іграшкою панів та царських дворів, або їх наймичкою, бо мусіла кадити для їх фиміам в одах, в панегіриках. Романтична література зробила не більшу службу для громади: вона.так само забавляла панську фанта­зію чортами, кладовищами, відьмами, монастирями, лица­рями, поки зовсім не найнялась в наймити попам, єзуїтам та панам централістам. Література реальна, але без народної підкладки, буде служити тільки вищим верствам громади і стоятиме осторонь од маси, од народа: її народ мало розумі­тиме, або й зовсім не зрозуміє, бо там він не знайде нічого рідного для себе — ні форми своєї устної літератури, ні вмісту, ні духу. Тим часом народність в літературі по формі й по вмістові зробить доступнійшими для народа навіть такі літературні твори, в котрих буде обписана жизнь вищих верств людського громадянства. І тілько реальна, національна та народна література разом в трьох принципах, може стати в великій пригоді для всеї нації; зверху донизу: може мати велику вагу і великий вплив. Така література буде правдивим, нехибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оцінує себе. Ціла нація в такій літературі може примітити свої достоїнства і свою недостачу, свій добрий бік і свої хибності; знайти похвалу собі, чи ганьбу. Тільки така література матиме великий вплив, як на розумове розвиття, так і на соціальну реформу громадянства, бо вона покаже соціальні відносини вищих верств до середніх та нижчих, панства до мужицтва.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міцні­шати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім грунті добувати собі матеріал і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим, або позиченим в інчих старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих

220

паперів, переїдених мишами, якою пишуть люде старої парти святоюрців та москвофілів галицької та угорської Русі.

[ ... ] Теперішня українська література твердо стала на грунті трьох принципів: реальності, національності та народ­ності, і стала далеко раніше, твердіше й виразніше ніж великоруська в творах Квітки, Гулака-Артемовського, такого національно-народного генія, як Шевченка...

А тим часом в Росії українську літературу за недовгий час покарали три царські укази, котрі забороняли й тепер забо­роняють друкувати українські книжки і навіть ноти з україн­ськими піснями! Між забороною царською на цілі десятки літ траплялося всего по три-чотири роки, коли можна було друкувати не всякі, а деякі українські книжки. Миколай І та Олександр II позасилали багато українських письменників в Сибір та на далеку північ. Очевидячки Велика Русь хоче силою насадити свою літературу на Україні, побивши на смерть українську. Петербурзький уряд силою позаводив на Україні та Білій Русі великоруські народні школи, гімназії, семінарії, університети. Ні в одній гімназії, ні в одному університеті ви не знайдете викладів українського язика, літератури, історії... Москва забула свою приказку: «насиль­но мил не будешь». Що ж несе на Україну й Білу Русь великоруська література? Чи задовольняє вона розумове й естетичне розвиття нашого громадянства? Чи піднімає вона вгору всю масу українського народа й усієї нації, чи придав­лює її вниз? Ми думаємо, що при теперішньому прямуванні всіх літератур, між ними як великоруської, так і української, великоруська література не приносить нам такого добра, яке принесла б наша національна народна література.

[... ] Сумно стає на душі, як подумаєш про б у д у щ і часи України під московськими лазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консер­вативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед, і в своєму старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливості. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів політиків, і буде викидати хто його зна й доки...

Наші московські брати-славяне задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони прини­жують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жи-зню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народа, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній,

221

або великоруській. Тепер Москва придержує розвитгя україн­ської літератури, самого вищого коагента цивілізації, а разом з тим придержує виріб і самого українського літературного язика, для чого треба праці й напруги талантів, силкування цілого покоління письменників, помочі школи, свободи ви­давати вчені журнали і наукові книжки. Нас задержують зумисне, бо дозволяють друкувати українські книжки два-три роки, а забороняють десять років: попустять віжки, то зараз таки й смикають назад. Ми зостаємось позаду в розвипі не тільки од Європи, але навіть і од західної Славянщини, навіть од Болгарії, де, як виявилось тепер, турки не забороняли болгарам закладати народні й середні школи. Україна зоста­неться в розвипі і позад Великороси', бо там більше народних шкіл і вони більше корисні для народа, бо на народній мові. Український народ зостанеться і позад польського народа, і литовського, і грузинського і навіть поза Казанських татар, бо всі ті породи вчаться в школах на своїх мовах: це наше лихо, — що ми славяне, що ми близькі до великоросів. Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє, гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки й просвіти і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресив­ного розвитгя усієї маси нації зверху до самого дна [... ]

222

Нечуй-Левицький І. Українська декаденщина // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія, - Кн. 2. – С. 229 – 237.

