Тема 2 класична соціологія XIX ст.

1. Виникнення та розвиток соціології

як самостійної науки.

Натуралізм О. Конта

Соціальні пізнання попередніх епох (Античності, Середньовіччя, Нового часу) створили якісно нові умови для подальшого власного розвитку в XIX ст. Тому виділення соціології в самостійну науку не було випадковим. Воно було підготовлено всім попереднім розвит­ком людства: соціально-політичним, економічним та духовним. По­дальші соціальні потреби зумовили розгортання різноманітних соціа­льних досліджень, наукове оформлення яких було підготовлене дося­гненнями всіх галузей науки та докорінними змінами в соціальній свідомості. Цьому сприяли: математичні знання, розвиток статистики, політекономія. З новими прогресивними потребами молодої буржуа­зії міцніла ідея можливості передбачати розвиток соціальних подій, прогнозування.

Виникнення соціології як науки - досить неординарний та бага-тофакторний процес. Іноді її чинники хоч взаємодоповнюють один одного, однак спільного мають досить мало. З одного боку, вже зга­дувані напрацювання філософів та суспільствознавців, широке розпо­всюдження емпіричних соціальних обстежень, статистичні дослі­дження, застосування математичних методів обчислення формували, інтегрували зародження соціології. З іншого боку, на тлі дивовижних досягнень природничих наук абстрактні умоглядні побудови соціаль­ної філософії та філософії історії остаточно знецінилися. Традиційні методології дослідження суспільних явищ перебували у глибокій кризі.

Ще одним суттєвим моментом у складній мозаїці «сценарію» появи соціології стали радикальні трансформаційні процеси глобально­го характеру, що дедалі частіше і динамічніше проявлялися в період

205

XVI-XX ст.- епохи зародження, розвитку (з усіма проявами як роз­квіту, так і занепаду) капіталістичного укладу життя, в його трансфор­мації в усіх формах - від раннього до сучасного («постіндустріального», «інформаційного», «постмодерного»). В даному контексті поняття «капіталізм», «уклад життя» асоціюється з поняттям «суспільство». З цієї точки зору вчені іноді розглядають і виникнення соціології - як своєрідну відповідь на виклик часу. Можливо, саме це і дало підставу видатному англійському соціологові, нашому сучасникові Е. Гідденсу визначити соціологію як науку про соціальні інститути саме індустрі­альних (сучасних) суспільств. Можливо також, що поява певних істо­ричних факторів могла зумовити «умовну» появу соціології як науки про соціальні інституції рабовласницької епохи, чи як постіндустріа­льного, постмодерного суспільства. Історія розпорядилася саме так, що точкою відліку щодо розгляду чи аналізу суспільства (від істори­чних його форм до сьогодення через відповідні пронаукові суспіль­ствознавчі критерії) - стала епоха розвитку капіталістичних відносин. Можливо, такого роду трансформаційні процеси і накопичення нау­кових знань стали тією ланкою, якої бракувало (не вистачало), яка не стільки стимулювала, скільки кульмінувала «завершення» минулого досвіду і початок генерації нової системи наукових поглядів, появу та розвиток соціології.

Чітке усвідомлення вченими (філософами, істориками) того, що історія - це продукт людської діяльності, приводило до розуміння людини та суспільства як особливих феноменів. Суспільство вже не розглядалося як свого роду сукупність соціальних атомів, котрі існу­ють автономно щодо один до одного. І людина, і суспільство перебу­вають у тісному «невидимому» взаємозв'язку, при якому розвиток окремих людей передує розвитку суспільства (О. Конт, Ф. Вольтер, Ж. Руссо). Та й у формуванні особистості вирішальна роль належить суспільству (П. Гольбах, К. Гельвецій).

Свого часу розвиток природознавства свідчив про певну спільність між органічним та неорганічним світом. Подальшою вимогою стало продовження по­ шуків спільного між біологічним та соціальним, і природознавство стає орієнтиром для розуміння со­ ціальної групи. Першим, хто відчув і виразив ці ідеї, був французький утопіст-соціаліст Клод А. Сен-Сі- мон (1760-1825). Наукова думка, усвідомлюючи без­ плідність тогочасної філософії, все більш надавала перевагу позитивному (реальному) знанню. Сен-Сі- Клод

мон виступає з вимогою надати науці про людину ^А- Сен-Сімон позитивного змісту, ґрунтуючи її на спостереженні та використовуючи природознавчу методологію.

