2. Соціальні інститути

Як відомо, соціальні відносини - основний елемент соціального зв'язку, який забезпечує стійкість, згуртованість груп. Суспільство не може існувати без соціальних зв'язків та взаємодій. Особливу роль відіграють взаємодії, які забезпечують задоволення найбільш важливих потреб суспільства чи індивіда. Ці взаємодії інституціо-налізовані (узаконені) і володіють стійким, самооновлюючим харак­тером.

У повсякденному житті соціальні зв'язки досягаються саме через соціальні інститути, іншими словами,- через регламентацію регу­лювання взаємовідносин; чіткий розподіл функцій, прав, обов'яз­ків учасників взаємодії та регулярність їх дії. Відносини тривають так довго, як довго його партнери виконують свої обов'язки, функ­ції, ролі. Щоб забезпечити стійкість соціальних відносин, від яких

49

залежить буття суспільства, люди створюють своєрідну систему закладів, установ, що контролюють поведінку їх членів. Передаю­чись із покоління до покоління, норми та правила поведінки і діяль­ності в різних суспільних сферах ставали колективною звичкою, традицією. Вони спрямовували спосіб мислення та спосіб життя людей у певне русло. Всі вони з часом інституціювалися (уста­новлювалися, закріплялися у вигляді законів та установ). Все це сформувало систему соціальних інститутів - базисний механізм регулювання суспільства. Саме вони виводять нас на розуміння суті людського суспільства, його складових елементів, ознак та стадій еволюції.

У соціології існує немало трактувань, визначень соціальних інсти­тутів.

Соціальні інститути - (від лат. Institutum - установа) - історич­но установлені форми організації спільної діяльності людей. Поняття «соціальний інститут» запозичено із юридичної науки, де воно визна­чає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Соціальні інститути - це і відносно стабільні та інтегровані (історично сформовані) сукупності символів, вірувань, цінностей, норм, ролей та статусів, завдяки яким управляються різні сфери соціального життя: сім'я, економіка, політика, культура, релігія, освіта та ін. Це - св.ого роду, потужні інструменти, засоби, що до­помагають боротися за існування та успішно виживати і окремій особі, і суспільству в цілому. їх призначення - задовольняти важливі суспільні потреби групи.

Найсуттєвішою рисою інституційного зв'язку (основа соціального інституту) є обов'язковість, зобов'язання дотримуватися відведених індивіду обов'язків, функцій, ролей. Соціальні інститути, а також ор­ганізації в системі соціальних зв'язків не що інше, як свого роду скрепи, на котрих тримається суспільство.

Першим, хто започаткував термін «соціальний інститут» та ввів у науковий обіг і розробив відповідну теорію, був Г. Спенсер, англій­ський соціолог. Він вивчив та описав шість типів соціальних інститу­тів: промисловий (економічний), політичний, профспілковий, обрядо­вий (культурно-церемоніальні), церковний (релігійний), домашній (сі­мейний). Будь-який соціальний інститут, за його теорією,- це стійка структура соціальних дій.

Одну з перших спроб пояснити природу соціального інституту у «вітчизняній» соціології зробив професор Ю. Левада, трактуючи його як центр (вузол) діяльності людей, який зберігає свою стабіль­ність протягом певного часу і забезпечує стабільність всієї соціальної системи.

У науковій літературі існує багато трактувань та підходів до розу­міння соціального інституту. Часто він розглядається як сталий ком-50

плекс формальних та неформальних правил, принципів, норм, устано­вок що регулюють різні сфери людської діяльності.

Соціальні інститути - це організовані об 'єднання людей, які ви­конують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання своїх соціальних ролей в рамках цінностей, взірців поведінки.

До нього, входять:

• п евна група людей, які виконують суспільні функції;

• організаційний комплекс функцій, які виконують окремі особи, члени групи від імені всієї групи;

• сукупність установ, організацій, засобів діяльності;

• деякі соціальні ролі, особливо важливі для групи,- тобто все, що націлено на те, щоб задовольнити потреби і регулювати по­ ведінку людей.

Наприклад, суд - як соціальний інститут - виступає як:

¹ група людей, які виконують певні функції;

¹ організаційні форми функцій, які виконує суд (аналізує, судить,

розбирає);

¹ установи, організації, засоби функціонування; ¹ соціальна роль судді або прокурора, адвоката.

Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів є певні со­ціальні потреби, котрі завжди виникали, існували та видозмінювали­ся. Історія розвитку соціальних інститутів показує постійну трансфо­рмацію інститутів традиційного типу в сучасний соціальний інститут. Для традиційних (у минулому) інститутів характерні жорсткі ритуа­ли, циркуляри, століттями овіяні традиціями, а також родинними зв'язками та відносинами. Історично першими провідними інститу­тами були рід та сімейна община. Далі з'явилися інститути, які регу­лювали відносини між родами,- інститути обміну продуктів (еконо­мічні). Згодом з'явилися так звані політичні інститути (регулювання безпеки народів) та ін. У житті суспільства протягом історичного роз­витку домінували ті чи інші соціальні інститути: вожді племен, рада старшини, церква, держава і т. ін.

Інститути повинні організовувати спільну діяльність людей з ме­тою задоволення тих чи інших соціальних потреб.

Кожний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльно­сті, конкретними функціями, які забезпечують досягнення цієї мети, набором соціальних позицій, ролей, типових для даного інституту, системою норм, санкцій, стимулів. Ці системи обумовлюють нормо-ваність поведінки людей, всіх суб'єктів соціальної дії, узгоджують їх прагнення, встановлюють форми, способи задоволення їх потреб та інтересів, розв'язують конфлікти, на певний час забезпечують стан рівноваги в рамках того чи іншого суспільства.

51

Процес утворення соціального інституту (інституціоналізації) до­сить складний і довготривалий, складається з кількох послідовних етапів:

Будь-який інститут має функції та коло завдань у суспільному житті, які мають різний характер, але основні з них - це:

порядку та організованості в суспільстві. Люди, протягом історич­ного розвитку, завжди прагнули інституціоналізувати (регламенту­вати) свої відносини, які пов'язані з актуальними потребами в різ­них сферах діяльності, тому за родом діяльності соціальні інститути поділяються на:

Господарські, торгові, фінансові об'єднання, рин­кові структури, (система власності)

- економічні - ті, які займаються виробни­цтвом, розподілом, регулюванням благ, послуг (задовольняючи потреби в здобуванні та регу­люванні засобів існування);

Держава, партії, проф­спілки, інші громадські організації

- політичні - які задовольняють потреби в без­пеці та налагодженні соціального порядку і по­в'язані з встановленням, виконанням, підтрим­кою влади, а також утворення, регулювання моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримка сформованої соціальної структури суспільства;

Сім'я, наукові інститу­ти, художні установи, організації, культурні за­клади

- виховні та культурні - які створені для за­безпечення розвитку культури (освіти, науки), передачі культурних цінностей; у свою чергу вони поділяються на: соціокультурні, виховні (механізми та засоби морально-етичної орі­єнтації, нормативно-санкціонуючі механізми регуляції поведінки на основі норм, правил), суспільні - всі інші, місцеві ради, цере­моніальні організації, добровільні об'єднання, що регулюють повсякденні міжлюдські кон­такти;

• створення можливості членам групи задовольняти свої потреби;

• регулювання дії членів групи в певних рамках;

• забезпечення стійкості суспільного життя.

Кожна людина користується послугами безлічі структурних ком­понентів соціальних інститутів, вона:

1. народжується і виховується в сім'ї;

2. навчається в школах, установах різного роду;

3. працює на різних підприємствах;

4. користується послугами транспорту, житла, розподілу та обміну благ;

5. черпає інформацію з газет, ТВ, радіо, кіно;

6. реалізовує своє дозвілля, використовує вільний час (розваги);

7) використовує гарантії безпеки (міліція, медицина, армія) і т. ін.

Впродовж життя, задовольняючи свої потреби, особа включа­ється в мережу соціальних інститутів, виконуючи в кожній свою певну роль, обов'язок, функції. Соціальний інститут є символом

52

об-

Церковнослужителі, ряди

- релігійні — які регламентують відно­сини людей із релігійними структурами, вирі­шуючи духовні проблеми та проблеми сенсу

життя;

Відносини родинності (батьківства, шлюбності)

- шлюбу і сім'ї - котрі задовольняють потреби у відтворенні роду.

Т ака типологізація не є повною та єдиною, але включає основні з них, які окреслюють регулювання основних суспільних функцій. Од­нак стверджувати те, що всі ці інститути відділені - не можна. В ре­альному житті їх функції тісно переплітаються.

Щодо економічних соціальних інститутів, то економіка як соціа­льний інститут має складну структуру. її можна уявити як сукупність більш конкретних інституційних елементів виробництва, розподілу, обміну та споживання, як сукупність інституціоналізованих секторів економіки: державного, колективного, індивідуального, як сукупність елементів економічної свідомості, економічних нормативних установ-

53

лень та економічних відносин, організацій та установ. Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій: економіка як

¹ розподільча (підтримка та розвиток форм суспільного поділу праці);

стимулююча (забезпечення посилення стимулів до праці, еко­номічної заінтересованості);

інтеграційна (забезпечення єдності інтересів працюючих); інноваційна (оновлення форм та організацій виробництва).