УКРАЇНСЬКА ДЕКАДЕНТЩИНА

Нова українська література ще од часів «Наталки Пол­тавки» та «Москаля-чарівника» Котляревського, цебто од 1819 року, розвивалась помаленьку, але потрапила на стежку правдивого й найкращого прямування, реалістичного, народ­ного й національного. Трапилось так, може, з тієї причини, що Котляревський, як щирий українець, маючи великий природний потяг до народного гумору й українського жарту, задумав обернутись до народної української мови й народно­го життя ще в кінці XVIII віку, написавши свою славну «Перелицьовану Енеїду» українською мовою, щоб виявити й вичерпать усі скарби народної психіки, багатої на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний. Через те-то в українській літературі передніше, ніж у великоруській, письменники розпочали народну літе­ратуру, обписуючи в своїх реалістичних утворах народне дійсне життя. Потроху траплялись невеличкі одхиляння вбік до народних казок або козацьких запорозьких легенд, як-от «Закоханий чорт» і інші оповідання Олекси Стороженка й ін. З'явилось кільки з романтичним прямуванням Шевченкових поем під впливом панувавшого тоді в Європі і в Великоросії європейського романтизму. Але українське письменство, кажучи загалом в усій своїй сукупності стояло і встояло до цього часу на міцному грунті реалізму, народності й національності, може, з причини глибокого демократизму, промкнувшого усі сливе утвори з невеличкими одхиляннями й винятками в казках, фантазіях, снах, утопіях, народних легендах та поданнях. Але це така дріб'язкова річ, що за неї не варто й згадувать, бо це ми бачимо в усіх літературах, навіть в давній еллінській і в індуській.

Але в останній [час] у найновішу українську літературу, котра завсіди стояла на народному реальному грунті, почав промикуваться з інших літератур модний модернізм, декадент­ство в усяких його складових частки: еротизмом, символіз­мом, еротоманією, соромітчиною і сливе порнографією. Усе це якось поспліталось докупи і приплелось до ідеї визволь­ницького сьогочасного рушення як і в великоруському пись­менстві, [так] і в європейських літературах.

229

Ми маємо на думці, написавши ще передніше сатиричну повість-пародію з назвищем «Без пуття, повість по-декаден-тському», ще й показати генезу й зародок, звідкіль розвилось і виникло це чудернацьке з'явище і стало якось ніби доктриною, котрою вже заметалось чимало наших мо­лодих та й не дуже-то молодих письменників на Україні і в Галичині. Через цю модну доктрину чимало українських письменників попсувало й зганджувало свої часом ціновиті і художні утвори, котрими й наша ширша публіка не нехтує і котрі читає з охотою.

Письменське декадентство з'явилось в Парижі серед мо­лодих тодішніх поетів, котрі одрізнились од'товариства стар­ших поетів і скупились в опрічному клубі, бо були невдово-лені їх дуже простим, мало ідеальним реалізмом. Вони почали собі шукати нових стежок, більше ідеальних і вольних, не питаючись поради в старших поетів і навіть і незважаючи на старі формальні звичаї й правила в поезії. Це було вже в другій половиш XIX віку. Але це не була новина. Ще раніше, ще передніше, перед революцією 1848 року у Франції та Німеч­чині вже була виникла ця нова доктрина в поезії й бе­летристиці серед молодих письменників у Німеччині в това­ристві під назвищем «Молода Германія».

[ ... ] Не минула ця негарна поведенція і української літератури і на Україні у в Галичині. В останній час і в нас в письменстві з'явилась декадентщина, спершу в Галичині, а згодом потім і на Україні. В Галичину це декадентське прямування промкнулось з німецького й польського пись­менства, в нас на Україні його перейняли усякі письменники од великоруських декадентів усякої масті та нахапались з перекладів з деяких французьких, німецьких і норвезьких утворів. У д. Кобилянської в її гарному оповіданні «8опаіа араззіопаїа» вже примітна якась примітка до реальних подій в житті двох панянок, котрі найняли собі сукупне житло, і одна прозаїчна на вдачу й хазяйновита стала за хазяїна в житлі і ніби за чоловіка в хазяйстві, а друга, артистична на вдачу, стала ніби за жінку й хазяйку. Ця артистка надто вже ідеальна: виграє дивні сонати при місячному сяєві в своїй горниці і літає думками в якомусь іншому світі, ідеальному, високому, забуваючи цей простацький зателепуватий світ. Цей іде­альний тип артистки дуже нагадує ніби ефірні, романтичні ідеалізовані типи Жорж Занд в її романтичних утворах: «Ьщана», «Валентина», «Він і Вона» й інших.

Потім в журналах почали з'являтись її коротенькі опо­відання, ніби поезії в прозі, найчастіше і найбільше — символістичні. В одному з таких оповіданнів д. Кобилянська оповідає, як раз, вже в обляги, Вона лягла на ліжку в постіль,

230

а Він, навіть не заповістившись і не завідомивши її, увійшов і сів на ліжку в її ногах, і між ними почалась розмова за щось і про щось, хто його зна й за що. Значення цих символічних образів не втямив ніхто, не втямив і я.