К. А. Сен-Сімон розпочинає свій позитивізм зі створення класифі­кації наук, де науку про людину він визначає як «соціальну фізику».

206

Новизна його ідей базувалася на таких правилах-постулатах:

• п ріоритет спостереження в соціальній науці;

• орієнтація на точні методи природознавства;

• фіксація і опис явищ («як, а не чому відбувається явище»). Стосовно окремої науки про людину позитивізм передбачав також:

• б ачення суспільства як специфічного наукового предмета і не­ обхідність науки про людину як самостійної галузі;

• введення методів спостереження і точної фіксації явищ;

• розгляд суспільства в системі взаємозв'язків із природою.

На цьому етапі розпочався відрахунок «нового часу» науки про суспільство. Позитивізм виступав не тільки «методом», «інструмен­том» вивчення суспільних відносин, а перш за все базовою платфор­мою розуміння сутності людини та суспільства.

У 30-х роках XIX ст. французький філософ Огюст Конт (1798-1857) обґрунтовує принципи по­зитивізму як філософського напряму. Він увійшов в історію як засновник філософії позитивізму та соціоло­гії. О. Конт вперше вводить поняття «соціологія», роз­робляє систему соціологічного знання, окреслює його предмет, структуру, методи та можливості.

Огюст Конт

Під час обґрунтування нової науки він прагнув то­чно визначити її місце в людському пізнанні, сформу­лювати її основні закони. Для цього він робить спробу

класифікувати науки. Першим критерієм класифікації був поділ наук на дві категорії: теоретичні і конкретні (йдучи «від загального до конкретного»). Надалі він (згідно з власною логікою) конструює вла­сну ієрархію наук: математика, фізика, астрономія, хімія, біологія, соціологія. Соціологія, за Контом,- це абстрактна наука про людину (хоча і ґрунтується на біології), яка передбачає розгалуження на більш конкретні науки, що досліджують окремі форми та елементи суспільства.

У системі соціології він виділяє два розділи: «соціальну стати­ку», що вивчає умови існування та функціонування суспільства, та «соціальну динаміку», що досліджує закони розвитку та зміни су­спільства. Соціальна статика, за Контом, це щось на зразок анатомії суспільства, теорія суспільного порядку, організації, структури су­спільства. А соціальна динаміка - теорія суспільного розвитку. Конт поставив і вирішив проблему функціонування та розвитку суспіль­ства як цілісного соціального організму. Згідно з його поглядами, су­спільство визначає розвиток та діяльність всіх складових його суб'єк­тів - чи то особистість, чи то клас.

Вчений порівнював суспільство з живим організмом, який має різні органи, що виконують свої специфічні функції. Анатомічно роз-

207

діляючи суспільство на окремі структурні елементи, інституції, О. Конт особливо окреслює сім'ю, державу та релігію як найважливіші рольо­ві елементи, що забезпечують єдність суспільства і всього людства. Він вважав, що саме сім'я, а не окремий індивід є складовою суспільст­ва, в якому егоїстично-особистісні задатки «людини-потвори» транс­формуються у неегоїстичні «соціальні» задатки.

О. Конт звертав свої погляди і на закономірний прогресивний ха­рактер розвитку суспільства. Головний зміст суспільного розвитку, на його думку, становить інтелектуальна еволюція людства, еволюція його свідомості. Первинність свідомості людей та її вплив на розви­ток суспільства - висхідний принцип Конта як філософа та соціолога. При цьому особливу роль він відводить науці як вищому прояву інте­лектуальної еволюції.

Центральною ланкою філософсько-соціологічних поглядів О. Конта є відкритий ним «великий основний закон інтелектуальної еволюції людства». Згідно з цим законом, пізнавальна діяльність людей і в ці­лому їхня суспільна свідомість пройшла три стадії розвитку: теологіч­ну (божественну), метафізичну та позитивну. На теологічній стадії людський розум у кожному явищі природи та суспільного життя вба­чав дію надприродних сил. Це - свого роду фетишистський прояв ре­лігійно-міфологічного світогляду. На метафізичній стадії, за Контом, людська свідомість оперує не уявленнями, а поняттями, які відобра­жають реальні процеси зовнішнього світу. Однак у зв'язку із слабким розвитком науки ці поняття були досить-таки абстрактними. Так, в якості загальної сутності, джерелом всіх тілесних та духовних явищ вбачався «космос», «матерія», «дух». Як бачимо, на цьому рівні від­бувалося руйнування старих вірувань, пошуки істинних першопри­чин, а місце бога посіла природа. Але і на цій стадії людство не отри­мало вичерпної картини природних та соціальних явищ,

На позитивній стадії людська свідомість у своїх судженнях та ви­сновках прив'язана, як правило, до наукових спостережень. На цій стадії відбувається процес виникнення наукового менталітету, фор­мування наукового розуміння природи та суспільства. Теологічний та метафізичний підходи до розуміння світу чимдалі трансформувалися під впливом дослідження його законів.

