- •1. Історія вчень про державу і право як наука і навчальна дисципліна
- •2. Предмет «історії вчень про державу і право»
- •3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
- •4. Функції «історії вчень про державу і право»
- •5. «Історія вчень про державу і право» в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу. «історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук
- •6. Становлення державно-правових поглядів у давні часи.
- •7. Особливості державно правової думки Ближнього і Середнього Сходу Стародавнього Єгипту
- •8.Державно-правова думка стародавньої індії. Веди. Упанішади. Закони Ману
- •9. Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •10. Державно-правова думка стародавньої Індії
- •11. Державно правові вчення Стародавнього Китаю
- •12. Етико-правовий аспект зороастризму
- •13. Державно правові ідеї раннього буддизму.
- •14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу
- •15. Концепція права і держави Мо-цзи і його ідеї про рівність усіх людей
- •16. Даосизм. Держава і закон у поглядах китайських легістів. «Фадзя»
- •18. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право
- •19. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення давньогрецької державності
- •20. Вчення про державу і право доби розквіту філософії та політичної думки (теорія міста-держави (5-4ст. До н. Є.)
- •24. Вчення про державу і право Епікура
- •25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя
- •26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право
- •27. Вчення отців католицької церкви про єдине християнське суспільство. Роль католицької церкви в системі соціального управління.
- •28. Теологічний світогляд середньовіччя
- •31. Вчення Лукреція Кара, Полібія
- •32. Вчення про державу і справедливість Ціцерона та Сенеки.
- •33. Трактування права римськими юристами доби Юстиніана.
- •35. Політико-правове вчення Ав-релія Августина.
- •36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
- •39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
- •40. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право
- •41. Постглосатори
- •43. Вплив перших буржуазних революцій на розвиток політичної думки в Європі.
- •46. Гроцій про державу і право
- •48. Вчення Гоббса про право і державу
- •49. Вчення про державу і право Джона Локка та Девіда Юма.
- •50. Політико-правова концепція геґеля
- •51. Загальна характеристика вчень про державу і право доби просвітництва
- •52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
- •55. Політико-правова концепція вольтера
- •56. Теорія поділу влад монтеск'є
- •57. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів ден1дідро, поая-анрі гоаьбаха, каода-адріана геаьвеція
- •58. Історична школа права Гуго,Савіньї,Пухта
- •59. Лібералізм у Франції
- •64.Державно – правові вчення в Італії: Джамбаттіста Віко, Чезаре Беккаріа
- •65. Державно правова думка в сша періоду боротьби за незалежність
- •67. Витоки державно-правової ідеології українського народу.
- •68. Українські просвітники про державу і право
- •69. Становлення поглядів на державу і право в київській русі
- •70. Політико-правова думка польського періоду в Україні
- •71. Політичні програми гетьманів України.
- •72. Державно-правові концепції в Україні наприкінці XIX— на початку XX ст.
- •74. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії
- •79. Юридичний позитивізм.
- •80. Соціологічні державно-правові погляди.
- •81. Психологічна концепція права
- •86. Державно-правова теорія в. Леніна.
- •96. Теорія солідаризму л. Дюгі
- •103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття
- •104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
- •105. Радянське праворозуміння
- •108. Загальна характеристика західноєвропейських вчень про державу
- •109. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм
- •110. Соціологічні концепції права
- •111. Психологічна теорія права
- •112. Концепції відродженого природного права xXстолетія
- •113. Сучасні концепції природного права інтерсуб*єктивного напрямку: феноменологічні,екзистенціальні, герменевтичні та комунікативні концепції.
52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей. Переконання мислителя зумовили специфіку його державно-правових поглядів, які він найбільш повно висвітлив у працях «Про суспільний договір» та «Міркування про причини і підстави нерівності».
Руссо, вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного йому суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності та шляхи її усунення. Вбачаючи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людського життя у розумі, мислитель водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо (на повну протилежність поглядам Т. Гоббса) добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Нерівність у природному стані існувала, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди, з «природного» стану, поступово (внаслідок розвитку розуму) переходять у «суспільний стан» (громадянський), об'єднуються спершу в сім'ї, а останні -в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досягнення в розвитку знарядь праці й господарюванні підвищили продуктивність праці, зросла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування приватної власності. Відтак, виникла еоціально-майнова нерівність та гноблення багатими бідних. Руссо і тут намагається раціонально пояснити такий результат: мовляв, більш сильні та здорові виробляють значно більше продуктів, ніж інші. Надлишки нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація, найпомітнішими ознаками якої є виробництво заліза і залізних знарядь, що значно сприяє збільшенню виробництва хліба (залізо і хліб - ось, що, на думку Руссо, цивілізувало людей і водночас згубило рід людський).
В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспільства.
Однак, Руссо переконував, що втративши свою природну свободу, бідні не набули і свободи політичної, оскільки остання стала винятково свободою для багатих. З тих пір людство приречене на рабство, злидні і примусову працю. Нерівність у праві приватної власності, доповнена політичною нерівністю, призвели, як стверджував Руссо, до абсолютної нерівності в умовах деспотизму, коли у відношенні до деспота всі рівні в своєму рабстві і безправ'ї.
Отже, держава, згідно із поглядами Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. Її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.