Слідком за д. Кобилянською в коротеньких оповіданнях пішла й талановита галицька письменниця д. Кобринська, в котрої усі передніїш утвори були написані в тоні реалі­стичному, живому й правдивому. І в цих «поезіях в прозі» із листя дерева, під котрим вона стояла в великому горі, вже плакало листя не дрібною росою, а крапало кров'ю. Але незабаром ці обидві талановиті авторки схаменулись і знов стали на реалістичний грунт.

І од того часу в українському письменстві з'явилася сила таких модних «поезій в прозі», куценьких, коротеньких, в котрих часом нема ніякісінької ідеї, навіть ясної головної мислі й думки, нема ніяких почуваннів, а нанизана низка асоціативне якихсь уривків од образів, картинок, а більше низки слів, рядки фраз, правда, ляскучих, але сухих і таких пренудних, що їх певно ніхто не мав спроможності дочитать до кінця. В одного тільки д. Леон[іда] Пахаревського ці коротенькі «поезії» дають ясну картину або коротеньке опові­даннячко в поетичних образках. Це просто-таки виходила одна стародавня «риторика», котра наводить нудьгу й сонноту на читальника і не взрушує ніякого почування в читальників.

Справжнім декадентом був повістяр і поет Олексій Плющ, котрий недавно сам собі смерть заподіяв на двадцятому году життя з причини якоїсь нервової слабості, а може й од завади (помеха) в коханні з якоюсь дівчиною, що він підмовляв їхати кудись з собою, а вона не згодилась тікати з ним. Як показують деякі його утвори, видані недавно в Одесі, він мав потяг на нахильність до декадентства...

Ми примічаємо в цього автора виявок і справді чогось нездорового, психопатичного в цих велемудрих періодах та чудернацьких словах. Небіжчика Плюща можна залічить в число декадентів естетів, бо він мав великий потяг до краси в людях та в природі. Але чи думав так автор за українську широку й не широку публіку, пишучи свої утвори якоюсь мішанкою з усяких слів та форм, ще й роздираючи слова на частки? Його тенденція завела в якісь мовні пущі та нетрі, і в його вийшла якась карикатура на українську народну мову.

До декадентів належиться і д. Гнат Хоткевич (Галайда) в своїх останніх новіших утворах.

В давніших оповіданнях д. Хоткевич виступає як песи­містичний письменник. В давньому його оповіданні «Як тітка майстриха глечика скидала» (цебто ставила на животі баньки глечиком) він взяв сюжет з народного життя, з відомих

231

народних ліків од болісті в шлунку. Це оповідання написане гарною чистою народною мовою, якраз такою, як Іродчук (П. Куліш) написав відоме оповідання «Сіра кобила». Такий самий реальний зміст і гарну чисту народну мову ми бачимо і в другому оповіданні «Шлях альтруїзму». Але потім згодом, 1902 року, він видав кілька оповіданнів в опрічній чималій книжці, котра надрукована не чорним чорнилом, а зеленим з зеленими малюнками в заголовках, що робить її схожою на фарбовані ботанічні видання. В цій книжці сливе усі опо­відання написані вже в іншому тоні, в декадентському.

[... ] Але, незважаючи на сутінок декадентщини в утворах Плюща, на декадентський ярий колір в д. Хоткевича, їх обох можна назвати виявцями одної з прикмет загального націо­нального українського типу —ідеалізму. У Плюща примітко великий потяг до ідеалу. Скільки ідеалізму в його ломоватому й зателепуватому по мові заспіві «Моя Муза»! Які ідеальні потяги й бажання, навіть при його невеликому таланті! В їх обох ми знаходимо потяг до краси, до любові ідеальної, а не матеріальної, животинної, як у декадентів Л. Андрєєва або Ф. Сологуба, Каменецького, в «Саніні» Арцибашева. В їх обох нема й сліду соромітчини, як, прикладом, в згаданих великоруських письменників, а найбільш у Ф. Сологуба, котрий безпремінно роздягає своїх героїнь або хоч заголює до коліна і обмальовує усі дріб'язки, ще й показує, де потрушено пудрою, а де ні, і через це їх утвори вийшли схожі до французьких же утворів декадентів і сливе порнографістів, а не до їх німецького прадіда Гуцкова. Бо в них ця доктрин а — визволення Тіла злучена з визволенням і політичним, і соціальним. Такої доктрини краси Тіла нема й сліду ні в Плюща, ні в д. Хоткевича. Правда, що в Хоткевича мова посована механічною позичкою з галицьких книжок, а в Плюща це ніби теж декадентська доктрина, щоб вживать чудернацькі слова, часом стародавні, часом забрані з га­лицьких старих підмов та говірок, як у французьких дека­дентів. Але видно, що хоч Плющ і був дуже добре освіданий в українській народній мові, тільки він мав на думці хибний принцип — змішать докупи українську мову й галицьку підмову в книжній українській письменській мові, щоб дого­дить і нашим і вашим, як кажуть у приказці.

