Розвиток соціальних

Та соціологічних знань

В україні до XX ст.

1. Розвиток соціальних знань в Україні (до кінця XIX ст.)

Можна вважати, що перші просоціологічні суспільно-політичні ідеї відбито у літописах «Повість временних літ» Нестора та у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона - найдавніших документах давньоруської писемності. Актуальність думок даних історичних документів на той час обумовлюється історичними подіями та становищем Русі. Важливими були ідеї необхідності єднання у бо­ротьбі із численними ворогами, відстоювання своєї віри, незалежності.

Петро Могила

До кінця XVI ст.- у духовній культурі України відсутні були будь-які вияви суспільних знань. Ли­ше з кінця XVI - початку XVII ст. починає прокида­тися національна свідомість (в сучасному її розу­мінні) українського народу, його духовне піднесен­ня. Перші згадки про національно-патріотичний дух з'явилися в кінці XVI ст. у Львові («українські брат­чики»). Це сприяло розгортанню широкомасштаб­ного руху за національне визволення під керівницт­вом гетьманів Христофора Косинського, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького та інших націо­нальних героїв України. З XVII ст. у багатьох куточ­ках України виникають перші культурно-освітні осередки (Остріг, Хар­ків, Львів, Київ). Видатним діячем-просвітником тієї епохи в Україні був Петро Могила (1574-1647) - вчений, політичний діяч (його ім'ям названа Київо-Могилянська колегія-академія). Значну увагу він при­діляв соціально-політичним проблемам, розглядаючи відносини дер­жава - суспільство - церква.

255

Стефан Яворський

Відомими діячами того періоду були також Стефан Яворський (1658-1722) -професор Києво-Могилянської академії (по­рушував питання про соціальне та націо-і альне гноблення України); Феофан Про-копович (1686-1736) - письменник, філо­соф (прихильник прогресу

та науки, піднімав проблеми взаємовідносин світської та церковної влади, добробуту народу).

Феофан Прокопович

Найколоритнішою фігурою епохи Просвітництва в Україні був Григорій Сковорода (1733-1794) -гуманіст, поет, філософ. Становлять інтерес його по­гляди щодо людини, світу, можливості пізнання люд­ської суті. Сковорода палко відстоював ідеї рівно­правності між людьми, права кожного на щастя, сво­боду, окреслював шлях до ідеальн жо суспільства, де панує рівність. Його діяльність ство-

рила міцні передумови для формування нової укра­їнської культури XIX ст.

Початок XIX ст. ознаменований науково-просвітни­цькою діяльністю Д. Кшунника-Велланського (1774-1847) - вченого, філософа (популяризатора кантіан­ства, шеллінгіанства, прихильника релігійно-філософ­ського вчення про людину, суспільство).

Григорій Сковорода

Михайло Максимови»- (1804-1873) - перший ректор Київського університету, старик, етнограф, філософ, правознавець - приділяв основну увагу обґрунтуванню ідеї особистої волі, яка розуліілася ним як генеза свободи совісті, слова, приватної справи тощо. Він прагнув визначити психологічні особливості, оха­рактеризувати психіку українського народу.

Михайло Максимович

генція Росії та України пропагувала ідею необхідності докорінної реформації несправедливого суспільства, боротьби із самодержавством, кріпацтвом. В Україні викреслюються два суспільно-політичних напрями: ліберально-демократичний, засновниками якого були М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, та рево­люційно-демократичний, представлений Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, М. Гулаком. В цей час з'являється і перша таємна політична просвітницька організація — Кирило-Мефодіївське това­риство, засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та ін.

256

М. Костомаров

З середини XIX ст. простежується значний вплив на розвиток українсь­кої суспільно-політичної думки мар­ксистської течії. Прогресивна ьчтелі-

Тарас Шевченко

На революційно-демократичних засадах розвива­лася діяльність Тараса Шевченка - геніального україн­ського поета, письменника, художника, прогресивного діяча. Його світогляд формувався тоді, коли Україна переживала глибоку кризу феодально-кріпацької сис­теми і господарства. Т. Шевченко обрав літературний шлях як форму боротьби з пануючим ладом. Його ху­дожні твори були сповнені глибокого соціального змі­сту і проникали в душу кожного - від селянина-кріпака до прогресивного інтелігента. Сам Т. Шевченко

не тільки на літературній ниві, а й на громадсько-політичній плід­но співпрацював з такими видатними діячами, як М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Михайлов, М. Некрасов та ін.

Відстоюючи ідею природного права, Шевченко мріяв про суспіль­ство, де будуть втілені принципи демократизму та «оптимальної о» суспільно-політичного ладу.

2. Розвиток соціологічних знань в Україні (кінець XIX - поч. XX ст.)

