- •1. Історія вчень про державу і право як наука і навчальна дисципліна
- •2. Предмет «історії вчень про державу і право»
- •3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
- •4. Функції «історії вчень про державу і право»
- •5. «Історія вчень про державу і право» в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу. «історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук
- •6. Становлення державно-правових поглядів у давні часи.
- •7. Особливості державно правової думки Ближнього і Середнього Сходу Стародавнього Єгипту
- •8.Державно-правова думка стародавньої індії. Веди. Упанішади. Закони Ману
- •9. Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •10. Державно-правова думка стародавньої Індії
- •11. Державно правові вчення Стародавнього Китаю
- •12. Етико-правовий аспект зороастризму
- •13. Державно правові ідеї раннього буддизму.
- •14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу
- •15. Концепція права і держави Мо-цзи і його ідеї про рівність усіх людей
- •16. Даосизм. Держава і закон у поглядах китайських легістів. «Фадзя»
- •18. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право
- •19. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення давньогрецької державності
- •20. Вчення про державу і право доби розквіту філософії та політичної думки (теорія міста-держави (5-4ст. До н. Є.)
- •24. Вчення про державу і право Епікура
- •25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя
- •26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право
- •27. Вчення отців католицької церкви про єдине християнське суспільство. Роль католицької церкви в системі соціального управління.
- •28. Теологічний світогляд середньовіччя
- •31. Вчення Лукреція Кара, Полібія
- •32. Вчення про державу і справедливість Ціцерона та Сенеки.
- •33. Трактування права римськими юристами доби Юстиніана.
- •35. Політико-правове вчення Ав-релія Августина.
- •36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
- •39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
- •40. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право
- •41. Постглосатори
- •43. Вплив перших буржуазних революцій на розвиток політичної думки в Європі.
- •46. Гроцій про державу і право
- •48. Вчення Гоббса про право і державу
- •49. Вчення про державу і право Джона Локка та Девіда Юма.
- •50. Політико-правова концепція геґеля
- •51. Загальна характеристика вчень про державу і право доби просвітництва
- •52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
- •55. Політико-правова концепція вольтера
- •56. Теорія поділу влад монтеск'є
- •57. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів ден1дідро, поая-анрі гоаьбаха, каода-адріана геаьвеція
- •58. Історична школа права Гуго,Савіньї,Пухта
- •59. Лібералізм у Франції
- •64.Державно – правові вчення в Італії: Джамбаттіста Віко, Чезаре Беккаріа
- •65. Державно правова думка в сша періоду боротьби за незалежність
- •67. Витоки державно-правової ідеології українського народу.
- •68. Українські просвітники про державу і право
- •69. Становлення поглядів на державу і право в київській русі
- •70. Політико-правова думка польського періоду в Україні
- •71. Політичні програми гетьманів України.
- •72. Державно-правові концепції в Україні наприкінці XIX— на початку XX ст.
- •74. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії
- •79. Юридичний позитивізм.
- •80. Соціологічні державно-правові погляди.
- •81. Психологічна концепція права
- •86. Державно-правова теорія в. Леніна.
- •96. Теорія солідаризму л. Дюгі
- •103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття
- •104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
- •105. Радянське праворозуміння
- •108. Загальна характеристика західноєвропейських вчень про державу
- •109. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм
- •110. Соціологічні концепції права
- •111. Психологічна теорія права
- •112. Концепції відродженого природного права xXстолетія
- •113. Сучасні концепції природного права інтерсуб*єктивного напрямку: феноменологічні,екзистенціальні, герменевтичні та комунікативні концепції.
3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явищами, називається знанням. Знань людина набуває, взаємодіючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності. Найпершим джерелом її знань є повсякденне життя чи, інакше, повсякденний досвід. Вищою формою пізнання та духовного освоєння дійсності є наука. Наука - це сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Результатом наукового пізнання є наукові знання. Особливість їх полягає в тому, що вони здобуваються із застосуванням методів наукового пізнання. Метод наукового пізнання - це усвідомлений і свідомо здійснюваний спосіб пізнання, адекватний природі об'єкта. Інакше кажучи, метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.
Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (концепції, доктрини) з реальною дійсністю.
Методи наукового пізнання класифікуються методологією (методологічною наукою) за ознаками спільності, масштабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гносеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.
Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.
Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики скеровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття. Його застосування дає змогу розкрити предметний
зміст теорії, інакше кажучи, з'ясувати, у якому аспекті мислитель розглядає взаємозв'язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.
Герменевтика — це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. За ствердженням італійського історика права Е. Бетті, герменевтика через тлумачення історичних текстів «переміщується в чужу суб'єктивність».1 Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціального статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Дослідникові необхідно після ретельного аналізу доробку мислителя відокремити раціональне зерно (зміст) від ідеологічних і світоглядних нашарувань. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ставав виразником інтересів певних соціальних груп, або прибічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перспектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.