Залежно від формалізації та легалізації соціальних інститутів вони поділяються на: формальні і неформальні.

Формальні - ті, в яких функції, засоби, методи дій знайшли вираз у формальних правилах, нормах, законах, мають гарантію стійкої ор­ганізації.

Неформальні - ті, в котрих функції, засоби, методи дій не зна­йшли виразу у формальних правилах, нормативах тощо (група дітей, які граються на подвір'ї, тимчасові групи, клуби за інтересами, мітин­гуючі групи).

Розмаїття суспільних відносин та багатогранність людської при­роди видозмінюють як структуру соціальних інститутів, так і дина-мізують їх розвиток (відмирання, ліквідація одних, поява інших). Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є внутрішні (ендогенні) та зовнішні (екзогенні) чинники. Тому сучасний розвиток соціальних інститутів відбувається за двома основними варіантами:

1) виникнення нових соціальних інститутів у нових соціальних умовах;

2) розвиток та вдосконалення вже сформованих соціальних інсти­ тутів.

Ефективність діяльності соціальних інститутів залежить від вели­кої кількості чинників (умов), серед яких:

чітке визначення мети, завдань і обсягу функцій соціального інституту;

чітке дотримання виконання функцій кожним членом соціального інституту;

авторитетність та престиж в очах суспільства; безконфліктність включення та подальшого функціонування в системі суспільних відносин.

Проте може настати така ситуація, коли зміни соціальних потреб не знайдуть відображення в структурі та функціях соціального інституту, і в його діяльності може виникнути дисгармонія, дисфункція, що вира­жається в неясності цілей діяльності інституту, невизначенні функцій, зниженні його соціального авторитету.

54

3. Система соціального контролю

Система соціального контролю є одним із елементів механізму соціалізації особистості. Соціалізацію ми уявляли як процес освоєння культурних норм та соціальних ролей. Соціалізація стосується пере­дусім індивіда і відбувається під певним наглядом суспільства, ото­чуючих (які не тільки навчають дітей, але й контролюють правиль­ність засвоєння взірців поведінки). Вважається, що соціальний кон­троль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і підданості соціальним нормам, правилам поведінки, цін­ностям. А також інтерпретується як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, що і забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою, внаслідок чого і виникає «здоровий» соціальний порядок, дотриму­ється нормальний уклад суспільного життя (теорії Е. Росса, Р. Парка). Проблема соціального контролю по суті є складовою проблеми взає­мовідносин індивіда та суспільства, громадянина та держави. Образно кажучи, соціальний контроль виконує функцію міліціонера, котрий стежить за поведінкою людей і «штрафує» тих, хто не дотримує на­лежних правил. Якби не було соціального контролю, люди могли б робити все, що вони забажають, і так, як вони забажають. Тому со­ціальний контроль виступає фундаментом стабільності в суспільстві, його відсутність або послаблення призводять до безпорядків, соціаль­ної аномії (ігнорування норм та правил).

Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної сис­теми, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдя­ки нормативному регулюванню. До його системи входять всі способи реакції як великих суспільних утворень, так і конкретного індивіда на різноманітні конкретні дії людини чи то груп, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити позанормовану поведінку та діяльність у певні соціальні межі.

Розглядаючи соціальні інститути, бачимо, що вони виконують ко­нтролюючу, впливову, регулюючу функції, що зводяться до певного «соціального контролю» (можна навести приклади із повсякденного життя). Схематично можна пояснити так; кожен член суспільства усві­домлює те, як себе вести в різних ситуаціях, щоб бути зрозумілим, щоб знати, чого чекати як від нього, так і - якою буде реакція груп. Тобто, «організований хід» нашого суспільного життя може бути за­безпечений завдяки тому, що взаємопередбаченою є поведінка людей.

Кожна соціальна група виробляє систему засобів, завдяки яким кожна особа поводить себе відповідно до норм, взірців поведінки в різних ситуаціях. У процесі соціального контролю формуються від­носини, які, однак, є набагато складнішими, ніж «підгонка» індиві­дуальних якостей під ті чи інші соціальні стандарти. Тут необхідно враховувати принципову особливість функціонування індивідуальної

55

свідомості та соціальної. Індивід та суспільство (соціальна група) являють собою взаємодіючі складові елементи соціального контролю. Це - процес взаємодії індивідів та усуспільнень (групи, класи), до схеми якого включаються два типи дій: індивідуальні дії та дії соці­альні (групові, колективні). Але і цього ще недостатньо. Принципо­во важливо взяти до уваги свого роду додаткові проміжні елементи цієї системи, перемінні соіально-психологічного характеру: само­оцінка суб'єкта дії (як індивіда, так і соціальної групи), сприйняття та оцінка соціальної ситуації (соціальна перцепція) як окремою особою, так і соціальною групою.