[... ] Найвиразнішим виявцем декадентської доктрини в українській літературі виступив у своїх останніх утворах, надрукованих в III книжці оповіданнів, талановитий д. Вин-ниченко.

Ми не маємо на думці робити огляд усіх утворів добродія Винниченка, надрукованих в передніших двох книжках. Усі ті оповідання неоднакові по своїй вартості й поетичності, як

232

правдиво оцінював їх рецензент в «Киевских вестях». Ми маємо на думці поговорити за коротенькі оповідання, котрі недавнечко видані в III книжці оповіданнів.

Сливе усі ці оповідання живцем вихоплені з недавнього життя, з недавно минувшого часу визвольницького рушення. Тим-то вони сливе усі промкнуті, сказати б, одним духом, наведеш одним кольором, ясними, навіть різкими [рисами]. Усі ці оповідання написані жваво, читаються легко і з вели­кою цікавістю. Читальники не знайдуть в цих оповіданнях різких, виразно схоплених з життя індивідуальних типів, бо такі типи складаються й формуються не в один час, а цілими віками. Тим часом такий ворушкий час, який перебуло не­давно наше суспільство, не тільки в нас, але і в інших націй, дає і літературу і навіть типи в оповіданнях і поемах тодіш­нього текучого ворушливого часу сливе однакові скрізь в державах, як, приміром, було б в епоху сорокових років у Германії. Усі ці типи неначе одним миром мазані, як кажуть у приказці. Поети, й повістярі, й оповідачі в сорокових роках минувшого віку в епоху «Молодої Германії» чи в часи так званої «Літератури рушення» проводили такі самі, сливе однакові принципи й виводили в своїх утворах сливе однакові типи, достоту такі типи, які теперечки в наш запізнений для Росії час проводяться на Україні і Великій Русі в утворах письменників, тільки, само по собі, слабкіші, не так ясно й колоритно.

[ ... ] До такого письменства текучого часу, «моменту» належаться і сливе усі оповідання д. Винниченка в його третій, цього року виданій книжці.

Сливе в усіх оповіданнях, зміщених в цій книжці, ми не знаходимо опрічних головних типів, з своїми йменнями, як звичайно буває в усякових оповіданнях інших авторів. В цих оповіданнях мову веде тільки якесь я. Чи те я автор, чи хтось інший — це все одно, бо так часом роблять і інші автори вряди-годи, хоч кожний читальник певний в тому, що то автор тільки так каже, буцімто це все трапилося з ним. Так само думалось і мені, як я почав читати ці поетичні опо­відання. Але дочитавши книжку до кінця, я зауважив, що те авторове я не скрізь однакове на вдачу й на темперамент. Врешті виходить, що в оповіданнях виступає двоє я, мало схожих одно на друге, а часом і супротилежних одно одному.

Це одно тільки оповідання в III книжці («Рабині Справ­жнього»), котре робить таку різку дисгармонію з рештою поетичних оповіданнів автора. В цьому оповіданні ми почу­ваємо, що автор натхнувся не пахощами лісів та полів, а смородом житла убогої нечупарної повії, букетом од смітника або шапликів з лугом та милинами, в котрих оджимальниці

233

оджимають замазане, заялозене усяке плаття та шмаття. Яка несхожість, яка різнація цього оповідання з іншими в тому враженні, котре воно зоставляє в душі читальника! Мені здається, що, не помилившись, ми можемо сказати, що в уживанні сороміцьких сюжетів і наш автор схожий на Мо-пассана, окрім хіба страшного песимізму, котрим наскрізь промкнуті деякі утвори цього великого французького поета-повістяра, цього вияву «галльського темпераменту» та галль­ської вдачі, як про його кажуть самі французи. Мені якось навіть не хочеться йнять віри, що ці «Рабині Справжнього» писав той самий автор, котрий утворив усі оповідання в третій своїй книжці, неначе це оповідання умкнув туди випадком або од помилки хтось інший, а не талановитий автор. І мені тим більше дивно, що українська нація зовсім не має в своїй психіці такої «галльської вдачі», бо наш народ дуже со­ромливий і не любить навіть сороміцьких оповіданнів, не знає й не має в своїй мові сороміцької лайки, окрім хіба фабрицьких парубків, що напозичались і нахапали цього паскудства од москалів та по селах в Великоросії, куди вони звичайно бувають покликані в полки на військову службу. Може буть, що цей неприємний потяг до соромітчини зале­житься од особового темпераменту в автора. Але може буть, що така тенденція й зумисна, бо в великоруському сьогочас­ному письменстві виявився цілий рядок сороміцьких пись­менників, як-от Ф. Срлогуб, Амфітеатров, Андрєєв, Ка-менський, Купрін і інші. Як бачимо, там животіє ніби цілий гурт письменників, котрий потягується до соромітчини зу­мисне, як доктрини, ще й приточує її якось до визволь­ницького рушення, навіть до політики, до політичної ворушні та завірюхи. Ми знаходимо вияснення й розгад цього пись-менського чудернацтва, поставивши його в аналогію з потя­гом і направою «Молодої Германії» в 30-х та 40-х роках.

