Kultura_posibnik (1)

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

які, згідно з міфами, були винахідниками ремесел, знарядь праці та інших побутових речей. Подібно до них, і Сварог уявлявся нашим далеким предкам винахідником плуга, він навчив людей молотити зерно, переробляти його на борошно і пекти хліб.

Сварог привертає увагу й іншими своїми важливими рисами: ймовірно, це божество виникло ще за часів Кия, коли князі та дружинники не були занадто віддаленими від народу. Тому Сварог, за народною уявою, набував чоловічого образу і жив між простими людьми та піклувався про них. Цей момент міфу наводить на важливий роздум: чи не торувало вже раннє українське язичництво, на прикладі образу Сварога та деяких інших богів, шлях до уявлень про боголюдину — поглядів, що єднають земне з горнім (небесним),

іґрунтовно викладених у християнських творах? До речі, Сварог, як

іХристос, — бог, який теж вмирає і воскресає: він гине в полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина і воскресає як триєдиний бог Неба — Світу — Сонця. У свій час давні українці вважали Сварога (як і до нього Рода) першобогом, господарем їхнього Олімпу, батьком Дажбога і Перуна.

Із зміцненням князівської влади та посиленням моці дружини головні функції Сварога все більше перебирає Перун, що теж був загальнослов’янським богом, але культ якого виявився сильнішим на Подніпров’ї — ближче до центру Київської держави. У Х ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружинних верств, Перун виходить на перше місце серед інших богів і стає богом верхівки на чолі з великим князем. Такої думки про причини піднесення Перуна дотримується, наприклад, відомий вітчизняний філософ М. Попович. Показово, що в язичницькому пантеоні князя Володимира уже не знайшлося місця ні Роду, ні Сварогові, тоді як Перун першим стояв на столі княжих кумирів,

ісаме йому воїни «покладали зброю свою і щити, і золото». Крім того, Перуна уявляли богом дощу, вогню й блискавки, а водночас богом війни та воїнів. Він також був розпорядником благословенних тепла й вологи. Тому Перун багато в чому нагадував Зевса, батька грецьких богів і героїв, який теж був божеством дощу і родючості, а також грізною караючою силою, бо, згідно з міфами, кілька разів знищував недосконалий людський рід. Перун мав спільні риси і з богом римської міфології Юпітером, що теж був богом грому і блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. За

81

Історія української культури

переказами і легендами Перун тримав у руках лук і колчан зі стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція грізного князівсько-дружинного бога, який боровся зі злими духами та бісами.

Перун, як князівсько-дружинний опікун, мав значення і загального, зокрема, хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. Тому набуття ним (як у свій час і Сварогом) домінуючого значення серед інших богів важко пояснити лише князівським протегуванням1. Можливо, у звеличенні Перуна, слід вбачати і зародки у київському язичництві монотеїстичної тенденції, викликаної до життя бурхливим розвитком економічних, культурних та інших централізаторських зв’язків і процесів в УкраїніРусі, і перерваної у свій час прийняттям християнства. Така думка також існує у деяких вчених.

Провідну роль в українській міфології відігравав і Дажбог. Як син Сварога, він уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховав живильні промені, а весною знову посилав їх на землю, чим ніс благо людям, забезпечував їхнє життя. Тому й зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. У зв’язку з цим зміст імені Дажбога відомий український вчений і релігійний діяч І. Огієнко тлумачив так: «Воно походить від наказового давньоукраїнського слова «дажь» — «дай» та поняття «бог» — благо, добро; тобто, той, хто дарує добро».

Дажбог як уособлення привілейованого стану князівсько-дру- жинних верств уявлявся праукраїнцям ще й суддею людей. На їх погляд, він не тільки зігрівав землю, але й стежив за тим, як на ній виконувався встановлений його батьком Сварогом правопорядок. У міфології досить правдоподібно подається, що Дажбог реалізовував не тільки правничу, але й моральну функцію суддівства у протиборстві Білого (добра) і Чорного (зла) богів і допомагав перемозі першого над другим на засадах справедливості.

Показово, що Дажбог, подібно його батькові Сварогу, теж — образ боголюдини. Це свідчить про піднесення людини в уяві наших далеких предків до божого стану, тобто до Білобога, за добро, створене іншим людям, що підтверджує високу цивілізованість і моральне здоров’я древніх українців та їхніх пращурів.

1Широчінь функцій Перуна дала підставу багатьом дослідникам теж називати його Сварожичем, сином Сварога.

