32. Сучасна наука про час і місце виникнення

кілька десятиліть тому появу людини сучасного фізичного типу беззастережно пов’язували з рубежем мустьє — верхнього палеоліту (40— 35 тис. років тому), коли відбулися важливі зміни у розвитку матеріальної та духовної культури, остаточно ут­вердився родовий лад, виникло мистецтво і значно ускладнилися релігійні уявлення. Саме цим часом датуються найдавніші знахідки кісткових решток первісних людей, черепи яких характеризуються високим опуклим лобом, надбрівними дугами (замість властивого архантропам та палеоантропам суцільного валика) та наявністю підборідного виступу. Однак нові палеоантропологічні відкриття та успіхи молекулярної біології змусили багатьох учених переглянути усталені погляди. Так, згідно з гіпотезою американського дослідника Вілсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші Номо sapiens з’явилися приблизно 200 тис. років тому в Африці, півден­ніше Сахари, звідкіля близько 100 тис. років тому почали розсе­лятися в різні куточки земної кулі. Чимдалі більше прихильників знаходить припущення про дуже раннє виділення “сапієнтної” лінії в еволюції гомінідів, витоки якої іноді пов’язують з істотами, схожими з австралопітеками, або принаймні з архантропами. У зв’язку з цим у фаховій літературі зверталася увага на наявність підборідного підвищення на нижній щелепі “кенійської людини”, яка жила 2 млн років тому; на досить грацильну будову лоба деяких “родичів” цієї істоти; на редукцію зубів мудрості в архаїчного ланть- янського синантропа та ін. Активно обговорювалося питання про роль ранніх європейських гомінідів у формуванні людини сучасного фізичного типу. Більшість сучасних учених погоджується з думкою про те, що саме в Європі 400— 250 тис. років тому остаточно виокремилися дві лінії — пресапієнсів та пренеандертальців, а перші “справжні сапієнси” постали приблизно 100 тис. років тому. Однак загалом питання про час появи на Землі безпосередніх пращурів сучасних людей ще дуже далеке від остаточного вирішення.

33. Фізичний тип людей верхнього палеоліту (неоантропів)

34. Сучасна наука про прабатьківщину людства

Виходячи з загальнотеоретичних міркувань найдав­ніші гомініди — мавполюди, які першими почали використовувати спочатку природні, а потім і штучні знаряддя, — мали з’явитися у відкритій місцевості, подібній до сучасних саван, багатій на водні ресурси, рослинну і особливо тваринну поживу. Про це свідчать також етологічні спостереження: двоногість рідко трапляється в тих популяціях шимпанзе, котрі живуть у непрохідних джунглях, і знач­но частіше — у мешканців менш густих тропічних лісів. Ек­спериментальним шляхом доведена необхідність м’ясної їжі для нормального розвитку головного мозку: за довготривалої відсутності

достатньої кількості білків відбувається порушення ультраструктури нейронів його кори. Іншою важливою вимогою до екологічної ніші найдавніших гомінідів була наявність скелястого ландшафту, розсипів каміння, з якого виготовлялися перші знаряддя. І нарешті, вдосконалення фізичної подоби давніх мавполюдей відбувалося шляхом природного відбору корисних мутацій, викликаних стресами природного середовища — коливаннями радіаційного рівня, на­пруги геомагнітного поля і т. ін. Як відомо, згадані природні катаклізм и найчастіше спостерігаються у тих регіонах земної кулі, які характеризуються активною тектонічною діяльністю (землетруси, виверження вулканів тощо).

Ці загальнотеоретичні міркування, а також палеонтологічні зна­хідки та археологічні відкриття останніх десятиліть дають підстави зробити висновок про те, що прабатьківщиною людства найімовір­ніше був Африканський континент, і в першу чергу — область Східноафриканського рифту. На користь даної тези свідчать такі аргументи:

наприкінці третинного періоду на терені Східної Африки склався комплекс умов, сприятливих для “олюднення” мавп, а саме: зник­нення лісів і поширення рівнинного ландшафту, наявність багатих водних ресурсів та різноманітної фауни, підвищення рівня радіації, викликане розломами земної кори й частими виверженнями вулка­нів. Нові природні умови сприяли переходу частини вищих приматів до прямоходіння, зростанню ролі м’ясної їжі в їхньому харчовому раціоні, вдосконаленню руки та мозку, застосуванню природних, а згодом і штучних знарядь, і врешті-решт — активній трудовій діяльності;

саме у Східній Африці виявлені численні рештки дріопітеків, австралопітеків — двоногих мавп, або мавполюдей, “габілісів” і близьких до них форм — перших представників роду Номо на Землі, архантропів, або найдавніших людей, тощо. До того ж саме з цього регіону земної кулі походять найдавніші в світі знаряддя, виготовлені з гальки. Тут же отримані унікальні дані, які дають змогу простежити зміни у фізичному типі та матеріальній культурі першолюдей. Наприклад, нижня половина шару II Олдувайської ущелини містить кісткові рештки “габілісів” у супроводі знарядь праці олдувайської культури, а верхня — рештки архантропа, поруч з яким знайдені ашельські знаряддя;

слід ураховувати також те, що Африка й нині є ареалом найближ­чих тваринних “родичів” людей — шимпанзе та горили, які пізніше, ніж інші, відокремилися від спільної з людьми еволюційної лінії.

Крім африканської, існує також південноазійська гіпотеза пра­батьківщини людства. Вона грунтується на таких підставах: по-пер­ше, у цьому регіоні земної кулі виявлено численні кісткові рештки

високорозвинутих приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.; по-друге, наприкінці міоцену — на початку пліоцену через аридизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південно- Східної Азії високорозвинутих приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя та пересування на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації; по-третє, Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів — яванських пітекантропів, а також їхніх попередників — мегантропів, котрі за своєю будовою близькі до африканських австралопітеків; по-четвер­те, у Південно-Східній Азії мешкають сучасні людиноподібні мавпи — гібони та орангутани. Зауважимо, що південноазійська гіпотеза нині має значно менше прихильників, ніж африканська.

Останнім часом виникла ще одна гіпотеза про місцезнаходження прабатьківщини людства — сибірська, автором якої є російський археолог Ю. Мочанов. Спираючись на знахідки знарядь, близьких за формою до олдувайських, на стоянках Дірінг-Юрах та Улалінка, він висловив припущення, що першолюди могли постати одночасно в екстремальних умовах кількох регіонів земної кулі: у Східній Африці з її постійними екологічними катаклізмами та в Сибіру, де 2 млн років тому була така ж низька температура повітря, як і тепер. Однак віддаленість Сибіру від основних осередків гомінізації, зумовлена несприятливими кліматично-географічними умовами, відсутність будь-яких палеоантропологічних доказів “олюднення” мавп у цьому регіоні, невизначеність стратиграфії знахідок згаданих кам’яних зна­рядь не дають змоги прийняти цю гіпотезу.