В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзяв­ся (цредпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробутгя усього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють.... З його драм «На щаблях життя» та «Чорний Барс і біла Пантера» тхне декадентством та ще й таким, що його не варто й розбирати й цінувать. Остання драма, мабуть, навіяна сюжетом роману Золя «Художники» (живописці); навіть в тому романі Золя є в одного живописця слаба дитинка, котра швидко й померла. Тільки в романі Золя дія діється в реальному кружку живих людей, а в утворі д. Винниченка усі ті Барси й Пантери — українці — все це вигадка, усе не живе й не штучно обмальоване, а якесь

234

мертве, ніби ворушаться роблені кукли з заводним механіз­мом, як в декадентських декотрих драмах Метерлінка.

Д. О. Олесь в своїх віршах стоїть на реальному правдивому грунті. Але в своєму передостанньому утворі «Трагедія серця» несподівано збився вбік од шляху і трохи повернув на дека­дентську стежку, на вигадки. Він в цих віршах не дає людям людських ні йменнів, ні назвищ, ні прізвищ, а зве дійові особи загальними предметними йменнями: Чоловік, Жінка, Дівчина. Так само роблять деякі декаденти-письменники, а декотрі, як-от Метерлінк, дає своїм дійовим особам не фран­цузькі ймення, а чужоземські, норвезькі або датські, щоб вилучить дійові особи з живої нації, з простору й відомого якого-небудь часу. І виходить так, що читальники не можуть навіть орієнтуватися ні з місциною, ні з живим гуртом людей. Так робили й деякі стародавні романтики. Міцкевич у своїй «Небожественній комедії» поназивав дійові особи так само, як і д. Олесь: Старий Чоловік, Молодий Чоловік, Молода Панна. І як він в чудових віршах показав картини, як хтось обліг і взяв якийсь город (думають, що то Хотин), і що робили в тому місті завойовані городяни —той Чоловік, та Молода Дівчина, то все тобі в уяві вертяться уявління не ясні, не живі, а неначе декадентські тіні.

Такі ж самі неясні уявління діють і в Олесевій «Трагедії серця» і ті дійові особи: Чоловік, Жінка, Дівчина. Читаєш і сам не знаєш, до якої верстви українського суспільства притулить цих усіх людей, чи до селян, чи до городян, чи до панів, чи до мужиків. А сама мова наводить тебе на те, щоб приметикувать цю усю подію до селян. Чоловік закохався у Дівчину і не знає, як викрутиться з цієї біди. Терпів муку, і якийсь кінець вийде. Він задумав заподіять собі смерть. І він з одчаєм в серці каже до своєї коханої дівчини: «Біжи, нехай люди уб'ють тебе, а я знайду собі могилу. Проси людей тебе вбити!» Цебто виходить, що їм обом треба самим собі смерть заподіять.

З цієї драми серця вийшло щось таке, що тільки не­самохіть здвигнеш плечима й не засмутишся, а засмієшся, прочитавши вірші до кінця. Автор в цьому невеличкому утворі не показує цих перипетій, муки серців, не робить аналізу почуваннів в обох людей, котрі б і справді приси­лували їх до страти життя. А читальникові дуже цікаво було б довідаться за спотички того чоловіка в його сім'ї, та ще й у реальній дійсній обставі життя їх обох. В цих усякових шотичках (столкновениях) і замикається істинно важка дра­ма серця, але автор самої цієї трагедії серця й не показує читальникові. І вийшла не драма серця, а тільки ніби суха схема або програмовий начерк драми, затаєної й захованої в душах.

235

А скільки таких трагедій серця буває в людському житті по селах! Скільки сюжетів дає людське життя для сумних драм, навіть мені добре відомих!

[...]! чом пак д. Олесеві не взяти б за сюжет хоч одну з таких драм серця живого живоття. А в його «Трагедії серця» декадентський Чоловік вийшов якийсь мертвий, а Дівчина — суха, як скіпка, а Жінка бліда, як тінь. А відома річ, що в тінях нема дійсно живого животгя.

В усіх видатних декадентських поетів, як-от у д'Аннунцю, Оскара Уайльда, в Арцибашева, в програмі стоять три ґрун­тових принципи: Любов, Краса і Смерть, про котрі вони все товчуть в своїх писаннях. І польський письменник Пши-бишевський в передньому слові до своєї повісті «Сини Землі» з самого початку повісті каже: «Вартість цього життя — Любов та Смерть». І Пшибишевський, і Габріель д'Аннунщо в своєму утворі «Може — так, може й — ні» просто-таки проводять таку ідею, що Любов та Смерть — це сили ко­смічні, пануючі в усій вселенній і в людському животті, і одна творча, друга руйнуюча усе, що животіє (существует) на світі. З причини таких пересвідченнів вони ... часто й [гу]сто здійснюють цей погляд в своїх утворах, силувано карають смертю своїх героїнь та героїв, хоч такого сумного кінця і не могло б бути. До такого кінця допровадила ця теорія й героїв д. Олеся...