82

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Особливо вшанованим у стародавніх українців був Велес (Волос) — бог достатку, золота, покровитель волхвів1, ясновидців, віщунів, домашньої худоби та «отари хмар», торгівлі й купецтва. Існував звичай під час жнив залишати в дарунок йому кілька незжатих стеблин — «волосову борідку». За пізнішими уявленнями, Велес був покровителем поезії та музики, в чому йому допомагав його «віщий» онук Боян — син Сонця і Місяця, божество співу.

У давніх слов’ян на честь Велеса склалося свято — Велесів тиждень. Обрядове дійство відбувалося двічі на рік, по тижню кожного разу. Перший раз цей тиждень починався у новорічну ніч. Протягом шести днів по вулицях ходили ряджені, люди ворожили про власну долю, майбутній урожай, стан худоби; вдруге вшановували Велеса на Масницю (Масляну), тепер свято більше стосувалося домашніх тварин: заходячи на подвір’я, ряджені промовляли замовляння про здоров’я худоби. Тому Велеса називали ще «скотьїм богом», його широко шанували селяни, міщани, ремісники і купці. Цим, мабуть, і пояснюється той факт, що ідолу Велеса не знайшлося місця серед Володимирових кумирів, проте він красувався на Подолі, де мешкав простий люд і заможні городяни. Однак у торгових стосунках з Візантією та іншими державами ставлення князівсько-дружинних верств до Велеса різко змінювалося — цього бога підносили до рівня Перуна і клялися його іменем, підписуючи різні угоди.

Усі розглянуті вище боги і божества входили до язичницького пантеону східних слов’ян. Крім того, з давніх часів кожне плем’я слов’ян поклонялося своєму богові, який теж входив до цього пантеону. Таких племінних богів часто було дуже багато, що значно ускладнювало структуру пантеону, проте суттєво збагачувало зміст слов’янської міфології, перетворюючи її на багатошарове та багатозначне культурне явище. Тому зміст і структуру української міфології прийнято розглядати за декількома критеріями: за широтою функцій богів, за актуальністю сфер життєдіяльності людей, за носіями міфологічних поглядів та за сюжетними лініями міфів2.

1Волхви (від санскр. — горіти, світити) — 1. На Стародавньому Сході — служителі язичницького культу, мудреці, які передбачали майбутнє за зірками, лікували людей, розгадували сни, тлумачили священні письмена. За Біблією, волхви першими привітали народження Ісуса Христа. 2. У стародавніх слов’ян — чарівники, віщуни. Аналіз пам’яток докириличної писемності дає підстави вважати, що на Русі волхви були першими літописцями.

2Див.: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн,

О.М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича, — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006. — С. 338—343.

83

Історія української культури

За широтою функцій богів слов’янська міфологія поділяється на декілька рівнів: вищий, середній та нижчий. До вищого рівня, у першу чергу, належали Перун і Велес, а також пов’язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов’янське ім’я якого залишається нез’ясованим. Крім вказаних богів, до нього входили: Сварог, Дажбог, Ярило1, а, можливо, й інші.

До середнього рівня міфології відносились божества — покровителі племен і різних родів, такі як Чур2 і Род. Можливо, до цього рівня належала і значна кількість жіночих божеств — Мокоша, Лада, Леля та ін. Функції цих божеств (згідно з народним уявленням) дуже розмиті, абстрактні, що дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей родового колективу — щастя-горе, доля-недоля, правда-кривда, талан-невезіння. Наприклад, І. Огієнко дотримувався погляду, що з назвою слів «щастя», «доля», «божество» пов’язаний загальнослов’янський термін «бог», тобто багатий — це той, хто має долю, багатство, а небога — нещасний, бідний. Тому термін «бог», на його думку, і входив в імена різних слов’янських божеств — Білобог, Чорнобог, Дажбог та ін.

До нижчого рівня міфології належали різні групи духів, неантропоморфної «нечистої» сили, тварин, що мали зв’язок з усім міфологічним простором, тобто домовики, мавки, водяники, болотяники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, криничними, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі могли спричиняти негативний вплив на життя людини, тому вона різними способами намагалася уникнути контактів з ними.

За носіями міфологічного (як і релігійного) світогляду все населення дохристиянської Русі теж поділялося на три групи: князів- сько-дружинну, міщансько-купецьку та простих людей. У літописі Нестора від 980 р. стверджується, що Володимир Великий після того, як сів на престол у Києві звів пантеон язичницьких3 богів: «І

(Вища освіта ХХІ століття).

1Ярило — у східнослов’янській міфології — бог весняної родючості, розквіту природи, який зображувався у вигляді молодого хлопця в білому одязі на білому коні, з вінком на голові, жмутом житніх колосків у правій і людською головою — у лівій руці.