Михайло Драгоманов

Теоретичні узагальнення та ідеї багатьох мислителів XIX ст. створи­ли підґрунтя для подальшого розвитку соціального знання як соціо­логічної (в сучасному розумінні) думки з елементами соціологічного знання. Подальший розвиток соціологічної думки в Україні вже харак­теризувався сплетінням ідей національно-визвольного руху з аналізом та розвитком передових соціологічних теорій, ідей, методів дослідження. Одним з перших мислителів, публіцистів, фун­даторів української соціології був Михайло Драго­манов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосу­вав принципи та поняття нової дисципліни, викори­став термін «соціологія» у своїх працях. Соціологію він розумів як універсальну науку про суспільство. Драгоманова характеризують як людину енциклопе­дичних знань, як прогресивного європеїста. Популя-ризаторство передових поглядів та теорій західно­європейських мислителів, класиків соціології - харак­терна ознака його наукової діяльності.

При аналізі суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакто-рний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші.

У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності полі-

257

тики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополіто­логи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд прин­ципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгома­нов був прихильником децентралізації влади і місцевого самовряду­вання, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства вироста­ли на таких поняттях, як «соціальний рух», «історичний процес», «політична революція», «народність», «державні союзи». Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціаль­ні знання як знаряддя політичної боротьби.

Михайло Грушевський

Найвидатнішим фундатором української соціо­логічної думки був Михайло Грушевський (1866-1934) - провідний український вчений, історик світо­вого рівня, енциклопедист-просвітник, етнолог, фо­льклорист, видатний державний та політичний діяч, перший «президент Української Народної Респуб­ліки» (голова Центральної Ради). Життєвий шлях М. Грушевського - це поєднання плідної наукової і видавничої роботи із суспільно-політичною діяльні­стю. Як вчений і водночас впливовий громадсько-політичний діяч, він приділяв увагу теоретичним і практичним політичним проблемам розбудови мо­лодої Української держави. Комплекс цих проблем містив у собі як суто соціологічні питання - соціально-класова структура суспільства, проблема взаємовідносин міста і села, динаміка громадсь­ких суспільно-політичних настроїв, так і соціологічні аспекти питань державного будівництва — проблеми суспільно-політичного устрою, національної політики, суспільної моралі. Теоретичну спадщину і твор­чий шлях Грушевського як соціолога умовно можна окреслити двома етапами за напрямами розвитку його соціологічних поглядів.

Перший - пов'язаний із діяльністю в науково-практичній сфері, розробкою соціологічної проблематики розвитку людського суспіль­ства, його форм і законів еволюції - так звана «генетична соціологія». Цей період пов'язаний з діяльністю першого Українського соціоло­гічного інституту, який було започатковано М. Грушевським у Відні в 1919 р.

Другий етап його діяльності - більш практично-політичний за своїм змістом і пов'язаний насамперед з громадсько-політичною ро­ботою. Умовно його називають «політичною соціологією» Грушевсь­кого. Вчений прагне відповісти на питання, «що таке суспільство, які закони його розвитку та прогресу». При цьому він спирається на «іс­торичні факти», на концепції суспільного процесу, будуючи свої умо­глядні висновки на об'єктивних засадах - на соціальному знанні. Його теоретико-методологічні доробки формувалися під впливом кон­цепції видатного французького соціолога Е. Дюркгейма.

258

М. Грушевський шукав причини та фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології дослі­джує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологіч­ними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різ­них її історичних формах. Це одна зі складових його «генетичної со­ціології». У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.

Свою діяльність вчений спрямовує у напрямі - «політична соціо­логія» - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його гро­мадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. Обґрунтовуючи історично, теоретично та юридично право українського народу на власну державу, Грушев­ський довів, що український народ існує як окремий історичний, культурний та етнічний суб'єкт. В черговий раз поставала нагальна потреба - довести, що Україна мусить бути самостійною етнодержав­ною одиницею. Старання Грушевського, як і багатьох його попередни­ків і послідовників, були відповіддю на довготривалу політичну екс­пансію в Україні інших держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини та ін. Вчений пропагував ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальними і сьогодні.

Перетворити соціологію на справжню науку про суспільство - та­ким було одне з найважливіших завдань у сфері соціальних наук, яке ставив перед собою видатний український теоретик права, філософ, соціолог і громадський діяч Богдан Кістяківський (1868-1920). Його громадська, наукова, та політична діяльність переплелися в одне ціле. Його вчителями були видатні соціологи того періоду - Г. Зіммель, М. Вебер та ін. Співпрацював з І. Франком, М. Павликом.

Б. Кістяківський велику увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук та обґрунтуванню наукових критеріїв соціологічного дослідження. Ним обґрунтовано основні вимоги науковості у соціо­логії. Перша була пов'язана із формуванням основних понять - «су­спільство», «держава», «право», «культура», які інтерпретував виходя­чи з реального повсякденного світу. Друга вимога зводилася до вияву причинових відносин у соціальній сфері соціології, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності та випадковості у соціальних процесах. Третя вимога стосувалася проблеми цінностей у соціологіч­ному пізнанні і була запозичена у Вебера.