[ ... ] В великих європейських літературах, як у фран­цузькій та німецькій, ця декадентська маленька течія ледве примітна. Це, сказати б, письменський закуточок, де працює якийсь опрічний оригінальний кружечок письменників, котрий стоїть окроми од усієї літературної загальної маси письменників. В Парижі ці усякові кружечки декадентів, парнасців, модерністів гордовито одопрічнились од сукупно­го загального письменського гурту, мають свої уподобні їм кофейні й ресторани, де вони звичайно сходяться докупи на пораду й розмову і з'єднання в поглядах. Великоруський критик Андріанов, розібравши й зробивши огляд декадент­ських повістів, оповіданнів та віршів відомих декадентських найталановитіших сьогочасних письменників — Леоніда Андрєєва, Ф. Сологуба та інших, каже, що в великих євро­пейських літературах декадентська література — це неначе розкіш, письменські збитки багатющих літератур, оригінальні й чудернацькі. Ми додамо, що ці збитки часом бувають і поетичні, оригінальні в своїй красі, по своїй докладності і оригінальності картин, які ми часом бачимо в тінях сну або в тінях синематографа, коли в цих утворах декадентів нема надто грубої й неохайної соромітчини, яку ми бачимо в утворах Андрєєва («Бездна»), Винниченка й Сологуба в його

236

грубо чудернацькій повісті •«Навьи чарьі». У Франції деяка публіка забавляється цими новинками, як збитками багатої літератури або як казками й утопіями. Але в менших та в малих літературах од декадентщина робить велику шкоду. Розібравши й оцінувавши утвори великоруських декадентів, д. Андріанов дійшов, нарешті, до таких умовиводів: Л. Андрє-єв та Сологуб своїми утворами: «Черньїе маски», «Анатема», «Бездна», «Навьи чарьі», «Книга очарований» і т. д. і соро-мітчиною заметили й інших, і таке письмацтво стало наче пошесним повітрям, захопило й інших багатьох письмен­ників і страшенно знижує загальну вишину сьогочасної вели­коруської літератури («Вестник ЕвропьІ», 1909, 6 кн.).

Якого ж то лиха накоять наші декаденти в українській невеликій літературі, де цю таку добру метку надто примітно в не дуже-то великому гурті наших письменників!

237

питання 3

Історія української літератури ХІХ ст. – Кн. 3 / За ред. М. Яценка. – С. 4 – 9, 24 – 27.

волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та ?нших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873—1874) вели пропаганду серед селян і робітників. Близьким до землевольців був полтав­ський гурток «Унія» (1875), до якого належав Панас Мир­ний. У харківській групі «Чорного переділу» брав участь П. Грабовський. Мотиви народницької боротьби проти по­літичної деспотії й національних утисків відображені в творчості А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, І. Ман-жури та ін.ГІстотним недоліком народницької пропаганди й практичних дій в Україні була недооцінка, а згодом і принципове нехтування національних питань, що послаб­лювало зв'язки з місцевим населенням, викликало спро­тив української інтелігенціір За неувагу до українських на-ціонально-політичних програм М._ Дрлгоманов і І. Франко критикували навіть таких визначних народницьких рево­люціонерів, українців за походженням, як Андрій Желя-бов та Микола Кибальчич.

У ряді міст України продовжували свою діяльність гро­мади, які об'єднували різні верстви інтелігенції — від по-літично поміркованих до радикальних (О. Кониський, П. Чубинський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисен-ко, Б. Грінченко та ін.). Специфічну групу в громадах, а подекуди й серед їх керівників становили так звані «хло помани» — представники спольщеної шляхти, які сприйня­ли українські демократичні ідеали й брали найактивнішу участь у національних наукових, культурних, освітніх зма­ганнях (В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, Б. По­знанський, К. Михальчук).

Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного по­літичного забарвлення, й в основі своїй, культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофіль­ства. Під цією назвою він стає об'єктом провокаційної кри­тики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що й в украї­нофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.

