26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що християнство було передусім вченням про спасіння, а не філософією чи політичною теорією. Але це вчення набуло політико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання про взаємини особи, земної влади, державності в цілому (традиційне середньовічне мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не протиставляло суспільство і державу).

Християнство як вчення про спасіння запозичило від стоїків ідеї про природне право, віру в Провидіння, що править світом, у незмінну справедливість закону і самоврядування, а також рівність усіх людей перед Богом. Віра в Божественне одкровення не суперечила ідеї, якої дотримувався Цицерон, що закон природи - це Божий закон. Стоїчній ідеї всесвітньої держави християнство надало релігійного тлумачення в площині божественного задуму спасіння людства. В проекті цього задуму світській державі (світській владі) відводилась роль засобу перетворення земного життя на поріг до життя вічного. На ідею світського права воно наклало ідею християнського обов'язку.

У своєму історіософському оформленні християнська монотеїстична концепція Бога відштовхувалась від положення, що Бог-Творець не частина космосу (як Зевс) чи його субстанція (як Брахма), а якісно відмінна від матеріального буття першопричина. З перших сторінок Біблії стикаємося з ідеєю створення (а не самопородження) космосу, який має джерело не в собі, а над собою - у вигляді Божест-венного розуму і волі. А те, що світ свідомо створений вищою силою, то це відбулося заради певної мети, досягнення якої має бути кінцем світу. Отже, згідно із концепцією світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій, головне в аспекті взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу). Тому попри все свідомість середньовічних християн була зорієнтована на неминучий кінець світу та долю душ людських після Страшного суду.

Принциповими засадами раннього християнства були, по-перше, теїзм - сприйняття Бога як творця і промисли-теля світу; по-друге, дуалізм - погляд на світ як арену боротьби добра і зла; по-третє, персоналізм - у розумінні визнання за кожною людиною права на свободу вибору і одноосібної відповідальності за свої дії перед Богом; по-четверте, провіденціалізм і есхатологізм — віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом, що й знаменує собою «кінець світу» як «Страшний суд» та утвердження Царства Божого на землі.

Ні людина, ні держава не розглядалися «нейтральними» відносно Всевишнього, оскільки він є персоною і вищою дієвою силою світу. Всі мусили служити Богові, реалізую-чи, незважаючи на всі перешкоди і страждання, його волю і задум, а якщо виступали проти його волі, мислилися уособленням ворожих сил - уособленням Диявола. З огляду на це допускалися дві можливі форми ставлення людини до влади: якщо вона від Бога, тоді людина визнає її священною (сакральною) і вважає своїм обов'язком віддано служити їй; якщо ж влада не від Бога (відчужена від нього або ж прямо ворожа), то їй необхідно морально протистояти у тому випадку, якщо держава буде примушувати, чи підштовхувати людину на скоєння «богоогидного» вчинку чи сама скоїть гріх.

Виразником ранньохристиянських ідей був визнаний авторитет середньовіччя в питаннях християнської релігії і філософії аж до Томи Аквінського християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний) (345-430 рр.). Політичні і правові погляди теолога викладені в книзі «Про град Божий». Своїм вченням він заклав підвалини процесу десакралізації пануючих у суспільстві уявлень про державу. Цього вимагала логіка боротьби за утвердження диктату церкви над суспільством і державою. Прагнення применшити роль держави й штовхнули теолога на проголошення її не як божого творіння, а творіння рук людських. Його погляди спрямовували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно церкви.

Однак, важливо підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилежні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство (яке охоплювало принаймні до XI ст. увесь світ), яке теолог не протиставляв державі і церкві. Він підкреслював, що після Бога суспільство мало дві голови:

папу й імператора, отже дві ієрархії посадових осіб. Між цими обома об'єднаннями не існувало водорозділу. Однак основним у вченні Августина було прагнення обґрунтувати ідею моральної зверхності церкви над державою і право (обов'язок) держави на підтримку церкви, особливо у боротьбі останньої проти єретиків. Підставою було визнання ранньохристиянських засад, згідно з якими історія людства - це звершення задуму божественного спасіння, присутність церкви у розгортанні божественного задуму має вирішальне значення, бо єдність роду людського перш за все означає єдність християнської віри під верховенством церкви.

Погляди Цицерона та інших дохристиянських мислив телів, котрі вбачали мету істинної держави в утвердженні справедливості, Августин критикував саме з тих причин, що жодній «язичницькій імперії досягти цього так і не вдалося». Він переконував, що з часу виникнення християнства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська і жодний правитель, якщо він перебуває поза церквою, не спроможний правити справедливо.

Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право. Засадовим принципом права -є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що регулює людські відносини. Вічний закон - вираження Божественного розуму і волі, він визначає природний порядок, а отже і природне право. Природне право — ие ідеальна норма людських відносин і водночас загальний закон буття, що випливає із незмінного порядку природи і всього Всесвіту. Вічний закон і природне право імманентні (атрибутивні, внутрішньо притаманні) розуму і волі Бога. Ці положення стали методологічними засадами обґрунтування Августином мети істинної (християнської) держави - утвердити справедливість, утілену в природному божественному праві. Сутність справедливості можна осягнути тільки з допомогою Святого Письма. Держава, в якій ігнорується право (як втілення божественної справедливості) приречена на небуття.