Вчення про право - найбільш опрацьована частина теоретичної спадщини Кістяківського. За своєю природою ідея права, на думку вченого, належить до сфери цінностей. Природа права має двоїстий характер. З одного боку, це сфера соціальних відносин, між окремими

259

індивідами та соціальними групами, це сума норм, що забезпечують компроміс між різними вимогами. З іншого боку - це зовнішня форма існування справедливості і свободи. Кістяківський виокремлює основ­ні, на його думку, підходи до аналізу права:

соціологічний, який спрямований на аналіз права як природного явища (вивчення законів його виникнення та розвитку); психологічний, що ототожнюється з рівнем вивчення правової свідомості індивіда, групи;

догматичний (юридичний) - вивчення системи правових норм або правового порядку у певному типі суспільства; нормативний, за якого припускається, що у праві реалізуються «трансцендентальні» цілі - раціональна та етична, які містять, вважає вчений найважливіші людські цінності - свободу та справедливість.

Чимало уваги Кістяківський приділяв і проблемам української національної культури.

В'ячеслав Липинський

В'ячеслав Липинський (1882-1931) - відомий як видатний український соціальний мислитель, гро­мадський діяч, соціолог. В історію української соці­ологічної думки він увійшов як видатний політичний мислитель, який має оригінальне та самобутнє розу­міння природи нації, влади, еліти. Аналізуючи ру­шійні сили соціально-історичних процесів в Україні, він звертається до таких нетрадиційних для науки понять, як «сила землі», «воля», «органічність груп», «еліта». Правляча еліта, на його думку,- це домінан­та розвитку держави. Тлумачення ролі еліт, їхньої циркуляції багато в чому переплітаються з класич­ними теоріями В. Парето та Г. Моска (видатними італійськими соціо­логами).

Майже всі соціологічні поняття В. Липинського є прямою проекцією інтересів політичної боротьби. Його соціологічні постулати отриму­ють свій статус лише під кутом зору їхньої придатності для вирішен­ня певних політичних завдань. Липинського називають філософом саме «української політики», бо він розвивав власну теорію «терито­ріальної свідомості» як визначальної складової національної ідеоло­гії». Дані соціальні розробки є в чомусь співзвучними з відомими теоріями «психології народу» М. Лацаруса, X. Штейнталя, В. Вундта, Г. Лєбона.

Одному із фундаторів вітчизняної соціології - Микиті Шапова-лу (1882-1932) випало стати і видатним політичним та громадським діячем України. Незважаючи на вагомість та інтерес, які викликають його праці, слід зазначити, що більшість з них все-таки опинилась поза науковим обігом. Перебуваючи за кордоном та в еміграції,

260

М. Шаповал розробив основи української соціології. Один із пріори­тетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому пи­танні - розкрити соціальний зміст поняття «нація», виділити основні моменти націогенези, використовуючи саме соціологічну методоло­гію та методи. Соціологічні теорії, на думку вченого, безпосередньо повинні спиратися на емпіричний матеріал, котрий вчений вважав «хлібом» для соціології і разом з тим виступав проти голого теорети­зування, «філософування» в ній. Виходячи із цих позицій соціологіч­ного мислення, М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації сус­пільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів. Особливо гострі дискусії точилися що­до «шовіністського» ставлення Росії до України упродовж історії.

Розглядаючи генезис української нації в історичному ракурсі, Шаповал особливо виділяв роль так званих культурно-психологічних елементів у розвитку національного зв'язку - мови, побуту, культури.

Вчений особливе значення надавав раціональній свідомості, куль­турі, мистецтву - тим елементам культури, навколо яких починалася окрема «психологічна організація», перша система національного зв'язку. М. Шаповал був впевнений, що в культурі як факторі націо­генези і об'єктивної ознаки нації найбільш рельєфо проявляється та­кож і суб'єктивний фактор — національна свідомість. Основними пра­цями вченого були «Загальна соціологія», «Соціологія українського відродження».

Контрольні запитання:

1. Особливості та головна спрямованість розвитку соціального знання в Україні.

2. М. Драгоманов, М. Грушевський, Б. Кістяковський, В. Липинський, М. Шаповал - класики української соціології.

Рекомендована література (до теми 4):

Бурлачук В., Молчанов М. Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в Україні-К., 1995.

Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратюк Н. Г. З історії української соціологічної думки.-Львів, 1995.

Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології- К., 1993.

Соціологія. Курс лекцій /За ред. Пічі В. М.- К., 1996.

Соціологія /За заг. ред. В. П. Андрущенка, проф. В. І. Горлача- К., 1998.

Соціологічна думка України: Навч. пос. / М. В. Захарченко, В. Ф. Бурлачук та ін.-К., 1996.

Черниш Н. З історії розвитку соціології України.- Львів, 1995.

Шаповал М. Соціологія українського відродження.- К., 1994.

Шаповал М. Загальна соціологія.- К., 1996.

Юренко А. Микита Шаповал про «сутність нації» як соціального феномена // Соціологія: теорія, методи, маркетинг-2001, № 1.

261

Тема 5

ЗАХІДНА СОЦІОЛОГІЯ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX ст.