Самооцінка та оцінка ситуації - важливі соціально-психологічні показники, вияв яких дозволяє значною мірою передбачити зміст та напрям індивідуальних та соціальних дій. В свою чергу, самооцінка, оцінка та сприйняття соціальної ситуації залежать від специфіки соціальної та індивідуальної шкали оцінок. Схематично механізм дії соціального контролю показано на рис. 2.

До системи засобів соціального контролю відносять:

система міри, норм, правил, заборони, санкцій, законів, система придушення (включаючи фізичне знищення); система стимулів, нагород, позитивних, доброзичливих заходів заохочення тощо.

Все це називається системою «соціального контролю». Він являє собою механізм підтримки суспільного порядку і вимагає наявності двох основних груп елементів - норми і санкції.

Норми — це настанови, наставляння: як потрібно поводити себе в суспільстві. Це перш за все обов'язки людини або групи до інших, а також і очікування (жаданої поведінки). Вони формують мережу со­ціальних відносин, взаємодій у групі, суспільстві. Соціальні норми -це і «вартові» порядку та цінностей.

Санкції- засоби заохочення і покарання, що стимулює людей до­тримуватися норм.

Елементами системи соціального контролю можна назвати:

звичку - як встановлений спосіб поведінки індивіда в різних ситуаціях, де він не має негативної реакції від групи; ¹ звичай або традиції - як встановлений спосіб поведінки, де група пов'язує свої моральні оцінки і порушення якого група викликає негативні санкції;

закони - як нормативні акти, прийняті вищим органом дер­жавної влади;

санкції - як система заходів, дій, які регулюють поведінку лю­дей (про них йшлося вище). Законом суспільство захищає най-дорогоцінніше: людське життя, державну таємницю, власність, людські права та гідність.

56

Рис. 2

Соціальні норми виконують у суспільстві дуже важливі функції, а саме:

• р егулюють загальний хід соціалізації;

• інтегрують людей у групи, а групи - в спільності;

• контролюють відхилення від унормованої поведінки та діяль­ ності;

• слугують взірцем, еталоном поведінки.

Санкції - охоронці норм, вони «несуть відповідальність» за дотримання норм людьми. Соціальні санкції - досить розгалужена система, з одного боку, винагород, заохочень за виконання норм, тобто за конформізм, згоду. З іншого - покарань за відхилення та

57

недотримання їх, тобто за девіантність. Конформізм, узгодженість та правильність дій - мета соціального контролю. Таким чином, санкції можуть мати позитивний та негативний характер. Іншим критерієм поділу соціальних санкцій служить наявність закріплення їх дій у нормативно-законодавчій базі. Тому вони поділяються на формальні та неформальні. Те ж саме стосується і соціальних норм. Отже, норми та санкції об'єднані в єдине ціле. Виходячи із цього, норми та санкції можна умовно відобразити у вигляді логічного квадрату (рис. 3).

Самі по собі норми безпосередньо нічого не контролюють. Пове­дінку людей контролюють інші люди на основі цих же норм і на під­ставі санкціонуючих циркулярів.

Формальний контроль, як вже зазначалося, заснований на засу­дженні або схваленні з боку офіційних органів влади або адміністра­ції. Він глобальний, здійснюють його люди, наділені повноваження­ми,- агенти формального контролю: працівники правоохоронних ор­ганів, адміністративні та інші уповноважені особи.

Фор­мальні

Нефор­мальні

58

Позитивні

Санкції: публічне схвалення з боку урядових та різних офіційних організацій, за­кладів (урядові та державні нагороди, премії, титули, звання, грамоти, подяки та ін.).

Норми: офіційні циркуляри, закони та правила (що мож­на і слід робити).

Санкції: публічне схвалення, яке не виходить від офіцій­них організацій (дружня по­хвала, компліменти, нефор­мальне визнання, аплодис­менти, слава, почесті та ін.).

Норми: неофіційні нефор­мальні приписані правила та взірці поведінки.

Рис. З

Негативні

Санкції: покарання, перед­бачені юридичними закона­ми, урядовими указами, адмі­ністративними інструкціями (арешт, звільнення, штраф, позбавлення прав, конфіска­ція майна, тюремне ув'яз­нення, смертна кара та ін.). Норми: офіційні закони та циркуляри, за якими забо­роняється щось робити.