О. Конт не залишив поза увагою і методологічні проблеми нової науки. Досліджуючи проблеми знаходження, систематизації та засто­сування фактів соціального життя, він запропонував кілька дослідни­цьких принципів, які сформулював як чотири методи соціології як науки: спостереження, експеримент, порівняння, історичний аналіз,-котрі й до сьогодні вважаються базовими методами в багатьох «про-суспільних науках».

Метод спостереження, за Контом, є головним для соціології. Опис «соціальних фактів» виступає своєрідним нарізним взірцем по­зитивізму, який розвивали всі послідовники цієї традиції. Спираю-

208

чись на об'єктивні дані, соціологія позбавлятиметься таким чином позанаукових спекуляцій. Експериментальний метод полягає у ви­вченні процесів змін під дією спеціально створених для таких цілей умов. Порівняльний метод полягає у зіставленні подібних або відмін­них, минулих чи можливих елементів різних суспільних форм для з'ясування фундаментальних рис соціального світу, порівняння різ­них форм, циклів, рівнів життєдіяльності спільнот для виведення пев­них закономірностей, законів їхнього існування. Найбільш специфіч­ними для соціології, за твердженням О. Конта, є історичний метод. Зіставлення сучасного стану з минулим, як своєрідний варіант порів­няльного методу, дає змогу виявляти закономірності формування, розвитку та змін суспільства - соціальної динаміки.

О. Конт не був новатором у науці в революційному значенні. Він -«науковий реформатор», сумлінний систематик. Вчений узагальнив різноманітні ідеї свого часу і здійснив першу спробу створення сис­теми соціології, поставивши завдання створити нову науку про суспі­льство, ввівши термін «соціологія», який був каталізатором для по­шуків нових методів для науки. І йому це вдалося.

Значення соціології Конта обумовлене передусім тим, що, на ос­нові синтезу досягнень суспільствознавства і всупереч панівним на той час спекулятивно-світоглядним підходам та теологічним погля­дам, він вперше обґрунтував необхідність наукового підходу до ви­вчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку. Конт визначив соціологію як особливу науку, котра спирається на спосте­реження та аналіз, поставив питання про проведення емпіричних до­сліджень у даній науці, обгрунтував закономірний характер розвитку історії, окреслив загальні контури соціальної структури і ряду важли­вих інституцій суспільства.

У XIX ст. в науці використовували різні підходи до соціальної проблематики. Соціологія Конта значно прискорила процес її ви­вчення. Однак йому не вдалося досить чітко визначити предмет і ме­тод нової науки, недооцінював він і значення загальної теорії, абсо­лютизувавши лише вивчення окремих соціальних фактів. Але він вперше систематизував соціальні закономірності, поєднав ідеї та ви­сновки широкої спадщини протосоціології, зумів пов'язати паростки соціальних знань у певну цілісність - соціологію, розробив модель нової науки. Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком не тільки для соціології XIX ст., але і для подальшого її формування, заклало основи однієї з головних її традицій.

Наука пройшла довгий, складний шлях до усвідомлення того, що таке людина, суспільство, і розуміння ними того, що світ неживої та живої природи також торкається їх. З людини починається наука, а сенс людини - у пізнанні природних та соціальних факторів власного буття. К. Маркс тонко зауважив, що людина вдивляється в людину як у дзеркало і це дає їй змогу зрозуміти себе. Більшість соціологів

намагалися зрозуміти соціальне через біологічне, тому їх погляди одержали назву натуралістичної ідеї соціології. В межах соціологіч­ного натуралізму розвивалися такі напрями, як: органіцизм, соціал-дарвінізм, расовоантропологічний, географічний.

Контрольні запитання:

1. Новизна ідей позитивізму Сен-Сімона.

2. Фундаментальність О. Конта в соціології.