Хоч теорія й практика «малих діл», аполітичного куль­турництва зазнавали також критики й зліва, але в своїй суті вони були демократичними, а за тих умов і єдиними з практично можливих. З точки зору історичної перспективи еволюційні шляхи розвитку суспільства виявилися зреш­тою й найбільш виправданими та ефективними. Г~Після урядової заборони громад значна частина їх учас­ників зазнала різних політичних репресій^Дехто був від-

4

ІІравлений у заслання (О. Кониський, П. Чубинський), г М. Драгоманов, випереджаючи вже визначені для нього адміністративні й жандармські санкції, емігрував за кор­дон, де заснував вільну українську друкарню, розпочав ви­дання збірок і журналу «Громада», створив своєрідний осг-редок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, був «центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ» [41, 332]. Саме там Драгома­нов сформулював основні національно-політичні та соці­ально-економічні програми України, орієнтуючи їх на звільнення українського народу з колоніального ярма, роз­будову власної держави, хоч спочатку й у конституційних федеративних зв'язках з республіканською вільною Росією.' [На статтях «Громади» та на виданих Драгомановим)знаме^ нитих )драцях «Историческая Польща й великорусская де-мократия» (1881), «Вільна Спілка — Вольний Союз. Опит украинской политико-социальной программн» (188ЇХ)блис­кучих антисамодержавних памфлетах, за твердженням С. Єфремова, «виховав£д„ряд українських ппкшшш» ².

Як І в усій Європі, в Україні значного розголосу набули різні модифікації соціалістичних ідей, зокрема в інтер­претації П.-Ж. Прудона, Ф. Лассаля, К. Маркса та Ф. Ен­гельса. Поширенням економічного вчення Маркса займа­лися професор Київського університету М. Зібер, визнач­ний учений і публіцист С. Подолинський. Певну данину пропаганді соціалістичних ідей віддали М. Драгоманов, І. Франко, О. Терлецький, П. Грабовський, І. Карпенко-Карий, М. Павлик, Леся Українка. У марксизмі, який з часом здобув собі в світі все більше прихильників, україн­ських діячів приваблювало розкриття механіки капіталіс­тичної експлуатації трудящих та обгрунтування соціаль­ної боротьби проти несправедливого ладу, але водночас на­сторожували, а то й відштовхували деякі теоретичні догми й практичні дії його адептів. М. Драгоманов одним із пер­ших у світі звернув увагу на ігнорування марксистськими організаціями Європи проблем національного визволення, на абсолютизацію революційне насильницьких шляхів і за­собів зміни соціального ладу, недооцінку ролі й завдань селянства, яке в Україні й Галичині складало основну час­тину трудящих. _А_Фра^нка просто відлякувала сформована наприкінці XIX ст. практична модель марксизму як «фор­мальної релігії, основаної на догмах ненависництва та кла­сової боротьби»^ Він волів зберігати вірність «старому, ще пралюдському соціалізму, опертому на етичнім, щиро гу-

5

маннім вихованні мас народних, розповсюдженні освіти, науки, критики, людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі, не на бюрократич­ній регламентації всеї людської будучини, не на парла­ментськім шахрайстві, що має вести до тої будучини» ³. Саме таке розуміння соціальних ідеалів та шляхів і засо­бів їх здійснення було покладено в основу програм створе­ної у Львові з ініціативи М Драгоманова І, Франком та його однодумцями «Русько української радикальної пар­тії» (1890), орієнтованої на широкі кола трудящих Гали­чини.)

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визволь­ного руху створили більш сприятливі умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині XIX ст. становили органічно зв'язані між собою важливі частини єдиної національної культури державне й політичне роз'єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що особливо посилилися в цей період, численні репресивні ак­ції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів. Емський указ 1876 р. разом із рядом додаткових цензурних розпоряджень 1880— 1900 рр. по-своєму завершував розпочату ще Петром 1 по­літику денаціоналізації української суспільності й культу­ри. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книг для дітей та книг з історичної тематики,— йшлося про поступове формування поколінь без національного чуття й усвідомлення власного націо­нального коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозь­ка Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».

Формально не заборонені імператорським указом полі-тично й національне нейтральні твори літератури заборо­нялися волею самих цензорів. Характерно, що в 1870 р. царський указ дозволив видання «Капіталу» К. Маркса ро­сійською мовою, але заборонив вихід «Нового завіту. Євангелія» мовою українською: вважалося, що людина, котра навчилася читати рідною, а не державною мовою навіть «Святе письмо»,— небезпечна. Ті поодинокі твори, яким вдавалося прорватися через цензуру, не могли ні в Україні, ні в Росії знайти собі видавців. Так, повість «При­чепа» І. Нечуя Лєвицького та роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного навіть пройшли вже цензу-

⁶

ру, але до видавництва допущені не були. «Серед україн­ських авторів і видавців настала ще й просто психічна депресія, зневір'я було охопило людей до письменства при­четних і одні замовкли надовго, другі ж подалися з своїми творами до Галичини»,— писав С. Єфремов ⁴. Заохочуючи зневірених, П. Куліш згодом писав: «Байдуже, що не печа-тається: аби писалося. Настане час, як не буде нас,— що повинишпорюють і посписують усяку всячину нашу, та й дивуватимуться: як сі люди в такій темряві працювали й при такому темрявому світлі писали».

