5) Адвокатура у київській русі

Виникнення та розвиток адвокатури в Україні пов’язується з часами, коли вона була юридично визначена як особливий правовий інститут в реформах 1864 р. Проте й до того періоду в державах, які існували на території сучасної Україні, застосовувався аналог адвокатури — судове представництво. В період Київської Русі (ІX-XІІІ ст.) роль захисників у судах виконували родичі та добрі знайомі сторін, а також інші особи, які на певних умовах брали на себе обов’язок допомогти стороні відстояти своє право. В добу народження писаного систематизованого законодавства і панування звичаєвого права з повною перевагою останнього в судочинстві праця захисника в судах мала скоріше характер товариської допомоги, моральної під-тримки, а не професійної діяльності.

Процесуальне представництво в різних формах судового процесу часів Київської Русі можна зрозуміти, коротко проаналізувавши джерела давньоруського права. Серед таких джерел, безумовно, в першу чергу слід виділити Руську Правду, яка об’єднувала кілька писаних законів, що визначали судові процедури. До неї належали фактично самостійні законодавчі акти Ярославова Правда, Правда синів Ярослава, Руська Правда ХІІ ст. та інші документи, що діяли в різні часи і багато в чому відрізнялись один від одного за змістом. Крім того, деякі форми судочинства ґрунтувались на звичаєвих нормах, а церковний суд керувався власними регуляціями.

Виникнення і становлення раннього феодального права в Древній Русі тривало значний історичний період і пов’язане із створенням Правд окремих племен східних слов’ян. Ці Правди були зведеннями звичаєво-правових норм, призначених для офі-ційного регулювання соціально-економічних і правових відносин у кожному племені або союзі племен.До другої половини ІX ст. у Середньому Подніпров’ї відбулася уніфікація близьких за складом і соціальною природою Правд цих племен у Закон Руський, юрисдикція якого поширилася на територію державного утворення слов’ян із центром у Києві. Цим створеним визначним нормативним актом, який вже мав риси системи права, керувалися в судовій практиці Великі київські князі й контрольовані ними князівські й місцеві общинні суди. Його можна охарактеризувати в загальному сенсі як якісно новий етап розвитку права Київської Русі в умовах існування держави.

До наших днів дійшло більше ста списків Руської Правди, які можна класифікувати на три основні редакції: 1) Коротка, 2) Велика, 3) Скорочена.

Найдавнішою редакцією є Коротка Правда, що складається із Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірного (виникла не пізніше 1054 р.).

Велика редакція, що виникла не раніше 1113 р. і пов’язана з ім’ям Володимира Мономаха, розділена на Суд Ярослава й Устав Мономаха.

Скорочена редакція з’явилася в середині XV ст. з переробленої Докладної редакції.

Джерелами кодифікації стали норми звичаєвого права й князівська судова практика. До числа норм звичаєвого права належать насамперед положення про кровну помсту й кругову поруку, причому законодавець намагається максимально обмежити застосування кровної помсти, в той час як кругову поруку зберігає і прагне використати як ефективний захід, що невідворотність покарання за вчинений злочин, зв’язавши всіх членів громади відповідальністю за кожного з них.

Численні норми Руської Правди, вироблені князівською судовою практикою, часто пов’язуються з іменами князів, що їх приймали (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).З давніх джерел, що дійшли до нас, Руська Правда була першим писаним пам’ятником звичаєвого права, а розбіжності в списках Правди пояснюються тим, що вона була уставом не одного, а кількох князів, зокрема Ярослава, Ізяслава із братами й Володимира Мономаха.Коротка редакція являє собою первинний справжній пакет Правди, за якою встановилася назва Правди Ярослава. В основу цієї Правди були покладені звичаї слов’янських племен, але багато в чому змінені й доповнені під впливом феодальних відносин. Велика ж редакція є ні що інше, як змінена й доповнена наступними князями Правда Ярослава, що одержала назву Правди Ярославичів. Обидві ці редакції носять загальну назву Суд Ярослава Володимировича.

Остання редакція Правди припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), а також, імовірно, його сина Мстислава Великого (1125-1132 рр.). У цей час соціально-економічний розвиток країни досяг високого рівня, але держава вже стояла на порозі феодальної роздробленості. Автори поклали в основу Правди зведення законів Ярослава Мудрого — «Суд Ярослава Володимировича» та відредаговані відповідним чином самостійні князівські устави й окремі законоположення.

Руська Правда значно поширилася у всіх землях Древньої Русі як основне джерело права й стала основою юридичних норм аж до 1497 р., коли на зміну прийшов Судебник, виданий у Московській централізованій державі.

Значний вплив на формування давньоруського права справляли міжнародні договори руських князів.

Норми Закону Руського враховувалися Великими київськими князями при укладенні договорів з Візантією в 911 і 944 рр. Загалом було укладено 4 договори: в 907 р. та 911 р. Олегом, в 945 р. Ігорем, в 972 р. Святославом.

Право, виражене в договорах, не можна вважати правом чисто візантійським або суто руським, бо воно багато в чому штучно поєднало узгоджені договірними сторонами норми руського звичаєвого права та суттєво відмінні від них норми права іншої культури — візантійської. В той же час у договорах можна побачити набагато більше слідів руського права, ніж візантійського. Наприклад, за вбивство була передбачена смерть, що для греків означало страту, а для русів — помсту рукою родичів убитого.

Договори, не встановлюючи норм для вітчизняного руського права, мають, однак, значення й для утворення внутрішніх джерел руського права: під впливом народу на той час більш розвиненої культури руси вперше намагаються відобразити норми свого права в об’єктивній (письмовій) формі й потім зробити їх обов’язковими на основі сили зовнішнього примусу й клятви.