Загальнонауковими методами пізнання є загальнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалізації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, порівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонауковими методами пізнання Історії вчень про державу і право є методи порівняння; логічно-історичний, структурно-функціональний.
Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, подібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясувати, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні причин виникнення, розвитку та сутності держави і права.
Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і майбутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих державно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціальної цінності у системі державно-правових знань на конкретному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.
Структурно-функціональний метод - спрямовує на дослідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функцію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окремому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціональну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.
Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.
Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспільного життя, з'ясувати характер відношення держави і суспільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єктивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які прагнуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відповіді, як немає однозначної відповіді на причини виникнення держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.
Порівняльно-правовий метод застосовується для спів-ставлення юридичних понять, явищ і процесів державно-правового життя суспільства та виявлення серед них спільних і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаментальних категорій юридичної науки: «держава», «право», «позитивний закон», «державна влада», «державний суверенітет», «правова держава» тощо.
Критерій — це мірило оцінки (ознака, на основі якої формується оцінка, визначення або класифікація предметів і явищ реальної дійсності). Критерій оцінки державно-правових вчень — це рівень відображення загальнолюдських цінностей в історії державно-правових і політичних вчень, правового відношення держави й суспільства, міра подолання політичного відчуження індивіда.
Такий критерій в повному обсязі обумовлений об'єктивними тенденціями розвитку суспільства та закономірностями формування державно-правових вчень. Інакше кажучи, важливою умовою забезпечення у суспільстві порядку постає необхідність підпорядкування волі багатьох - одній. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не із-за остраху, а із власної волі, визнаючи авторитетність носія влади. (Така умова є необхідною і обов'язковою для забезпечення життєздатності будь-якої соціальної системи). Без подібного підпорядкування розвивається хаос, який врешті руйнує суспільну систему. Найбільш дієвою силою, що забезпечує стабільність у суспільстві, є суспільна влада. Суспільна влада зароджувалась саме як концентроване вираження спільних інтересів, як втілення єдиної соціальної волі для забезпечення потреби у збереженні своєї цілісності. З розвитком історії відбувається відокремлення влади від населення, відчуження її від окремих індивідів. Із виникненням держави влада поступово зосереджується в руках обмеженого кола людей, суспільна влада еволюціонує в державну, формується самостійний апарат влади, тобто спеціальний апарат управління, який згодом стає однією з головних ознак держави.1 Інтереси державного апарату управління (чиновників) перестають збігатися з інтересами соціуму. Держава перетворюється в інституцію, яка протиставляє себе суспільству. Такий перебіг подій створює ситуацію, коли держава, перетворившись в самодостатню інституцію, перестає виконувати свою основну онтологічну функцію — узгодження суспільних інтересів і захисту індивіда незалежно від расової, соціальної і майнової належності. Онтологічне ж державна влада покликана на підставі правового закону створювати умови для узгодження різноманітних інтересів у суспільстві заради забезпечення всезагального інтересу (створення умов для задоволення потреби свободи). Це мета, до якої прагне будь-яке суспільство. Однак, як свідчить історія, державний апарат управління за певних історичних і політичних обставин стає одним із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.
Наведені положення знаходили і знаходять своє обґрунтування у державно-правових вченнях. Для ретельного їх аналізу і застосовується критерій оцінки. Всі державно-правові вчення за критерієм оцінки класифікуються на прогресивні, консервативні і реакційні.
Оцінюються як прогресивні такі вчення, які містять ідеї підпорядкування держави інтересам народу, вимогу забезпечення природних і політичних прав людини, захисту індивіда і суспільства від безчинств і беззаконня, підпорядкування державної влади законові. (Це гуманістичний (ци-вілізаційний) підхід до оцінки державно-правових вчень). До прогресивних відносяться, наприклад, теорії відродженого природного права, правової та соціально-правової держави.
Як консервативні набувають оцінки такі вчення, які заперечують будь-які прояви шовінізму та негативного націоналізму в практиці державно-правового життя, проповідують глибоке вкорінення у традицію (а формування державності завжди спрямовується на запобігання конфліктів), консолідацію державою соціальних і національних спільнот на принципах верховенства права та наповнення норм права моральним змістом. До таких теорій, наприклад, відносяться теорія національно-демократичної держави (М. Гру-шевський), класократична теорія (В. Липинський), патріар-хально-патерналістська концепція держави Конфуція тощо.
Оцінку як реакційних мають такі вчення, в яких проголошуються і захищаються ідеї етатизму, необмеженості державної влади, ідеалізуються авторитарні й деспотичні режими, формується правовий нігілізм. До реакційних, наприклад, належать фашистські і націоналістичні теорії держави і права.