«Заняття українською літературою за таких умов вима­гало великої відданості.справі й особистої мужності, що характерно було для ініціативних і наполегливих подвиж­ників— М, Драгоманова,) М. Старицького, О. Кониського, Б. Грінченка, Олени Пчілки та ін. І. Нечуй-Левицький, бу­дучи вже автором кількох визначних творів, про свої пи­сання «нікому не говорив» і в рідному краї «про це не зна­ли ні товариші, ні батько...». Урядовий чиновник Опанас Рудченко, сховавшися за псевдонімом, як письменник теж не був відомим навіть у найближчому середовищі. Рятува­ли справу спроби засновувати зарубіжні видання, що дру­кували б і поширювали українські книжки. Перші такі спроби пов'язані з іменами С. Подолинського і О. Терлець-кого, які ще в 1875 р. за допомогою віденського студент­ського гуртка «Січ» випустили кілька «метеликів» україн­ською мовою.Г~Особливе ж значення мала згадана женев­ська вільна друкарня М. Драгоманова, з якої виходили не лише «Громада» й публіцистичні брошури, а й значні на­укові та фольклористичні праці, «Кобзар» і поема «Марія» Шевченка, роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та інщГ|

[широкого всеєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана спеціальною брошурою «Українська літера­тура, проскрибована російським урядом» — як протест про­ти небачених у цивілізованому світі гонінь літератури ве­ликого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.)

В добу формування національних культур великого зна­чення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток у відповідності з вимогами часу й новими потребами суспільства. Саме то­му в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя укра-

⁷

їнського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природничих наук належала вченим, які гуртува­лися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львів­ського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Ґалаґана та спеціальних культурно-освітніх і науко­вих товариств, зокрема Південно-Західного відділення гео­графічного товариства.

Принципово важливим моментом громадсько-культур­ного руху 70-х років було те, що його центром після три­валої перерви знову стає Київ, у якому згуртовувалися найвизначніші літературні й наукові сили — М. Максимо­вич, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Петров, М. Драгоманов. В. Антонович, В. Науменко; близькими до київського гуртка були брати Рудченки — Панас Мирний та Іван Білик.

Помітний внесок у розбудову національної культури зробили заможні українські патріоти-меценати В. Тарнов-ський, П. Симиренко, Л. Скоропадська-Милорадович, П Ґалаґан, Б. Ханенко, Є. Чикаленко та ін. Наслідуючи добрий приклад своїх попередників — гетьманів П. Сагай­дачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, а також Петра Мо­гили, Гальшки Гулевичівни, вони власним коштом засно­вували музеї, наукові та освітні заклади, видавництва, ор­ганізовували збирання культурної спадщини, матеріально допомагали українським митцям.

Подією історичного значення стало заснування в 1873 р. з ініціативи О. Кониського, Л1_Дг2аг_омшшва, Д Пильчи-кова Літературного товариства їм. Т. Г. Шевченка у Льво­ві, зреформованого в 1892 р. в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), що поступово перетворилося на автори­тетний європейський науковий центр. На базі своїх науко­вих секцій та друкарні Товариство видавало «Записки НТШ» (до 1913 р. видано 120 томів), «Пам'ятки україн­сько-руської мови і літератури», науково коментовані тво­ри Шевченка. Особливого розквіту ця наукова інституція досягла, коли її очолив у 1897 р. М. Грушевський, до ке­рівництва філологічної секції прийшов І. Франко, а до ет­нографічної — В. Гнатюк.

Серія «Пам'яток українсько-руської мови і літератури», випуски фундаментальної «Історії України-Руси» М. Гру-шевського заклали підвалини досліджень історії ук­раїнського народу, особливостей формування національної мови та твореної на ній народної культури. Наукове ви­вчення власної історії давало відчуття її давності й непе­рервності (як складного процесу, а не суми поодиноких

8

фактів), а дослідження й унормування української мови, розширення географічних меж і змістових сфер її функціо­нування сприяло усвідомленню національної ідентичності й цілісності, й цим здійснювалася важлива політичне консо-лідаційна місія.

Принципово важливим було науково аргументоване ствердження факту існування давньої й самобутньої укра­їнської літератури, яка ще з часів Київської Русі стала одним із яскравих феноменів слов'янської й світової куль­тури.

Найкращі досягнення української літератури, особ­ливо її вершина — творчість Т. Шевченка, по суті стали наочним і безперечним свідченням її інтелектуальної само­бутності й суверенності, що визначало й шляхи та перс­пективи подальшого ідейно-естетичного зростання.

Провідну роль у розробці наукових основ дослідження української літератури відігравали М. Костомаров, М. Мак­симович, М. Драгоманов, М. Петров, М. Дашкевич, О. Кот­ляревський, П. Житецький, В. та О. Барвінські, О. Потеб­ня, М. Сумцов та І. Франко. Цій же меті сприяли праці І. Прижова, О. Огоновського, а також російських учених