2. Органістична школа Г. Спенсера

Герберт Спенсер

В основу ряду соціологічних вчень натуралістичного напряму бу­ла покладена аналогія між організмом та суспільством, тобто визнана можливість схожості структури суспільства та природи, організму. Одним з таких теоретичних напрямів на ранніх етапах розвитку соціологічної думки була органі­стична школа в соціології. її засновником був анг­лійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1905). Його по праву вважають і одним із фундаторів соціології. Спенсер справив величез­ний вплив на соціальні науки свого часу, визначив напрям розвитку соціологічної теорії, окреслив предметне поле дисципліни, основні методичні засади та принципи. Його наукова спадщина скла­дається з таких ранніх творів, як «Вивчення соціо­логії» (1878), «Принципи соціології» та фундамен-

тальної п'ятнадцятитомної праці «Описова соціологія», де характери­зуються різні типи суспільств різних часів і місцевостей. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюцій­на теорія, органіцизм, вчення про соціальні організми - інституції.

Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі «фізичного» світу це пере­творення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної ма­терії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злит­тям. Еволюція - це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).

На основі ототожнення соціального синтезу із фізичним Спенсер зображує еволюційний розвиток суспільства як процес перемінного зростання і диференціації, що спостерігається за трьома функціями: регулятивною, підтримуючою, розподільчою. Вчений показує, як, аналізуючи процес з'єднання менших спільнот у більші, шляхом

210

завойовницьких дій, підкорення, узгодження, можна спостерігати рі­вні соціального розвитку: від простої (без лідерства) до ускладненої. Незважаючи на схематизм, «фізичність», еволюційна теорія Спенсера заклала низку методологічних принципів історико-соціологічних до­сліджень.

В аналізі суспільства і соціальних явищ систему Спенсера можна порівняти з живим організмом. Він цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на фундаменті законів, притаманних природничим наукам. Підкреслюючи порівнюваність структур і функцій живого організму та суспільства, вчений обгрун­тував, що загальні закони етики, політичної економії та соціології є аналогічними й органічними.

У праці «Основи соціології» Спенсер обґрунтовує аналогію суспі­льства і біоорганізму в тому, що соціальний організм, як і біологіч­ний, у процесі розвитку збільшується в масі та обсязі, а з його розвит­ком відбувається ускладнення внутрішньої структури, що, у свою чергу, ускладнює функції, диференціацію в обох типах організму. Так само в обох типах організму всі елементи між собою взаємопов'язані, і цілісний організм існує довше за свої елементи.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, Спенсер окреслює і виво­дить появу та розвиток соціальних інститутів як спеціалізованих «соці­альних органів», що є тотожними біологічним, анатомічним (уряд -головний мозок, торгівля - кровообіг, економіка - обмін речовин тощо). У подальшому сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Простежуючи хід і логіку дії еволюційних постулатів (вищезгаданих), вчений приходить до твер­дження, що постійно зростаюче населення вимагає поліпшення орга­нізації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встанов­лення взаємодії різнорідних диференційованих елементів. Це, у свою чергу, і зумовлює появу різноманітних типів організацій людей, спе­ціалізованих за видами діяльності, котрі дедалі спеціалізуються та класифікуються згідно з функціями у суспільному організмі. Г. Спен­сер виділяє такі три системи функціональних обов'язків:

п родовження роду; виробничо-розподільчі функції; регулюючі функції. Завершальна частина системи Спенсера представлена класифіка­цією та аналізом шести типів соціальних інститутів:

• д омашні (сім'я);

• політичні;

• професійні;

• промислові.

• церковні;

• обрядові.

211

Він показує взаємозв'язок розвитку соціальних інститутів і ево­люції відносин між людьми. З його ім'ям пов'язано введення термінів «соціальний контроль», «система примушень», «політичне управлін­ня» як одна з форм соціального контролю, що є основоположним для релігійних інститутів.

Незважаючи на наявність недоліків, заслугою вченого є те, що він поставив і обґрунтував теорію і практику дослідження соціальної системи і соціальної структури, розкрив механізм їхнього функціо­нування.

Одним із видатних продовжувачів даного напряму був і російський урядовець П. Ліліг нфельд. На основі принципу ототожнення біологіч­ного і соціального організмів він стверджував можливість застосування біологічних законів для пояснення суспільства і принципово не відріз­няв закони об'єднань, суспільств і біологічних клітин. Іншим російсь­ким органіцистом був О. Стронін, який розумів суспільство як орга­нізм і розглядав соціологію як фізіологію. Прихильником даного на­пряму був і німецький економіст та соціолог Ф. Шефле.

Органіцизм у стратегічному плані мав деякі прогресивні сторони, однак з точки зору тактики це був крок назад у соціологічній науці. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу паралізовувала дослідження розвитку суспільства.