2Чур — міфологічний предок і покровитель роду, домове божество, яке охороняє людей (звідси заклинання від злих духів: «Чур мене!»). Пізніше Чур витіснився образом домовика. Його ім’я лягло в основу слова «пращур» — найдальший предок, родоначальник.

3Язичництво — термін богословського походження, що вживається у християнській літературі на означення домонотеїстичних (у ширшому розумінні — первісних) релігійних вірувань: політеїзму (багатобожжя), тотемізму, культу предків, шаманства та ін. Його назва пов’язана з тим, що

84

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокошу. І приносили їм жертви, називаючи їх богами». Тривалий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об’єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізованій державній владі. При цьому засадною ознакою цієї релігії розглядалося відображення соціальної ієрархії у Київській державі, а саме, вираження у першу чергу інтересів її князівськодружинного прошарку. Тому на перше місце в офіційному пантеоні було поставлено Перуна — бога громовержця. Далі йшли боги місяця, а, можливо, й сонця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а, можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокоша1). Всі з перерахованих богів були володарями природи і суспільного життя — богами неба, землі, ремесел, війни, плідності та інших явищ, а тому і відтіснили на другий план численних богів — господарів, кожен з яких опікувався певним родоплемінним об’єднанням. За різними довідковими джерелами, четверо з богів князівського пантеону (Перун, Хорс, Дажбог і Стрибог) тією чи іншою мірою були наділені військовими функціями, а тому безпосередньо виражали інтереси великого князя київського і його дружини, що підтверджує факт глибокої диференціації давньоруської міфології. Крім того, двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це свідчить про те, що населення давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в князівському пантеоні слов’янських богів були й неслов’янські, в даному випадку, іранські божества. Повною мірою це характеризувало й загальнослов’янський пантеон і доводило, що культура східних слов’ян зазнала суттєвого впливу інших в етнічному плані народів, особливо, іранських кочових племен.

прихильники цих вірувань вшановували своїх богів або ідолів голосними ритуальними піснеспівами, своїми «язиками» (мовами), на відміну від християнства, де віруючі можуть молитися подумки, у душі, виражаючи цим свою глибоку духовну єдність з Богом. Термін «язичництво» трапляється вже у ранньохристиянській літературі, зокрема у Новому Завіті. Інша назва язичництва –«поганство».

1Мокоша — у східнослов’янській міфології — покровителька домашнього вогнища, любові і родючості, богиня дощу, сестра Сонця, велика трудівниця (сама пряла за тих, до кого була прихильною). З поширенням в Україні-Русі християнства образ Мокоші злився з образом Параскеви-П’ятниці, яка, за християнськими джерелами, постраждала за віру в часи гоніння на християн, тому вважається великомученицею.

85

Історія української культури

Однак на початку ХХ ст. у наукових джерелах з’явилася версія, згідно з якою князь Володимир нібито не створював пантеону слов’янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога — Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. На користь цієї тези деякі вчені наводять той факт, що начебто 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев’яні ідоли лише Перуна. Пантеон же, на їх думку, виник в уяві християнських книжників кінця ХІ — початку ХІІ ст. Оскільки язичництво мало політеїстичний характер, а це викликало несприйняття його з боку візантійських емісарів, то в цій ситуації, стверджують опоненти ідеї існування пантеону, уява книжників могла породити символ язичництва — князівський пантеон.

Отже, існування Володимирового пантеону (це вигадка давніх чи історичний факт ?) є і сьогодні важливою і цікавою науковою проблемою, що потребує подальшого неупередженого вивчення.

Носіями міщансько-купецького міфологічного світогляду були заможні верстви населення, які в своїх міфах відображали прагнення миру, спокою, примноження свого достатку та щастя родині. У них були свої боги-покровителі, серед яких Велес став найвідомішим. Що стосується простого люду, то він не сприймав ні богів князівського пантеону, ні купецько-міщанських богів, а мав власних божків і поклонявся їм.

За актуальністю сфер життєдіяльності вся міфологія давніх слов’ян в основному поділялася на господарсько-природну, військову та ритуальну.

Перехід до землеробства остаточно утвердив у східних слов’ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. В Іпатіївському списку повідомляється, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю — годувальницю, а Матір-Земля налаштовувала на трепетне і турботливе ставлення до неї, тому це божество і символізувало у східних слов’ян богиню Берегиню.

Крім того, земля розглядалася пращурами українців центром Всесвіту, уособленням якого було Прадерево Світу — символ їх космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона — житло богів та духів (Вирій). Цей міф і сьогодні живе в пам’яті багатьох українців.