З виникненням держави людство вступило у фазу громадянського стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неминучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних досягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація) незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, - учасникові суспільного договору). Народ у Руссо -це всі вільні громадяни республіки, незалежно від соціального та етнічного походження - вся доросла чоловіча частина населення, а не тільки низи суспільства («бідні», «третій стан», «трудящі»), як це стали трактувати згодом радикальні прибічники його концепції народного суверенітету, якобінці та марксисти.,
На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав,
маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу заміщувався.
Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.
На його думку, демократична форма правління найбільш прийнятна для невеликих держав, аристократична -для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.
Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету: неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.
Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів - природне право, яке (історично і логічно.- Авт.) передує державі. Власне ж суперечка між правом рівності і правом приватної власності руйнує природний стан і започатковує стан громадянського суспільства і держави.
54.
Як особливий напрям у державно-правовій думці мислителів Європи нового часу історична школа права виникла наприкінці XVIIIct. в Німеччині. Головна увага її представників була прикута до проблем виникнення та історичного розвитку права.
Засновником її був Густав Гуго (1764-1841) - професор Геттінгенсь-кого університету. Його соратниками і послідовниками були Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779-1861) та Георг-Фрідріх Пухта ( 1798-1846).
В центрі історичної школи права, яка виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку буржуазну революцію, перебували проблеми історії народу, поняття народного духу. В розумінні вчених, народ є єдністю окремих осіб, яка базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає із традицій і формується віками, через те він і є визначальним у правотворчих процесах.
Послідовники історичної школи права вважали, що для правильного розуміння процесів розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення і осмислення їх історичного розвитку. В основі концепції представників історичної школи права було твердження про обумовленість позитивного права цілим рядом об'єктивних факторів. Позитивне право являє собою не лише сукупність приписів держави, її законодавчих органів, а й норми, які складаються самі по собі, у ході розвитку суспільства і його вдосконалення.
Гуго порівнював право з мовою, а його творення - з формуванням правил фи. Як і мова, право не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вказівкою, не дане Богом; а як правила гри - складається незалежно від волі людей.
Право утворюється стихійно, з плином часу, з необхідності невідкладного вирішення спірних питань. А тоді поступово, завдяки практиці, встановлюються тверді правила. Спочатку виникає позитивне право, яке походить від звичаєвого права. В ньому відображаються народний дух, народна свідомість. Право твориться не стільки завдяки законодавству, скільки через самостійний розвиток, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, що їх приймає народ. А закони лише доповнюють, конкретизують позитивне право, а не творять його.
Таким чином, на думку Гуго, юридичні норми та інститути формуються і розвиваються в процесі розвитку суспільства. Те, що приписує закон, не завжди відображає те, що відбувається на практиці. Такий стан суспільства мислитель вважав нормальним, оскільки багато хто з громадян держави не знає змісту законів. Зате фактичний стан речей добре знайомий кожному, а тому, зауважував Гуго, необхідно схвалювати будь-який наявний стан речей.
Представник історичної школи права Ф.-К. фон Савіньї вважав право витвором народного духу, складовим елементом цілісної народної культури. Виходячи з такого порівняння, мислитель зауважував, що право, як і культуру, не можна встановлювати довільними бажаннями окремих індивідуумів чи групи осіб. Право формується в процесі співжиття народу. Об'єднальним началом, яке творить народ з окремих індивідуумів, є спільна правосвідомість і громадська діяльність.
Норми права еволюціонізують разом з розвитком національного духу. Цей органічний процес подібний до розвитку людського організму від зародку до мислячої істоти. Водночас Савіньї не заперечував ролі і значення юристів у розробці права. Він поділяв розвиток права на два етапи (стадії):
а) стадія природного права. Тут право формується безпосередньо у свідомості народу і проявляється як звичаєве право;
б) стадія вченого права. Тут воно формується вченими-юристами, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості.
На цій стадії право існує, з одного боку, як складова частина життя народу, а з іншого - як особлива наука, юриспруденція.
Ще один представник історичної школи права - Г.Пухта вважав, що призначення діючих у суспільсті юридичних інститутів є закріплення без змін реально існуючого порядку. Позитивні закони безсилі протистояти злу, яке супроводжує суспільство. Найбільше, на що вони здатні, це - впорядкувати звичаєве право і політичну структуру, які формуються історично під впливом змін самого народного духу. Тому законодавець повинен максимально враховувати стан народного духу, максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у нормах права.
На думку мислителя, специфічні особливості того чи іншого права зумовлені особливостями народу, віддзеркалюють народний дух. Відображаючи погляди антиіндивідуалістів, Пухта вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Право складається волею історичної необхідності, воно є результатом тих обставин, які історично склалися у суспільстві. "Право, - писав він, - це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування". Основним поняттям права є свобода.
Визнаючи, що право є продуктом національного духу певного народу, Г. Пухта не заперечував існування загальних засад і принципів права, які мають міжнародний характер, стоять вище нації. Вони дають змогу одному народу запозичувати правові норми інших народів, застосовувати їх для регулювання відносин у власній країні. Тим самим пояснювалась широка рецепція римського права в країнах Західної Європи.
Держава, вважав Пухта, створюється тією ж силою, що й право. її основою є також народний дух. "Дух народу творить державу", - писав мислитель. Розвиток держави відбувається так само органічно, як і права.