Санкції: покарання, котрі не передбачені офіційними ін­станціями (зауваження, нех­тування, недоброзичливий відгук, догана та ін.).

Норми: неформальні закони та настанови, за якими забо­роняється щось робити.

Неформальний контроль заснований на схваленні або засудженні з боку родичів, друзів, колег, знайомих, громадської думки. Для при­кладу: традиційна місцева громада і до сьогоднішнього дня контро­лює всі аспекти життя своїх членів. В єдину систему соціального кон­тролю органічно впліталася і релігія (суворе дотримання ритуалів та церемоній, пов'язаних із святами та ритуалами). Існує система конт­ролю та неформальних відносин між членами злочинного угрупован­ня або спільнот тюремного ув'язнення.

Особливий різновид елементів соціального контролю становить громадська думка та самоконтроль. Громадська думка - це сукуп­ність уявлень, оцінок, припущень, суджень здорового глузду, які по­діляє більшість населення. Вона існує і у виробничому колективі, і у невеличкому поселенні, соціальному прошарку.

Самоконтроль називають ще і внутрішнім контролем, який вияв­ляється через свідомість та совість, і формується в процесі соціаліза­ції. Вчені з'ясували, що соціальний контроль більш як на 2/3 здійс­нюється завдяки самоконтролю. Чим вище у членів суспільства розвинутий самоконтроль, тим менше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішній контроль. І навпаки. Чим менше у людини розвинутий самоконтроль, тим більше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішні чинники-важелі.

Якщо розкласти в системі координат всі елементи правил та норм (X) у зростаючому порядку залежно від міри покарань (Y), то їх впо­рядкованість матиме такий вигляд (рис. 4).

Рис. 4

Дотримання норм регулюється суспільством із різним ступенем суворості. Більш за все караються порушення юридичних законів та

59

заборон (убивство людини, розголошення державної таємниці, наруга над святинею тощо); і менш за все - звички (елементи неохайності, невихованості та ін.).

Соціальний контроль завжди має своїм об'єктом небажану пове­дінку, дію - девіації (відхилення від норми). В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані норми людської поведінки. До небажа­ної норми можна віднести поведінку: і злодіїв, і геніїв, і лінивих, і занадто працелюбних. Різні відхилення від середньої норми як у по­зитивному, так і в негативному напрямку загрожують стабільності суспільства, котра в усі часи цінується більш за все. Соціологи нази­вають відхилену від норми поведінку - девіантною. Вона являє со­бою будь-які дії, які не відповідають писаним або неписаним нормам. Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної дум­ки, називають - девіантною: «кримінал», «пияцтво», «суїцид». Але це -в широкому розумінні. У вузькому розумінні, девіантною поведінкою вважають порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення фор­мальних норм, законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, такі порушення є протиправними,- виступають як делінкве-нтна поведінка. Тому перший тип поведінки є відносним (девіантним), а другий є абсолютним (делінквентним) порушенням. До делінквент-ності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини.

Але, як вказувалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, але і позитивний характер.

Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що в циві­лізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп при­падає близько 10-15% загальної чисельності населення. Близько 70% населення становлять так звані «середняки» - люди із несуттєвими відхиленнями у поведінці та діяльності.

«Середняки» -індивіди без суттєвих відхилень (70-80%)

Індивіди

із позитивними

проявами девіації

(10-15%)

Індивіди

із негативними

проявами девіації

(10-15%)

Найчастіше девіантна поведінка спостерігається у підлітків. При­чиною є, зокрема, психологічні особливості віку: бажання гострих від­чуттів, прагнення задовольнити цікавість, а також недостатня здатність прогнозувати свої дії, бажання бути незалежним. Підліток часто у своїй поведінці не відповідає вимогам, котрі пред'являє до нього су­спільство, і разом із тим не готовий до виконання певних соціальних ролей тією мірою, якою очікують від нього оточуючі. У свою чергу, підліток вважає, що не отримує від суспільства того, на що вправі роз­раховувати. Всі ці протиріччя і є основним джерелом девіації. Близько

60

1/3 молодих людей так чи інакше беруть участь у будь-яких проти­правних діях. Найбільш поширеними формами девіації серед молоді є: алкоголізм, проституція, наркоманія, хуліганство, самогубство.

Таким чином, на одному полюсі - група осіб, які виявляють мак­симально несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрад­ники, бродяги, циніки, вандали тощо). На іншому полюсі - група осіб із максимально схвалюваними відхиленнями (національні герої, ви­датні діячі науки, спорту, культури, таланти, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати та ін.).