Східні слов’яни мали свій, життям перевірений, релігійний календар, який базувався на знанні природних циклів і був підпоряд-

86

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

кований господарській, в основному хліборобській діяльності. Усі свята в цьому календарі були пов’язані з однією ідеєю: вшанування Сонця та різних божеств — покровителів хліборобства й скотарства і завдяки цьому отримання від них підтримки в досягненні високих врожаїв та приплоду худоби. Просили селяни помірної зими, весни з дощами і теплом, літа без пожеж і граду та сприятливої для хлібороба осені. Всі ці чинники разом з важкою і кропіткою роботою селянина визначали успіх у його господарюванні, тому були для нього такими важливими. Виник цей календар ще у полян1, які в числі перших слов’янських племен перейшли до землеробства і досягли у цій справі певних успіхів.

Релігійний календар слов’ян зазнав суттєвих впливів східної і західної культури. Наприклад, з римської святкової культури стародавні слов’яни перейняли русалії2, коляду3, новорічні карнавали тощо. Так, щорічно 25 грудня вони пишно відзначали Різдво Всесвіту — Щедрий вечір (народження Місяця), коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувалися посівання і співання щедрівок, тобто величальних обрядово-звичаєвих гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу. Масовими і веселими у них були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт і т.д. Характерним є те, що вказані свята підпорядковувалися трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Народний звичай і в наші дні зберігає деякі традиції цих святкувань.

1Поляни — східнослов’янське племінне об’єднання, що проживало в Придніпров’ї і низинах приток Дніпра (Прип’яті і Росі) в VІ—ІХ ст.

2Русалії (від грец. — свято троянд) — давні дохристиянські свята, присвячені шануванню духів родючості, рослинності, дощу. Ці свята відзначалися на початку літа протягом тижня і супроводжувалися музикою, танками, грищами, переодяганнями. Вважалося, що цього тижня виходять з води русалки, особливо небезпечні у четвер, що звався Русальним (Мавським) великоднем. Русалка — це у багатьох народів — міфічна істота в образі гарної дівчини з довгим зеленим розпущеним волоссям і риб’ячим хвостом. Визнавалося, що русалками стають померлі наглою смертю, найчастіше потонулі або утоплені, дівчата та діти. За українськими повір’ями, крім водяних, бувають лісові та польові русалки, які чинять людям зло, особливо парубкам і дівчатам, лоскочуть їх до смерті, заманюють у воду і топлять.

3Коляда — у давніх слов’ян — дохристиянський цикл свят, присвячених аграрному культу в період зимового сонцестояння, які супроводжувалися колядуванням — виряджанням, співами колядок (обрядових пісень), водінням хороводів, ворожінням та іншими розвагами і веселощами. Після прийняття християнства Коляда частково збіглася зі святом Різдва, в наслідок чого виникла синкретична обрядовість.

87

Історія української культури

Слід зазначити, що у східних слов’ян не практикувалось принесення людей у жертву богам. У їх світогляді, на думку багатьох вчених, не домінувало зло, як правило, перевага віддавалась добру. Тому в слов’янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій були згодом пристосовані до нової, християнської релігії.

Велику шанобу стародавні слов’яни мали до птахів, тварин і дерев, що вважалися покровителями родів і племен (прояв тотемізму). Культ дерева був найдавнішим. Він, ймовірно, пов’язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Предметом трепетного шанування був дуб, особливо старий, який вважався житлом божества і символом міцності. Вшановувалися також ясень — символ Перуна; клен і липа — символ подружжя; береза — символ чистої матері-природи та ін. Взагалі, у системі цінностей східних слов’ян дерева займали важливе місце, оскільки несли в собі частку плідної сили природи і розглядалися ними гарантом їх віри в сприятливі впливи на долю людини. Тому слов’яни мали священні гаї і ліси, що заміняли їм храми. Цей чинник, мабуть, став вирішальним у поширенні серед наших предків обрядів лікувальної магії і гадання на рослинах.

Священними вважалися також деякі види птахів, зокрема зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — символ долі; ворони — священні птахи; сова — символ смерті і пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва, наприклад, у наших пращурів існувало повір’я — скільки разів прокує зозуля, стільки років і проживе людина, якщо мандрівника супроводжують ворони своїм карканням, то це не до добра, купання горобців у калюжі — прикмета наближення дощу і т. д.

З тварин слов’яни особливо шанували коней і волів, а з комах — бджіл та сонечко. До них і сьогодні зберігається подібне ставлення у багатьох українців.

Східні слов’яни вірили в безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті людини, в залежності від її чеснот, душа може знову вселитися у нову людину (під час її народження) чи стати добрим духом дерева, птаха або тварини. Незалежно від перевтілень, душа, на їх погляд, завжди відгукувалась добром на поклик людини.

88

Розділ 2. Історія культури стародавнього населення України

Така думка про буцімто перевтілення душі є проявом впливу грецької античної міфології на світогляд східних слов’ян. Добре відома з цього питання позиція Піфагора, який заявляв, що він пам’ятає як його душа протягом 216 років 8 разів переселялася в різних людей. Подібних поглядів дотримувався Платон та чимало інших знаменитих філософів.

Отже, релігійні вірування східних слов’ян максимально наближались до життєвих реалій суспільства і відображали у міфологічній формі моральні вимоги до належної поведінки людини, її прагнення до єднання з природою, навколишнім середовищем, потребу в їх охороні. Вони сприяли формуванню думки про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода з самим собою, зі своїми ближніми і довкіллям дають змогу людині бути людиною, забезпечувати процвітання роду чи племені.

Міфологізація історичних подій спричинила появу міфологічного епосу1. Відомими героями слов’янського епосу, наприклад, були Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які визнаються засновниками м. Києва. Їх антиподами стали персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Згодом виникли інші варіанти образів цих негативних персонажів, серед яких найбільш відомими стали СоловейРозбійник, Змій Горинич, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий, водяний, морський царі тощо. Всі вони вважались шкідливими, тому людина прагнула уникати їх.

Цікавими і змістовними є міфи східних слов’ян про зміни в природі. Провідне місце в цих міфах займають Сонце, що уособлюється в образі Жар-птиці, та яйце-райце. Жар-птицю намагається викрасти злий чарівник (Зимовий холод), однак вона встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла й тепла, причиною пробудження і розквіту природи. Воно розганяє свинцеві хмари і холодні тумани, опромінює і зігріває землю, викликає рясні, спокійні і теплі дощі. Внаслідок цього настає весна, а згодом і літо.

Отже, з яйця-райця з’являється все живе на Землі. В цих поглядах пращурів українців проглядаються паростки діалектичного підходу до пояснення причин зміни в природі та джерел життя на Землі, правда, всі вони будувалися на міфологічній основі, що цілком зрозуміло.

1Епос (від грец. epos — слово, розповідь, оповідання, мова) — 1. Розповідний рід літератури, на відміну від драми і лірики. 2. Сукупність творів народної творчості — героїчних сказань, билин, легенд тощо, об’єднаних однією темою або національною приналежністю.

89

Історія української культури

Проте міфологія стала тим початковим фундаментом, на базі якого виникли пізніше монотеїстичні уявлення про будову світу та походження в ньому життя. На зміну цим поглядам згодом прийшли наукові концепції.

Багато вчених впевнені, що стародавні слов’яни пов’язували сакральний характер яйця також з уявою про відродження душі небіжчика. Ці погляди були запозичені ними в культурній традиції скіфів, які покійників ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня — головного свята християн на честь воскресіння Ісуса Христа. В Україні цей звичай дуже розвинутий, став традицією, а писанкарство набуло статусу одного з різновидів образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят українці дарують писанки близьким і знайомим у супроводі обрядового цілування і побажання здоров’я та довголіття. В поминальні дні вони кладуть на могили родичів писанки і паску, вшановуючи у такий спосіб пам’ять про своїх родичів.

Міфологія східних слов’ян цікава також поясненням походження людини. Матеріалом, з якого, на думку далеких предків українців, створено людину, було дерево. Існував розхожий погляд, що краще для цього підходив дуб, бук або просто пеньок. Але для оживлення цього матеріалу був необхідний небесний вогонь. Ним стала блискавка. Схожі погляди на походження людини містяться в міфах інших народів, наприклад в індійській та грецькій міфології. Достатньо пригадати міф про знаменитого Прометея, який викрав у богів небесний вогонь і завдяки йому дав життя першій людині. Подібний вчинок здійснив і Дажбог, що теж таємно зійшов на землю і в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. Через певний час у них народилось потомство. Бог земного достатку Велес виявив турботу про дітей, забезпечивши їм належний добробут. Так, згідно з міфом, виник слов’янський рід. У цьому міфі відображено фундаментальну ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду східних слов’ян і часто знаходилася в центрі їх роздумів. З тих пір слов’яни стали вважати себе дітьми Дажбога. В інших народів теж існують міфи про їх божественне походження, наприклад, євреї розглядають себе дітьми сина бога Яхве, скандинавські народи своїм родоначальником визнають Одина, а німці — Водана (Вотана).

90